Руки у нього були всипані скалками, а зуби заліплені рештками обвалів. Губи вкривала волога пилюка, що з часом зашкарубла, і не було жодної кишені, жодної ниточки чи захованої складки на його уніформі, які б не були вкриті плівкою відходів, що залишало по собі важке повітря. Та найгірше, що було у їхній роботі, це люди, їхні трупи, чи коли батьки шукали дітей, які були уже мертві.
Останні місяці 1942 року Лізель гризли думки про трьох чоловіків. Ці троє чоловіків з'являлися всюди. У школі вона бачила тата через вікно. Макс частенько сидів з нею біля каміна. Алекс Штайнер приходив, коли вона була з Руді. Хоч як дивно, найулюбленішою розвагою для Лізель стала пані Гольцапфель. Тепер сеанси читання проходили ще й у середу.
Між жовтнем і груднем Молькінґом пройшов іще один парад євреїв, а потім мав бути ще один. Як і перед тим, Лізель поквапилась на Мюнхенську вулицю – цього разу вона хотіла пересвідчитись, що серед євреїв немає Макса. Руді приготував для євреїв пакунок: шість черствих окрайців хліба, розламаних на четвертинки. На безлюдному відрізку дороги Руді розкинув хліб. А потім друзі заховалися поміж ялин. Незабаром з'явилися солдати з євреями. Лізель дивилася на Руді, який змінився з крадія фруктів на роздавача хліба. Один єврей побачив хліб. Його кістлява рука сягнула до землі, вхопила окраєць і очманіло заштовхала до рота. Інші євреї теж схилялися і підбирали з дороги хліб, а з під гілок їх уважно розглядала крадійка книжок. Макса Ванденбурґа серед них не було. Один з наглядачів побачив, що в'язень опускає руку до землі. Усім наказали зупинитись. Дорогу ретельно оглянули. В'язні жували так швидко і так безшумно, як тільки могли. Солдат підібрав кілька окрайців хліба та оглянув дорогу по обидва боки. Євреї теж озиралися. Лізель і Руді кинулися тікати. Дівчинка отримала від солдата копняка під зад. Згодом Руді зібрав хліб, що залишився і з'їв.
За кілька днів до Різдва відбулася ще одна атака, та на Молькінґ нічого не впало.
Якось Роза обережно розрізала матрац і витягла книгу замальовок Макса Ванденбурґа. Він казав віддати її Лізель, коли вона буде готова. Роза віддала їй книжку. На обкладинці було написано: ""Струшувачка слів" Невеличка збірка думок для Лізель Мемінгер".
Лізель кортіло сказати Розі Губерманн, що вона її любить. Шкода, що не сказала. Дівчина читала на кухні, проглянула безліч замальовок, прочитала безліч історій і підписів під ілюстраціями. Про Руді на підвищенні з трьома золотими медалями, що звисали з його шиї. Там був і сніговик, був перелік тринадцяти подарунків, не кажучи вже про згадки незліченних ночей у підвалі та біля каміна. Там, звісно ж, було багато спогадів, замальовок і снів, пов'язаних зі Штутґартом, Німеччиною і фюрером. А ще – спогади про Максову сім'ю. Врешті решт, він не зміг їх оминути. Мусив написати і про них. А тоді сторінка 117, де власною персоною з'являється "струшувачка слів".
За відсутності обох батьків Штайнери запросили Розу, Труді і Лізель до себе на Різдво. Кілька днів перед Різдвом 1942 року місто вкрило товстим шаром важкого снігу. Лізель безліч разів перечитувала "Струшувачку слів". На Святвечір Лізель прийшла до Руді і сказала, що має для нього різдвяний подарунок. Руді глянув на її руки, тоді оглянув з обох боків її ноги і спитав, де подарунок. Лізель сказала взяти ключі від крамниці батька. Дзузі прийшли до неї. Якийсь час вони повільно просувалися вперед тісними стежками крамниці. Руді попрямував до прилавка. Лізель вибрала костюм для Руді, він вдягнув його. Потім перечепився за манекена і впав. Уже на підлозі Руді засміявся. Тоді заплющив очі, міцно міцно. Лізель підбігла, схилилася над ним. Поцілуй його, Лізель, поцілуй його. Але дівчинка просто сказала: "Веселого Різдва".
Стислий переказ по частинам, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Частина 9
Лізель пролізла у будинок мера. Цього разу Ільза приготувала для дівчини печиво, що залишилося з Різдва. Не було жодної записки, та дівчинка одразу збагнула, що це справа рук Ільзи Германн, а печиво чекає там саме на неї. Вона покликала Руді. Лізель вручила йому тарілку з печивом. Його не довелося довго вмовляти. Лізель знайшла папір і ручку, написала "Дякую" і взяла книжку "Останній людський незнайомець".
Уже на вікні, коли вона зібралася перестрибнути надвір, двері до бібліотеки зі скрипом прочинилися. Зайшла Ільза. Вона сказала, що всі ці книжки її, а не чоловікові. Лізель кортіло піти, але не пускав якийсь незрозумілий обов'язок залишитись. Ільза знала, що Руді чекає надворі.
Печивом друзі поділилися ще з Томмі Мюллером.
Десь у той час, коли Лізель і Руді їли печиво, у містечку неподалік Ессена солдати проводили вільний час за грою в карти. Нещодавно вони повернулися з тривалої поїздки до Штутґарта і грали на цигарки. Рейнгольд Цукер грав з Гансом, який вигравав. Рейнгольду було двадцять чотири. Він помре з відкритим ротом. Ганс віддав своїм товаришам по цигарці. Його великодушність прийняли всі, крім Цукера. Він вирвав цигарку і кинув її на середину перевернутої коробки. Якби він не програв своїх цигарок Гансу Губерманну, то не ставився б до нього так презирливо і кілька тижнів по тому не зайняв би його місця на такій, здавалося б, безневинній дорозі. Одне місце, двоє чоловіків, коротенька суперечка, і я. Іноді мене просто вбивають ті обставини, за яких гинуть люди.
У середині січня 1943 року у пані Гольцапфель Лізель побачила чоловіка з перев'язаною рукою. Виявилось, що він був у Сталінграді, його поранили і йому відірвало три пальці. Це був син пані – Міхаель Гольцапфель. Його брат загинув, а він вижив. Міхаель чув, що Ганс-молодший теж у Росії і живий. Другого сина пані Гольцапфель звали Роберт. І я бачив, що з ним сталося: йому відірвало обидві ноги до колін, і він помер на очах свого брата в холодному смердючому госпіталі.
За кілька тижнів Лізель Мемінґер мало виповнитися чотирнадцять. Одного разу вона взяла тарілку з печива, що належала Ільзі і пішла на вулицю Ґранде, 8. Лізель піднялася східцями, поклала тарілку під дверима і постукала. А потім швидко пішла геть. На сходах мера їй завжди ввижався її братик, але з того дня він більше ніколи не приходив у її сни.
Одного дня Ганс Губерманн на вимогу Рейнгольда Цукера сів не на своє місце у вантажівці. І це його врятувало. Вантажівка прямувала до військового табору, раптом пробилося ліве переднє колесо і водій втратив керування. Машина кілька разів перекинулась, чоловіки борсалися всередині. Згодом всі виявилися живі, крім Рейнгольда Цукера. У Ганса Губерманна була зламана нога, у Рейнгольда Цукера тріснула шия. Чоловіки витягали одне одного з вантажівки, доки там залишився тільки труп Цукера.
Ганса пообіцяли відправити у Мюнхен в якусь канцелярію чи прибиральником. Чоловікові неймовірно пощастило. Лізель і Роза отримали від Ганса докладного листа. Обоє не могли стримати радості, коли Лізель читала про зламану ногу. Ганс повертався додому!
Коли Лізель розповіла новину Штайнерам, сімейство, здавалося, знову віднайшло надію. Але Руді був розгніваний, бо його батько додому не їхав.
Руді мав ящичок для інструментів, де тримав ржавий складаний ножик, ліхтарик, молотки, рушник, викрутки, плюшевого ведмедика. Одного разу Лізель побачила його з ящичком і спитала, куди Руді йде. І тоді він сказав, що Лізель ніяка не крадійка, бо дружина мера сама залишає для неї відкритим вікно. А справжній крадій – армія, яка забрала його батька і батька Лізель. Тому Руді пішов на багаті вулиці Молькінга, щоб пограбувати багатіїв. Плюшевий ведмедик у ящику належав його сестричці, він був трохи знищеним, але доброзичливим. Ведмедик мав слугувати заспокійливим для якоїсь дитини, яка могла випадково зайти у кімнату, коли Руді грабуватиме.
Та того вечора Руді так нічого і не вкрав. Він посидів з Лізель на вулиці, і вони пішли додому.
Кілька тижнів по тому його ящичок таки став у пригоді. Руді повикидав з нього викрутки і молотки, а натомість поклав найцінніші речі Штайнерів на випадок майбутнього бомбардування. Залишив тільки плюшевого ведмедика.
9 березня, коли до Молькінґа знову навідалися сирени, усі тікали до Фідлерового підвалу. Не йшла лиш пані Гольцапфель, вона була розбита втратою сина. Міхаель плакав у підвалі, але Роза говорила йому, що він ні в чому не винен. Та раптом до підвалу таки прийшла пані Гольцапфель.
То була довга ніч з бомбами і читанням. У Лізель пересохло в горлі, та крадійка книжок подолала п'ятдесят чотири сторінки. Більшість дітей позасинали і не чули голосу сирен, що сповіщали про відновлення спокою.
Десь далеко вирували пожежі, а я підібрав близько двох сотень полеглих душ. На Небесній вулиці було чисто. Горіло за містом, поблизу річки Ампер.
Руді побіг туди. За ним поспішала Лізель (свої книжки вона залишила вельми незадоволеній Розі). Лізель бачила тільки його червоний ящичок, що проблискував у просвітах між деревами, а хлопець продирався до все тьмянішого вогника і задимленого літака. Руді побачив тіло пілота. Усупереч забороні Руді, Лізель підійшла до літака.
Ми разом з Лізель дивилися, як Руді відчиняє свого ящичка, витягає ведмедика і кладе пілотові на плече. Кінчиком вуха той торкався чоловікового горла. Льотчик присмерті вдихнув його. І промовив. Англійською: Thank you. Я повільно вийняв пілотову душу з пошарпаної уніформи і врятував її з уламків розтрощеного літака.
Перша чверть 1943 року, не зважаючи на війну, завершилась для Лізель щасливо, бо прибув Ганс Губерманн. Його на тиждень відпустили додому. Потім на нього чекала паперова робота з впорядкування мюнхенських фабрик, будинків, церков і лікарень. Коли Ганс повернувся, він розповів про все, що з ним сталося.
Стислий переказ по частинам, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Частина 10
Я пропоную вам мигцем глянути на кінець світу. Того дня, коли для Лізель Мемінґер настав кінець світу, на Небесній вулиці падав дощ. Крізь захмарене небо я розгледів бляшані літаки. Я дивився, як розтулялися їхні животи і звідти вилітали бомби. За мить Небесну вулицю зрівняло з землею.
А тим часом люди спали.