Щодня Кларіс проводжала його до повороту.
Якось він запитав: "Чому мені здається, ніби я знаю вас дуже давно?". Дівчина відповіла: "Бо ви мені подобаєтесь, а мені від вас нічого не треба. І тому, що ми розуміємо одне одного". "Коли я з вами, мені здається, що я дуже старий і годжуся вам в батьки". – "Тоді скажіть, чому в вас немає дочки, такої як я, якщо ви так любите дітей". Монтег розповів, що його дружина не хоче дітей. Чоловік спитав, чому дівчина не в школі. Вона сказала, що в школі її вважають нетовариською. "По-моєму, спілкуватися з людьми – це розмовляти, як ось ми з вами. Або ж розмовляти про те, який дивний світ. Спілкуватися з людьми приємно. А хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи й нікому не давати й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії – примушують щось переписувати, потім примушують щось перемальовувати, а тоді знову спорт. Знаєте, ми ніколи нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас обстрілюють відповідями, потім ще сидимо чотири години, дивимось учбовий фільм. Як на мене, це ніяке не спілкування", — розповідала дівчина.
Кларіс розповіла, як її однолітки лупцюють одне одного, вбивають одне одного. Лише минулого року застрелено шість її ровесників. Десять загинули в автомобільних катастрофах. Дядько розповідав Кларіс, що його дід пам'ятав часи, коли діти не вбивали одне одного.
Дівчина любила спостерігати за людьми і зробила висновок, що вони ні про що не говорять: "Одне й те саме – марки автомобілів, моди, плавальні басейни…".
Через тиждень Кларіс зникла. Монтег ходив на роботу, його друзі по роботі грали карти, пес, як завжди, гарчав на нього, десь бурмотіло радіо: "...будь-якої хвилини може бути оголошена війна. Країна готова захищати свою...", у небі мчали ракетні літаки.
Якось Монтег запитав друзів на роботі: "Я... я задумався. Згадав пожежу на минулому тижні й того чоловіка, чию бібліотеку ми спалили. Що з ним сталося?" — "Він волав як несамовитий, і його відвезли до божевільні". – "Але ж він не божевільний!". – "Кожен, хто вважає, що можна обдурити уряд і нас, божевільний". – "Я намагався уявити, — вів далі Монтег, — що відчуває людина в такій ситуації. От коли б, приміром, спалювали наші будинки й наші книжки?" — "У нас немає книжок". – "А якби були?" — "Може, у вас є?" — "Ні", — відповів Монтег. Тоді він запитав, чи дійсно колись пожежники не палили книжок. І тут же подумав, що сам себе видає.
Раптом пролунав сигнал тривоги. Пожежники поїхали до якогось старого будинку у старій частині міста. Бітті, Стоунмен і Блек у своїх грубих вогнетривких комбінезонах розтрощили вхідні двері й схопили літню жінку, дарма що та й не намагалася тікати чи ховатися. Монтег у будинку побачив багато книжок. Жінка лише з докором дивилася на пожежників. Коли ніхто не бачив, Монтег сховав одну книжку за пазуху. На купи книжок пожежники почали лити гас. Кожну книжку, кожну кімнату було полито гасом. Тоді всі квапливо спустились униз. Монтег, похитуючись і задихаючись від випарів гасу, йшов останній. Жінка не хотіла виходити з будинку, що мав горіти. "Ходімо зі мною", — просив її Монтег. "Ні, — відказала та. — Але вам – дякую". Монтег потягнув за собою жінку. Але в руці у неї вже був сірник. Забачивши його, пожежники метнулися геть із дому. "Ідіть", — промовила жінка, і Монтег відчув, що мимохіть задкує до дверей. Жінка вийшла за ними, зупинилась на ґанку і зміряла їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд. Вона тернула сірником об поруччя…
Дорогою назад Монтег сказав друзям, що коли вони ввійшли до тієї жінки, вона сказала: "Рідлі" і ще щось. Бітті пояснив, що чоловік на ймення Латімер сказав Ніколасу Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді 16 жовтня 1555 року, такі слова: "Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити". Бітті пояснив, що знає ці слова тому, що він, як і більшість брандмейстерів, напханий такими всякими цитатами й висловами.
Вдома Монтег помацки дістався до свого ліжка, незграбно запхнув книжку під холодну подушку й сам упав на постіль. Мілдред злякано скрикнула. А йому здавалося, що вона десь далеко, в протилежному кінці спальні. Дружина довго говорила щось, але Монтег не слухав і не відповідав.
Уночі він подивився на Мілдред. Вона не спала, у її вухах знову сиділи "черепашки", і знову вона слухала далекі голоси з далеких країв. Дружина здалася йому такою чужою, ніби він ніколи й не знав її. Раптом він запитав її, коли вони зустрілися, і де. Це було 10 років тому, але ні він, ні вона не могли цього пригадати. Мілдред встала і пішла знову пити снодійне. Чоловік пригадав, як її відкачували. І ще він пригадав, що подумав тієї ночі: коли вона помре, він не плакатиме за нею. Бо ця смерть буде для нього смертю чужої людини. Раптом він заплакав, але не від думки про смерть Мілдред, а від думки, що не зможе плакати, коли вона помре. Монтег подумав, що між ним і дружиною стоїть стіна. Навіть не одна, а три. І дуже дорогі, до речі! Всі ці "дядечки", "тітоньки", "двоюрідні брати" й "сестри", "племінниці", "племінники", які жили на цих стінах, зграя балакучих мавп, що торохтять, не кажучи нічого. Він з самого початку назвав їх "родичами". Мілдред наче заблукала у своїй "балакучій вітальні". А коли не вітальня, коли не ці три стіни, що розмовляють, до яких Мілдред мріяла додати четверту, тоді це був "жук" — відкритий автомобіль. Мілдред їздила на шаленій швидкості. А ще у її вухах майже завжди були оті "черепашки".
Монтег почав розказувати жінці про дівчину-сусідку. Мілдред раптом згадала і сказала йому, що дівчина попала під машину, і її вже нема.
Вранці його кидало то в жар, то в холод. Мілдред, схилившись над ліжком, зацікавлено дивилася на нього. Він відчував її присутність, бачив її, не розплющуючи очей, — волосся, спалене хімічною фарбою, ламке, мов солома, очі, наче прикриті невидимими більмами, намальовані закопилені вуста, худорляве від дієти, сухе, ніби тичка, тіло, біла, як сало, шкіра.
Монтег попросив зателефонувати Бітті і сказати, що на роботу він не вийде. Раптом він почав блювати, бо йому здалося, що почув запах гасу. І тоді він розповів дружині: "Ми разом з книжками спалили стару жінку". Та дружину це зовсім не вразило. Вона сказала, щоб чоловік сам дзвонив Бітті. "Я не можу дзвонити йому. Не можу сказати, що я хворий", — сказав він. – "Чому?". – "Тому що я боюся", — відказав він подумки.
Монтег засунув руку під подушку. Схована книжка була на місці. Він знов почав говорити дружині про книжки: "Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будинку, охопленому вогнем. Певне, щось таки має бути в книжках! Бо хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало?". Та Мілдред сказала, що треба йти на роботу. Монтег вів далі: "Учора я подумав про всі свої змарновані десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері… Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з'являюся я і за дві хвилини все перетворено в попіл".
Брандмейстер Бітті наближався до будинку Монтега. Монтег перевірив, чи добре схована книжка під подушкою, і сів у ліжку. Через якусь хвилю Мілдред рушила до дверей і незабаром брандмейстер Бітті ввійшов до кімнати. Він сів, почав курити люльку і сказав, що здогадався, що Монтег хворий, бо воно до того йшло. Він сказав: "Кожен пожежник, раніше чи пізніше, проходить через це. І йому треба допомогти, розтлумачити; треба, щоб він знав історію нашої професії: колись новачкам усе пояснювали, а тепер – ні". І Бітті почав розповідати, що на початку двадцятого століття кіно, радіо, телебачення дуже скоро стало масовим і спростилося. Коли кількість населення збільшилася вдвоє, втроє, вчетверо, зміст фільмів, радіопередач, журналів, книжок зменшився до певного стандарту. Темп прискорювався, а обсяг книжок зменшувався: стисле видання, переказ, екстракт. Твори класиків скорочуються до п'ятиадцятихвилинної радіопередачі. Чимало людей ознайомилися з "Гамлетом", прочитавши одну сторінку переказу в збірнику, який твердив: "Нарешті ви зможете прочитати всіх класиків!..".
Мілдред була у кімнаті, раптом підвелась і почала ходити по кімнаті, бездумно переставляючи речі з місця на місце. Незважаючи на неї, Бітті вів далі про те, що термін навчання в школах скорочувався, дисципліна знижувалася, філософія, історія, мови скасовувалися, а дітей вчили натискувати на кнопки, вмикати перемикачі, загвинчувати гайки і припасовувати болти.
Мілдред почала поправляти подушку Монтега і раптом рукою намацала книжку. Та чоловік попросив дати йому спокій, бо він розмовляє, і жінка, дуже здивована знахідкою, вийшла з кімнати.
Бітті розповідав далі: з театрів викинули все, крім клоунади, а в кімнатах зробити скляні панелі, які показували веселі передачі. Людям давали більше спортивних ігор, розваг. Видавали більше книжок з малюнками, більше фільмів, а поживи для розуму менше й менше. Залишилися лише комікси, солоденькі любовні сповіді чи торговельно-рекламні видання. Коли школи почали випускати дедалі більше бігунів, стрибунів, плавців, автогонщиків, льотчиків, механіків, ремісників замість дослідників, критиків, учених і людей мистецтва, слово "інтелектуал" стало лайкою. Обдарованих дітей, що краще за інших читали і відповідали у школі, ненавиділи. А конституція говорила, що всі мають бути схожими, рівними. Кожен схожий на кожного, мов дві краплі води, і тоді всі будуть щасливі. А книжки – це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Тому їх треба спалити. І коли будинки в усьому світі стали вогнетривкими, то робота, яку доти виконували пожежники, стала непотрібна. На них були покладені нові обов'язки – стежити, щоб нічого не бентежило людського розуму. Цивілізація стала така величезна, що не можна було дозволити заворушень і незадоволень. Наприклад, кольоровим не подобається книжка "Негреня Самбо". Спалити її! Білим не по собі від книжки "Хатина дядька Тома". І її спалити! Хтось написав книжку про те, що вживання тютюну призводить до раку легень.