Незадоволення, або ж Фактор прогресу

Радій Радутний

Незадоволення, або ж Фактор прогресу


      Якби !..

      Саме через отаке "якби" я й сиджу зараз в роздумах над одним з найголовнішим питаннням свого життя, прекрасно знаючи, що незалежно від прийнятого рішення не зміниться нічого. Анічогісінько. Хіба що на душі полегшає. А може й поважчає.

      Якби я не зустрів ту дівку... колишнє своє "перше кохання". Ну , зустрів — то й зустрів, кивнув — "добрий день", мовляв — й пішов далі. Але ж паскудна терезівсько-скорпіонська риса — згадувати й аналізувати. Отож воно й вийшло.

      Якби я тоді з нею одружився — варіант раз.

      Якби я тоді її взагалі не зустрів — варіант два.

      Якби вона...

      Десь на варіанті сімдесят восьмому відчув, що повторююсь. Відкинув ковдру, поглянув на годинник, потім перевів погляд на ящик — комп'ютер тобто — й допер, що всі ці мої "якби" являють собою не що інше, як бінарне дерево з ключовими моментами в місці кожного розгалудження. Ну а дерева обробляти вчать, дякувати долі, десь на другому курсі, а декого то ще й в школі починають.

      Не мене, щоправда. Я якось більше самостійно цю науку опановував.

      Десь під ранок стало вже приблизно ясно, як саме це дерево слід аналізувати, щоб дослідний об'єкт — тобто, наприклад, я — рухався по цих гілках не хаотично, як жук-короїд, а хоч трохи впорядковано, а ще через пару днів стало більш-менш зрозуміло, як ці рухання можна трохи оптимізувати.

      Лише тоді я сів й замислився, а що ж таке, власне кажучи, я придумав. Те, що проблема вийшла вже за рамці іграшки — не дивуйтесь, в програмістів своє уявлення про іграшки — вже цікаво. Але й щось серйозне з цього дерева зірвати самотужки навряд чи вдасться. На превеликий жаль, проблема "а що було б, якби..." цікавить хіба що істориків та фантастів, а з грошима в обох цих категоріях не дуже густо.

      Так би й залишалось це моє "дерево" на трьох уривках паперу, помальованих з одного боку "гілляччям" , а з іншого — якимись інструкціями, якби однією чудової глупої ночі не прокинувся я знову ж таки годині о третій з геніальною думкою про те, що від "що було б, якби..." один крок до "що буде, якщо...". Й після недовгих переговорів з власною мораллю подався я до однієї маломоральної контори, яка, проте в прогнозі поведінки хоч окремої людини, а хоч і натовпу, сильно зацікавлена.

      Далі вже — справа техніки... й кадрів.

      Сказано — зроблено.

      Щоправда, поміж першим та другим пролягли кілька років, не одна цистерна чорної кави, з десяток ящиків цигарок й не менш, як вагон матюків. Таку програму, до речі, й не випробуєш, як нормальний продукт — по модулях, по об'єктах, по процедурах, нарешті. Ні. Вона, заррррраза, або працює — або ні. Й більше ні, аніж працює.

      Десь на другому році розробки врятувало мене ( й підлеглих, звичайно ), лише звістка, що прийшла... е-е-е... незагальновживаними каналами. Виявилось, я не один такий розумний ( а я й ніколи так і не думав, до речі ), й що деякі наші союзнички-конкуренти ( трясця їм у печінки й Моріса-наймолодшого в локальну мережу ) теж працююють на чимось таким. Браві наші хакери трахнули к бісовій мамі конкуренський firewall, витягли з мегабайт малозрозумілого тексту на якомусь ADA-подібному діалекті й я вже збирався кинути всі сили на розбирання з тією шифровкою, аж поки стрельнула думка, що й сам колись так розважався — один з інших конкурентів, не таких солідних, зо два місяці мучився, намагаючись порізати memo-поле на слова й шукати контекст у індексованій базі. А може й досі мучиться... хе-хе. Фальшивка, коротше кажучи. Деза.

      Засміявся я, посадив на ту фальшивку дядька, що спеціалізувався не по клавіатурі стукати, а трохи інакше; засміявся ще раз — одним махом два досить слизькі моменти побивахом — й знову ж таки почав довбати свій варіант.

      Десь на третьому році "воно" запрацювало. Найбільшою морокою, як й чекалось, виявилась оптимізація — спробуй-но врахуй, з півтори тисячі факторів, що вплинули на об'єкт за останні десять секунд. Важкувато.

      Подався в люди. Порадили "пакетом для аналізу великих масивів текстової інформаціії" — дослівно. Так на ньому й написано. Зустрівся з головним розробником — й рота роззявив, втім, як і він. Бо кожного ранку ми з ним біля входу в контору кивали один одному. Посміялися, потім домовились зусилля трохи координувати.

      Стало легше.

      Десь році на третьому з половиною "воно" почало вже й допомагати.

      — Що буде, якщо я використаю не Хофман-код ( як всі нормальні люди ), а, скажімо.... ?

      — Буде те-те й те-то.

      — А якщо...

      І так далі.

      Році на четвертому "воно" — офіційно, до речі, воно зветься "Експертною системою....", а втім, й без допомоги цієї системи можу сказати, що буде, якщо про неї занато докладно розповідати. Хе-хе.

      Так от, році на четвертому "воно" сказало, що далі вже саме себе буде набивати тими факторами. А ще через півроку на мене повісили медаль, на двері — отакеееееееенниій замок, що відкривається лише коли в нього пальцем потиркаєш, на підлеглих — розписки про нерозголошення, й високі особи почали час від часу в тій кімнаті зачинятись.

      Щоправда, на економіці нашій те не дуже позначилось, а от приватній економіці тих самих осіб — навпаки. Але то вже не моя парафія.

      А я почав розважатись.

      — Що було б, якби... ну, наприклад, цю ідею не вдалось би впровадити ?

      Порахувало. Виявляється, сидів би я зараз над тим самим в конкурентів й знаходився на етапі оптимізації. Гм... теж непогано — там хоча платять більше разів у десять.

      — Що було б, якби... почали ми розбиратись з тією фальшивкою, що знову ж таки ті конкуренти й підснули ?

      Порахувало. Вийшло не так уже й погано, як я думав — лише втратили б зо два роки часу.

      — Що було б, якби... й конкуренти не зацікавились ?

      Порахувало... Гм... вийшло не дуже добре — але й не дуже погано. Старший програміст в якійсь напівприватній-напівдержавній конторі. Щоправда, на додаток ще жінка й двоє дітей. Зарплата, трохи більша за середнью, партія в щось на зразок RedAlert раз на тиждень , час від часу ліві роботи — якраз на літню відпустку десь біля моря... й так років з сорок, а потім тихий й спокійний гаплик. Нуднувато.

      Ану давай в іншому напрямку.

      — Що було б, якби... я не зустрів тоді ту дівку ?


      Виявляється, майже те ж саме. Тільки почалось трохи пізніше, та ще й без мене, й конкуренти нас обійшли. А потім дві такі "експертні" системи почали одна одній капості робити — ну й до... вибачаюсь, догрались до атомної війни. НІчого собі ! Може, пам'ятника поставити — "Рятівникам людства" ? Хе-хе.

      — Що було б, якби... ми тоді одружились ?

      Вийшло щось на зразок варіанту першого, але щось занадто вже коротко. Мабуть, правду казали, що ми один одному не дуже підходимо.

      — Що було б, якби... ми взагалі не зустрілись ?

      Тут "воно" рахувало-рахувало, лампочками блимаючи, аж поки й відмовилось. Сказало, що ймовірність занадто висока. Ща так чи інакше — а зустрілись би.

      Я аж вилаявся. Від долі не втечеш, так виходить ? Ану ж-бо, давай перевіримо...

      Наступні кілька днів я тільки й робив, що всяко міняв варіанти, намагаючись на цю ймовірність хоч якось вплинути. Дуля з маком. Десь на два-три роки змінювався час, коли ми зустрілись, досить сильно варіювалось майбутнє, але так чи сяк ми зустрічались, деякий час були разом й розходились.

      Та хай йому чорт !

      Спочатку я експерементував гуманно — там додавав трохи часу, міняв температуру на вулиці, чи ще там що, потім перейшов вже на варварські методи й почав з enviroment'у видирати ті чи інші ключові фігури. Видирати по всякому — від спізнення на тролейбус до... гм...

      Кінець-кінцем я винищив віртуально майже всіх наших спільних знайомих, віртуально переніс місце подій за океан, віртуально програв другу світову — "воно" рахувало цей варіант стільки часу, що одна висока особа, розбестившись й розучившись міркувати самостійно, вибори таки програла ( й слава богу, поміж нами кажучи ) — все одно хоч так, хоч сяк опинялась та жiнка у моєму ліжку. Або ж навпаки — я в її.

      Цікаво. От і думай, що є ключовими моментами історії — чи то битва під Ватерлоо, чи то, вибачаюсь, sсheise, зронене голубом перехожому на носа.

      Ватерлоо, до речі, програти не вдалось — навіть "воно" має свої обмеження. Інформації не вистачило.

      І з тієї ж причини не вдається мені вилучити з віртуального мого світу ту дівку. Ну не знає "воно" подробиць особистого життя її батьків. А от моїх, наприклад знає. Та й про мене, знову ж таки, наприклад — теж має повнi вiдомостi.

      От і думаю я тепер, над найголовнішим питанням свого життя.

      — Що було б, якби...




      08.03.97 г Р.Радутный