надто рано скинув бомби - перша серія влучила у крайній будинок сусідньої вулиці і знищила і його, і кілька чоловік - родину господарів та двох військових. Вціліла лише дівчина років 16-ти, що у когось гостювала, як виявилося наступного ранку. Залишки цієї садиби я останній раз бачив у 1972 році - вціліла господиня там розводила город. Тоді ще було видно сліди і чотирьох подальших вибухів у заплаві.
       Ще за кілька днів, 23 квітня, нам оголосили, що курсанти нашого батальйону у повному складі переводяться до іншого полку, ближче до фронту, у місто Красний Сулин. За нами прибув звідти капітан у супроводі двох сержантів. З огляду на недостатність командирів, наказом полкового начальства надали без іспитів звання молодшого сержанта кільканадцяти курсантам, в тому числі і нашому Колі - він вмів подати себе, так і сказав мені наш взводний малюючи чорнильним олівцем трикутнички на Коліних петлицях.
       З огляду на прихід весни та на похід, ми всі, хто приховав свої цивільні пальта від старшини, віддали їх своїм квартирним хазяям, тож наступного дня ми рушили у похід, добре нагодовані рибою і з кількома кавалками смаженої ікри, що хазяйки насмажили з тої ж риби, наловленої їх дітьми на нашій річці. Пройшли ми незвично тихий Батайськ та вийшли на дамбу, що була теж тиха та чистенька, без того скаженого руху, що був тут місяць тому, тільки зенітні кулемети та гармати залишились на своїх місцях, вже ніде не горіли багаття, нічого не будувалось. Але поки ми проходили дамбою, відбудованим залізничним мостом пройшло два ешелони - це поясняло і тишу на дамбі і припинення бомбьожок Батайська, який за таких умов перестав бути ціллю для німців, бо військові вантажі з нього було вивезено, склади переведено ближче до фронту і нові надходження йшли тепер на фронт не затримуючись у Батайську і Ростові. Коли наш батальйон, що тепер став "маршовим" увійшов у Ростов, нас вишикували по чотири і такими лавами ми пройшли головною вулицею цього прекрасного міста, що у світлі сонячного дня не так вже й погано виглядала, хоч майже всі будівлі на ній було зруйновано. Тротуари і проїзна частина були відремонтовані та прибрані, пройоми дверей та вікон перших поверхів було закладено цеглою, на вцілілих деревах набухали і подекуди зеленіли бруньки, по тротуарах гуляла молодь - чистесенькі офіцери та цивільні, часто з ознаками поранень, гарно одягнені дівчата і всі вони були з веселими обличчями, адже була неділя, перший великодній день. Нам було трохи не по собі дивитись на цю веселу юрбу, бо ж розуміли, що наш шлях до подібних прогулянок пролягає через фронт і дехто теж гулятиме з дівчатами покаліченим, а багато залишиться там... Піднявшись нагору, ми звернули з головної вулиці, пройшли повз театр, побудований у вигляді трактора, повз тролейбусний парк і вийшли на Новочеркаський шлях. Вже вечоріло, коли ми зупинились у селищі імені Фрунзе, що було при Ростовському летовищі. Нас поставили на ночівлю по хатах місцевих жителів у додаток до військових авіаторів, що там мешкали. Переночувавши ми рушили далі у напряму Новочеркаська - міста, в якому побрались та деякий час жили на початку століття мої дідусь та бабуся по матері, де і поховано цю мою бабусю, що походить від пугачовця Перфілова чи Перфільєва, страченого у Москві разом з Самозванцем, міста, що було столицею донського козацтва до революції, місто, у назві якого звучить відлуння моєї Батьківщини. Збираючись до війська і усвідомлюючи, що дуже ймовірно потрапити у це місто, я попрохав у мами адресу її тітки, що мешкала у Новочеркаську з двома своїми дітьми донькою та сином 1924 та 1926 років народження, відповідно. Але мати зразу відповіла, що десь загубила адресу і навіть не пам'ятає вулицю, де живе "тьотя Клава", як звали цю тіточку у сім'ї. Я був дуже здивований і не повірив матері, та що зробиш. Так я і йшов, жалкуючи, що не побачусь з родичами.
       По дорозі довелось побачити цікаві речі. По-перше майже закінчену лінію оборони, що простяглась поперек шляху і складалась з комплексу протитанкових та протипіхотних засобів, це справило на наших хлопців неоднозначне враження - одні вважали, що це неспростовний доказ того, що командування Червоної Армії вже планує здати німцям Новочеркаськ, а інші - що це доказ того, що це командування стало серйозно ставитися до підготовки літнього протистояння наступу німців і що раз вже у квітні готові лінії оборони, то німцям не пройти. Я був серед прихильників останньої точки зору. А по-друге, ми зустріли військову частину, може з пів батальйону, так званих "чорнорубашечників" солдатів при зброї та одягнених у цивільне. Йшли вони "строєм", дотримуючи рядів, хоч військовими статутами передбачено пересування на маршах поза населеними пунктами "вільним строєм", тобто просто юрбою, офіцери були на конях верхи. На підході до місця, де ми розташувались на перепочинок, у зустрічних заграла сурма і вони зупинились, відійшли з дороги і там повсідались та полягали. Мої Жора та Коля уздріли серед цих вояк знайомого земляка і підійшли до нього побалакати. Коли вони повернулись, їх оточило чимало наших курсантів, аби дізнатися, що то за військо таке. Хлопці розповіли, що то звичайна військова частина, сформована з мобілізованих на щойно звільнених територіях та кинута на фронт у кінці лютого, коли ще не було змоги їх обмундирувати і озброїти, тому їх озброювали у ході боїв, вірніше вони самі підбирали зброю серед убитих та поранених. І ось тепер їх відводять у тил на перепочинок для обмундирування та переозброєння. Рушивши далі ми за кількасот метрів зустріли біжучого хлопця в цивільному вбранні, одна нога котрого була взута, а друга боса з закривавленою п'ятою, черевик та онуча була у бідолахи в руках. А позаду дрібною ристю його супроводжував вершник офіцер. Ми, з нашим капітаном включно, аж заклякли, побачивши таку ганебну картину, офіцер, помітивши нашу реакцію, наддав ходу і випередив біжучого, мабуть злякавшись нас. Його щастя, що серед нас не було озброєних.
       Прийшовши у Новочеркаськ ми зупинились на його околиці під якимось муром, за яким чувся страшенний собачий гавкіт, а з-за муру інколи виглядали солдати у блакитних кашкетах  НКВД. А за багато років по тому я довідався, що за мурами тими і був цвинтар, де похована моя бабуся. Поки наші квартир'єри підшукували нам помешкання, я почав розпитувати місцевих жінок, чи не знають вони де мешкає родина Букаєвих, та виявилося, що тих Букаєвих у Новочеркаську, як Смирнових у Москві, але жодна з відомих жінкам родин мені не підходила, чи то за складом, чи за віком її членів. Так і не зустрівся я тоді з цими родичами. Наступного ранку ми вишикувались по всім правилам і рушили містом далі до Шахт. Всі наші хлопці, крім тих, у яких знайшлись тут родичі, були невдоволені ночівлею, скаржились на погане ставлення до них хазяїв, яким вже мабуть набридли перехожі вояки. Може з того хтось заспівав пісню з нецензурними виразами, що її весело всі підхопили як у Шолохова у "Тихому Доні", щоправда, пісня була інша. Звернувши у центрі міста ліворуч, ми пройшли повз арку, поставлену на честь участі козаків Війська Донського у війні з Наполеоном, перейшли річку і пішли по шосе, що по ньому рухалось багато автомашин. Тому наш капітан дозволив нам розбрестись по дорозі, та підсаджуватись на попутні машини.
       За хвилин двадцять нам чотирьом вдалося сісти в автобусик, що віз кінопересувку і за хвилин тридцять ми добрались до Каменоломні, де шляхи наші та кінопересувки розійшлися. Злізши з автобусика та пройшовши з кілометр через вибалок, ми опинились на околиці Шахт, де нам було призначено збір. За години три всі наші зібрались і улаштувались на ночівлю до місцевих жителів приміської української слободи, що мальовничо обсіла схил невеликої гори. Ми, двоє чи троє, потрапили до старого подружжя, що мешкало у чистесенькій хаті і висловили своє захоплення чистотою вулиць та дворів і охайним виглядом будівель. На наш подив, старий сказав, що то війна до цього порядку прислужилася шахти бо не працюють, а то до війни ніхто й хату не мазав, бо вугільна пилюка з розташованого поряд терикону, робила таку роботу марною. Терикон, щоправда, тепер не завдавав прикрощів, але з розташованої під горою шахти тхнуло трупним запахом - німці скидали туди розстріляних. Назавтра вранці коло ствола тої шахти почав збиратись наш батальйон, а що збирався він дуже повільно, то ми, башантинці, вирішили зварити каші, поки всі зберуться і доручили цю справу мені. Я знайшов поряд хату, де горіла плита та приладнав на ній казанок, але грівся він так поволі, що поки каша готувалась, наш батальйон рушив. Я ж проґавив той момент і коли підійшов до шахти, там вже нікого не було. Спитав я у людей дорогу і пішов навздогін, об'єднавшись ще з одним відсталим. Пройшовши місто ми перейшли залізницю та звернули праворуч на дорогу і одразу за поворотом побачили на траві поряд з дорогою мабуть з десяток сплячих солдатів. Коли ми підійшли ближче, один з них прокинувся і спитав нас: "А де ж весь батальйон?" ми пояснили ситуацію і солдат кинувся підіймати сплячих солдатів  виявилося, що це наші ж хлопці, що не стали чекати, поки всі зберуться, вийшли на околицю та поснули, очікуючи своїх. Один з розбуджених сказав, що він чув крізь сон, як йшло багато людей і чув, як   хтось  з  них спитав: "А то не наші сплять край дороги?" "Ні, то не наші." З підслуханої розмови напівсонний солдат зробив належний висновок і знов заснув. Невдовзі після того, як ми всі рушили навздогін своїм, почувся свисток паротяга ззаду нас. Обернувшись ми уздріли потяг з платформ і кількох вагонів, що поволеньки наближався до нас з боку шахтинського вокзалу, рухаючись по закругленню колії, хордою якої правив шосейний шлях на Красний Сулин. Всі ми підбігли до колії, з наміром почепитись на той потяг і, одержавши підтвердження від машиніста, що поїзд прямує на Сулин, взяли той ешелон на абордаж та розбрелися по зручним місцям. Знайшовши і собі таке місце я поснідав третиною каші, решту прикрив газетою, аби зберегти її до зустрічі зі своїми, і заліг подрімати. За годину-другу прибули у Красний Сулин, зійшли з потяга і пішли вулицею, що в неї влився шахтинський шлях, шукати зручного місця для очікування свого батальйону. А що уявлення про зручність у кожного були свої, то наша групка все меншала поки троє самих вибагливих (і я в тім числі) не дійшли до розгалуження вулиці, де зайняли позицію на порослому травою узбіччі. За деякий час двоє з нас завітали до садиби, що була навпроти аби напитись. Старенька господиня розпиталась про наші справи і запропонувала перейти до неї, дещо допомогти в хазяйстві та заночувати, якщо сьогодні не дочекаємось своїх. Ми пристали на цю пропозицію і заходились мостити долівку у передпокої, для чого у господині були заготовлені і цегла і пісок. Мій товариш, що був старший за мене років на п'ять, знався на таких справах і взяв на себе цю роботу, залучивши мене до неї як підсобника - носити воду для зволоження піску, підносити зволожений пісок та цеглу. Години за дві ми цю роботу виконали, розставили знову меблі на новій підлозі і господиня нас погодувала. Батальйон наш цього дня так і не з'явився, тож коли споночіло, нас уклали спати на великому ліжку з відповідною периною, що на нас обох справило велике враження, бо обидва ми спали на перині вперше в житті (а щодо мене - і востаннє). Вранці виявилося, що у нашій спальні стоїть велике дзеркало і я зміг  побачити себе у весь зріст у військовій уніформі, так і живу з цим спогадом, бо не було змоги сфотографуватись за нетривалий строк служби в армії. Коли господиня годувала нас сніданком, зайшов наш капітан і зніяковів, коли побачив, як ми йому зраділи, сказав куди нам іти, коли поснідаємо. Я ж вискочив на вулицю і побачив земляків у першому ряду вишикуваного батальйону і гукнув їм, що їхня каша ціла. У відповідь всі хто це почув, вибухнули реготом.
       Після сніданку ми попрощались з господинею і рушили у центр міста, знайшли батальйон, що валявся у сквері перед якоюсь триповерховою будівлею, де розташувався штаб нашого нового полку - 237-го армійського запасного полку 5-ї ударної армії. Поки я годував своїх земляків кашею, в наше поле зору потрапив якийсь дивний перехожий, що йшов тротуаром в самих трусах, капелюсі та якихось капцях, з невеликою обгорнутою хусточкою книжкою у руці. Це був красивий чоловік віком років під п'ятдесят з бородою, вусами та довгим волоссям на голові, вся ця вкрита легкою сивиною рослинність була злегка підстрижена і ретельно розчесана. Тіло цього чоловіка було засмагле, класичного вигляду з чітким рисунком м'язів.
       Під час мого подальшого перебування у Красному Сулині я неодноразово питався у місцевих жителів, що то за проява така отой голий чоловік. Кожен запитаний давав свою відповідь чи то почуту від когось, чи то самим вигадану. Запам'яталася мені легенда, що цей чоловік  єдиний виживший учасник експерименту молодих ростовських науковців, що своїм особистим прикладом намагались довести можливість існування первісної людини в умовах помірного клімату. Інші легенди були ще фантастичнішими -  у наслідок якоїсь аномалії у нього температура тіла сягає сорока градусів, у нього два серця, і подібні. Офіцери наші теж нічого не знали. А ще казали, що німці хотіли його розстріляти, як божевільного, але про всяк випадок кудись відвезли, обслідували і потім повернули до Сулина, але він вирішив надалі німців не спокушати і сховався там у якійсь маленькій шахті, шахтьонці, як тут кажуть. За років 6-8 по війні з газети "Известия" я довідався, що то був Порфірій Корнійович Іванов, що ходив голим з релігійних міркувань, а ще років через двадцять-тридцять журнал "Огонёк" та якийсь київський професор оголосили П.К.Іванова автором нового вчення про збереження та примноження прихованих резервів людського організму. Чутки ж про зацікавленість ним німцями підтвердились.
       А тоді, у 1943 році, ми подивувались, розглядаючи Іванова і поснули у скверику, очікуючи куди нас поведуть. За дві-три години нас відвели до шкільного будинку, переобладнаного на казарму - у класних кімнатах було влаштовано дерев'яні одноповерхові нари, на яких розміщались взводи з 40 чоловік. У інших приміщеннях школи містились всякі служби - каптьорки, перукарня, службові кабінети начальства, тощо. Офіцери мешкали постоєм у місцевих жителів. За два-три дні шкільну садибу огородили колючим дротом, сформували рої, чоти та роти і почалось наше солдатське життя.
       Годували нас у цьому полку значно краще, ніж у Койсузі при тій самій пайці хліба 690 грамів, на день давали 290 грамів круп, 86 грамів м'ясних консервів, 35 грамів цукру, 20 грамів махорки, або 10 грамів тютюну, щоправда з тиждень ми жили без солі, але потім і сіль підвезли.
       На перші дні нашого облаштування припали першотравневі свята, з нагоди яких командування полку влаштувало військовий парад нашого полку. Наш батальйон сподобився честі першим продефілювати перед трибуною з начальством - мабуть тому, що ми були у свіжому та комплектному одязі і молоді, хоч і без зброї, яку ще на новому місці не встигли одержати. Після нашого проходу нас чомусь поставили навпроти трибуни і ми мали змогу подивитись весь той парад. На жаль, не маю я хисту Котляревського або Гашека, аби як слід описати його. Всі інші батальйони являли собою дивовижне видовище - одні йшли в уніформі, але у найрізноманітніших головних уборах - тривухах, кучмах, кубанках, кашкетах різного роду, військових панамах і пілотках, другі в уніформі без обмоток з білими штрипками, зав'язаними бантиком, без поясних ременів, інші тільки в гімнастерках і цивільних штанях, інші навпаки у формених штанях та у цивільних піджаках, були найрізноманітніші комбінації цивільних та військових предметів одягу, йшли старі згорблені діди, йшли взводи з макетами зброї - дошками, підструганими так, аби були хоч трохи схожими на гвинтівку.
       По повернені у казарму нас почастували сотнею грамів брунатної рідини, що була названо "водкою", але вона не справляла жодного впливу на організм у такій дозі. Відразу знайшлись комбінатори, що скуповували порції цієї рідини, але, здається, і вони не досягли "кайфу".
       Надвечір наш взвод заступив у караул, на охорону об'єктів нашого батальйону і о десятій годині вечора я заступив на охорону тимчасово реквізованої криниці, з якої брали воду для наших кухонь з наказом пускати тільки своїх. Проте, тільки я заступив на свій пост, до криниці бадьорим кроком підійшла молодиця і не звертаючи уваги на мої намагання не допустити її, причепила та спустила у криницю своє відро і пояснила, що то вона бере воду для офіцерської кухні, тобто вона теж "своя". Діяти проти жінки, хто б вона не була, згідно з "Уставом караульной службы" я не наважився і дав їй витягти відро та йти додому. Я пишу про цю дрібницю, бо, як показав мій подальший багаторічний досвід співпраці з армією, це досить характерна для армії ситуація, коли начальство нехтує своїми "Уставами", що частенько спричиняє великі неприємності аж до загибелі людей, вбитих вартовими, точно виконуючими вимоги цих документів, кілька подібних випадків мені відомо. Продовжуючи охороняти криницю, я десь о першій годині ночі побачив йдучого вздовж нашої вулиці нашого тодішнього командира батальйну, що наближався до мене. Капітан просувався затинаючись і починаючи падати при кожному кроці, але якимсь чудом випростуючись, коли зіткнення з землею здавалось невідворотним - добряче відсвяткував. Коли він мав порівнятися зі мною, я все ж наважився привітати командира "по єфрейторському", тобто відкинувши верх гвинтівки убік, та підхопивши її у нахиленому стані гучно ляснувши при цьому долонею. Капітан не залишився в боргу взяв таки під козирок, але цей непередбачений рух остаточно порушив його рівновагу - бідолаха впав на одне коліно. Побачивши, як важко йому підвестись, я ледь не наважився допомогти, але згадав, що не маю права на таку гуманність, бо ж стою на варті.
       Після свят продовжувалося обживання нашої нової оселі та переформування підрозділів, що склалися стихійно під час нашого маршу. Не знаю, яку ідеологію закладали в те переформування, але нас, трьох рядових башантинців, непокоїло, як би нам не потрапити у різні підрозділи або стати підлеглими нашого Колі. Але все обійшлося наша трійця залишилась у одному рої, крім нас в ньому було четверо новобранців кубанців з станиці Кущовської та молодший сержант Рябченко, теж новобранець з Ростовської області.
       Тільки закінчилось переформування, почалась підписка на чергову воєнну позику. Перед мітингом з цієї нагоди мене викликав замісник командира батальйону по політичній частині і доручив мені виступити на ньому з закликом до солдатів дружно підписатись на ту позику. На моє запитання чи годиться позбавляти солдатів тих мізерних грошей, що вони одержують, замісник командира зітхнув і потупивши очі відповів, що ніхто не має права позбавляти солдата можливості грошової підтримки держави. Я був певен того, що таких виступаючих підготують небагато і тим підлішим виглядало те доручення. Проте на мітингу від ораторів відбою не було - солдатики-новобранці виступали один за одним і бадьоро закликали підписуватись і сповіщали про свої особисті рішення підписатись на річне, дворічне і трирічне утримання. Коли надали слово мені, я нікого ні до чого не закликав, а тільки сповістив про своє рішення підписатись на трирічне утримання, вирішивши служити всі три роки без утримання, якщо буду живим, а якщо загину, то мені байдуже до тої позики. Але вже під час самої підписки коли я здав підписного листа з відповідним записом, від мене зажадали грошей. Я щиро здивувався, бо й гадки не мав, що за умовами позики я мушу сплатити цю суму протягом наступних десяти місяців і сказав, що в мене нема ніяких грошей. Присутні при цій сцені солдати загомоніли "ось вони, агітатори, говорять одне, а чинять інше!", може це обернулося б для мене ще гірше, якби один з старших солдатів не сказав, що у моєму віці можна й не знати тих тонкощів і на підтвердження цієї думки спитав другого новобранця, чи він знав їх. Той зніяковів та признався, що не знав.
       Після підписки почалось навчання. Щоправда, спочатку в нашій роті воно провадилось з перебоями, через те, що взводними командирами, себто вчителями, у нас були офіцери з видужуючих після поранень, а вони через стан здоров'я часто були відсутні. Та й знаючи, що перебування у нашому полку для них тимчасове, не дуже й старались. Наш помічник командира взводу, хоч і був надстроковиком, тобто кадровим військовим, не мав відповідної підготовки, а може просто не хотів затруднюватись з нашим навчанням, досить характерна для надстроковиків позиція. Тому наші зайняття полягали здебільшого у маршах до місць де можна сховатись від пильних очей начальства та "dolce far niente" з перекурами. Але політзаняття провадились регулярно для цього викладачі знаходились. Ці заняття полягали в інформації про події на фронтах та в світі, а також в тлумаченні книги товариша Сталіна "О Великой Отечественной войне Советского Союза", що складалася з виступу Сталіна по радіо 3-го липня 1941 року та передсвяткових його виступів та наказів. Серед інших тлумачень нам доводили про геніальність розрахунку Сталіна що "Еще полгодика, а может быть и годик, и гитлеровская Германия рухнет под тяжестью содеяных ею злодеяний" казали, що все так і вийшло - Сталін це сказав 6-го листопада 1941 року, а вже 19 листопада 1942 року почалось знищення армії Паулюса в Сталинграді, ну помилився на два тижні, в таких розрахунках це цілком припустимо.
       Особливості учбових занять у нашій роті були добре відомі батальйонному начальству, це було видно з того, що воно про нас висловлювалось як про справжніх майстрів маскування, та не квапилось щось змінювати, може через те, що нашу роту було укомплектовано переважно з солдатів, що вже побували на фронті, немало було і одужавших після поранень.
       Але у інших стрілецьких ротах служилось сутужніше, особливо у третій - цю роту було укомплектовано з новобранців і за вчителів там правили молоді необстріляні лейтенанти, що виховуючи солдатів вдавались до щедрої роздачі всіляких покарань - позачергових нарядів на чистку місць загального користування, відправки на гауптвахту та зашиття кишень у штанях.
       Все ж, хоч і уривками, ми продовжували вивчення військової справи, у напрямах наведених вище, але до цього додалось чимало нового - вивчення щойно впровадженого бойового уставу піхоти, практичні заняття з подолання водних перешкод, за які правили різні місця на річці Кундрючій, подолання реальних протитанкових ровів, практичні стрільби на влаштованому оддалік міста батальйонному стрільбищі. Щоправда, подолання водних рубежів провадилось не до ладу, бо після переправи через них, командування батальйону ні разу не змогло забезпечити правильне виконання бойового завдання - замість займати оборону у визначених місцях всі наші і солдати і офіцери "займали оборону" у всяких схованках, де можна було вилити воду з чобіт(офіцери) і викрутити одяг непоміченими. Та і при форсуванні протитанкових ровів наші курсанти теж діяли нестандартним способом не підповзали до них по-пластунському, а намагались рухатись на чотирьох.
       Одного разу на заняттях з тактики до мене звернувся по допомогу статечний курсант, років 25-ти віком, з нашого взводу на прізвище Ткачук. Він попрохав мене допомогти скласти стрілецьку картку - такий простенький документ на якому у картинній площі позначені цілі і, по змозі, відстані до них. Я йому все розтлумачив, він сказав, що все зрозумів, але сказав, що картку зробити не зможе, бо не вміє тримати в руці олівця і не зможе нічого підписати, бо він неписьменний. Я здивувався, спитав, чи не з західних він земель, що про них нам розказували як про місця з малим відсотком письменних. Виявилося ні, він звідкись з Поділля. А потрапив він до учбового батальйону збрехавши про свою десятикласну освіту, аби ще трохи підлікуватись, бо його визнано гідним до служби, а поранена нога ще непокоїть. Тож я зробив йому всю ту картку і навчив, що відповідати, здаючи її взводному.
       Саме тоді, у травні 1943 року всі фронти перебували у відносному спокої - і наші і німці готувались до літа. На околицях нашого міста та і в самому місті серйозно облаштовувались запасні бойові позиції піхоти та артилерії - окопи, вогньові точки, апарелі, тощо. Тож тривалий час у місті раз-по-раз лунали вибухи, за допомогою яких це робилось, адже у цих краях лопатою глибоко не вкопаєш - камінь.
       Тоді ж у всеармійському та всесоюзному масштабах було визнано, що наша армія наприкінці другого року війни не вміє стріляти в ціль і всі засоби масової інформації преса, як центральна, так і армійська, радіо та кінохроніка стали висвітлювати досвід окремих підрозділів у навчанні стрілецької справи  як на фронті, так і у тилових підрозділах, і закликали до вдосконалення стрілецької майстерності.
       Щоправда, на нашу стрілецьку підготовку набоїв давали обмаль - за весь курс навчання ми зробили може по п'ять-шість легальних учбових пострілів. Нелегальна ж стрілянина набоями добутими де попало процвітала, але ж її учбова цінність була нульова, бо провадилась вона без учбових мішеней, на невизначену відстань, а то й у річку з метою контузити якусь рибину, що деколи виходило. Одного разу після нальоту німецької авіації наш взвод знайшов викинутий звідкись вибухом бомби цинковий ящик з патронами і наш взводний підібрав його для учбового використання, але його відібрало начальство, мотивуючи тим, що начальство краще знає скільки набоїв треба для навчання на сержанта.
       Прийшовши перший раз на стрільбище наш взвод був здивований, побачивши на ньому парторга нашого батальйону. Коли взводний підійшов до нього та привітався, парторг став йому щось пояснювати. Взводний посерйознішав, підвів парторга до нас і повідомив, що зараз старший лейтенант Іванов розкаже нам про спеціальне завдання, що ми маємо виконати а ні на йоту не відступаючи від його інструкцій. Лише ми почули про спецзавдання, відразу стали роздивлятись навкруги, але крім елементів стрільбища та ріденьких бур'янів аж нічого не побачили. По виступу Іванова все прояснилось - він наказав нам позбирати у тих бур'янах німецькі листівки, ні в якому разі не дивитись на них, знести докупи у вказане місце для спалення і боронь боже, того, хто приховає листівку... З ентузіазмом ми кинулись виконувати те завдання та читати потихеньку знайдені листівки та обмінюватись ними, тут було їх три варіанти за змістом. Під час цієї спецоперації обидва офіцери стояли обличчям до нас, але втупивши очі в землю, бо ж розуміли, що жодна нормальна людина не втерпить та почитає ту листівку. На одній листівці були три фотографії військового параду власівців (РОА) у Пскові, на зворотному боці фотографія генерала Власова, що розмовляв з радянським льотчиком перебіжчиком.
       Дорога на стрільбище пролягала у північно-східному напрямку і перетинала мостом річку Кундрючу, на береговій терасі правого берега якої стояла нужденна хатина, що в ній жив якийсь старий з двома -трьома дітьми. Хтось з офіцерів батальйону якось завітав до діда напитись і дізнався про те, що навколо тієї хатини поховано п'ятьох наших солдатів, що у липні минулого року відступаючи заночували коло дідової оселі і збираючись ранком йти далі, побачили автомашину з німецькими солдатами, що під'їхала до спуску на міст з боку Красного Сулина. Наші солдати відкрили вогонь по німцях з гвинтівок, автоматів та протитанкової рушниці, чи були втрати у німців дідусь не знав, але наші хлопці були перед німцями як на долоні і за кілька хвилин німці всіх вивели з ладу, після підійшли до хатини, добили поранених і рушили далі... Дідусь так-сяк по прикидав землею бідолах, де хто лежав, на більше у нього не стало сил. Командування нашого полку, дізнавшись про те від нашого комбата доручило нашому батальйону перепоховати безіменних героїв і одного дня це було зроблено. Поховали їх край дороги, салютували трьома залпами та послухали сумну розповідь діда, начальство подякувало йому за клопіт про загиблих і батальйон рушив по своїх справах. Йдучи солдатики розмірковували, чи правильно вчинили ті п'ятеро, чи виправдана їх загибель з точки зору "блага Родины" і всі схилялись до того, що краще б вони втекли, ба навіть і кинувши зброю, або здались, бо ж тоді ще могли б прислужитися Батьківщині. А втім, всі ми знали, що якби то були ми, то теж могли так вчинити, де на тій клятій війні нам, гарматному м'ясу, знати що треба Батьківщині, а що тим, що вважають себе її мозком...
       За кілька днів по тому перепохованню під час вечірньої повірки, що провадилась на плацу перед казармою, з боку залізничної станції почувся гуркіт авіаційних моторів та почалась зенітна стрілянина і за кільканадцять секунд ми побачили спалахи бомб на станції, почули вибухи. Ще за деякий час розгорілась величезна пожежа, невдовзі ущухли стрілянина і гуркіт моторів, а на станції серед пожежі час від часу щось блимало, вибухало, тріскотіло. За півгодини наш батальйон весь кинули на станцію гасити пожежі, може тому, що пожежі добре освітлювали схил горба, під яким розташовано станцію, і всі зенітні кулеметні та гарматні гнізда, що були на тому схилі, стали добре видимими з неба. Отож треба було вернути темряву. У тих обставинах був можливим лише один метод гасіння розтягувати подалі палаючі речі та засипати їх землею. Але ж горіли стіни вагонів, щоб їх розтягти треба їх розбити, а там такі дошки, що ні солдатською лопаткою ні солдатською ж сокирою не розіб'єш. Нашому рою дістався 50-титонний пульман з зерном, що стояв на першій колії коло пасажирського перону, нахилений градусів на 60 в бік перону. У нього прогоріло дно, зерно висипалось на колію і горіло жевріючи мов вугілля, геть згорів борт зі сторони перону, борт з другого боку ще горів саме з ним треба було упоратись, аби і його загасити та добратись до вагону, що горів на другій колії. Спроби рубати стіну з середини не вдалися, бо треба було затримавши дихання, аби не вчадіти, добігти по нахиленій балці підлоги до стіни і рубати її, а запасу кисню вистачало лише на один удар сокирою, від якого і слід важко було розгледіти. Тоді ми десь поблизу підібрали упавший стовп, звільнили його від дротів, познімали обмотки з ніг і зробили таран, але стовп був закороткий і коли він доходив до палаючої стіни, його енергія руху вже вичерпувалась. Так ми вовтузились поки почало розвиднятися, двічі тікаючи від німецького літака, що прилітав подивитись, чи не треба ще добавити, одного разу й добавив, але мирному населенню, у станцію не влучив. Коли стало розвиднятись ми побачили кількох майже роздягнених хлопців, що блукали серед розбитих вагонів, це були вцілілі молоді офіцери, що їхали одним з розтрощених вночі ешелонів на фронт. Вискочивши з вагонів роздягненими, коли почалась бомбьожка, вони тепер ходили і шукали, може де знайдеться щось з одягу. Це нам пояснив один з їхніх супроводжуючих теж не зовсім одягнений капітан з щойно пораненою та наспіх забинтованою рукою, що попрохав припалити. Він також розповів про те, що всього в ешелоні було близько п'ятисот випущених з сибірських училищ молодих офіцерів і супроводжуючих, ешелон мав рушити у свій останній, перед розвантаженням перехід, вночі, тому всі люди полягали спати у вагонах і майже половина людей знехтувала заборону супроводжуючих зачиняти на ніч двері вагонів. Коли ж почався наліт, не всі встигли відчинити двері та вибігти до падіння перших бомб, внаслідок близьких вибухів яких двері мабуть позаклинювало. Згоріло більше двохсот чоловік, за словами того капітана.
       За два-три дні по тому, мене викликав старшина роти і видав мені шинелю, забравши мою тілогрійку. На запитання за що мені одному така честь, він сказав, що й сам не знає, виконує наказ. А ще за годину мене викликали на плац, де збирались і інші викликані, всього чоловік двадцять. Нас вишикували, перевірили спорядження, наказали одержати на своїх ротних кухнях сухі пайки на три дні і знову зібратись, після чого оголосили, що ми вирушаємо у відрядження, всі пояснення одержимо по прибутті на місце призначення. Тим часом вже почало смеркати і ми рушили, вийшли на шахтинський шлях і зупинились, дочекати, як виявилось, підходу команд з інших батальйонів нашого полку і потім рушили далі. Вийшовши з міста ми йшли у цілковитій темряві, годин за три ходи ми звернули уліво в ліс і ще за годину, мабуть, одержали наказ лягати спати, де хто стоїть. Прокинувшись ми виявили, що знаходимось на великій, гектарів п'ять, галявині, неподалік від оселі лісівника з криницею. Нам пояснили, що нас зібрано на учбовий збір з протихімічної підготовки, у зв'язку з наростаючою вірогідністю застосування супротивником хімічних засобів ведення війни, оголошено і показано житлову зону з одного краю галявини, місця для навчання, розпорядок дня, правила поведінки, користування криницею, розведення багать для приготування їжі, ще дещо. Після сніданку розпочалися заняття, під час яких нам розказували в основному про маркування німецьких(!) хімічних снарядів та бомб. На наші запитання нащо це нам, адже коли ця штука летить на тебе, то все одно не побачиш, нам пояснили, що і наші хімічні боєприпаси теж так промарковано. Відтоді стало ясно що до чого, але ми тільки подивувались, чому не можна було одразу сказати, що мова йде саме про наші боєприпаси, треба було вигадувати байки про однаковість маркування. Отож два дні ми прокуняли під розповідь про боєприпаси, а на третій день нам розказали про індивідуальні засоби захисту від бойових отруйних речовин та провели всіх нас без протигазів через шлейф сльозоточивого диму.
       На цьому протихімічна наука скінчилась і вночі ми вернулись у свої казарми. За нашої відсутності у батальйоні трапилась НП  - кудись подівся один з курсантів третьої роти, прихопивши замість свого взуття, новіші черевики сусіди по нарах. Начальство довго не мудрувало і відрядило у рідне село зниклого старшого сержанта Алахвердова, що за два дні повернувся, але без втікача, що повернувся за кілька годин до нього. Перед вишикуваним батальйоном вивели цього хлопця, оголосили дезертиром та зачитали наказ про передачу його до суду.
       За два-три дні по тому, батальйон вишикували на плацу у повному спорядженні і сповістили нас, що рушаємо до таборів, проте не рушили, а продовжували стояти під пекучим сонцем чекали коли підійде полковий оркестр, що мав звеселяти нас на марші, а він десь забарився. Коли ж за години дві він прийшов, ми продовжували чекати на командира полку, що мав освятити своєю присутністю наш вихід до таборів. Ще за годину нашому командуванню терпець увірвався і ми рушили під звуки оркестру, знімаючи по дорозі " махальних" - сигнальників, що мали помахами сповіщати про наближення до нас начальства. Оркестр вивів нас за околицю міста, потім став край дороги і грав, поки ми його не проминули. За кількадесят хвилин нас привели у симпатичний гайок, розташований попід горою на правому березі річки Кундрючої і ми заходились влаштовуватись - будувати халабуди для роїв, кухонь, офіцерів та каптьорок, розчищати доріжки. До ночі встигли сяк-так побудуватись і з наступного ранку продовжили навчання, виділяючи протягом двох-трьох днів кількох чоловік від кожної роти для завершення благоустрою. Халабуди являли собою квадратні в плані 5х5 метрів споруди з неочищених гілок дерев, сплетених між собою, 1,5 метрів заввишки до стріхи. З такого ж матеріалу було зроблено і дах, двоскатний, тому найвища над землею частина даху була на висоті трохи менше двох метрів. Під цією частиною було прокопано яму з півметра глибиною, з метр завширшки і близько п'яти метрів довжиною. Встелена травою земля по обидві сторони тої ями слугувала нам нарами. Спали ми роззуті, без гімнастьорок, які стелили під себе, але у штанах, накривались шинелями, якими перед виходом у табір забезпечили усіх. Коли йшов дощ, наші халабуди від нього не захищали, так і куняли, бувало, вночі під мокрими шинелями, дрижачи від холоду.
       Навчання продовжувалось так собі, поволеньки, хоч в таборі ми одержали нового взводного, щойно випущеного з училища молодшого лейтенанта, який більш за все полюбляв замаскуватись десь разом з своїм взводом і добряче поспати. Проте, ведучи взвод з занять до табору, він компенсував свою бездіяльність командами "бегом!" та "артиллерийский огонь!", що означало одне й те ж - наказ бігти. Таким чином взводний реабілітувався перед власною совістю і мав добре виглядати в очах начальства. Щоправда, начальство досить скоро викрило цей стиль і довелось таки взводному вчити нас військовій справі, перш за все новому бойовому уставу піхоти, а також повторювати вивчення зброї, на жаль, лише наявної, тобто російської трьохлінійки та її модифікацій, самозарядок і автоматів СВТ, автомата ППШ та кулеметів РПД і "Максим". А у той час радянська піхота мала на озброєнні і іншу стрілецьку зброю, свою і американську, а також трофейну німецьку.
       Під час перебування в таборі влаштовувались практичні полкові навчання - нічний напад на околицю Красного Сулина двічі, бо з першого разу вийшло щось не те, наступаючі пішли не в тому напрямі і не знайшовши зазначених орієнтирів припинили наступ. За день, чи два навчання повторили, але вже з позначеним супротивником, роль якого виконував збірний рій солдатів під керуванням лейтенанта з третьої роти. Але, хоч вдруге з напрямку ніхто не збився, було визнано, що оборона діяла погано, бо надто пізно почала стрілянину, коли вже командування наступаючих згубило впевненість у правильності операції. Я якраз був у складі рою, що оборонявся і чув, що на такі докори переможців при розборі заняття наш тимчасовий командир лейтенант Якубовський відповів, що саме цього він і добивався.
       Закінчився цей нічний бій імітацією захоплення згорілої школи, з відчайдушною стріляниною холостими набоями. Не знаю як почувалося місцевому населенню та чи було його попереджено.
       За тиждень-півтора нам роздали посилки, що населення надсилало фронтовикам, сказано було першотравневі, що трохи запізнились. Мені дістався розкритий мішок з парою прекрасних рукавичок домашньої в'язки, крім них у мішку нічого не було так само було і в інших курсантів якась зимова річ та пустота, з цього ми зрозуміли, що подарунки надсилались не до Першого травня, а, принаймні, до дня Червоної Армії 23 лютого. Тоді ж нам видали по 420 грамів почавших псуватися сухарів чи то як компенсацію за пограбовані посилки, чи як недоторканий запас, ми не зрозуміли, але поїли все одразу. Цього дня я у складі нашого рою перебував у наряді на ротній кухні, що перший раз мусила готувати їжу за новою розкладкою затвердженою санітарною службою нашого полку. Ця служба вирішила змінити розкладку, що встановилась у нашому батальйоні сама собою і полягала у роздачі вранці, за дві години до сніданку, хліба, консервів, цукру та тютюну, готування на сніданок та на обід кандьору, як його називали,  щось на зразок кулішу - рідкої каші з наявних круп з комбіжиром, а на вечерю чай. Ця розкладка задовольняла всіх і курсантів і кухонний персонал, технологія відпрацьована, мінімальні трудові витрати. А на чергування нашого рою випало готувати тричі суп на сніданок, обід і вечерю та на обід ще й кашу це все з 290 грамів круп!
       Ніяких технологічних, вказівок не було, тож зранку годували по старому, потім старшини рот та кухарі зібрались обмінятись думками щодо технології варки вівсяної каші та знайти посуд для варки. Посуд знайшовся, а технологічної інформації не знайшлось. Тож і довелось нам вирішувати все емпірично. Все вийшло непогано, але сильно помилились у розмірі порції майже третина каші залишилась. Отож і стали давати добавки. Роздачу добавок зробити організовано не вдалось, бо бажаючі добавки стали юрбою, що ревла, розмахувала казанками і не хотіла нікого слухати. Якось сталось, що на роздачу поставили мене, а коли я опинився перед розлюченою юрбою, то й старшина кудись зник і нікому було встановити якийсь порядок, офіцери ж на нашій кухні взагалі не бували, окрім ротного командира, що спочатку обідав у роті, а потім йшов до офіцерської їдальні. Отож я і почав роздавати добавки, намагаючись нікого не скривдити, але не вийшло - я став ворогом всієї роти, хоч не одержавших добавки не було, було один-два солдати, що одержали по дві добавки, та десятка два тих, хто намагався і собі одержати другу добавку.
       Почувався я ввечері поганенько, як через конфлікт з солдатами на роздачі, так і через те, що поїв всі свої цвілі сухарі та й переїв на кухні. Тому, коли нас вночі підняли по тривозі і вишикували, я відчув потребу випорожнити кишечник, але не встиг цього зробити, бо батальйон зразу рушив. Спочатку кишечник мій вгамувався, але через деякий час я вимушений був вибігти з лав і швиденько примоститись під якимсь кущем в цілковитій темряві. Коли ж я впорався з своїм кишечником і привів себе в порядок, мені здалося, що я закаляний і смердючий. Аж тут з темряви вигулькнув якийсь чоловік у офіцерському вбранні і спитав, чи не бачив я, куди пройшов батальйон, виявилося що це був наш сержант надстроковик з штабу батальйону, що чомусь відстав від усіх. Я показав напрям, куди йшов батальйон і сказав, що я теж з нього. Пройшовши разом метрів двісті, ми опинились на роздоріжжі і сержант вирішив піти по лівій дорозі, я не став сперечатися. Досить довго ми бігли по цій дорозі, поки не побачили праворуч якийсь вогник. Пішовши на нього ми придибали до польового вагончика тракторної бригади, що вже готувалась до роботи. Розпитавши трактористів, сержант виявив, що треба було йти по правій дорозі. Коли ми вийшли з вагончика вже стало сіріти починався ранок. Побігли ми назад і дорогою сержант розповів, що батальйон рушив на полкові навчання а бойовий наказ з усіма необхідними даними знаходиться у нього, тож будь-що маємо наздогнати своїх, бо без цього наказу навчання не відбудуться. А коли він сповістив у якому місці мають бути навчання, я сказав, що якби він сказав мені це відразу, то ми не плутали б, бо я знаю, що до того місця треба було йти по правій дорозі. Начальник штабу батальйону (так солдати звали його) зітхнув і сказав, що не личить отак відразу розкривати військові плани першому зустрічному, хоч би він і назвався своїм... Поки ми отак бігали, вже зовсім розвиднилось, але вийшовши у потрібну місцевість ми батальйону так і не знайшли, хоч у єдиному населеному пункті, через який мав проходити батальйон, нам повідали, що він тут таки побував, але не сказали куди він пішов - пильність! Місцевість навколо вся складалася з горбів та ярів, отож, подивившись навкруги сержант знову зітхнув і вирішив вертатись у табір. Години за півтори ми прийшли у табір, батальйон в нього ще не вернувся... Я поставив куди слід гвинтівку і побіг на річку купатись та прати білизну, що вважав закаляною. Проте виявилось, що прати не було потреби, а черевики помити довелось.
       Після миття черевиків та купання я повернувся до халабуди і влігся поспати. Збудила мене команда "Батальон, стой!". Я застібнув гімнастерку та ремінь і вийшов з халабуди під обурений гамір нашої чоти, що стояла прямо навпроти мене. Я доповів чотовому про своє блукання з "ад'ютантом старшим". Коли хлопці почули мою доповідь, обурення стихло, хоч дехто і висловив припущення що ми з тим штабним вдвох "сачканули" і просто проспали весь час у таборі.
       Десь у ці ж дні у нашому батальйоні з'явився штатний викладач з бойових хімічних та протихімічних засобів, до яких входили крім бойових отруйних речовин, протигазів, протиіпритного вбрання та дегазаційного обладнання, ще й пляшки з запальною рідиною. Цей інструктор, видужуючий після поранення лейтенант, одержав у своє розпорядження халабуду трохи осторонь від халабуд курсантів в якій і ночував разом з своїм знаряддям. Він одразу заходився навчати свій актив - тих курсантів, що пройшли протихімічний збір, боротьбі з танками пляшками з бензином та з самозапальною рідиною "КС". Пристроїв для стрільби пляшками -ампулометів, в батальйоні не було, тож вправлялися з ручної боротьби, використовуючи в якості танка підходящу за розмірами скельку у заплаві нашої річки. Лейтенант вів заняття дуже цікаво, не шкодуючи пляшок на практичні заняття, наголошуючи весь час на необхідності ретельно дбати про свою безпеку, маючи в своєму розпорядженні таку страшну зброю, весь час нагадуючи про те, що на фронті можна самому згоріти через щонайменшу помилку. Саме в ці ж дні нам роздали кольорові буклети про новий німецький танк T-VІ "Тигр" з позначенням його вразливих для різноманітної зброї точок. Хоч і з великою часткою скепсису, щодо можливості бійця-одинака зашкодити такій панцерній та до зубів озброєній коробці, але ж взялися ми ретельно вивчати цей буклет, придивляючись до точок, рекомендованих для ударів по ним пляшками, бо наш інструктор та бувалі солдати запевняли, що для танка влучний удар пляшкою з "КС" небезпечніше прямого влучання у борт снаряда калібру 152 міліметри. А ще наш чотовий десь добув необлікованих набоїв і став влаштовувати нелегальні стрільби, заводячи нас  у будь-який вибалок, з якого звук пострілів не досягав вух начальства. Так що навчатись стало трохи веселіше. Наш хімінструктор впровадив також цілодобове чергування свого активу на горбі понад табором для спостереження за діями ворожої авіації, чи не скидатиме вона хімічні бомби, та для щогодинної фіксації напряму та сили вітру і температури повітря. Це чергування було абсолютно недоцільне, бо найближчі два об'єкти уваги Luftwaffe - станції Красний Сулин та Звєрево були від нас досить далеко за вісім та двадцять кілометрів, відповідно, а Красний Сулин ще й за горбами. Хімінструктор це також визнавав, але, як він признався, мусив виконувати наказ по нашій армії. Років за вісімнадцять по тому я почув оповідь маршала Москаленка К.С. про роботу постів ВНОС (воздушного наблюдения, оповещения, связи) у перші дні війни, про те, що ці пости нікому не були потрібні через відсутність у них засобів ні для спостереження, ні для сповіщення, ні для зв'язку і тому їхні доповіді потрапляли куди слід лише за два-три дні, коли вони були нічого не варті. Саме таким і був наш протихімічний пост без оптичних приладів, без флюгера, без термометра, без годинника, без телефону і, на відміну від постів ВНОС без паперу та олівця і без освітлення уночі. Наш хімінструктор щовечора та щоранку підходив на цей пост з зошитом і олівцем і разом з постовим придумував та записував події минулих годин посміхаючись, мабуть, так само, як посміхався пан Марек, коли описував заздалегідь історію батальйона, що служив у ньому разом з паном Швейком.
       Але солдатам-хімікам цей пост сподобався - постовий без зброї, може сидіти, аби тільки не спав, зміна без всяких формальностей та без розводящого. Моє перше чергування на тому посту співпало з непересічною подією - бунтом на зразок потьомкінського у нашій роті, кухня якої була розташована якраз під постом, на який я заступив години за дві до вечері. Коли рота прийшла вечеряти, почулись обурені вигуки проти того, що вже третій день годують "водичкою", незважаючи на невдоволення солдатів новою розкладкою їжі. До мене долинули також виправдання старшини, що він доводив начальству про невдоволення солдатів, про їх вимоги повернутись до старої розкладки, що його не послухали. Тоді солдати відмовились їсти і почали розходитись, аж тут прибіг ротний і став кричати "Кто зачинщик?! Где зачинщики?!". Поки він горлав, останні солдати розбіглись і залишився ротний наодинці з персоналом кухні, щось ще покричав на старшину, поки не прийшов хтось з командування батальйону. Тоді все стихло і хвилин за п'ятнадцять офіцери пішли геть. Ще за години півтори я змінився, зайшов на кухню, мені наклали в казанок уставну порцію, я злив з неї воду і повечеряв двома-трьома ложками розвареного пшона і пішов міркуючи, що ж маю робити тепер адже я комсорг роти, хоч і тимчасовий, тож від мене вимагатимуть виказати "зачинщиків", що я і не мав бажання і не міг зробити, бо той бунт був, як колись казали, "божою справою", тобто таким, що виник сам собою.
       Проте вранці всі наші ротні кухні нагодували нас за старою розкладкою - перемога! Але ж треба було якось реагувати... І ось після обіду зібрались відкриті партійно-комсомольські збори тобто збори всієї роти. У командира роти, що ввечері намагався хапати "зачинщиків", знайшовся привід не бути на зборах наче б то рана відкрилась. Збори вів замісник командира роти, що весь аж кипів гнівом і, забувши, що він на зборах, намагався залякувати наших взводних, які доводили недоречність будь яких розборок, бо вже все скінчилось. Отак ми з годину послухали суперечки офіцерів і мирно розійшлися, коли головуючий закрив збори.
       Отак коверзувала наша санітарна служба замість подбати про те, що треба - наша їжа була геть позбавлена вітамінів і через це в батальйоні багато людей захворіли на "курячу сліпоту". Наш батальйонний фельдшер лікував її редискою і ввечері коло його халабуди за цими ліками вишиковувалась чимала черга хворих. В нашій роті таких захворювань не було, може тому, що майже всі наші солдати їли, жували всякі їстівні рослини коли суничку знайдеш, а коли у консервній банці зготуєш якесь вариво з вишневого листя та гілочок порічок, а то жували те листя та поїдали ще зелені дикі вишні та порічки - отут би нашим санітарам попрацювати.
       Одної ночі наш батальйон підняли по тривозі, але негучно, з сурмами, а потихеньку і з застереженням розмовляти притишено. Сповістили, що маємо рушити на ліквідацію німецького повітряного десанту. Днювальним по роям було наказано залишитись. Сталось так, що на той раз днювалив я і тому мусив залишитись, отож я вже очікував на зауваження, що як комсорг, то й у бій не йде, аж тут помітив дивну поведінку одного з наших хлопців - цей здоровань, кубанський козак, щось шмигав носом та спотикався на кожному кроці. Я спитався його двоюрідного брата, що теж був у нашому рою, що то з його родичем. "Боїться!" відповів той. От тобі і нащадок запорожців! Я скористався нагодою і звернувся до взводного з проханням залишити боягуза за днювального, а мені йти з усіма. Дозвіл я одержав і відчув, що до такого вчинку солдати поставились схвально. Нас вишикували, роздали по кілька обойм бойових набоїв і ми рушили у пітьму. За годину ми вийшли на битий шлях, що вів до селища Бірюкове, а ще за годину нас наздогнав вершник, на