х, тому переганяли ми машини загальними зусиллями було в нас двоє-троє хлопців здатних водити машини.
       Ця робота по обживанню позиції проходила за чудової лагідної, теплої весінньої погоди, кожен новий день приносив щось нове у стан степу - він ставав дедалі зеленішим та більш пахучим, зпопід землі з'являлись дебелі, м'ясисті листя та бутони тюльпанів, що невдовзі розквітли та наповнили повітря тонкими, невимовно приємними, пахощами... З'явились стрепети, що частенько випурхували зпід коліс машини, на пагорбки повилазили грітись блискучі змії, на більших пагорбках влаштовували свої неохайні гнізда степові орли, поночі у світі фар як чортенята танцювали тушканчики на польових дорогах та їжаки на шосе ласували розчавленими зміями... Мені пригадались тоді яскраві, поетичні розповіді моєї першої коханої "про красу степів, про гаряче сонце, про вітри та хмари..." цю тему вона дуже любила і, слухаючи мої скептичні поліські зауваження, казала, що ще навчить мене любити степ...
       Від нашої позиції починалось суцільне тюльпанове поле, де тюльпани росли за 15-20 сантиметрів один від одного, аж до обрію. Це дало нам змогу відрядити до Москви одного з наших хлопців з двома чемоданами тюльпанів для наших дружин та знайомих. До наших дружин вони дійшли дещо зів'ялими, але поставлені у воду ожили. За два тижні по тому, повернувшись до Москви я ще застав вдома букет, що вже почав осипатися. До речі, члени Корольовського колективу надіслали у той же день тюльпани своїм близьким у шайках з водою вони осипались тільки-но їх вручили адресатам.
       Робота системи на пусках ракет з цієї позиції підтвердила одержані раніше результати - екрануючої дії вихлопних газів нема, стало помітне зменшення сигналу у районі головної команди внаслідок наближення мінімуму діаграми направленості бортових антен. Такі ж результати дала і робота з відстані 15 км від старту, тільки зменшення сигналу за рахунок діаграми стало ще більше.
       Під час випробувань Р5М мені довелося мешкати в одній кімнаті з трьома ведучими фахівцями  одним з нашого інституту та двома з ОКБ Корольова. Я найбільш зблизився з одним з них - Рефатом Фазиловичем Аппазовим, дуже культурною, широко освіченою людиною, одним з провідних балистиків. Якось я спитав його про його національність, каже "татарин", я сказав, що несхожий він на татарина, а Рефат пояснив, що він кримський татарин. Це мене здивувало і запитав як же він уникнув депортації. На це він пояснив, що оскільки радянські порядки не передбачували запису в паспорті епітету "кримський" чи "казанський", то у Москві, де татар (казанських) більше ніж в Казані, на нього просто не звернули уваги, а його стареньку матір, таки виселили з Сімферополя до Узбекистану, про що він, звичайно, нікого не сповістив. І після випробувань Р5М наші з Аппазовим життєві шляхи неодноразово сходилися і це приємне знайомство триває й досі. Мені було надзвичайно приємно побачити у 1991 році Аппазова на екрані телевізора членом меджлісу кримськотатарського народу і я щиро порадувався і за мого приятеля і за його народ.
       До речі, Рефат одного вихідного запросив мене піти з ним на риболовлю до найближчої водойми одної з безлічі річок Волго-Ахтубинської заплдави. Рано вранці ми прийшли до мальовничого куточка на березі невеликої річки, Рефат пішов на город, що був поряд, до сторожа, по лопату, аби накопати черв'яків, я ж взяв невеличку блешню, що якимсь чином опинилась в мене, прив'язав до капронової жилки, що була при блешні та після кількох невдалих спроб закинув блешню у ріку метрів на десять. Підтягуючи її до себе рукою та зубами, я відчув на жилці тріпотіння чогось живого, виявилося, що то був гарненький окунь грамів на триста. Відчепивши його, я знову закинув блешню і цього разу підтягуючи її відчув тріпотіння значно сильніше це був також окунь, але разів у півтора більший розмірами. Рефат, що саме підійшов подивитись, що я роблю спитав, що то за риба. "Окунь", кажу. "А разве окуни такие большие бывают?" спитав він. "Как видишь.." відповів я. Закинувши блешню ще два рази я спіймав на тому ж місці ще двох окунів такого розміру, як перший. Після такого початку я був певен того, що і далі буде так добре ловитися, проте цілий день я кидав блешню у цьому ж місці та поблизу, все марно. Рефат з компанійських почуттів намагався ловити на вудку поряд зі мною і теж безрезультатно, коли ж йому увірвався терпець, він категорично запросив мене на інше місце, де наловимось "від пуза". І насправді на новому місці безвідмовно клювала на черв'яка непогана тарань. Ми так захопилися цим зайняттям та розмовою про дореволюційну риболовлю у цих краях з підійшовшим старим селянином, що не помітили, як споночіло і тоді лиш хутко побігли додому, аби встигнути на вечерю до їдальні. Куди бігти було видко на нашій площадці сяяла вогнями висотна частина монтажного корпусу, але де й взялись на нашому шляху яри та байраки, що їх ми вранці не помітили. Так що додому прибігли добре "намиленими".
       Після закінчення експериментів з розташуванням станції, переїхали на штатну позицію, оптимальність якої цими експериментами доведено. На цій штатній позиції трапилась неприємність  через серйозну несправність одного з пів комплектів системи ми вийшли до пуску лише з одним і ось за 15 хвилин до пуску чергової ракети вийшов з ладу передавач єдиного пів комплекту. Я вирішив сповістити керівництво випробувань лише у відповідь на оголошення чергової готовності, сподіваючись до цього моменту полагодити станцію, але не вийшло. На об'яву 10-хвилинної готовності ми сповістили про свою аварію, ми вже знали що трапилось і тому попрохали десять хвилин на ремонт. Через деякий час мене покликав до телефону Воскресенський Леонід Олександрович, замісник С.П.Корольова з випробувань, спитав чи скоро відремонтуємось я відповів за десять хвилин, якщо не будете дзвонити. "Хорошо, не буду" відповів він і сказав, мабуть відповідаючи на чиєсь запитання: "Барановский горячий резерв разогревает". За п'ять хвилин по цьому станція вже працювала, ми зачекали поки пройдуть названі нами хвилини і сповістили про готовність. Далі все пройшло нормально. Зустрівшись другого дня зі мною Леонід Олександрович ні слова не сказав, а на моє прохання вибачити учорашній випадок тільки кивнув головою. Після я довідався, що на командному пункті дещо порушили технологію підготовки - спочатку відключили підживлення ракети зрідженим киснем, а потім оголосили 10-хвилинну готовність, замість того, аби спочатку одержати звіти про прийняття готовності, а потім відключати. Так що стартовій команді довелося виконувати нештатну і нелегку роботу вертати до ракети кисневу цистерну-підживлювач та стикувати кріогенну систему у другий раз.
       Ця аварія, що була другою на нашій станції, мабуть виникла у результаті частих змін позицій і пов'язаних з цим переїздів з малокваліфікованими шоферами за кермом, бо проявилася вона у виході з ладу електронної лампи - високовольтного кенотрона довоєнного зразка. Першою ж аварією був вихід з ладу кулькового підшипника антенного комутатора. Не так вже й багато неприємностей для макетного виробу.
       Сергій Павлович Корольов, хоч і не був присутнім на полігоні протягом всього часу випробувань, але у найважливіші моменти завжди прилітав на прийняття рішення про пуск ракети, на аналіз результатів пуску.
       На всіх засіданнях комісії з випробувань Сергій Павлович поводився як справжній інтелігент - виступав чемно та доброзичливо, хоч і не у всіх все бувало гаразд, поважав тих, хто не приховував своїх труднощів, але вмів влучним дотепом виставити на сміх любителів "потемнити".
       Одного разу, в літаку, по дорозі до Капустяного Яру, я помітив, що коли я в розмові з сусідом по сидінню сказав слово "Житомир", то С.П., що саме проходив по літаку, зупинився, зацікавлено глянув на мене і, за мить, пішов далі. Тоді я ще не знав, що С.П. народився в Житомирі. До речі я вже давно помітив, що його російська мова звучить не по-московському, а так, як мова російськомовних українських інтелігентів. Мені запам'ятався і такий випадок - у 1955 році на екранах Москви з'явився фільм "Індонезія" де оповідалося про природу та населення і культуру цієї, тоді майже невідомої радянським людям країни. Ми, учасники випробувань, боялися, що поки ми повернемось додому, цей фільм знімуть з екранів Москви, а до нас він не встигне дійти, тому ми звернулись до Сергія Павловича з проханням посприяти, аби ми могли побачити цей фільм на полігоні. І ось, завдяки турботам Сергія Павловича, ми дивимось цей чудовий фільм, супроводжуваний чарівною мелодією... У перервах, коли на проекторі міняли частини фільму ми поспіхом обмінювались враженнями, Сергій Павлович також приймав участь у цьому обміні, проявляючи майже дитяче захоплення фільмом, з радісним обличчям і веселими очима.
       У червні цього ж року наш дослідний завод виготовив перший промисловий зразок основного варіанту БРК2. Остаточну здачу станції замовникам вирішили зробити на полігонній позиції, зважаючи на згадані обмеження щодо випромінювання у відкритий простір, тим паче, що саме для полігону і було її призначено. Станція надійшла у відання нашого лейтенанта, вже старшого, Михеєва, її було встановлено замість дослідної станції, здача ж провадилась у вільний від пусків час, його було достатньо. До цього часу додалися ще три дні, в які з Капустино-Ярськими полігонами знайомився тодішній міністр оборони СРСР Жуков Г.К.. Оскільки обидва полігони виконували досить велику програму показу йому в дії багатьох штатних бойових засобів - твердопаливних тактичних ракет, зенітних ракет, засобів керування ними та ще деякої військової техніки, то поточні роботи було зупинено, більш того, на основну технічну позицію нашого полігону було наказано "гражданских не пускать", про що замісника Пилюгіна Глазкова та автора сповістив солдат-контролер на прохідній, заїкаючись та почервонівши від сорому за військове начальство. Цей візит міністра очікувався ще минулого року. Тоді провели ряд заходів щодо підготовки до цієї події, з яких широкому загалу постійного та тимчасового населення полігону запам'яталися доставка з Москви лімузину "ЗиМ" та побудова акуратних вбиралень вздовж запасної залізничної колії 2-ї площадки по дві рядом і кожна пара одна від другої на відстані довжини залізничного пасажирського вагона мабуть почет Жукова мав жити у вагонах. Вбиральні так і лишились без клієнтури, бо поїзда з почтом не було. А "ЗиМ" так рік і простояв без діла, проте у 1955 році надіслали ще один, про всяк випадок. Перед візитом Жукова начальнику полігону Вознюку мабуть добряче попсували нерви жуківські посіпаки, через що майже напередодні візиту у нього стався інфаркт і Жуков знайомився з полігоном без командира, проте завітав до нього і побажав здоров'я. Корольова на полігоні тоді не було, на запитання, чи він не приїде разом з Жуковим та Устиновим, його замісник Воскресенський відповів мені, що С.П. не полюбляє приймати участь у подібних заходах. До приїзду маршала полігони добряче вичистилися - на протязі всіх внутрішніх доріг (щось коло 200 км) солдатики два дні підмітали бетонку, знищували рослинність у тих місцях, де її наявність могла не сподобатися високому начальству. Але польоту великих ракет Р1, Р2, Р5М, Р11 та Р11ФМ, що на той час не були на озброєнні, а лише відпрацьовувались, начальство не побачило, хоч і познайомилося з ними вислухало доповіді військових фахівців та оглянуло на технічних та стартових позиціях наявні ракети та обладнання для їх запуску. Перший день візиту Жукова ми зі згаданим Глазковим просиділи на сонечку перед готелем, згадуючи воєнне лихоліття - в ті часи це була основна тема для спогадів. Коли ж і на другий день нас не допустили до роботи, я дістався до Капустиного Яру, де мешкала моя бригада та підмовив хлопців йти до Ахтуби на риболовлю, що й було зроблено та й з немалим успіхом. Ввечері, повернувшись на 2-гу площадку я довідався, що мій шеф телефонував мені по урядовому телефону, аби сповістити про хворобу старшого сина у Кіровській області, де відпочивала моя сім'я. Він ледве пробився до телефоністки, що безперервно чергувала на апараті Корольова, бо цей апарат у зв'язку з приїздом Жукова було вимкнено. Як розказував потім Борисенко він добився аби його з'єднали з телефоністкою лише завдяки брутальній лайці на адресу чергового офіцера, що сидів у оселі маршала, людську річ той не зрозумів.
       Воскресенський відпустив мене на кілька днів до хворого сина і ранком наступного дня я виїхав до Волгограду автобусом Корольовської експедиції з кількома другими відпущеними. Та дорогу було перекрито, адже ж начальство незабаром теж мало їхати, на аеродром. Про те наш шофер знехтував вимогу вартового ВАІ вернутися назад і поїхав сказавши: "не стрілятиме ж...". Коли я через дві доби дістався до своїх, син вже видужав, тож я мав просто тиждень непоганого відпочинку у сімейному колі з дружиною та обома синами. Наш "засланий" Андрійко цілком поправився після зимового авітамінозу і, хоч і не зразу, та визнав своїх вже дещо забутих батьків та брата. Від'їжджаючи з полігону, я прихопив з собою блешню та жилку і приїхавши до своїх, що жили на березі непоганої у ті часи річки, змайстрував собі щось на зразок спінінга і навіть щось впіймав на подив жінці і на радість синам.
       Щасливий тиждень швидко пройшов і я повернувся до Москви, а звідти до Капустиного Яру.
       У червні 1955 року відбулося засідання пленуму ЦК КПРС з питань зовнішньої політики та промисловості, яке, судячи з повідомлень преси мало мати неабиякий вплив на становище держави. Тому партійна група експедиції звернулась до політвідділу полігону з проханням надати їй матеріали пленуму для ознайомлення, бо ми побоювалися, що не зможемо потрапити до Москви, поки матеріали ще перебуватимуть у наших парткомах. Наше прохання задовольнили і нам надали змогу зачитати ці матеріали. Вони справили на нас велике позитивне враження - ми упевнились, що процес десталінізації триває, керівництво взяло курс на розв'язання штучно створених проблем, що створювали непотрібну напруженість у міжнародних взаєминах як з капіталістичними країнами, так і з соціалістичною Югославією, було засуджено сталіністський міжнародний курс члена політбюро ЦК Молотова. У справах промисловості також було намічено прогресивні напрями роботи. Дещо неприємно, щоправда, було читати, що намічена розбудова реактивної цивільної авіації робитиметься, так би мовити, на відходах військової, але у цілому рішення щодо розвитку промисловості породжувало сподівання, що наша країна вже кінчає пасти задніх у техніці і стане нарешті великою не лише за територією та за кількістю замордованих. Як же ми помилялись і вкотре..!
       Бездоганна робота макетної системи БРК2 довела, що її можна вмикати в коло керування ракети, тим паче, що на штатній позиції вже встановлено штатний варіант наземної станції з військовою залогою. Саме тому мій шеф, Борисенко, на черговий етап випробувань надіслав двох своїх замісників - мене та автора бортового приймача системи. Цей фахівець був років на десять старший за мене і мабуть саме тому він ще у літаку підкреслено став сторонитись мене, та тулитись до замісника Пілюгіна, з яким і оселився в одному з номерів готелю. Крім того він зайняв позицію старшого і почав видавати команди навіть з неслужбових справ. Я дуже переживав таку його поведінку, бо вже звик займати у роботі з створення БРК2 найвище положення після Борисенка і мені здавалось, що воно було зароблене моєю працею. Не поспавши ніч та багато чого передумавши, я врешті-решт вирішив стерпіти та зайняти позицію підлеглого - хай тішиться, а я собі ціну знаю і мої кваліфікація та досвід завжди при мені. Після виявилося, що мій суперник зрозумів, що йому не слід висуватись перед замісниками Корольова у ролі першого замісника Борисенка тут він не заважав мені грати першу роль. Коли я це зрозумів, ще більш переконався у правильності своєї позиції. Через деякий час я виїхав до Москви і довелося згаданому товаришу трохи попредставляти нас і перед Воскресенським, це був, щоправда, період без пусків.
       На прохання Б.Ю.Бердичевського, що представляв відсутнього Пілюгіна було проведено наочну перевірку пеленгаційної характеристики системи БРК2 з його участю, після чого і було реалізовано вмикання обох пів комплектів в коло керування. Перший пуск ракети з таким включенням показав, що коефіцієнт підсилення у каналах бокової корекції автомата керування виявився дещо завеликим  процес приведення ракети у рівносигнальну зону проходив з надмірними коливаннями. З цього приводу Сергій Павлович на засіданні урядової комісії, роблячи огляд дії агрегатів і складових частин комплексу при першому запуску ракети штатної комплектації на засіданні комісії сказав "Хорошо также работает новая БРК, хоть и жестковато".
       З технічного погляду це вислів не зовсім вірний, бо справа не в БРК, а у тім, як використовується її сигнал, але я розцінив це речення як подяку нашому колективу, хоч і промовчати про "жесткость" роботи він не мав права та не хотів закидати цю дрібницю співробітникам Пілюгіна. На подальших пусках підсилення у пілюгінській апаратурі було зменшено і все стало на свої місця. Цей етап випробувань провадився з головною частиною з начинням виробництва атомної промисловості  нічого власне ядерного там не було, але на це начиння поширювався жорсткий режим секретності - голови споряджалися на спеціальних площадках, що охоронялися спеціальними підрозділами внутрішніх військ, а не армії, по прибутті головної частини на стартову площадку охорона її також передавалася звідкись привезеним охоронцям з цих самих підрозділів і, як я одного разу спостерігав, ця спецварта змінювалась знову на армійську ледь тільки ракета відривалась від стартового столу (саме так!) - боялись перетрудитись хлопці. А були парубки здорові на зріст, вгодовані, на відміну від малогабаритних армійських солдатів строкової служби.
       Десь у серпні 1955 року закінчився ще один етап випробувань. На черзі були випробування з ядерним зарядом. По моєму прибутті на міжетапну перерву, Борисенко повідомив мене, що надалі я мушу залишитись у Москві, бо все ближче підходять строки завершення розробки ракети Р7, яка повинна стартувати на початку 1957 року, а мій найближчий помічник, Володя Леонтьєв вже довів, що прекрасно впорається з керуванням нашою бригадою.
       І ось тепер виявилося, що мої тривалі відрядження то у Сукове, то на полігон призвели до того, що я відстав від своїх співробітників, робота ж по Р7 набрала таку швидкість, що на ходу не застрибнеш.
       Разом з тим, за півтора роки випробувань Р5 та Р5М, я набув певного досвіду, що змусив мене переглянути деякі мої особисті погляди на радіоапаратуру керування ракетами як на її проектування, так і взагалі на подальші перспективи її розвитку. Під час цих випробувань я був у курсі справ не тільки БРК2, а й інших систем, що приймали участь у цих роботах чи то як складові ракетного комплексу, чи як допоміжні - це системи радіокерування для Р5, радіосистеми аварійного виключення двигуна, радіотелеметрії, системи єдиного часу. До цього досвіду додався ще й деякий досвід розробки передавачів для системи керування Р7. Зроблені мною для себе висновки можна було сформулювати так:
       а) у майбутньому радіосистеми керування бойових ракет мають відмерти, бо дуже незручні для бойового застосування, а в умовах ядерної війни і зовсім непридатні;
       б) поки ще є необхідність у радіокеруванні, застосування для вимірювання швидкості ракет імпульсних методів неперспективне, бо потребує надзвичайно коротких імпульсів з дуже крутими фронтами, для створення яких потрібна вельми складна (для військових умов) та неекономічна апаратура;
       в) найбільш придатною була б радіосистема керування з розміщенням обчислювально-вирішуючого приладу на самій ракеті з застосуванням наземної апаратури лише для створення спеціального електромагнітного поля у якому бортова апаратура ракети орієнтувалася б сама.
       Аналіз тодішнього стану радіотехніки показав, що для реалізації цих висновків поки що немає відповідних умов, як тепер кажуть, елементної бази, тобто приладів та комплектуючих виробів здатних забезпечити виміри швидкості не імпульсним методом та забезпечити компактність бортової апаратури, достатню для розміщення її на ракеті. Щоправда, у серпні 1955 року мені потрапила до рук інформаційна брошура, у якій сповіщалося про вдалу спробу двох ленінградських учених створити підсилювальну лампу -клістрон, для роботи на радіохвилях довжиною близько 10-ти сантиметрів. У брошурі було подано креслення цього приладу з зазначенням розмірів. Вивчення цієї статті та аналіз креслення переконливо доводили, що автори мають рацію, коли роблять висновок про можливість створення підсилювального клістрона і на більш короткі хвилі, придатні для радіокерування. А це означало, що побудова неімпульсної системи вимірювання швидкості ракети, стає реальною, бо для цього не вистачало тільки такої лампи, яка б забезпечила підсилення сформованого у бортовому ретрансляторі надвисокочастотного сигналу "відгуку". Я поділився своїми роздумами з Борисенком, він, здалося, все зрозумів і висловив згоду поставити перед електровакуумною промисловістю питання про розробку потрібного приладу. Та коли дійшло до ділової розмови з одним із провідних конструкторів НВЧ радіоламп, Борисенко, вловивши скептичні нотки у міркуваннях того з приводу нашої пропозиції, швидко змінив свою позицію і повів розмову про звичайний магнетрон(!) для системи, що базується на обробці модуляційного а не несучого сигналу і одержав згоду на таку роботу, яка, на мій погляд, зовсім була непотрібною. Отже, я ще до остаточного повернення до лабораторії вже знав, що ніякої роботи, крім тої, що вже ведеться у ній, більш нема і мені треба займати своє місце начальника та перебирати на себе керівництво, з яким добре справлявся Іванов, що заміщав мене за моєї відсутності. Навряд чи це було б йому приємно...
       З листопада 1955 року у нашому інституті стали з'являтися посланці заводу ім. Шевченка, у зв'язку з урядовим дорученням цьому заводу розпочати серійне виробництво станцій БРК2 та створити радіосистему керування для ракети Р5М, яка на державних випробуваннях не змогла досягти завданої кучності, але була прийнята на озброєння з умовою поліпшення цієї характеристики. Керівником розробки системи керування на заводі було призначено Рофварга Лева Петровича. Він та ще два-три інженери і були тими посланцями, що мали перейняти досвід нашого підприємства у радіокеруванні. Коли у пошуках часток цього досвіду Лев Петрович завітав до мене, я виклав йому свою позицію щодо створення радіокерування для Р5М. Мені здалося, що він був трохи здивований тим, що один з авторів БРК2 має свої думки і про радіокерування взагалі, але з зацікавленістю вислухав мої ратування за вимірювання швидкості допплерівським методом на несучій частоті і, як виявилося опісля, став полум'яним прихильником такої ідеї. Я відчув певну заздрість до харків'ян і подумав, що не погано б було взяти участь у такій роботі.
       Тоді ж стало відомо, що колишній замісник Борисенка - Костянтин Костянтинович Зиков, що був головним конструктором згаданого заводу, захворів, потребував тривалого лікування та й деякі зміни у сім'ї його батьків, що мешкали у столиці, потребували переїзду Зикова до Москви.

ХАРКІВ

       Моє положення у лабораторії, та заздрість до харків'ян призвели до того, що коли до мене звернувся Борисенко з пропозицією обійняти посаду головного конструктора заводу ім. Т.Г.Шевченка у Харкові, що мав випускати серійно станції БРК2, я вирішив погодитися.
       Щоправда, я спочатку запитав, чому саме мені він це пропонує. Михайло Іванович відповів, що він дуже занепокоєний освоєнням випуску БРК2 на заводі і хоче, аби там був працівник, що повністю перебере на себе технічне керівництво цим процесом та звільнить його від вирішення поточних питань виробництва, а знаючи мою вдачу, він певен того, що я саме так і буду поводитись. Відповідь мене задовольнила і я дав свою згоду, навіть не порадившись з дружиною.
       Розмова ця відбулася у січні, але конкретні дії щодо переводу заплановано було розпочати у квітні, після першого, так би мовити, сеансу лікування Зикова. Дружина моя до переїзду поставилась негативно, та не дуже, бо вона розуміла, що нова робота то є серйозне підвищення, та й з переїздом у Харків ми мали змінити свою однокімнатну квартиру у Москві на трьохкімнатну зиковську. Але довго вона не могла забути того, що я погодився на таку зміну у житті сім'ї не спитавши її поради...
       У квітні, вийшовши з лікарні та довідавшись, що я не змінив свого рішення, Зиков звернувся до начальника головного управління, якому були підпорядковані і наш інститут і завод ім. Шевченка, з відповідним поданням. На другий день мене було викликано до главку, де зі мною познайомився директор заводу, розпитав про мою роботу, сім'ю, житло, довідавшись про все він зауважив, що у зиківській квартирі буде жити краще. Він ще до нашої зустрічі детально розпитав про мене замісника начальника главку, що донедавна був директором дослідного заводу нашого інституту і добре знав мою роботу на виробництві та був доброї думки про мене. Начальник главку також розпитався про все у мене та свого замісника, що був присутній на розмові і доповів про згоду директора заводу взяти мене на роботу. Я резервував за собою право прийняти остаточне рішення після візиту на завод. Перед цим візитом я навідався до свого діда, маминого батька, що мешкав у Крюкові під Москвою, старого, ще дореволюційного, інженера, що майже усе життя працював у провінції, аби порадитись, чи слід їхати до Харкова як на його думку. Перш за все старий спитав "А кто там директор? Инженер, или "товарищ"?". На це я відповів, що вже давно "товарищи" повивчались на інженерів. Дідусь покивав головою "да, пожалуй так..." та сказав, що у провінції спеціалісти швидше ростуть, а що мені рости більш і не треба, то мушу дивись та зважати сам. Приїхавши у Харків, познайомившись з заводом я побачив, що далекий він від ідеалу, м'яко кажучи, але нічого особливо поганого я там не побачив і сказав Зикову, що спитаю останній раз Борисенка чи їхати і вирішу залежно від його відповіді. Я розумів, що і у Москві я вже маю добру посаду, яку можна обіймати до самої смерті, а з Івановим якось розберемось, тим паче, що він ні рухом, ні духом не давав підстав сумніватись у його товариському ставленні до мене, що з квартирою з часом усе налагодиться, то можна було б і залишитись. З іншого боку,  самостійна робота у Харкові над розвитком знайомої мені галузі радіотехніки, негайне вирішення житлового питання теж щось важили.
       Тому по приїзді я зайшов до Михайла Івановича та розказав про свої заводські враження, спитав чи радить він мені їхати, чи він не передумав. У відповідь я почув щось на зразок " Твоя справа, роби як знаєш". Отакої, начеб не за його пропозицією я збираюсь їхати! Поїхав я у міністерство та й дав згоду. У обідній час, повернувшись до інституту, я зустрів збентежену дружину, що розказала мені, як Борисенко, поки я був у міністерстві, умовляв її -"Повлияй ты на своего хохла упрямого, пусть откажется, и здесь получите все, чего вам не хватает!". На її зауваження, що я роблю все за його пропозицією, він відповів "Ну, была слабость, убоялся я заводских вопросов да и Косте хотел помочь, ведь учились вместе, но с заводом и так справимся, а Костя пусть сам выпутывается, ведь мог он и не переезжать в Харьков." Знаючи, що я був у нього перед візитом у міністерство, дружина спитала, чому він тоді не сказав усього цього мені і Борисенко зник, мовчки. Моя дружина правильно зважила, що тепер мені відмовлятись ніяк не можна, бо тоді і у Москві всі дороги будуть закриті ніхто не стане таку несерйозну людину просувати на високі посади.
       Ось так ми опинились у Харкові я, дружина, старший син та сестра дружини, що приїхала до нас після закінчення середньої школи і досі не визначилась чи вчитись далі чи пристати до якоїсь роботи. Моя дружина опинилась у Харкові вперше, тож вона відчула деякий дискомфорт через незвичність до мови вивісок, що у ті часи були переважно українськомовними, до вигляду місцевих жителів, особливо чоловіків, що багато з них ходило у вишиванках та з короткою стрижкою, але за два-три дні освоїлась. Щоправда, її неприємно вразило, що на переважній більшості вишиванок на перехожих вона бачила вишивку, що була точною копією вишивки, подарованої їй моєю мамою з наказом не давати її нікому копіювати. Коли за день-два ми одержали контейнер з своїм майном, жінки взялись за обживання квартири, а я ще за кілька днів до перевезення сім'ї став до роботи.
       Моя нова посада у Харкові звалася: головний інженер Особливого Конструкторського Бюро, Головний - Конструктор заводу. Справа у тому, що у радянські часи чисельність інженерно-технічних працівників (ІТП) заводів визначалась не реальними потребами, а за якимись нормативами, вигаданими бюрократами, виходячи з хибних уявлень радянської економічної науки ще десь у 20-ті роки, коли ж реальне життя стало вимагати збільшення складу ІТП, бюрократи не стали переглядати свою псевдонауку, а погодились на створення при заводах особливих конструкторських бюро, що мали вирішувати всі технічні питання, пов'язані з продукцією, що випускається заводом. Аби уникнути прямого адміністративного тиску на інженерів задля збільшення випуску продукції та скорочення строків її освоєння та виробництва, чим завжди грішили оті самі "товарищи", ці колективи були на більшості заводів самостійними у адміністративному та технічному відношенні, проте, аби вони не дуже відривались від заводів, директор заводу обіймав посаду ще й начальника ОКБ, здається у міжнародному плані це має назву "особиста унія". Так було і на заводі ім. Шевченка, але й бухгалтерія була спільна, тож головний бухгалтер заводу частенько дозволяв собі дещо вільне поводження з коштами ОКБ.
       Крім того директор та його замісники через спільний відділ кадрів дозволяли собі наймати на роботу за рахунок штатів ОКБ людей, що не мали до нього ніякого відношення, у зарплатні працівників ОКБ панувала сваволя - одним встановлювали зарплатню виходячи з заводських ставок, другим з ставок ОКБ, а третім як заманеться. Правду кажучи, і московське начальство на це дивилось скрізь пальці. Разом з тим потреба у конструкторських розробках у нашій галузі була така, що цим заводським ОКБ часто доручались вельми серйозні роботи, як, наприклад розробка згадуваної радіосистеми керування. А вже раз так, то я, як головний конструктор розробок, поставив перед директором питання про наведення порядку у всіх цих питаннях. Зрозуміло, що повністю все поставити на належні місця не вдалося, але було досягнуто розумного компромісу між директором заводу та мною. Результатом цього з'явилось відокремлення фінансування робіт ОКБ з сторонніми замовниками та бюджетних від заводського, що реалізовано було через впровадження власного рахунку у банку та організацію власної бухгалтерії, надання права першого підпису фінансових документів, наряду з директором, головному інженеру ОКБ, приведення до єдиної сітки ставок зарплатні всіх працівників ОКБ, оформлення статуту організації та своєї поштової адреси, заборона ознайомлення з секретною поштою на адресу ОКБ будь-кого без дозволу або вказівки його керівників. Крім того було дещо підправлено розподіл робіт між підрозділами, що забезпечували поточне виробництво, та підрозділами проектування і розробки нової апаратури з метою залучення якомога більшої кількості досвідчених співробітників для створення системи радіокерування. У лабораторних та конструкторських відділах, що мали розробляти нову апаратуру, було впроваджено розподіл лабораторій за технічними ознаками, замість розподілу по системам, що існував до того. Звичайно, реальне становище після впровадження зазначених реформ не повністю відповідало задумам, але було створено умови для подальшого руху у зазначених напрямах. Все це, разом з розгорнутим прийомом вільної робочої сили та приходом молодих спеціалістів, дало змогу за один-два місяці створити досить сильний колектив розробників і ширше розгорнути розробку системи керування.
       Невдовзі мене репрезентували у Міністерстві Оборонної Промисловості СРСР заміснику міністра Вєтошкіну С.І. та Сергію Павловичу Корольову як керівника розробки системи радіокерування "Звезда", що забезпечить поліпшення кучності стрільби ракетою Р5М. Тоді ж я домовився с С.П. про зустріч на його підприємстві для прояснення деяких технічних питань.
       У Харкові виявилося, що колектив проектувальників під проводом Рофварга, проаналізувавши радіосистеми, створені та створювані у НДІ-885, дійшов висновку про неможливість використання доробку цього інституту і розпочав власну розробку, що базувалася на вимірюванні швидкості ракети допплерівським методом, при використанні дециметрового діапазону радіохвиль. Слабкою стороною такого рішення було недоладне знання поведінки радіосигналів цього діапазону у газовому струмені двигуна ракети відомо було лише те, що у метровому діапазоні затухання у струмені дуже велике, а у сантиметровому  практично відсутнє. Таких знань було замало для набуття впевненості у правильності вибраного напрямку робіт. Тому я запропонував перейти у сантиметровий діапазон, сподіваючись на те, що нам вдасться умовити вакуумну промисловість створити для нашої роботи потрібний підсилювальний клістрон. Але наша з Левом Петровичем спроба домовитись про таку роботу з науковим керівником головного інституту вакуумної промисловості Дев'ятковим не дала позитивних наслідків - пан академік пояснив нам, що таку лампу створити неможливо мовляв, фундаментальні закони фізики не дають такої можливості. Майже у розпачі я повернувся до Харкова - що робити маємо, адже весь колектив, що вдалось зорганізувати, працює вже у напрямку, який виявився тупиком!.. Приїхавши з аеродрому додому та очікуючи вечері, я розгорнув одержаний у Москві американський технічний журнал і зразу ж побачив рекламу нового американського підсилювального клістрона Х563 на хвилю 4 сантиметри з потужністю 20 ватів та коефіцієнтом підсилення 40 децибелів, тобто лампи, що існує всупереч фундаментальним законам фізики, якщо вірити деяким академікам! Я підхопився і почав одягатися, здивована дружина дізнавшись, що то я знову збираюсь до Москви, зауважила: у суботу ввечері там робити нічого, тож я охолов і став тверезо виробляти план дій. Власне, потрібно було лише надіслати заміснику міністра переконливого листа з посиланням на американців та зустрітися з ним, для обговорення цього паперу. Це і було невдовзі зроблено. На обговоренні був присутній і академік Дев'ятков, який вже забув про закони фізики та з поблажливою посмішечкою поясняв, як треба створювати цей самий клістрон. У свій час він багато доброго зробив для розвитку радянської науки і техніки і, мабуть не раз і йому ставали на перешкоді такі ж бюрократи, яким тепер став сам...
       Так, чи не так, а основне питання побудови допплерівської системи у надвисокочастотному діапазоні частот було вирішено і наш провідний фахівець, що мав розробити бортового ретранслятора І.Й.Москаленко одержав можливість плідно працювати і створив разом з своїми співробітниками унікальний прилад, у якому реалізував багато цікавих ідей, а по тому протягом наступних більш як тридцяти років цілу низку бортових ретрансляторів різного призначення, що безперервно вдосконалювались на базі поточних досягнень науки і техніки, включаючи вдосконалення бортових клістронів, що продовжувалося у НДІ-160.
       Роботу над клістроном було прийнято до виконання у такі строки, що зробили неможливим вчасний вихід системи радіокерування на льотні випробування у третьому кварталі 1957 року, як планувалося. Тим часом, вивчивши траєкторію ракети Р5М, можливості радіозв'язку з нею у польоті та залежність похибок радіокерування від розміщення на місцевості наземної апаратури, ми визначились, що настала пора зустрітись з Сергієм Павловичем Корольовим, Я і провідний інженер системи "Звезда" Рофварг Лев Петрович відвідали С.П., виклали йому та двом його замісникам Мішину Василю Павловичу і Чертоку Борису Євсейовичу основні напрями та строки розробки, очікувані труднощі та попросили допомоги в балістичних розрахунках. Ці розрахунки в прийнятні строки можна було виконати лише на електронній обчислювальній машині, а у той час з усіх споріднених організацій її мало лише ОКБ Корольова.
       Під час розмови трапився цікавий випадок хтось зателефонував по урядовому телефону і до апарату підійшов Сергій Павлович, доброзичливо відповів на привітання телефонуючого і спитав, чи є щось нове у роботі, почувши відповідь він змінився обличчям та вилаявся словами, що "не прийнятні у Версалі", як кажуть поляки. Через деякий час, по закінченні розмови по телефону, він звернувся до мене з проханням пробачити йому почуте, бо на роботі "мы здесь иногда ругаемся, тут не Академия Наук... впрочем, как член-корреспондент Академии могу сообщить, что и в ней матом ругаются". Я зрозумів, що цю тираду було виголошено заради мого супутника, якого С.П. бачив вперше. Звичайно, на нашій діловій розмові цей випадок ніяк не позначився, всі наші пропозиції було схвалено і прийнято, обіцяна всіляка допомога і одному з провідних спеціалістів корольовського ОКБ моєму щирому другу Рефату Аппазову доручили виконати жадані розрахунки.
       Але, виявилась ще одна неприємність. Справа в тому, що для одержання потрібної точності вимірів швидкості, нестабільність частоти сигналу "заклику" має бути не більше за 0,01%. У попередніх розробках радіосистем НДІ-885, на метровому діапазоні та імпульсних, з цим параметром не було питань, завдяки стабілізації частоти, несучої чи тактової, кварцовим генератором. У нашому ж випадку треба було стабілізувати частоту генерації магнетронного автогенератора потужністю 600 ватів, що не мав органів настройки потрібної точності, бо вакуумна промисловість не мала змоги зробити для нашої системи ще один спеціальний прилад у потрібні строки. Тому мною було прийняте рішення використати магнетрон з стабілізацією частоти через стабілізацію режиму його роботи - напруги та струму живлення, температури та навантаження, що й було виконано. Та випробування макета передавача показали можливість виникнення спорадичних коливань частоти магнетрона у межах 22,5 мегагерца за секунду, що недопустимо. Це означало, що за час проходження сигналу на ракету і назад, щось коло 0,001 секунди, середня частота може змінитися на 22,5 кілогерца, а за час вимірювання що дорівнював приблизно 0,3 секунди до порахованих 1000 періодів допплерівської частоти можуть додатися аж 300 зайвих періодів, а це дасть помилку аж у 30 процентів. Час вимірювання визначався прискоренням руху ракети у районі головної команди і не міг бути збільшеним. Відразу стало ясно, що треба вводити затримку сигналу, відносно якого обчислюється допплерівський зсув частоти сигналу заклику, на час проходу радіохвиль від наземного передавача через ретранслятор назад до наземного приймача. У складі апаратури передбачалась також лінія вимірювання відстані до ракети від наземного пункту, тобто саме цього часу. Але неясно було як цей виміряний час перетворити в затримку сигналу, у голову приходили всякі ідеї створення регульованої затримки на зразок магнітофона чи кіно-прилада, що записують сигнал на плівку та зчитують його після потрібної затримки, але коли підрахували потрібні для цього параметри таких приладів, стало очевидно, що у наступні 3-4 роки ми їх ніде не купимо і самі не зробимо. Проте знайшовся досить простий вихід: застосування запису чисел, пропорційних частотам заклику та відгуку на два тригерні регістри з затримкою відкриття та закриття регістру заклику на часову відстань між зондуючим та ретрансльованим імпульсами лінії вимірювання відстані, результат вимірювань визначався різницею чисел, записаних на цих регістрах. Пізніше цей спосіб було дещо модифіковано доплерівська частота обчислювалась як різниця частот заклику та відгуку, а потім у її величину вводилася поправка, обчислена на основі порівняння у зсунуті відрізки часу на згаданих регістрах тільки частоти заклику . Таким чином через потребу найпростішим способом урахувати похибки вимірювань, ми прийшли до необхідності застосування цифрового обчислювача у ролі обчислювально-вирішуючого приладу системи. Здається, це була найперша спроба у вітчизняній ракетній техніці застосування цифрових методів для побудови бойової апаратури. Незалежно від цього, робота над збільшенням стабільності частоти магнетронного передавача тривала допоки не були одержані значно кращі результати. До речі, як виявилося потім, на основі аналізу роботи передавача під час всіх і всяких випробувань, кількість, тривалість та величина спонтанних коливань частоти магнетрона зменшувалась протягом часу його експлуатації відбувалось так зване тренування магнетрона - процес, позитивне значення якого було визначено для всіх радіоелектронних приладів за рік-два по тому.
       Досягнуте збільшення стабільності створило можливість зменшити смугу частот приймачів, бортового та наземного. Але, на жаль, я, як керівник роботи, знехтував пропозицією наших фахівців саме так і зробити. Не вбачаючи у широкій смузі частот нічого поганого, принаймні в умовах полігонних випробувань, я не схотів переорієнтовувати розробників, аби не затягувати випуск технічної документації, бо вже і так ми запізнювались. Щоправда, і виробництво серійних ракет Р5М на Південному Машинобудівному заводі у Дніпропетровську теж йшло з серйозним відставанням від урядового плану, тож нічого було сподіватись на виділення у 1957 році з їх числа чотирьох ракет для випробувань радіосистеми "Звезда".
       З початку 1956 року ОКБ нашого заводу не тільки брало участь у освоєнні радіомаяка БРК2 для Р5М, але і приймало участь у процесі освоєння виробництва цієї ракети Південмашем в тому, що стосується бортової апаратури та апаратури передстартового контролю цієї ж системи, позаяк апаратуру передстартового контролю було застосовано і для перевірок стану бортової апаратури у випускному цеху ракетного заводу. У перший же тиждень мого перебування на посаді головного конструктора заводу, я одержав виклик у Дніпропетровськ у зв'язку з проблемами, що виникли при монтажу на першій ракеті бортових приладів БРК2. Не встиг я ще й зібратись, як мені зателефонував А.М.Гінзбург головний конструктор харківського заводу "Комунар" і запросив їхати разом з ним у авто, що йому вдалось роздобути. Виявилося, що на Південмаші є проблеми і з приладами автономного керування, що виробляє "Комунар" для тієї ж ракети. Приїхавши годин за шість на Південмаш ми застали там замісника міністра оборонної промисловості Руднєва К.М. та начальника головного управління цього ж відомства Гришина Л.А., що приїхали розібратись у причинах відставання виробництва ракет. Нас же з Гінзбургом, як і ще кількох головних конструкторів викликали, бо керівництво заводу пояснило всі затримки проблемами з виробами суміжників. Це був звичайний "хід конем", розрахований на те, що начальство вдовольниться цим поясненням та поїде додому до Москви, аби там пред'явити претензії суміжним міністерствам, а тим часом, може щось зміниться на краще... Але згадані начальники виявилися хитрішими - вони, почувши пояснення відразу натиснули всі керівні кнопки і викликали обвинувачених. Пройшовши у випускний цех та роздивившись добре, ми з Гінзбургом побачили, що всі проблеми полягають у невеликих деформаціях установчих деталей наших приладів, заподіяних складальниками Південмашу, аби встановити нештатні датчики, що для чогось були потрібні та для яких чомусь не знайшлось більш зручних місць. Щось подібне було і з виробами інших суміжників. На другий день ми написали, відредагували та попідписували відповідні папери і всі викликані роз'їхались, залишивши Південмаш наодинці з своїми власними проблемами та начальством.
       Виробництво бортової, наземної та перевірочної апаратури БРК2 на нашому заводі посувалось дуже поволі, перед усім через нашу національну (а може радянську?) звичку робити все абияк, не зважаючи на вимоги що містяться у кресленнях. Цікаво те, що і деякі керівники заводу та, особливо, цехів заохочували до такої роботи робітників тим, що вимагали у конструкторів всіляких спрощень у кресленнях та дозволів на невідповідність їм продукції. Лише робітники інструментального та дослідного виробництв працювали на совість. Отож директорові заводу і довелося на певний час доручити найвідповідальніші роботи цим двом категоріям робітників. Але за малочисельністю вони не могли виконати весь обсяг цих робіт у потрібні строки, та й на стані інструментального парку заводу таке рішення негативно позначилось, виникли затримки з виготовленням макетів та дослідних зразків тої ж "Звезди". Так і працювали, як Охрім свиту латав.
       Найбільш серйозні труднощі виникали у виготовленні деталей для надвисокочастотних каскадів  бортового приймача, але у боротьбі за якісне їх виготовлення дещо допомогла мені розумна позиція майстра складального цеху Бакланова О.Д., що підтримав мою пропозицію створити об'єднану групу вхідного контролю деталей, надходячих з інших цехів. До складу групи ми включили конструктора, технолога та висококваліфікованого слюсаря-складальника, Бакланов створив належні умови для роботи групи і ніколи не заперечував її висновки, вимагаючи від інших цехів деталей належної якості. Таке ставлення цього майстра до якості створило йому настільки позитивний "імідж", що забезпечило Бакланову чудову кар'єру - у 1972 році, пройшовши всі щаблі керівництва підрозділами заводу він став його директором, а згодом замісником міністра і міністром загального машинобудування Союзу РСР.
       А тим часом вибухнула суецька війна, радянський уряд виступив з загрозою застосувати ракети проти Ізраїлю, якщо агресія триватиме. На другий день після цієї заяви на заводі з'явився генерал Мрикін О.Г. один з керівників військового управління, що відало закупкою ракетної зброї. Зустрівшись з керівниками заводу та ОКБ він повідомив нас, що він прямо з курорту, бо почувши погрози нашого уряду, він не зміг не кинутись до нас, бо знає, що хоч і є вже ракети здатні долетіти до названого ворога та немає БРК2, щоб їх до ладу запустити. Таким чином, на його думку, якщо уряд погрожує всерйоз, то ми можемо стати крайніми винуватцями нездійсненності цих погроз. Ми запевнили товариша генерала, що зробимо все, аби скоріше здати його представникам перші два комплекти, але раніше листопада це не вийде. Мені здалося, що він сам не вірив у реальність виконання погроз уряду, тим паче, що єдина ракета, здатна досягти Ізраїлю, існувала на той час лише у ядерному варіанті. Тож справа може йти не про ракетний удар а про ракетноядерний, а це вже надто серйозно...
       З початком регулювання апаратури БРК2 я переключився цілком на роботу у випускному цеху, бо виникало багато питань, що потребували негайного вирішення. Хоч апаратуру було досить добре відпрацьовано, але випливало багато питань через те, що не всі результати відпрацювання внесено до креслень, та й помилки у кресленнях ще зустрічались, були й не повідомлені нам зміни технічних характеристик комплектуючих виробів, вимушені заміни цих виробів на вироби з іншими характеристиками, помилки виготовлення. Провідним інженером цієї системи на заводі був Г.В.Гареколь вельми серйозний та акуратний фахівець, але для одної людини навантаження було завелике. Коли ж прийшла пора виїжджати на заводський полігон за 90 кілометрів від Харкова, для остаточного регулювання та здачі станцій замовникам, я очолив усю роботу на ньому, залучивши до неї і свого замісника Іванова М.А., що досі до БРК2 причетним практично не був. Тодішній заводський полігон являв собою чисте поле розміром близько 0,5 км на 2,5 км, все обладнання якого складалось з землянки та кабельної лінії 2 км завдовжки для живлення контрольного пункту. Землянка була і кухнею і їдальнею і спальнею,  її енергопостачання забезпечувалось або електростанцією, або акумулятором, або дровами та моторним пальним залежно від обставин. Живлення електрикою забезпечувалось пересувними електростанціями. на 12,5 кВа.
       Працювати на полігоні було нелегко, бо, як і завжди вистачало недоробок та помилок виробництва, які треба було усунути, що вимагало безперервного зв'язку з заводом в складних зимових умовах. Все ж до кінця року станції було здано військовим представникам та відправлено за призначенням.
       Таким чином, я міг з самого початку 1957 року знову зайнятись розробкою "Звезда", не виключаючи, щоправда, і нагляд за виробництвом системи БРК2. По-перше треба було закінчити ескізний проект системи "Звезда", розіслати його, одержати відозви та захистити його на науковій раді головного інституту нашого главку - НДІ-885. За усталеною традицією доповідь про пропоновану систему на засіданні ради мусив зробити я, як головний конструктор. Виступав у такій ролі я вперше в житті і, хоч і відчував натхнення, добряче хвилювався. Бажаючи якнайкраще доповісти я написав та ретельно відредагував вступну та загальнотеоретичну частини доповіді. Перейшовши до розповіді про апаратурні рішення я вирішив залучити до її створення розробників окремих підсистем, бо не все знав (та й не міг знати) про них у деталях. Це я вирішив зробити за допомогою магнітофона, начувшись про його корисність у подібних справах. Я вирішив наговорювати на плівку те що знаю, а фахівці підказуватимуть мені та поправлятимуть і ці підказки та поправки відразу будемо вносити до фонограми. Нічого путнього з цього не вийшло, мабуть треба було б спочатку відпрацювати технологію роботи з магнітофоном, а може просто старі засоби кращі. Прийшлося припинити підготовку доповіді та їхати з конспектом вступної частини, бо вже не було часу. Проте, доповідь без зарані підготовленого паперу пройшла вдало, проект було схвалено і рекомендовано розробку системи вести згідно з ним.
       Власне, розробка вже йшла повним ходом, тільки ще залишалась неясність у питанні проектування бортового ретранслятора, бо, хоч і було узгоджено тактико-технічне завдання на два вакуумних прилади для нього, ми не мали навіть габаритних креслень цих  приладів - підсилювального та помножувального кл