ку. А що взимку ворожих танків тут не буде то й дитині зрозуміло. На запитання щодо цього військові інженери, що працювали з нами лише відмовчувалися. Може і тут будували та копали, аби комусь не пришили справу про саботаж оборонних заходів. Зима була дуже холодна з морозами до 32 градусів, тож і робота була не дуже продуктивна, багато людей пропускало робочі дні, дехто дезертирував. Годували поганенько: рідкий борщ, або юшка з темними глевкими галушками та чай без цукру на сніданок, на обід те саме та мікроскопічний шматок м'яса з двома галушками і узвар замість чаю, на вечерю те й що на сніданок. Обідали просто неба на морозі у тарілці залишалась крижина з борщу на дні. Тому то й було багато невиходів на роботу - у станичній їдальні борщ, хоч теж пісний, був гарячий та смачний, тож не вийшовши на роботу можна було з'їсти дві-три тарілки цього борщу, поласувати, так би мовити. Прикупити харчів теж не вдавалось, бо з початку осені у станиці перебувало дуже багато всякого зайшлого люду, тож селяни вже поспродували, що і скільки могли. Всіх нас дивувала величезна кількість у Романовськiй військових адже ця станиця стояла оддалік від второваних шляхів, 30 км від найближчої залізниці i не дуже судноплавний у тi часи Дон, до того ж замерзлий. Зрозумілою була лише наявність інженерних військ та мобілізованих на фортифiкацiйнi роботи людей з Донбасу та Калмикії. Але багато неозброєних військових щотижня прибувало у Романiвку та відбувало з неї. Отож одного разу їх прибуло стільки, що навіть у хату, де жили ми, підселили ще шістьох солдатів, щоправда лише на одну ніч. Це були нестарі євреї з Львова, кравці за фахом. Коли ми прийшли з траси вони вибачились за завдані їхнім начальством незручності i зразу визнавши нас земляками зав'язали розмову про війну, та як добре жилося до війни, вони мали на увазі до 1939 року, бо прихід радянського війська вони сприйняли як окупацію, що порушила їхній добробут у "панській Польщі", у якій їм вельми непогано жилося. Мати сказала: " Та ж у Польщі вас за людей не вважали, жидами називали". На це відповів один з євреїв, що то не біда, коли жида звуть жидом та що "Хотя нас звали жидами, у моего папы была портняжная мастерская и мы очень неплохо жили, намного лучше чем после прихода Советов." Мама не стала продовжувати розмову, а попрохала цих фахівців залатати їй пальто, середину спини якого виїли башантинськi миші. Солдати роздивились те ушкодження та троє з них взялись до справи i за півгодини все було зроблено на найвищому рiвнi, так що вже й по війні мама показувала пальтечко i загадувала знайти де та латка i було дуже важко її розшукати.
       Рано вранці наступного дня солдати залишили нашу оселю. Ми повставали та стали готуватись до виходу на трасу, а наша господиня спитала у мами: "Зиночка, что это за люди ночевали, что и говорят както не по-нашему, не кацапы ли?". Мама засміялась і сказала, що то були євреї. Господиня остовпіла, а потім каже:"О, господи, теперь хату надо святить... а попа взять негде!". Мама сказала, що посвятить, коли і ми залишимо її хату, бо ж ми всі невіруючі і син нехрещений. А щодо кацапів, то вона запитала, що вона проти них має, адже й вона сама кацапка. Господиня обурено відповіла що вона не кацапка і не московка, а козачка, як і мама.
       Я таки частенько не виходив на роботу, бо мені було доручено батьками забезпечувати всіх нас водою - раз на три дні наносити чотири відра води з Дону,  - кілометрів за півтора була ополонка з якої місцеві жителі брали воду інших джерел водопостачання у станиці не було. На роботі теж пили воду з ополонок. Бувало, що підчас такого водопою було чутно гуркіт канонади з нижньої течії Дону, що передавався по кризі. А ми ж і не знали тоді, що поки ми тут копаємось, Ростов було здано німцям і невдовзі відвойовано.
       Через два місяці ми рушили з окопів додому до Башанти. Мали пройти пішки щось близько двохсот кілометрів, речі наші везли на трьох тракторних причепах за одним гусеничним ЧТЗ решту тракторів та причепів залишили на окопах ще на деякий час . Декому пощастило влаштуватись на підводи, що були у мобілізованих селян нашого району, ці люди за три-чотири дні добулись додому. Ми ж, що були пов'язані з тракторним потягом, вимушені були зробити дві великі зупинки першу у хуторі Захатин станиці Мартиновської, де ми кілька днів очікували поки підвезуть з Башанти пальне, і другу, у Німецькій Потапівці, де одну добу ремонтували трактора та дві доби перечікували завірюху. У хуторі Захатин ми втрьох жили у селянки на прізвище Шевченко, що жила з небогою, моєю ровесницею. Ця добра жінка раз на день годувала нас пісним борщем та необмежено постачала нас соняшниковими зернятами та узваром це й була наша їжа, непогана їжа, але їсти доводилося безперервно, аби бути ситими. Так само харчувались і інші наші подорожні. Наша господиня відмовилась від грошової компенсації за харчування, чим довела до сліз мою маму - тож виходить ми жебраки, казала вона. Взагалі в наших мандрах по донських степах ми засвоїли, що ночувати треба йти до так званих "хохлів" нащадків українських переселенців, що зберегли не тільки мову, але й добру вдачу нашого народу - вони і знайдуть на чому покласти поспати і чим укритися і хоч чимось та підгодують. Козаки ж намагались відмовити у прийомі подорожнім, а як приймали, то спати в них доводилося на голій підлозі під пальтом, а вранці й попити не дадуть, хто б ти не був, щоправда, не з ворожості, а через побоювання інфекцій. Може не всі вони такі, але одного разу потрапивши на такого козака більш експериментувати не будеш, тож моя козачка мати, після першої, по виходу з Романівської, ночівлі у козачій сім'ї, теж підшукувала під час мандрів хохлацькі оселі для перепочинку та ночівлі. Це було неважко, бо вони відрізнялись від козачих розмірами та архітектурою та й були згуртовані у окремий, зарослий садами хутір або квартал (мікрорайон, як тепер кажуть).
       Німецька Потапівка, де ми мали другу тривалу зупинку, була насправді німецьким селом, що його населення у минулому листопаді було кудись депортовано, більшість осель були пустками, частину німецьких хат було зайнято біженцями з України. Спочатку я з приятелями заночував у одної такої біженки, німкені, не виселеної завдяки тому, що була дружиною військового, українця. На другий день, коли почалась заметіль і виявилось, що нескоро виберемось звідси, я перейшов до своїх батьків, що жили у німецькій хаті з біженцями з Дніпропетровщини. Дуже цікава була хата  вона складалася з двох великих, метрів по 30 квадратних, приміщень, перше з яких слугувало хлівом, а друге житлом господарів. Посеред житла впритул до стіни, що відділяє його від хліву була розташована велика піч на зразок нашої плити, але з умурованими у верхню площину двома незвично плескатими казанами метрового діаметру у які ставили каструлі та сковороди з продуктами для приготування страв. У просторі між плитою та стінами розташовувались кухня, світлиця та спальня без перегородок між ними, проте вірогідно, що у колишніх господарів вони існували, бодай у вигляді завісок чи параванів. Вхід до житла та топка плити були з хліву.
      





Схема німецької хати з Нім. Потапівки.


       Запам'яталося мені і те, що наша господиня не давала нам мити посуд, а вилизувала його, намагаючись, щоб ніхто цього не побачив, але ж ми підгледіли. Дочка господині пояснила, що то звичка, надбана її мамою підчас голодомору 1932-1933 років...
       Коли скінчилась завірюха, до нашого гурту приїхала машина з Башанти,  привезла хліб та сало для нас і забрала хворих, серед них і мого татка, що захворів на грип. Наступного дня ми дістались станиці Будьоннівської, батьківщини маршала. Прийшли досить рано, тож вирішили відвідати музей Будьонного, що виявився типовою українською хатою на хохлацькій околиці станиці. Більш нічого ми з приятелем не побачили, бо музей був замкнений. Ще за день наша група прийшла на станцію Пролетарська, всі забрали свої речі з тракторного потягу і вночі приїхали залізницею до Сальська, де на нас чекали дві машини з хлібом та салом, що мали відвезти нас додому. Хліб виявився замерзлим і ані врізати, ні врубати сокирою, ні перепиляти, ні відігріти його не вдавалось, тож ми пішли знову на вокзал, де можна було одержали добру порцію гречаного кулішу до якого подавали чайні ложечки, бо ложки більших розмірів покрали перехожі солдати та такі як ми. Довелося заради економії часу пити куліш через край миски. Коли ж прийшли туди, де був наш хліб, то вже можна було наскребти з буханця тістоподібної маси, що була цілком їстівна. За отакими клопотами пройшло пів дня, після чого ми тісненько повсідалися у машини та рушили. Але кілометрів за п'ятнадцять до Башанти пішла поземка, почали утворюватись заструги на шляху і нам довелось штовхати машину руками кілометрів зо два. А вітер все дужчав, тож вирішили йти до хутора, що був поряд, ночувати. Прокинувшись вранці, ми з мамою побачили, що надворі далі свого носа нічого не видко, а треба дістатись села, що за півтора кілометри від нас, бо це село стоїть на шляху і туди ще з вечора подались майже всі наші супутники. Дістались без особливих пригод, бо дорога добре відчувалась ногами, а про прибуття до села повідомив нас собачий гавкіт та й дехто з наших зустрівся, тож ми зайшли у хату де був наш актив - декілька літніх чоловіків, що невдовзі вирішили йти до дому пішки, сподіваючись не збитися з дороги. Ми з мамою також вирушили з ними. Пройшовши кілометрів зо два і проминувши пару-трійку кинутих та засипаних снігом автомашин ми з мамою ледь не опинились під копитами вискочивших з заметілі коней, що були впряжені в сани, на яких позад візника сидів мій батько. Зупинивши сани він забрав нас та повіз назад у село, аби там поснідати. Зайшли ми у ту ж хату, де були до цього, стали снідати пирогами з гарбузовою начинкою, що тато нам напік вчора, довідавшись, що ми у Сальську. Поки ми снідали зайшла до нас одна з наших дівчат спитати, які прогнози, щодо повернення додому. Батько зразу ж запросив її на наші сани. Дівчина зраділа і повеселішала, але за хвилину-другу гірко заплакала, всі кинулись до неї, питаючись, що трапилось. " Їсти хочу..." скрізь сльози ледь вимовила вона. Нам стало дуже прикро, що ми не здогадались запросити її до нашого сніданку і ми вибачились перед нею та нагодували. Попоївши ми закутались у привезені батьком кожухи, сіли на сани та через години дві були вдома у великій кімнаті, що нам ще у вересні надали у гуртожитку місцевого технікуму, де за хвилин 20-ть звільнили свої брови від намерзлих крижинок.
       В Башанті у той час йшло формування одного з полків Калмицької кавалерійської дивізії, що створювалась за пропозицією уряду Калмикії з етнічних калмиків. Особовий склад полку було розташовано у кількох казармах, створених на базі існуючих гуртожитків учбових закладів та постоєм у сараях та клунях. Озброєно це воїнство було лише шаблями, викуваними у місцевих майстернях радгоспу та машинно-тракторної станції, але тепло вдягнено, щоправда, один взвод, що мешкав по сусідству з нами тижнів зо два ходив на заняття у самих підштаниках, бо штани згоріли у дезинфекційній камері (вошебойці), через халатність її оператора. 23 лютого було влаштовано з нагоди дня Червоної Армії парад цього полку у пішому порядку без зброї, лише офіцери були при зброї. За браком декількох сотень калмиків, довелося командуванню дивізії дещо порушити етнічну чистоту рядового складу і дві роти "нашого" полку було укомплектовано без огляду на національність. Десь на початку березня полк пішов на фронт і Башанта повернулась до свого стану тихого містечка.
       За тиждень-другий по нашому поверненні батька призвали до армії, оштрафувавши перед тим за відсутність військового  білета, що був забраний Житомирським військкоматом за тиждень до війни на якусь перереєстрацію. Коли ж з початком війни всі офіцери запасу, що здали білети, кинулись до військкомату за своїми документами, їх повідомили, що зараз не до них, коли треба буде, їх викличуть. А потім військкомат втік нікого не викликавши і нічого не повернувши.
       І хоч тата взяли до армії підчас формування Калмицької дивізії, тим не менш, відіслали у інше військо, кудись під Сталінград, а згодом, після нетривалого навчання, на фронт на Ізюм-Барвінківський напрямок, телефоністом.
       Я пішов знову до школи у дев'ятий клас. Після занять я став допомагати технікумському кіномеханіку у його непростій роботі, просто так, аби не сидіти без діла. Складнощі у роботі нашого кінотеатру полягали у тому, що перестав приїздити вечорами до садиби технікуму трактор, що крутив генератор постійного струму для живлення освітлення та нашого кінотеатру, а електростанція райцентру теж припинила роботу.  Намагаючись
все-таки забезпечити роботу кінотеатру, кіномеханік знайшов десь генератор змінного струму на 15 кіловат та двигун на три кінських сили, тобто 2,2 кіловати і спробував зробити з них електростанцію, що давала б хоч один кіловат змінного струму для живлення звукопідсилювальної апаратури та двигуна проектора ТОМП4 з звуковою приставкою. Треба було забезпечити надійну передачу обертання двигуна на генератор з відповідною редукцією, визначити максимально допустиме навантаження цієї станції та режим запуску її і організувати передачу енергії до кінобудки. Ось у цьому я й допомагав кіномеханіку. Живлення дугової лампи проектора нам забезпечив місцевий радіовузол від своєї електростанції такої ж малої потужності, для чого спорудили ми ще одну лінію передачі. Я ж став і працювати мотористом на нашій електростанції, безоплатно. Після перших невдалих спроб налагодити наше кіно, все ж вдалося забезпечити нормальну демонстрацію фільмів, протягом майже трьох місяців. Наш кіномеханік обслуговував ще й кінотеатр у сусідньому радгоспі. Я теж приймав деяку участь у роботі того кінотеатру, хоч проблем з електрикою там не існувало та й була штатна помічниця кіномеханіка. Мій патрон забезпечив мене учбовою літературою з кіносправи і сказав, що згодом відвезе мене на кваліфікаційну комісію для оформлення фаху кіномеханіка другого розряду. Але через воєнні обставини це не вдалося, а літературу я сумлінно вивчив та надбав і практичні навички саме у радгоспному кінотеатрі.
       Через свою роботу у двох кінотеатрах, я мало спілкувався з своїми ровесниками, крім однокласників, проте помітив серед башантинської молоді вродливу студентку мого віку і палко бажав з нею познайомитись. Я вже знав, її ім'я - Дія, та що вона вчиться у групі, де моя мати "класна пані", що вона дуже начитана і дружить тільки з своїми співучнями так було у школі і так триває у технікумі. І ось одного разу я насмілився після танцювального вечора підійти до неї та запропонувати проводити її додому. Дія привітно погодилась і якось зразу між нами встановився психологічний контакт, буцім ми були вже давно знайомі, одним словом щире кохання з першого погляду. Тому, пішли ми не до її дому, а до саду місцевої лікарні, там обіймались, цілувались та мріяли про майбутнє. А ранком наступного дня моя Дія в складі студентського загону під керівництвом моєї мами рушила до далекого колгоспу у сусідній район... А мама думала, що то я їй так довго махаю вслід, не бачила бо, хто махає мені з-за її спини...
       Так я залишився самотнім без тата, без мами і без коханої дівчини. Щоправда, за два тижні я одержав листа від мами і відповів їй. Ось ця відповідь:
19/ IV1942 г.
       Здравствуй, дорогая мама!
       Живу я в Башанте неплохо, у меня все в порядке, а о  болезнях даже и не вспоминал до прихода твоего письма. У нас же погода неплохая все эти дни, только вчера шел скучный осенний дождик. Питаюсь я по будним дням хлебом и молоком. Болжиха в молоке совершенно неожиданно отказала, но сейчас я беру в техникуме 1 литр в день. По выходным я жарю битки, варю саламаху и пеку пышки. Хлеба хватает. Сало совсем плохое совсем не топится, поэтому я прибавляю на сковороду смальцу, но я его все таки потребляю немного. Мясо лежит. Пока что нет необходимости его трогать. Только два раза я жарил битки. Раза два я делал яичницу. В нее я смальца не подбавляю. Бурки мои внизу совсем разлезлись, да и жарко в них ходить.      Я хотел дать разбить на колодке ботинки это, оказывается можно сделать но обнаружил что они не в моем ведении. Тогда я дал в починку туфли, и сейчас хожу в них. Очень плохо, что ты не оставила мне ни соды ни носков. Пышки жарю  сухие, а  что  делать с  носками  право  не знаю. В грязном  белье  была
одна пара. Я ее ношу уже неделю. Топлю я почти исключительно по выходным. В комнате не было еще случая, чтобы температура падала ниже 10 градусов. Денег у меня осталось 60 рублей. 30 рублей у Ефимовны: я дал ей чтобы она брала на них хлеб, чтобы не возиться каждый раз с мелочью. Починка туфель обошлась в 9 рублей. Я также дал часы часовщику, чтобы он вставил секундную стрелку и головку, которую я потерял т.к. я ношу часы на руке. Это стоило 16 рублей. Починка была сделана у меня на глазах. От папы получил две открытки. Одна писана 3 марта из Сарепты. Папа пишет что едет на фронт. Вещи сдал на вокзале и получил военное обмундирование. Написал, что будет ехать через Сталинград, но дальше вокзала им нигде нельзя уходить, так что папа напишет тете открытку со Сталинградского вокзала. Открытка получена на следующий день после твоего отъезда. Вторая получена из Луганска (Ворошиловграда) она писана 6 апреля, получена мною дней 5-6 тому назад. Пойдет их поезд к фронту или станет в Ворошиловграде неизвестно. Папа пишет, что Ворошиловград такой же как и в 1925 году. Написать тете Симе не удалось. Папа напишет после того как напишет открытку, адресованную нам, с Ворошиловграда. Самочувствие папы сносное (по его же выражению). В Ворошиловграде снег, холодно. Адреса папа снова не может дать.
       Получено одно письмо от бабушки и тети Симы. Я их не распечатывал. Надеюсь в скором времени приехать и привезти. Когда ехал Сигалов и Клавдия Иосифовна я ничего не знал и был в то время в школе. Мне передали, что Клавдии Иосифовне передали письмо, которое было получено на твое имя.
       Квартира сейчас на гиревом замке. Корридорчик на нашем старом, но он (замок) уже исправлен мною. У начальника милиции я взял на всякий случай охотничье ружье. Ходят слухи, что Калм. дивизия вертается в Башанту. Слухи эти идут из весьма достоверных источников.
Целую тебя. Герман.
       Примітка: орфографія, лексика та пунктуація оригіналу збережені.    Ворошилоград - нинішній і колишній  Луганськ.
       Окрім листування самотність порушила і моя кохана, бо Дія не винесла розлуки і дезертувала від моєї мами, сповістивши її, що скучила за мною. Мама розказала, що сприйняла це повідомлення, просто, як глузливу витівку, бо ж таки не знала про наші стосунки і тільки за три місяці по тому довідалась про них. Тож вечорами моя кохана приходила до мене і ми пестили та голубили одне одного до пізньої ночі. Проте, перейти певну межу мені не було дозволено.
       У кінці квітня школярі старших класів поздавали іспити та з першого травня рушили у колгоспи на сільськогосподарські роботи. Зважаючи на те, що і кіномеханіка було кинуто на переджнивний ремонт сільгосптехніки на учбовому господарстві технікуму, я також виїхав зі своїм класом до колгоспу, мати ж моя щойно повернулася з того колгоспу, де вона протягом квітня керувала роботою студентів. Проте за два-три тижні мені передали, що кіномеханік просить мене зустрітись з ним. Завдяки тому, що у кінці травня пройшли добрячі дощі, виникла перерва на пару днів у польових роботах нашої школярської бригади - ми виполювали осот з посівів ярової пшениці "кубанки", і я зміг дістатися до Башанти та зустрітися з своїм кіномеханіком. Він сказав, що став тепер комбайнером, а почавши ремонт довіреного йому комбайна "Сталінець-1", що простояв у полі з минулої осені без догляду, виявив, що сам він з таким обсягом ремонту вчасно не впорається і запросив мене у помічники. Я погодився, одержав на таку метаморфозу дозвіл шкільного та районного (саме так!) начальства і залишився у райцентрі. Почав я свою діяльність з ремонту шатуннопоршньової групи комбайнового двигуна, спочатку з підгонки та підтяжки шатунних підшипників під керівництвом механіка нашого господарства Григорія Федоровича Бича, що дуже терпляче та тактовно вчив мене ремонтній справі та азам слюсарства. Справа в тому, що мій кіномеханік чимось захворів і якби не Григорій Федорович, то наодинці я би нічого не відремонтував. Темпи моєї роботи були не дуже ударні, щоб не сказати більше, тож він іноді викликав мене з-під комбайна та показував на поле "Бачиш, жовтіє? Роби хутчіш, бо скоро у поле!". Допомогти фізично Григорій Федорович не міг, бо його праву руку було сильно травмовано і вона не діяла. Щоправда, фізичної допомоги я й не потребував був дуже сильним хлопцем, настільки, що для мене на замовлення механіка було зроблено персональний вороток до торцового гаєчного ключа  - вкорочений, бо виконуючи його ж інструкцію для молодих робітників щодо затяжки гайок шатунних болтів  "Тягни щосили!", я примудрився зірвати такого болта оперуючи стандартним воротком. Як кажуть сили забагато, розуму замало. Так чи  не так, але ми встигли випустити комбайн в поле вчасно і почали збирання ячменю.
       Майже щовечора ми зустрічались з Дією і гуляли по башантинським паркам. Але одного разу зустрівшись зі мною удень, вона сповістила мене про кінець нашого кохання, що мене дуже боляче вразило, хоч і чув, що моя кохана співає щовечора серенади під вікнами гуртожитку, викликаючи на побачення полюбившогося їй студента, що не відкликався на її запрошення.
       Аж тут і маму направили на чолі групи студентів на будівництво летовища кілометрів за п'ятдесят. Так що, коли мій комбайн виїхав у поле, я знову залишився наодинці.
       Попервах мені дуже сподобалась робота на жнивах - весь агрегат працює, набирає зерно у бункер, час від часу приїздить підвода, приймає зерно. Стій спокійно собі та слідкуй за висотою коси над землею. Але вже з другого дня пішли негаразди - двигун почав брати забагато пального, рівень масла у картері з часом не понижувався, а навпаки, підвищувався, деякі деталі відкручувалися та губилися та й два трактори, що вкупі тягли мій комбайн теж частенько псувалися. Трактори почали псуватися через намагання працювати на третій швидкості, як було наказано партійними органами, задля забезпечення високих темпів жнив. Перейшли на другу швидкість, але вже муфти зчеплення було попсовано. За три-чотири дні після початку жнив одужав і став до роботи мій комбайнер-кіномеханік і розібрався, що погана поведінка двигуна мабуть є наслідком неякісної притирки клапанів, бо одержавши від когось головку циліндрів він її не перевірив. Тому, скориставшись вимушеною перервою в роботі в наслідок великої роси, головку циліндрів було знято і діагноз підтвердився, все вдалося полагодити, але перерва у роботі комбайна затяглася через військові події. Ще за тиждень до того з комбайна було видно пожвавлення автомобільного руху на дорогах, що йшли з Сальська та на Ставрополь а напередодні зняття головки Радянське інформбюро повідомило про здачу німцям Ростова і Новочеркаська, у цей же день до мене у поле завітала моя мама, що приїхала до Башанти з будівництва летовища за харчами для студентів та за інструкціями, як тепер діяти. Патрон мій відпустив мене додому і ми з мамою ламали голову, що ж нам робити, адже ясно, що німці тепер покотяться через наші краї аж до Кавказу. Але у райвиконкомі маму заспокоїли, що німців затримає Дон, видали їй продукти харчування для її бригади і відрядили знову на будівництво летовища. Про всяк випадок ми упакували свої речі для евакуації і домовились, що мама у всякому разі вернеться у Башанту, де я мушу чекати на неї.
       У цей же день завітала до нас Дія за порадою, чи евакуюватись їй з сім'єю, що складалась з неї, п'ятнадцятирічної сестри, чотирьохрічного братика та невиліковно хворої матері. Тож Дія фактично була главою сім'ї, бо батько її покинув. Я не радив їй евакуюватись, з огляду на близьку зиму і сподівання, що можлива окупація триватиме недовго, інакше, всьому Союзові капут. Поки ми балакали, прийшла мама і зрозуміла, що ми з Дією добрі знайомі, здалося, що це їй імпонувало, хоч і стосунки її з гостею були непростими. Але ж приємно бачити подругою сина вродливу дівчину.
       Вранці мама виїхала, а я пішов на роботу. Наша бригада діставшись до комбайна злізла на нього, аби подивитись на шляхи і побачила, що у сторону Башанти біжать машини суцільним потоком, так ще ніколи не було. Порадившись трохи ми вирішили розійтись, бо у такій обстановці слід чекати на німецькі літаки, що можуть зацікавитись і нашим агрегатом. Троє з нас, включаючи мене пішли на свої городи, що були неподалік. Там і побачили кілька німецьких одномоторних літаків, що кружляли над обрієм на невеликій висоті, час від часу стріляючи з кулеметів, поки не полетіли геть, мабуть розстрілявши всі набої. А що у тому місці де вони кружляли не було ні осель, ні інших будівель, то ми зрозуміли, що то літаки ганялись за подорожніми. Вранці це підтвердилося - то літаки полохали кількох дівчат, що верталися з колгоспу додому, про що розповіла моя сусідка та однокласниця Лисакова, що була серед тих дівчат. Мабуть німецькі льотчики просто розважалися, бо ніхто з дівчат не постраждав, але ж страху натерпілися. Отакенькі "розваги" були у гітлерівського вояцтва!
       Прийшовши з городу до Башанти, я пішов до Дії, але застав лише спорожніле помешкання. Сусіди сказали, що Діїна сім'я виїхала все ж, бо побоялися, що при німцях хтось може помститися сім'ї за діяльність батька Дії, що був колись завідуючим районним земельним відділом і ретельно проводив політику партії в нашому районі.
       Пізно ввечері цього ж дня вернулася моя мама, що прибувши на будівництво не застала там нікого, бо вже всі і робітники, і начальство, розбіглися. На шляху назад вона роздала харчі відступаючим солдатам і віддала їм своїх коней, взявши їхніх, потомлених тривалим відступом. Мама готова була брати речі у руки та йти на схід, я ж доводив їй безглуздість таких дій, бо пішки від фронту, що так стрімголов просувається не втечеш, та й іти вночі, коли бозна які люди бродять по степу, вкрай небезпечно. Крім того, я обстоював думку про недоцільність евакуації, бо у хлібній Башанті можна зиму так сяк перебути, а якщо і за зиму наші війська не повернуться, то всьому кінець і треба буде починати все спочатку де б ми не були. Врешті-решт мама погодилась зі мною, але ми мали кудись переселитися, бо на цей час ми мешкали у квартирі, що була єдиним помешканням у центрі кварталу з чотирьох гуртожитків. Всі ж боялися, що гуртожитки ці, згідно з вказівками Сталіна, висловленими 3 липня минулого року, або у разі можливого вуличного бою, буде знищено, тому ми вирішили перебратися з райцентру на сортодільницю, що стояла окремим хутором за кілометр-півтора від нашого житла. Взяли у керівника сортодільниці на годину пару коней та так звану лінійку і перевезли свої речі туди до одної калмички, що погодилася дати нам притулок на якийсь час, поки пройде фронт. Наступного дня ми пройшли до Башанти, довідатись, чи нема якихось новин, бо на шляхах стало спокійно, машини перестали бігти, ось і подумали ми, що може війна до нас не дійде все-таки. У технікумі ми застали трактора з причепом, завантаженим учбовим приладдям, з знайомим трактористом, що збирався вести цей потяг в евакуацію, і вже подумали, чи не пристати до нього, та поки ми розмірковували, розлетівсь на шматки вентилятор трактора, скоріш за все у нього щось підсунув тракторист, що не хотів евакуюватись. Аж тут з'явився директор технікуму на лінійці запряженій парою баских коней з одною пасажиркою і порадив нам ні в якому разі не залишатись, а в нас з мамою не дістало нахальства для слідування цій пораді вскочити на лінійку та їхати з ним разом, а сам він цього не запропонував. Так і поїхали вони удвох. Ще раз обговоривши всі обставини, ми вирішили більш не рипатись і залишились на сортодільниці. Прийшовши на дільницю ми застали там кількох солдатів на чолі з симпатичним грузином політпрацівником найнижчого рангу (замполітом), що заспокоював жінок, які висловлювали докори нашим військам та уряду за такий перебіг війни і питалися, що ж тепер буде, адже яку величезну територію треба буде відвойовувати тож чи подужає це армія, яка більше року відступає? Грузин сказав, що не так вже все й погано - на захід від Житомира, мовляв, вибухнуло народне повстання і вже звільнено від німців велику територію. Ми щиро подивувались тому, що офіційні повідомлення про це відсутні. "Воєнная тайна", відказав замполіт. І досі не відаю про що йшлося чи про УПА, чи про радянських партизанів. Кінець дня пройшов тихо, вже не було машин і перехожих на шляхах. У надвечір'я над Башантою піднялись дві димові хмари - це загін нашої міліції підпалив склади "Заготзерна" та майстерні місцевої МТС (Машинотракторної станції). Підпалювачів ми побачили, коли вони на конях галопом неслися повз нашу сортодільницю з начальником міліції попереду. Я ж не міг зрозуміти що коїться. В моїй уяві з підходом фронту мали наростати суто військові події - транспортування боєприпасів та поранених, нальоти ворожої авіації, а тут повна тиша. Я уявляв собі, що відступають наші війська безперервно відстрілюючись, задкуючи зі зброєю в руках. Навчений нашими кінофільмами я не міг і помислити, що відступ до Волги і Кавказу являє собою просто втечу вже розбитої та деморалізованої армії, що деякі вояки і цілі підрозділи, які не зрозуміли, що втеча - то їх порятунок і збереження їх же для наступної боротьби, намагались чинити опір переможній навалі ворога і лише гинули, героїчно і з честю, та без користі для батьківщини. Трохи пізніше я познайомився з кількома саме такими випадками... Наступного дня знову було тихо, щоправда до нас завітали кілька солдатів, що йшли полями на південь . Мати встигла перекинутись декількома словами з одним з них, поки передавала йому дещо з їжі він сказав, що шляхами вже йдуть німецькі війська і що вони їх бачили. Тільки-но солдати пішли далі, високо в небі з'явився німецький літак Фокке Вульф-189 ("Рама"), що й учора кілька разів пролітав над нашим містечком та його околицями. Сьогодні він летів по спіралі поступово знижуючись. За хвилин двадцять він знизився метрів до 50-ти і покружляв над містечком та його околицями. Я лежав на вході до окопу і весь час спостерігав за літаком, коли він був у найнижчому положенні, навіть бачив льотчиків. Покружлявши, літак стрімко піднявся на велику висоту, кинув білу сигнальну ракету і полетів на південь. Ми всі повилізали з окопів та зайнялись було своїми справами, аж тут почули гуркіт з боку учгоспу і сухі, різкі гарматні постріли. Глянувши у ту сторону, ми побачили два танки темно-зеленого кольору, що спокійно стояли і з них вилізали люди. За хвилину другу до нас підійшов з учгоспу наш сусіда і сказав, що то німці. Куди вони стріляли так і залишилось невідомим, мабуть просто салютували собі, або таким чином про щось сигналізували. Мені дуже кортіло роздивитись німців поближче, хоч і боязно було - радянська преса безперервно розписувала, що німці, входячи у будь-який населений пункт відразу починають мордувати населення, грабувати, розстрілювати тих, що захищають своє майно, або кого їм заманеться. Звичайно, щось не вірилось, через очевидну безглуздість такої поведінки, але ж, як кажуть, диму без вогню не буває... Мабуть і моїй мамі теж було цікаво подивитись на окупантів, бо відпустити мене до учгоспу, де були німці вона не захотіла, але пішла зі мною. На учгоспі коли ми туди прийшли вже не було танків, а коло хати нашого коваля Гвозденка у кущах стояла німецька протитанкова гармата і дві автомашини з панцерними бортами, а коло літньої кухні Гвозденка один німець білував свинячу тушу та троє чи  четверо спостерігало за ним. Мати зайшла до коваля у хату, я ж підсів до німців і став їх розпитувати про становище на фронтах. Проте виявилося, що вони його не дуже знали і змалювали його у загальних виразах: "Москва капут, Ленінград капут, Сталінград капут", коли ж я спитав, коли саме цей капут відбувся, відповіли, що як і не відбувся досі, то завтра-позавтра відбудеться і війна скінчиться. Спілкувалися ми німецькою мовою, але я не звик до вимови справжніх німців і не дуже їх розумів, вони ж у свою чергу не розуміли мою вимову, допомагав той, що порався з свинею, бо знав польську мову та трохи українську. За кільканадцять хвилин такої розмови ми стали легше розуміти одне одного і я насмілився попрохати запалити. Дали мені єгипетську сигарету і, запаливши її, я ще більш осмілів та спитав солдатів чи не націонал-соціалісти вони. М'ясник показав ножем на похмурого солдата, що дав мені сигарету, і сказав, що то єдиний з них наці. На моє запитання, чи він партійний, похмурий витяг з кишені свій партійний квиток і показав мені, дав у руки. У квитку також лежала фотокартка міського кварталу з невеликих трьохповерхових будинків, схожих на так звані "мансардні дома" що були побудовані у Сталінграді якимись іноземцями на селищі орудійного заводу. Виявилося, що то робітниче селище у Рурі, де і мешкав похмурий до війни. Невдовзі підійшов ще один німець, молоденький стрункий блондин. Хвилину-другу послухавши наші розмови, він запросив мене піти з ним, підвів мене до машини, показав її. У машині навалом лежало може з десяток-півтора радянських автоматів ППШ. Німець пояснив, що то зброя відібрана у наших відступаючих солдатів, що їх наздоганяла їхня залога. "А солдатам що ви зробили, мабуть повбивали?" спитав я, німець обурився, "Як ти міг таке подумати, ми ж солдати а не щось інше! Ми їх відпустили, а декого і підвезли." Потім підвів він мене до гармати, відкрив замок і показав, що вона заряджена, дав подивитись у приціл, що був направлений на точку зустрічі шляху з обрієм, показав кнопку, що "стріляє" і раптом зник, а я у наступну мить почув сильний гуркіт з неба, глянув угору і наді мною промайнули три наших винищувачі І-16, що летіли на висоті кільканадцяти метрів. Коли ущух їхній гуркіт, мій поводир знову з'явився, обтрушуючись та ніяково посміхаючись, а з-за кущів почулась відчайдушна лайка - кілька  німців сховались від літаків у сімейному окопі Гвозденків, що його дітлахи перетворили на вбиральню. Тож і вилізли солдати закаляними. Вийшла мама і спитала, що трапилось. Я розповів і сказав, що у ту мить, коли наді мною майнули зірки на крилах літаків, я зрозумів, що міг би загинути по-дурному коло ворожої техніки, висновок для себе зробив і тепер триматимусь якомога далі від неї. Підчас нашої розмови до нас підійшла одна з студенток, що не вернулись вчасно до своїх сіл і живуть на учгоспі, і запросила до їхнього помешкання. Ми зайшли до них, побалакали про становище у якому опинились. Дівчата просили мене навіщати їх якомога частіше, бо, мабуть, тепер на учгоспі весь час будуть солдати, то моя присутність може захистить їх від можливих неприємностей. Ні я, ні моя мати аж ніяк не були впевнені у ефективності такого захисту, але відмовити дівчатам не можна було і я обіцяв бувати у них щодня.
       Вранці наступного дня, побачивши що німців на учгоспі не стало, я пішов до Башанти, аби прояснити обстановку. Підходячи до містечка я побачив на стовпі якесь оголошення і довідався з нього, що цілий ряд провин населення, що були в оголошенні перелічені, карається через РОЗСТРІЛ так і було великими літерами написано у кінці. Серед тих провин значились переховування червоноармійців та партизан, комуністів, жидів, грабунки громадського та особистого майна, самовільне переселення в межах населеного пункту та переселення у інші населенні пункти і ще дещо.
       Прийшовши до містечка я довідався, що у день зайняття Башанти, німці розстріляли десятьох полонених червоноармійців чому, за що, невідомо. Люди, що здаля бачили розстріл, розказували мені, що гурток полонених під конвоєм трьох-чотирьох німців спокійно йшов через греблю міського ставу, спустився з неї на стежку, що вела через лісок до радгоспу і один з полонених раптом побіг в сторону, німці ж зразу застрелили його і за ним решту...Місцеві чоловіки закопали їх на тому ж місці де їх було побито, дівчата стали носити щодня букети квітів на цю могилу. Я підійшов до могили, вклонився, трохи постояв та пішов назад до садиби технікуму, проминувши догоряючі склади "Заготзерна" з збираючими вціліле зерно башантинцями. У технікумі я зустрів знайомого випускника, що не встиг одержати диплома, він попросив мене допомогти відшукати його папери у канцелярії, сам він боїться. Я зауважив, що нічого ми не знайдемо та порадив почекати поки вернеться наша влада, але він стояв на своєму і ми зайшли у відчинену канцелярію. Знайшовши кімнату з слідами якихось паперів я залишив студента шукати свої документи, а сам підсів до друкарської машинки, що стояла у приймальні директора, вже з зіпсованою якимись мародерами клавіатурою та став розбиратись що ще їй заподіяно. Аж тут від вхідних дверей пролунало "Здрасс!", як мені здалось. "Здрастуйте", відповів я та глянув на увійшовшого і отетерів на мене націлювався пістолем німецький солдат і повторив свій вигук "Гераус!" під дулом пістоля я зразу зрозумів, що зо мною не вітаються, а наказують йти геть звідси. "Гераус, так гераус", сказав я і пішов на солдата, бо єдиний вихід був у ті двері, що в них стояв німець, тут і мій супутник вийшов з канцелярії і збілів, побачивши як я йду на озброєного німця, що теж злякався, але здогадався звільнити вихід. А злякатись було чого - я був хлопцем вагою 74 кілограми, зростом 174 сантиметри, тобто вище німця з пістолем, як і більшості німецьких солдатів та ще й був наголо острижений, як червоноармієць. Слідом за мною вийшов і студент, щось белькочучи.
       Повернувшись до мами, я розповів їй все і ми вирішили поки не вертатись у Башанту і пішов відвідати дівчат, бо побачив в учгоспі німецькі машини. Там я застав багато солдатів - на учгоспі розташувались зенітники з встановленими на автомашинах 20-міліметровими скорострільними гарматами.
       Тому я повернувся на вахту до дівчат у кімнаті яких вже було кілька кавалерів з прибулих зенітників, що зустріли мене з подивом і ворожістю, але коли виявили, що я приятель дівчат і не солдат, заспокоїлись і були здивовані тим фактом, що такому здоровому хлопчині ще не минуло 16-ти років. Ці вояки одержували газети та журнали, щоправда з великим запізненням, тому ті числа, що я брав у німців, ще рясніли всякими карикатурами на радянське керівництво з нагоди поразки радянських військ під Харковом та у Керчі. Мої "підопічні" дівчата таки викликали симпатію солдатів до своєї компанії і ті проводили багато часу у ній, милуючись студентками, але ніяких ексцесів не було, а командування зенітників слідкувало за тим, аби у вечірню пору жодного німця не було поблизу дівчачої оселі. Надвечір до мене підійшов один фельдфебель забрати газети й журнали, що він дав мені почитати. У цей момент ми почули далекий вибух, глянувши у сторону його ми побачили, як над якоюсь фермою, кілометри за три від нас, кружляють три літаки. Вони скинули ще дві бомби осторонь ферми та покружляли ще трохи, мабуть, роздивляючись на результати своєї роботи. Я спитав фельдфебеля, а чого ж його зенітники не стріляють, я думав відповість, що задалеко, але він сказав "Тільки стрільни, прилетять сюди і всім нам капут буде". Тільки він це сказав почувся жіночий крик: " Бадма, нарр, нарр, нарр!", німець отетерів і спитав: "Чого вона лається?". "Та не лається, то калмичка сина кличе, по-німецькому то звучатиме Бадма, комм гер." сміючись сказав я. Справа у тому, що "Narr" німецькою означає дурень.
       Пройшло ще кілька днів, на учгоспі не стало німців і настала можливість зайнятися своїми справами, тим паче, що наша хазяйка проявляла ознаки невдоволення нами - то мати облаяла німецького солдата, було за що, то відійшла від жіночої компанії, коли якийсь некультурний солдат заговорив на теми, що у нас неприйнятні при жінках. Та ще, як на гріх, мати часто вдягала мій піджачок так звану "сталінку" кольору хакі, що наводило декого на думку, що ми родина як не військового, то, принаймні, шанувальника Сталіна.
       Зважаючи на вже згадане оголошення, треба було клопотати про дозвіл німецької влади на повернення до Башанти. Тож і пішов я шукати ту владу. Як виявилося за неї слугував перевтомлений літній обер-лейтенант, основним обов'язком якого була організація  проходу військових підрозділів через містечко та вирішення виникаючих при цьому питань. Проте він не відмовився вислухати мене з допомогою місцевої дівчини, що знала німецьку мову і була його перекладачкою. Чи то перекладачка знала мову недосконало, чи що, але німець відмовив мені через те, що йшлося про переїзд до садиби технікуму, значить не зрозумів всіх обставин, підключився і я з своєю зовсім недосконалою мовою і, врешті решт ми змусили пана офіцера дати нам дозвіл на повернення додому. Коли ж я попрохав дати мені письмовий дозвіл, він здивувався, для чого? Я пояснив, що можу накласти життям за самовільне переселення і сказав про оголошення, офіцер обурено фукнув і порадив послатись на нього, якщо затримають.
       Взяли ми з мамою знову той виїзд, що привіз нас на сортодільницю і переїхали до сусідів у садибу технікуму, бо на той час гуртожитки, що серед них було наше помешкання, були заповнені німецькими вояками. Щоправда, це помешкання німці не заселили і все, що там було залишилось на місці, хоч було все відкрите. Навіть дещо прибуло - на столі стояла мініатюрна парова машина з фізичного кабінету, хтось приніс. На місці залишились портрети Шевченка та Горького і барельєф Леніна на платівці дзеркального скла. Вціліли пів мішка борошна і мішок з зерновим послідом для годівлі курей. Влаштувавшись у сусідів, ми з мамою та сусідками пішли забрати свою мізерію до себе. Наша навала викликала зацікавлення німців і до нас підійшов знавець польської мови, аби пересвідчитись, чи це не мародери. Мені вдалося переконати і його і офіцера, до якого мене відвели, що ми справжні хазяї і просто забираємо своє добро. Хоч може і не переконали, та мабуть німці зважили, що не варт сперечатись за якісь мішки, пару портретів та матраців.
       Сусідки, що взяли нас у прийми то були мати та дочка Волошини. Матері, Євдокії Петрівні, було за п'ятдесят, а дочка Ніна була моєю ровесницею. У їхньому помешканні були дві кімнати - досить велика кухня - їдальня та невеличка спальня, хазяйки виділили нам з мамою спальню, самі ж залишились у першій кімнаті. Жили ми з Волошиними як єдина родина, об'єднавши сякі-такі наші ресурси, разом харчувалися. Спочатку по нашому поверненню до містечка ми жили як у відпустці - ніде не працювали, тільки трохи поралися у наших невеликих городах.
       Одного разу під час перебування на городі, кілометри за три від містечка, ми з мамою почули досить сильний вибух і за ним ще дванадцять вибухів, поглянувши у їх сторону ми побачили тринадцять стовпів пилу що піднялися вздовж Сальського шляху, за близьким обрієм. Деталі того, що там трапилося ми не бачили, але прийшовши додому довідались що то був наліт нашої авіації на німецьку автоколону. Наступного дня за пораненими німцями прилетів і сів прямо на поле між двома частинами містечка величезний трьохмоторний транспортний літак Ю-52. Робити мені було нічого і я пішов подивитись на літак та його погрузку. Грузили переважно важкопоранених, лежачих, хоч і було кілька поранених на своїх ногах - мабуть для догляду за лежачими, бо медик був тільки один з ними.
       Так і пройшло кілька днів, може тиждень-півтора, у приємному неробстві та у спостереженні за окупантами, що їх військові підрозділи зупинялись на ніч, а то й на дві-три доби у нашому містечку, безцеремонно влаштовуючись у наших оселях. Щоправда було два випадки, коли у нас ночували вельми порядні офіцери, що ввічливо прохали взяти їх на ніч і не претендували на наші ліжка, пам'ятаю, що один з них був за цивільною професією музикантом. Як правило, культурні люди серед окупантів траплялись серед невисоких чинів старшого віку. Якось один німець показав мені листівку, що надійшла на його польову адресу з якогось німецького міста, для передачі її жінці, що у неї в Дебальцеві тривалий час квартирував цей німець. Писала дівчина, дочка тої жінки, вивезена на роботу до Німеччини. У листівці, написаній російською мовою, вона сповіщала, що прибула до місця роботи, поселили наших дівчат у гуртожитку по чотири дівчини в кімнаті, гуртожиток чистенький, завод, де мають працювати теж, проте, що за робота, ще не знає, годують нормально. Німець спитав, чи не можу я якось передати цю листівку за адресою, чи може є в мене знайомі з Дебальцева, евакуйовані до Башанти. Я відповів, що не знаю, як передати, та й не знаю тут нікого, пов'язаних з Донбасом. Німець зітхнув і сказав, що може йому пощастить і він колись заїде туди, якщо не вб'ють чи поранять, тож залишив листівку при собі. У ці ж дні я вперше зустрівся з солдатом перебіжчиком. Це був білявий невисокий російськомовний парубок з Кубані, шофер за фахом, зодягнений в німецьку уніформу. Він підійшов до мене побалакати, вважаючи мене, мабуть, за дезертира, через мою стрижку. Коли він розказав про себе, я спитав, що його спонукало піти служити німцям. На це солдат відповів, що йому запропонували, а він не став відмовлятися. На моє обурення його поведінкою, він відказав " А что, мне за евреев воевать?". Коли ж я спитав, чи багато євреїв він бачив на своїй Кубані, він не став продовжувати бесіди та пішов геть.
       Наприкінці серпня до мене прийшов наш учхозівський механік Бич, він розпитався як ми живемо, що їмо, як думаємо зимувати. Вислухавши мою оповідь про очікування нами швидкого звільнення від окупації, він зауважив, що досвід першого року війни показав, що повернення нашої адміністрації раніше середини зими нереальне, тож треба дбати про те що їстимемо взимку, бо ж і наше військо, коли повернеться, то не затим, аби нас годувати, а мені, як мужику, треба ж годувати ще й трьох жінок. Він сказав, що учгосп зберігся як державне господарство під керівництвом Ельзи Едуардівни Прибиткової німкені, дружини колишнього директора учгоспу, заарештованого і засудженого на початку війни за протест проти здачі у військо самого продуктивного трактора - дизельного ЧТЗ. Щоправда, трактор залишили у господарстві, але директор за це мусив розплатитися своєю волею.
       Тепер же треба закінчувати збирання врожаю - косити овес, молотити пшеницю, що лежала у полі в копицях та валках, упорати тваринницькі ферми, виорати лани. Тому Григорій Федорович і запропонував мені вернутися до роботи не зважаючи на те, що результатами нашої праці скористуються німці, бо ж поля треба готувати до весни та й заробляти на життя щось треба. Послухавшись слушної поради, я на другий день став до роботи. Спочатку наша бригада з шести косарів та двох трактористів косила овес трьома зчепленими лобогрійками позмінно, косарі мінялися через хвилин тридцять, трактористи через дві-три години. У перервах між змінами ми поїдали кавуни, що запасались ними їдучи на поле повз баштан - то була основна наша їжа, бо заробляли ми по літру молока у день та відро помідорів на тиждень, а ще треба було годувати домашніх. Виняток становив наш бригадир - старший з трактористів і за станом і за віком. Йому приносила добрячий обід одна з його багатьох дочок, ми ж коли він обідав намагались не дивитись у його бік, бо всі були "незаможниками"  типовими громадянами міського типу, що не мали ані підсобного господарства вдома, ані якихось вагомих запасів.
       Одного разу у суботу перед виїздом у поле, ми прослухали "політінформацію" замісника директриси про те, що тепер при новому порядку ми у суботу після обіду та у неділю не будемо працювати, не те що при більшовиках. Я по простоті душевній вирішив, що такий режим розпочнеться з сьогоднішнього дня і під час обіду підбив бригаду збиратися додому і хоч бригадир доводив, що то була мова про світле майбутнє, а тепер скрутні часи, війна, тож треба працювати кожен день від зорі до зорі. На це я відповів, що працюючи на німців не слід карк надривати, свої прийдуть і ще спитають з нас за ту роботу. Одним словом, роботу було припинено і наш потяг косарок рушив до садиби, на півдорозі ми зустріли вкрай здивовану Прибитчиху з її замісником. Довідавшись, що трапилось, вони підтримали позицію бригадира, але назад нас не повернули, тільки наголосили на необхідності бути завтра, у неділю, на роботі. Назавтра ми працювали у звичному порядку. Підчас роботи виникла потреба щось принести з нашої бази, послали мене. Йдучи польовою дорогою я побачив німецьку вантажівку з брезентовим верхом, що їхала просто по стерні у напрямку неприбраного кукурудзяного лану з самим шофером у кабінці, заїхала у кукурудзу і там зупинилась. Я не звернув особливої уваги на те, бо подумав, що німцю кукурудзи захотілось і навіть коли почув здвоєний постріл "ку-ку" не второпав, що це когось вбили. Коли ж я повернувся до бригади, там вже знали, що то було розстріляно одну з жительок присілка Нової Башанти, разом з червоноармійцем що переховувався у неї, виказав їх хтось з сусідів. Отакі бувають сусіди!
       Прийшовши додому у нове наше помешкання, куди ми перебралися від Волошиних, проживши з ними більше двох місяців, зберігши всі наші стосунки, я дістав добрячого прочухана від матері, яку викликала до себе Прибиткова та розказала про те як я зірвав роботу і що я висловлювався недружньо щодо німецьких порядків і застерегла, що як, не дай бог, про це довідається гестапо (так було сказано) то відомо, що буде. Мати, що прийшла обурена викликом і збиралась побалакати жорстко, довідавшись, про що йдеться, зрозуміла, що тут треба якось викручуватись і сказала а чого йому радіти з німецьких порядків працює до сьомого поту, заробляє мізер та ще й трьох жінок годує, у такому становищі він і не таке міг би сказати. Німкеня збавила тон, стала розказувати про труднощі господарювання та про те, що вона робить багато, аби поліпшити життя робітників, але ж війна... Так що розмова закінчилась по-тихому, мама ж зрозуміла, що директриса жінка досить порядна і каральним органам не дасть інформації про те, що сталося.
       Ще за день-два ми закінчили збирання вівса і перейшли до обмолоту пшениці, що була у копицях на полі. Шестірка волів перетягувала наш комбайн з місця на місце, з десяток жінок пере