та найбільш кваліфікований персонал, тож практично всі питання взаємодії між цими організаціями і у плані інших робіт, у тому числі і перспективних, вирішувались у першій половині 1961 року на полігоні. Серед таких питань повстало і питання про подальший розвиток прецизійних траєкторних вимірювань. Справа у тому, що під час зустрічі з Головою Держкомітету з радіоелектроніки В.Д.Калмиковим, після загибелі Конопльова ще до призначення нового керівника ОКБ692, я розповів йому про наше з покійним рішення про згортання радіотехнічних робіт. Це повідомлення його обурило, бо, як він сказав, безліч маємо радіотехнічних робіт, які країна не в змозі вести через брак спеціалістів, а тут цілий колектив збираються згортати! На моє зауваження, що перебуваючи у складі ОКБ-692 ми маємо дбати перш за все за його основну тематику, він відповів, що наша робота також тісно зв'язана з цією тематикою. Втім, я й сам це знав, бо ж другий етап створення прецизійної системи вже пора було розпочинати, але я не мав права не сповістити міністра про наші задуми, тим більш, що невдовзі мало бути призначено нового керівника організації замість загиблого і я повинен був визначитись. Мабуть про цю розмову довідались Янгель та Соколов основні замовники траєкторної системи, тому на полігоні Янгель і Соколов зібрали нараду для обговорення подальшого розвитку робіт у відсутність нещодавно призначеного начальника нашої організації, якого я зватиму Шефом. На цій нараді я наполягав на тому, що не маю повноважень для участі в ній і вимагав попереднього повідомлення Шефа про необхідність розвитку траєкторних систем силами колективу комплексу №2. Результатом цього з'явилась презентація мене маршалові Москаленку як людини, що може створити дуже потрібні радіосистеми, але чогось капризує. Мої роз'яснення з цього приводу Москаленко слухати не став, а перебивши мене порадив змінити на позитивне своє ставлення до траєкторних вимірювань. За день-два я звернувся за порадою до щойно прибувшого на полігон Шокіна з питанням, як мені поводитися у даній ситуації. Шокін обурено заявив, що я повинен займатись своєю справою - радіосистемами і не зважати на всяку там політику, що він вже пообіцяв Москаленку направити мене на правильну путь. На моє прохання сповістити про це Шефа, Олександр Іванович сказав, що я можу зробити це й сам від його імені, але не раніше, як буде складено, погоджено зі мною та підписано замовниками тактико-технічне завдання на створення прецизійної системи з графіком її проектування та виробництва.
       Новий керівник підприємства познайомився зі мною ще восени 1951 року, коли в одному з приміщень нашого відділу НДІ-885 готувалася для показу керівництву зацікавлених міністерств апаратура системи радіокерування ракетою Р2Р. Мій майбутній Шеф також приймав участь у цьому показі, він забажав, чи був повинен, показати розроблену ним апаратуру керування спеціальної антени, але заніс її на цю виставку запізно десь о десятій вечора, коли вся причетна до спорядження виставки публіка розійшлась і ніякі умовляння не могли примусити старшого по приміщенню зачекати ще годинку, не зачиняти приміщення. Я спостерігав цю сцену, бо теж чогось забарився. Майбутній Шеф так умовляв старшого, що я не витримав і запропонував свої послуги - я взявся зачекати поки встановлять та перевірять апаратуру і зачинити стенд, бо "чужим" старший не міг довіритись. Як дякував мені прохач мало на коліна не ставав, аж я пожалкував, що погодився затриматися. За дев'ять років по тому я ще не раз пожалкував, що я зробив цю послугу ...
       Тим часом мене сповістили з Харкова про те, що Шеф скасував наказ свого попередника про підпорядкованість відділу покійного Рубанова керівництву другого комплексу. Мене, звичайно, обурило, що це було зроблено поза моєю спиною, незважаючи на попередню домовленість про те, що я поінформую нового керівника про мету, з якою Конопльов видав свій наказ. Я збирався довести до відома Шефа всі обставини, що призвели до такого рішення, але йому все було ніколи, доходило навіть до того, що ми домовлялись про зустріч, я чекав виклику до пізнього вечора, а потім виявлялось, що начальство про все забуло та сидить вже вдома. Взагалі, складалось враження, що Шеф уникає спілкування зо мною, чому - тільки можна гадати. Крім того, знову таки не порадившись зо мною, він погодився аби нашому комплексу було доручено розробку імпульсного ретранслятора для згадуваного радіолокаційного траєкторного комплексу, що не варто було робити, бо такі ретранслятори вже існували, але їх автори не могли дійти згоди з ОКБ-1 Корольова про невелику модифікацію ретрансляторів задля пристосування їх до певного типу ракет. Наведені дві обставини сприяли тому, що я вирішив виконати наказ Шокіна і більш не оглядатись на своє керівництво.
       Одного разу, перебуваючи у Москві, я одержав повідомлення свого замісника Іванова М.А., що мене розшукує секретарка президента Академії Наук СРСР Келдиша. Зателефонувавши їй я одержав запрошення за годину бути у Келдиша. Аби я не запізнився мені ще й машину надіслали. Але, приїхавши до Нескучного палацу - резиденції Келдиша, я не міг спочатку туди пройти, бо охорона не пропускала без жодних пояснень і телефони всі було вимкнено, так що й з секретаркою не можна було переговорити. Так тривало хвилин десять, коли раптом підходить до мене самий завзятий охоронець, що не пускав, вклоняється і сповіщає що вже можна йти і розказав куди. Я пішов на другий поверх і зустрівся з великим натовпом китайців серед яких було декілька вродливих та гарно й оригінально зодягнених китаянок. Перечекавши цей натовп у якомусь закутку я пішов далі і потрапив до великої бальної зали у якій вишикувані були "покоєм" багато столів, уставлених безалкогольними напоями та відерцями з шампанським і вазами з виноградом та апельсинами і, здається, цукерками - свідоцтво престижної зустрічі з тими китайцями. У куточку зали було робоче місце секретарки - вродливої, симпатичної жінки з легким заїканням, що тільки надавало їй особливого шарму. Вона пояснила, що Келдиш, на прохання маршала Москаленка, доручив Ю.О. Ішлінському, одному з академіків, залучених до випробувань ракети Р16, зібрати нараду радіоспеціалістів аби виявити, чи  потрібна допомога великої науки для створення прецизійної радіотехнічної системи траєкторних вимірювань. Невдовзі з'явились мій колишній шеф Борисенко, Богомолов та сам Ішлінський, може й ще хтось був, не пам'ятаю. Зайшовши до Келдиша радисти (Борисенко, Богомолов та Барановський) у один голос запевнили академіків, що нема у цій справі ніяких наукових проблем, лише технічні, що ми їх вміємо розв'язувати самі, аби були люди, гроші та час. Келдиш виявив неабияке задоволення з такого стану справи і нічим більше не поцікавившись подякував нам і відпустив всю компанію.
       Поки готувався та узгоджувався текст тактико-технічного завдання (ТТЗ) на радіотраєкторну систему, Шеф кілька разів приїздив на полігон, проте я не вважав за потрібне доповісти йому про цю роботу, бо, передчуваючи великий скандал навколо неї, я не хотів розмінювати його на безліч невеликих сварок, бо все одно наказ Шокіна довелось би виконувати, але в більш складних обставинах. Мабуть тому ж і Соколов, і Янгель, і Шокін теж не прохопилися ні єдиним словом Шефу про свої вимоги до його підлеглого. На початку літа проект ТТЗ на нову траєкторну систему з умовною назвою "Вега" було направлено на адресу Шефа. Трапилось так, що на день одержання у ОКБ-692 цього документа Шеф був десь у відрядженні, головний інженер, виконуючий його обов'язки, покликав мене, показав ТТЗ і спитав, чи можна його підписувати, чи не з'явилось з часу його підписання мною якихось завад для цього і що якщо я згоден, то й він не проти підписати за Шефа. Я попрохав його цього не робити, бо я ще не знаю, як до такої дії поставиться Шеф, що нічого ще не знає про нову велику роботу, яка йтиме на керованому ним підприємстві. Я умовляв виконавця обов'язків начальника дочекатись Шефа, проте він підписав всі екземпляри за нього і наказав секретному відділу негайно відіслати їх за належними адресами.
       Звичайно, коли повернувся Шеф, почався скандал у якому приймали участь він та я, інші ж причетні до причин скандалу людці ніби нічого й не знали. Поскандалили гучно та не дуже довго, бо вже зупинити нічого не можна було готувалося розпорядження Ради Міністрів про створення системи, готувалися графіки розвитку ракетної техніки, у яких вже планувалися поставки бортової апаратури "Вега" для кількох новітніх ракет.
       Поки згадані документи готувалися, начальник відділу радіоелектроніки Держплану УРСР М.О.Безус, під час свого візиту у Харків, запропонував мені посаду начальника нового відділу Держплану у ранзі члена уряду. Цей відділ створювався у зв'язку з поділом Держкомітету з радіоелектроніки СРСР на два Держкомітети. Мене також сповістили, що з московськими організаціями моє призначення попередньо узгоджене і якщо є моя згода, то сьогодні ж можна все остаточно вирішити. Що й казати дуже спокуслива пропозиція для людини, чиї батьки живуть за 130 км від Києва, не кажучи вже про те, що Київ то є Київ. Але я не роздумував ані хвилини - відмовився, бо вірив у свою справу. Коли ж про таку пропозицію та мою відмову довідалась моя мама, вона ледь не знепритомніла... Але по хвилині похвалила мене за таку відданість справі і сказала, що вірогідно це була спроба вилученням мене з колективу цю справу задушити. Можливо вона мала рацію...
       Наші військові замовники, що бачили не дуже сприятливу обстановку у якій народжується нова система, взяли на себе підготовку рішення уряду, узгодили його безпосередньо з нашим міністром (головою Держкомітету з Радіоелектроніки) В.Д.Калмиковим та винесли його на розгляд секретаря ЦК КПРС з оборонної техніки Ф.Р.Козлова. Цьому розгляду передував детальний розгляд проблеми у завідуючого оборонним відділом ЦК Сербина І.Д., що зустрівся зо мною віч-на-віч. Для зустрічі з Козловим мені виготовили кілька плакатів що пояснювали необхідність створення системи та принципи її побудови. Щоправда, була невідома одна малесенька технічна подробиця чи є на що вішати ці плакати у кабінеті секретаря? Тож коли виявилося, що нема на що, наш міністр тримав розгорнуті плакати двома руками, а я очікував, коли Козлов, що жваво щось обговорював з одним з присутніх, зверне увагу на мене і я почну свою доповідь. Але, коли він повернувся до нас, то з першого ж мого речення зрозумів про що йдеться і махнув рукою "Ну, це безперечно приймаємо, гадаю у присутніх нема заперечень?". Заперечень не було, щоправда, мабуть у мене був розчарований вигляд, що не заслухали мою доповідь, бо Фрол Романович попрохав пробачення і дуже ввічливо зауважив, що він вже знає докладно про систему і бажає успіху в роботі. За місяць-другий вийшло розпорядження Ради Міністрів про створення системи.
       А на рідному підприємстві начальник та головний інженер ще довго переконували колектив, що ніякої "Веги" не буде, що то Барановський завдяки своїм особистим зв'язкам у Москві вигадав щось таке, що нікому не потрібне, що тільки заважає цим "видатним діячам землі руської"(вислів на їх адресу Пилюгіна, щоправда з іншої нагоди) рухати вперед ракетну техніку. На щастя, головне управління, що підприємство було йому підпорядковане, до цієї роботи поставилося так, як і належить, захистило нас від нападів у навколишньому світі, перш за все у Харкові та у подальшому допомогло влаштувати кооперацію підприємств для виготовлення апаратури. Але це було потім, поки що треба було визначити основні напрями проектування. Що система буде складатись з двох інтерферометрів з перпендикулярними базами було беззаперечно, але ще належало вирішити питання про забезпечення однозначності точних вимірювань різниць відстаней від об'єкта до кінців радіоінтерферометричних баз, що характеризують місцезнаходження об'єкта (у гіперболічній системі координат). Справа у тому, що зона однозначності точних вимірювань дорівнює застосованій довжині хвилі, тобто складає приблизно 4 сантиметри, а величина різниці відстаней об'єкта від кінців баз може досягати майже величини самої бази, тобто кількох десятків метрів. Тому точні виміри належало доповнити кількома ступенями більш грубих вимірів, що забезпечують похибку не більш за певну частину зони однозначності вимірів попереднього, більш точного, ступеня. Існують два методи побудови таких багатоступінних вимірів перший полягає у тому, що допоміжні виміри провадяться та тих самих базах, що й точні, для чого використовують виміри різниць фаз на радіочастотах нижчих за ту, що застосовано для точних вимірювань. Найчастіше сигнали цих частот передаються як модулюючі основного сигналу найбільш високої частоти. Оскільки розрахунки показують необхідність мати кілька таких сигналів з найвищою частотою порядку кількасот мегагерців, то спектр випромінювання подібної апаратури займатиме надмірно багато місця в ефірі, це створить проблеми для інших систем, що використовуються і у військах і у народному господарстві. Крім того, ми сподівались тоді, що наша система стане в пригоді не тільки для випробувань ракет, але і для обслуговування космічних польотів, а в цьому випадку, через все зростаючу кількість космічних об'єктів можливі взаємні радіоперешкоди між ними. До того ж, для реалізації такого ускладненого сигналу "відгуку", бортовий ретранслятор також повинен бути досить складний, а значить і завеликий. Тому, не зважаючи на те, що у наших суперників американців існувала система з ускладненим сигналом, ми вирішили будувати багатоступінні вимірювання за другим методом, а саме застосувати у інтерферометрах по кілька баз різної довжини, що й забезпечать багатоступінні вимірювання з розкриттям неоднозначності вимірів на найдовшій базі. Таким способом ми уникли ускладнення бортової апаратури за рахунок ускладнення наземної. Створення трьох різних баз було вирішено шляхом організації вимірювання різниці відстаней (параметра "q") трьома приймальними пунктами - двома на кінцях бази довжиною 60 метрів та третім між ними зі зсувом на кілька метрів від середини бази. Цей пункт, спільний для обох взаємно перпендикулярних баз названо першим. Відносно нього вимірюються різниці фаз прийнятих сигналів, що пропорційні різницям відстаней та з нього ж знімаються сигнали для виділення та вимірювання доплерівської частоти та відстані до об'єкта. Вимірювання відстані від ракети у системі робиться вимірюванням різниці фаз між модуляційними сигналами "запиту" та "відгуку", що являють собою послідовність трьох "пакетів" з різними частотами порядку кількох десятків кілогерців для подолання неоднозначності вимірів.
       Таким чином інтерферометр для вимірювань параметрів "q" складається з п'яти приймальних пунктів. Ще два приймальних пункти, розташовані на продовженнях баз інтерферометрів за 600 метрів від першого пункту, і, разом з ним, становлять великобазні інтерферометри для вимірювання частот інтерференції прийнятих сигналів за рахунок руху ракети у картинній площині. Останній приймальний пункт є пеленгатором, що стежить за об'єктом і веде за собою всі приймальні та передавальну антени, а також передає на обчислювальну апаратуру дані про поточний азимут та кут нахилу осі пеленгатора, що використовуються для остаточного розкриття неоднозначності параметра "q".
       Колективу належало розробити схеми та конструкторські креслення цілого ряду незвичних для нього приладів - струмоз'йомників, редукторів приводу антен, програмних механізмів, індикаторних пристроїв, надвисокочастотних комутуючих пристроїв з дистанційним керуванням, точних датчиків кутів повороту антен. Нічого у цих приладах, за деякими виключеннями, принципово нового не було, ми навіть мали креслення багатьох з них, але домовитись про виробництво жодного з них там, де їх виробляють було неможливо - це особливість радянської системи хазяйнування. Тому довелося перевипускати креслення приладів для своїх потреб, просто копіювати теж не випадало, бо наші креслення повинні бути пристосовані до технологій і інших можливостей заводів, задіяних у виробництві "Веги", та крім того і дещо спрощені, аби годились лише для наших потреб, якщо у цьому випадку можна зробити креслення та апаратуру швидше і з меншими витратами.
       Згідно з проханням замовників ми мали забезпечити передачу по лініях зв'язку опорного сигналу та сигналів кожної приймальної станції комплекту "Вега" на обчислювальний центр полігону. Але коли ми розібрались, як це може виглядати, ми запропонували обробку інформації на "Везі" довести до масиву цифрових даних, що телеграфом видається куди завгодно. Замовники з радістю погодились. Таке рішення дозволило нам значно зменшити склад апаратури, що мала бути виготовленою на наших заводах за рахунок придбання для роботи у ролі основної ланки апаратури обробітку інформації серійної ЕОМ "Раздан 2". Це була перша радянська напівпровідникова обчислювальна машина, що мала досить малі габарити, а своїми можливостями могла забезпечити не тільки обробіток вихідної інформації, але і внутрішньої системної, що одержувалась при автоматичній перевірці, тому ми взяли курс на її застосування у ролі аналізатора стану системи, що значно полегшило роботу з організації документування перевірок. Щоправда, горя ми набрались з цими машинами це ж бо були перші екземпляри з усіма прикростями притаманними саме першим.
       Нам вдалося придбати першу з ЕОМ "Раздан2", що мала використовуватись для розробки та відпрацювання математичного забезпечення та невдовзі ми були вимушені використати її для обробки результатів випробувань макетів апаратури - весь п'ятий поверх, що займали наші розробники, був обплутаний проводами, що з'єднували у єдину схему макети хронізатора, гетеродина, приймачів та ЕОМ, трошки пізніш така схема одержала у закордонній літературі назву "камак". Звичайно, з огляду на макетний стан апаратури, цей "камак" більше простоював ніж діяв, очікуючи тих або інших змін, або ремонту тої чи іншої ланки. Але цей час використати для відпрацювання математичного забезпечення теж неможливо було використати, через невизначеність тривалості простоїв. Далі буде розказано до чого це призвело.
       Досить велика відстань між приймальними пунктами (станціями) системи - не менш за 59 метрів, дозволила уникнути взаємних радіоперешкод між приймальними пунктами за умови ідентичності їх апаратури, це ще одне спрощення. До того ж вдалося і приймальний пристрій ведучого пеленгатора виконати на тій самій приймальній апаратурі, додавши до неї надвисокочастотний перетворювач амплітудних співвідношень у фазові.
       На наше щастя, вдалося досить легко спроектувати систему синхронного приводу антен завдяки тому, що один з підмосковних інститутів, у Кунцеві, розробив схемну документацію на цілу низку приладів автоматичного керування для всіляких потреб, що базувалася на освоєних промисловістю елементах, які серійно виготовлялися.
       Дуже допомогло нам застосування у апаратурі шаф для приладів, розроблених керованим Н.О.Пилюгіним колективом, що виготовлялись складанням типових деталей кількох найменувань, а що харківський завод "Комунар" був зацікавлений у освоєнні цих деталей до надходження замовлень від Пілюгіна, то заводська ливарня взялася забезпечити ними виробництво шаф всіх трьох комплектів.
       Взагалі, наші інженери і техніки розгорнули широкий пошук інформації про елементи, пристрої та технології необхідні для нової системи, завдяки чому, навіть за діючої в СРСР системи відомчої замкнутості, нам пощастило одержати всі необхідні відомості навіть і з атомної промисловості. У цьому пошуку основним методом одержання інформації стало використання родинних зв'язків, знайомств, дружніх стосунків. Втім, людей все одно не вистачало, бо треба було забезпечувати випробування двох ракет Р16 на "Байконурі" та Р14 у Кап. Ярі, а це значить тримати у зазначених місцях бригади спеціалістів. Але раптово виявилась можливість використати для обслуговування випробувань і для участі в розробці нової системи працівників харківського відділення союзного проектно-монтажного тресту ПМТ-5 - солідної організації, що мала неабиякий досвід і у налагоджені електронної апаратури. Чогось на ті часи знизилась загрузка у цієї організації, ось вона і запропонувала нам (і не тільки нам) своїх працівників у найми на зразок того, як німецькі князьки віддавали своїх людей у ландскнехти. Тут ще один штришок соціалістичної економіки - найняти цих людей у нашу організацію не можемо через жорсткий ліміт фонду зарплатні, але гроші на оплату сторонніх організацій дають без звуку, хоч у цьому разі доводиться оплачувати витрати на управлінський апарат контрагента.
       Все наведене вище дало змогу нашому колективу розробити систему та документацію для її виробництва протягом 1962 та 1963 років і наприкінці 1963 року передати документацію у виробництво.
       Комплект системи включав в себе:
- передавач з керованою антеною;
- вісім приймальних станцій кожна з керованою гостро направленою антеною;
- загальний гетеродин для цих станцій;
- апаратуру обробітку інформації з ЕОМ;
- автоматизовану систему контролю параметрів антенного поля;
- апаратуру автоматичної перевірки з некерованими антенами на мачтах;
- кабельну та хвильоводну мережу з загальною довжиною стволів близько 2-х кілометрів;
- систему керування антенами та апаратуру керування комплексом.
       Паралельно з розробкою креслень апаратури Центральний Інститут з Проектування Споруджень Міністерства оборони проектував за нашими вихідними даними будівлі для розміщення апаратури системи "Вега"  як власне системи, так і апаратури загальнотехнічного призначення, що обслуговує систему - електричної підстанції, телеграфної та телефонної станції, пункту системи єдиного часу, акумуляторного приміщення, фотолабораторії, холодильної станції, систем вентиляції та опалювання. З усіх споруд, що мали проектуватись найбільш серйозними були антенні та контрольні пункти інтерферометру та пеленгатора, а також потерни, що їх сполучують, бо точність системи визначається точністю та стабільністю геодезичних характеристик пунктів і температурними характеристиками потерн. Слід зазначити, що згаданий інститут на той час ще не мав досвіду проектування споруд з потрібними для "Веги" характеристиками, але дуже серйозно сприйняв наші вихідні дані і зробив все для їх забезпечення. Взагалі, тодішню роботу над проектами у цьому інституті було дуже добре організовано - у інституті постійно знаходилась бригада працівників НДІ-4, що виконувала роль зв'язкової ланки між проектантами, авторами систем, що для них проектуються приміщення, та полігонами. Завдяки цьому всілякі непорозуміння розв'язувались швидко та якісно.
       Наприкінці літа 1963 року мені зателефонував директор московського заводу №192,  дослідного заводу НДІ-885 - інституту, що дав мені путівку в життя. Він запросив мене відвідати його для переговорів на предмет розміщення виробництва "Веги" на цьому заводі. Підчас зустрічі, що відбулась за кілька днів по запрошенню, він сповістив мене, що НДІ-885 неспроможний загрузити завод і керівництво його вимушено шукати роботу. Наша ж система базується на звичній для цього заводу технології і тому найбільш підходяща для загрузки заводу на скрутний час. На моє запитання, як до цього поставиться керівництво НДІ я одержав відповідь, що не очікується жодних перешкод і тому дав згоду. Після розмови з директором під головуванням головного інженера почалась нарада з начальниками окремих виробництв та технічних служб про порядок передачі документації та взаємодії. Нарада почалась з нецензурного вступу головуючого що сповістив про те, що, бачте, такий-сякий головний конструктор хоче виготовити на нашому заводі свою паршиву апаратуру. Оскільки я з цією людиною вже був знайомий з часу випробувань у Сукові, то цей стиль я розцінив як реванш за його усунення з цих випробувань і поставився до хамського тону байдуже. Всі присутні при перших "не версальських" словах опустили очі долу та крадькома поглядали на мене цікавлячись мабуть моєю реакцією, а коли головуючого викликали до директорського кабінету, вони скочили з своїх місць, оточили мене і стали умовляти не судіть нас по промові головного інженера, ми всі хороші інтелігентні люди та й хазяїн кабінету не такий поганий, як сам себе виставляє. Я ж відповів, що щодо їх добрих якостей у мене сумнівів нема, бо мені багато розказували про цей завод та його кадри, а щодо головного інженера, то я його добре знаю з тих часів, коли працював і мешкав у Москві.
       Повернувшись до Харкова я ще не встиг розгорнути роботу по відправці на завод документації, як одержав виклик знову до Москви до замісника міністра, бо є дані, що систему "Вега" треба закривати - мій рідний НДІ-885 надіслав на його ім'я документ про це. Приїхавши зранку до наради у замміністра, я розшукав цей "документ" у НДІ  - готував його, як не дивно мій давній патрон і приятель Борисенко, хоч і намагався довести, що цей папірець готувався у його відділі з прямої вказівки керівництва інституту, він же його і в очі не бачив. Коли ж я показав Михайлові Івановичу його власноручну візу начеркану вертикально на самому лівому краю аби в підшивці не видно її було, він відмовився розмовляти, вірніше замовк і кілька десятків хвилин мовчав, поки це мені не набридло і я пішов геть.
       У замісника міністра були присутні   директор НДІ-885 Рязанський М.C., директор заводу - порушник спокою, Борисенко та автор цих рядків. Все почалося з полум'яної промови Михайла Сергійовича, в якій він запевняв, що система "Вега" нікому непотрібна, що може рік-два тому, коли приймалися відповідні рішення це ще не було очевидно, але тепер вже можна сказати що це мертвонароджена дитина. Вислухавши його я спитав, які саме технічні досягнення зробили цю систему непотрібною, відповіді я, зрозуміло, не одержав, а натомість лише прослухав щось на зразок "определения" суду з пушкінської повісті "Дубровський". Щось сказав і Борисенко про те, що система радіокерування може все, що треба для ракетної техніки, хоч це ні в якій мірі не відповідало дійсності. Директор заводу, що заварив всю оцю кашу сидів тихо ні пари з вуст. У своєму виступі я зауважив, що не з моєї волі почались переговори з заводом №192, а з ініціативи його директора, якщо ж інститут не може розібратись зі своїм же заводом, то нема потреби паплюжити роботу інших колективів та спеціалістів, що замовили та  розробляють  апаратуру "Вега", а краще просто поставити на місце директора та дезавуювати його дії навіть не турбуючи при цьому вище керівництво. Згадуючи цю зустріч по багатьох прожитих роках, я не можу знайти слів, які могли б передати мій стан під час її.
       Я перебував у надзвичайному напруженні під час цієї зустрічі це ж бо мені по-перше довелося познайомитись з людською підлотою найвищого ґатунку та й ще виявленою людьми, що досі ставилися і до мене і до колективу, у якому я мав честь працювати, по-дружньому, люди, яких я у багатьох відношеннях вважав взірцями для себе... Страшно було й те, що ці люди користувались солідним авторитетом в урядових колах, то ж наша сварка в умовах, м'яко кажучи, недостатньої грамотності цих самих кіл у технічних питаннях, могла серйозно загальмувати справу. А потім винуватцем стане головний конструктор...
       Коли я вийшов після цієї екзекуції з міністерства, мене підхопив на свою машину мій старий знайомий і друг Медвєдєв В.Ф.  головний інженер одного з інститутів, що були створені з колишніх відділів НДІ-885. Поки він віз мене до готелю "Останкіно" я дуже емоційно розказав про бесіду у начальства, використавши весь досить багатий арсенал лайливих слів на адресу своїх співрозмовників. Це дало мені розрядку - заспокоїлось серце, що мало не вискакувало у горлянку, перестала розламуватись голова. Коли ж я вийшов з машини залишилося лише почуття самотності я зрозумів, що вже ніколи мені не доведеться користатися порадою та допомогою керівництва НДІ-885.
       Але, завдяки турботам замісника начальника головного управління Чубарєва, завод №192 все-таки взяв участь у виробництві перших трьох комплектів "Веги"  - йому доручили виготовлення секцій хвильоводних ліній, що по них подавалися на приймальні станції сигнали спільного гетеродину та апаратури автоматичної перевірки.
       Щодо організації виробництва електронної апаратури не було особливих проблем, бо до того часу вже було організовано дослідний завод ОКБ-692 на базі заново побудованих та обладнаних приміщень та місцевих трудових ресурсів, завод ім. Шевченка залишався нашим суміжником, але у складі "Веги" з'явились, на відміну від попередніх систем, опорноповоротні пристрої (ООП) для керованих гостронаправлених антен, що, з огляду на потребу у їх точності та стабільності, мали бути виконані на станинах з сталевого литва, споряджені точними безлюфтовими редукторами та складними регульованими опорами. Ні один з заводів, що входили до сфери впливу Державного Комітету з Радіоелектроніки, до якого належала наша організація, не був пристосований до виробництва таких виробів, тому тодішній директор нашого дослідного заводу і я заходились організовувати кооперацію з харківськими машинобудівними заводами. Наші пропозиції щодо цього у Харківському раднаргоспі було зустрінуто, м'яко кажучи, без ентузіазму, тому ми звернулися по допомогу до першого секретаря Харківського обкому КПУ Григорія Івановича Ващенка. Не встигли ми почати з ним розмову, як секретарка сповістила його, що на урядовому телефоні бажає з ним переговорити Ольга Іллівна Іващенко - другий секретар ЦК КПУ. Ващенко взяв слухавку і почав розмову при нас. Як ми зрозуміли, йшлося про вчорашнє повідомлення "Известий" у якому оповідалося про те, що незважаючи на скрутне становище у Союзі з печеним хлібом, його з Харкова вивозять мішками мешканці навколишніх населених пунктів, що випічка хліба у Харкові зростає і що печений хліб вивозиться у область плановим порядком також. Вислухавши Ольгу Іллівну, Григорій Іванович зауважив, що посилати патрулі міліції, як вона вимагає, для вилучення хліба у пасажирів електричок незаконно, плановим порядком хліб вивозиться для студентів, що їх кілька тисяч на сільгоспроботах, якщо ж зменшити випічку, то завтра ви мене будете лаяти теж, бо БіБіСі повідомить знову про черги за хлібом у Харкові. Очевидно співбесідниця порадила виконувати її вимоги "по-умному", бо Григорій Іванович відповів "а поумному мы не умеем", послухавши ще трохи він попрощався і поклав трубку.
       Хоч і після такої неприємної розмови, Ващенко уважно вислухав наші пропозиції і пообіцяв допомогти у розміщенні замовлення на опорноповоротні пристрої. Але, виявилося, що наш візит був зайвий, бо на другий день замісник начальника нашого главку, той же таки Чубарєв, викликав мене до Ленінграду на завод "Більшовик", де він сподівався розмістити це саме замовлення, завдяки обіцяному сприянню одного з замісників директора нашого спільного земляка. Коли ж ми зустрілись на заводі, виявилося, що земляк наш Приймачук відає збутом продукції та фінансуванням і, тому виготовлення однотипних пристроїв у значних кількостях йому імпонує, бо дасть змогу одержувати регулярно платню за них по мірі виготовлення - на той час передбачалось, що років за десять буде виготовлено не менш 72-х ОПП. Саме тому він представив нас заступнику директора з виробництва колишньому адміралу Кацнельсону, який, хоч і сказав, що його міркування Приймачука не обходять, проте він також ладен допомогти землякам з його рідної України і питання було вирішено позитивно, наші конструктори заходились передавати креслення та узгоджувати корекції, які треба зробити згідно з особливостями виробництва нового суміжника.
       Таким чином, на кінець 1963 року до виробництва системи "Вега" були залучені дослідний завод ОКБ-692, завод ім. Шевченка у Харкові, завод №192 у Москві та завод "Большевик" у Ленінграді. Найбільший обсяг робіт дістався дослідному заводу, це дуже непокоїло мене, бо на черзі були нові вироби ОКБ-692 з інерціальних систем керування, тож вони одержать "зелену вулицю" на виробництві за рахунок уповільнення темпів роботи з "Вегою". Зарадити цьому допоміг випадок - зустріч у Дніпропетровську коло прохідної "Південмашу" з Лукавенком - колишнім головним інженером заводу Корольовського ОКБ-1. Виявилося, що він з якихось причин переїхав у Київ і тепер працює головним інженером Київського Радіозаводу у Дарниці, що саме зараз підключається до ракетної техніки. Довідавшись, що я зараз у Харкові в ОКБ-692 і що я головний конструктор системи, на яку готова документація, але не все гаразд з виробництвом, він поскаржився на погану загруженість свого заводу і висловив побажання познайомитись з цією системою. Незабаром він приїхав, переглянув специфікації та креслення і  вирішив прийняти на свій завод для виробництва всю приймальну апаратуру та апаратуру синхронного приводу антен, керуючись тими ж самими міркуваннями що й ленінградці - через велику кількість однотипних приладів. На жаль, це була апаратура що її виготовлення на нашому заводі вже почалось і довелося припиняти його "на ходу". Але обстановка з виготовленням апаратури значно полегшилась. На всіх згаданих заводах було організовано комплексні робочі місця для регулювання і відпрацювання апаратури, це ж бо були найперші зразки, креслення яких були створені майже без макетування, тому передбачався солідний обсяг відпрацювання так званих малих комплексів  приймальної апаратури з хронізатором, приводу антен, передавача, системи автоперевірки. У зв'язку з великим обсягом апаратури відпрацювання всього комплексу було заплановано на полігоні у Капустиному Яру у приміщеннях, побудованих спеціально для системи "Вега", належним чином обладнаних та споряджених енергетичним, вентіляційним, охолоджувальним обладнанням, внутрішнім зв'язком та відповідним персоналом.
       1962 року зненацька з'явилася обставина, що могла дуже погано вплинути на хід робіт - генеральний конструктор Чоломій, мабуть з подачі своїх випробувачів, зажадав використання "Веги" і для випробувань ракет, що розроблялись у керованій ним організації та мали почати літати вже наприкінці 1964 року. Це аж ніяк не збігалося з строками, щойно встановленими урядовим розпорядженням для вводу у дію "Веги". Справа у тому, що тодішні керівники країни взяли курс на пріоритетний розвиток ракетно-космічної техніки, а для цього було недостатньо наявних ракетних і космічних організацій, тому було вирішено скористатися науково-технічними та виробничими потужностями державного комітету авіаційної техніки, а саме підключити до космічно ракетних робіт організацію керовану Чоломієм В.М., спеціалізовану на створенні тактичних літаючих ракет. Цю організацію серйозно підкріпили, підпорядкувавши їй діючий авіаційний завод ім. Хрунічева та почали напрочуд швидко будувати нові приміщення.
       Чоломій прагнув якнайскоріше продемонструвати керівництву, що його підсилена організація може ефективно працювати, отож і взяв на неї ряд зобов'язань і серед них створення малогабаритної стратегічної балістичної ракети з інерціальною системою керування, що, як і ракети Янгеля потребувала серйозних траєкторних вимірювань. А що Чоломій був на той час фаворитом радянського уряду, то на мене почався сильний тиск заради задоволення його вимог щодо "Веги". Але ні про яке прискорення виготовлення її не могло і бути речі, будь-який поспіх лише ускладнив би процес вводу в дію системи, бо скоротити час на виробництві можна було лише за рахунок якості роботи. Тож на вигляд це був би поспіх, а насправді халтура, з усіма її результатами.
       Я напросився на зустріч з Чоломієм, бажаючи докладно розповісти йому про стан справ з "Вегою" та запропонувати знайти разом з його фахівцями якийсь тимчасовий вихід з положення хоч би "Оріон". Але нормальної розмови не вийшло. Генеральний конструктор сказав, що йому потрібні виміри в обсязі передбаченому у "Везі" і ні на які компроміси він не піде, тож нема предмету для зустрічі на цю тему з фахівцями. Не бажаючи відповідати так, як належало б, я підвівся аби попрощатись та йти геть, але у цю мить задзвонив телефон, хазяїн взяв слухавку і почав розмову. Так я і стояв очікуючи моменту для прощання, коли зайшов один з замісників Пілюгіна і в момент, коли Чоломій клав трубку, привітався зо мною, як з добрим старим знайомим. У хазяїна кабінету змінився вираз обличчя він зрозумів, що наговорив нечемностей не якомусь новачкові, тому, коли зразу ж знову задзвонив телефон, він нагримав на співбесідника й одразу вибачився перед ним та пояснив, що то після баченого ним на виробництві неподобства він не може стримуватись і кидається на всіх. Я зрозумів, що це й для мене сказано, відкланявся та пішов.
       Довелося самим винайти компроміс, хоч я був певен того, що створення малогабаритної ракети "Вегу" не випередить. У цей же час 1962-63 років. уряд з подачі військових поставив останню крапку на кисневих бойових ракетах та радіосистемах керування (РУП) для них, закривши бойові позиції ракети Р9. Тож виникла можливість використати наявну апаратуру радіокерування для вимірів частини траєкторії, що і було нами запропоновано. Це було не краще, ніж використати згаданий автоматизований комплекс з "Оріоном", навіть трудніше для полігону, але все ж таки щось нове, тому фахівці Чоломія з такою авантюрою погодились. Але ж, якусь роботу треба було робити - припасовувати РУП до нових функцій. До робіт з "Вегою" та "Вегою-0", як нарекли пристосований РУП, залучили працівників ПМТ-5, що одержали необхідний досвід на обслуговуванні "Оріону", та звільнились завдяки закінченню випробувань  ракети Р16. Так що й тут ми викрутилися. Щоправда, за кілька місяців виявилося, що "Вега-0" і справді непотрібна, роботи було припинено, але на цій роботі попрактикувались наші "ландскнехти" з ПМТ-5, а робота ім знайшлась -участь у стендовому відпрацюванні "Веги", та переобладнанні Капустино-Ярського "Оріону" для випробувань порохової ракети "Темп-С" головного конструктора Надирадзе, і участі в цих випробуваннях. Справа в тому, що позиція системи "Оріон" була розташована невигідно щодо потреб вимірювань "Темпу-С", бо будувалась коли ще не було цієї ракети. Завдяки невеликій активній дільниці цієї ракети вдалося віднайти технічні рішення, що дозволили переобладнати систему для вимірювань її траєкторії та створити малогабаритний бортовий прилад для застосування на "Темпі-С". Цікаво, що коли, не бажаючи завантажувати завод ім. Шевченка виробництвом нового бортового приладу, апарат Воєнно-промислової комісії не побажав залучати "Оріон" до випробувань "Темпу-С", головний конструктор ракети ладен був погодитись з цим лише за умови виділення для них тридцяти ракет, замість десяти за наявності "Оріону". Зрозуміло, апарат ВПК погодився на десять ракет за участю "Оріону".
       Робота над системою "Вега" тривала в умовах неприязні до неї і нашого колективу з боку керівника організації та головного інженера, що її ж і спровокував. Ця неприязнь виражалася в упередженому підході до майже всіх боків діяльності та життя нашого колективу, в безпідставних обвинуваченнях у низькій продуктивності праці та її поганій якості, у намаганнях, часто успішних, вирвати з нашого колективу ряд провідних спеціалістів, надати колективу нову тематику, що не має нічого спільного з усталеною спеціалізацією колективу. Ну і звичайно були безпідставні відмови у відпустці мені, аби хоч чимось дошкулити. На моє зауваження, що все це нагадує дії Гоголівського Івана Івановича або обстановку на комунальній кухні Шеф відповів саме так і хочемо вам дошкулити! Всі ці дії наростали з часом і стали особливо нестерпними у 1966-1967 роках, коли запрацювали перші "Веги".
       Найпершу систему було призначено для розміщення в районі Геленджика, Краснодарського краю, на узбережжі Чорного моря, у зв'язку з розробкою колективом генерального конструктора Чоломія орбітальної, або як полюбляв казати М.С. Хрущов "глобальної" ракети АБ200 з авіаційно-балістичним спуском, що мусила бути спроможною влучати у будь-яку ціль на поверхні земної кулі, завдяки використанню для польоту крилатої головної частини навколоземної супутникової траєкторії зі спуском з неї для плануючого польоту на висоті 40-50 кілометрів за 5-6 тисяч кілометрів до цілі. Така ракета могла  забезпечити  досягнення  цілі  стрільбою у будь-якому напрямі, що вважалось авторами проекту корисним для подолання протиракетної оборони супротивника. Розташування траєкторної системи в районі Геленджика забезпечувало вимір найбільш цікавої і нової для ракетної техніки ділянки польоту - переходу з супутникової орбіти на плануючий політ, що мав тривати від району Геленджика до району Нагорного на півдні Якутії. Щодо траєкторних вимірювань на ділянці плануючого польоту, то ніяких заявок на них не надходило, мабуть тому, що і питання навігації на цій ділянці на той час ніхто не почав розробляти.
       У шестидесяті  роки  подібні ракети проектували організації керовані Корольовим, Чоломієм та Янгелем. Корольов проектував ракету ГР1 з балістичним спуском з орбіти, що мала використовувати зріджений кисень у ролі окислювача, Чоломій щойно згадану ракету АБ200 з авіаційно-балістичним спуском, Янгель запропонував зробити замовлену йому ракету Р36 універсальною, що може літати і по ракетним і по супутниковим траєкторіям з балістичним спуском. Після довгих роздумів в урядових колах, у тому числі і наради на найвищому рівні з участю Хрущова, було припинено роботи над ракетами ГР1 та АБ200 з огляду на нестачу коштів та заяву міністра оборони Малиновського на одній з нарад про те, що траєкторії всіх трьох запропонованих ракет не годящі для прориву протиракетної оборони надто високі. Таким чином, лише можливість зміни азимуту пуску може дещо дати для "обходу" захисних засобів ворога.
       Про згадану вище нараду, що відбувалася на Піцунді, де на той час відпочивав Хрущов, мені відомо з оповіді про неї нашого Шефа, що був присутній на ній разом з іншими головними конструкторами міжконтинентальних ракет наземного базування Корольовим, Янгелем та Чоломієм, головними конструкторами систем керування цими ракетами Пилюгіним та Кузнєцовим, відповідними міністрами, міністром оборони з відповідними замісниками та всюдисущим Мікояном.
       Наш Шеф відразу по приїзді з наради зібрав своїх трьох замісників, включаючи мене і розказав у всіх подробицях про цю нараду. У 19892 році я зробив спробу спонукати Шефа викласти на папері свої спогади про ту нараду для московської організації, що збирала матеріали для написання історичного огляду розвитку радянської ракетної техніки, але він не схотів. Тому я вирішив переповісти з його слів, те що закарбувалось в моїй пам'яті, щодо цієї наради.
       На початку наради Хрущов сформулював основні завдання ракетної техніки - насамперед оборона СРСР і лише по-друге підтримка її престижу. А звідси і погроза відмови від урядової підтримки низки космічних програм, непов'язаних з обороною. До того ж, Хрущов сповістив, що верхівку СРСР непокоїть і паралельна розробка провідними фірмами трьох варіантів глобальних(орбітальних) ракет, на що у країні недостає коштів. Тому він запропонував міністру оборони Малиновському викласти свою точку зору на потреби армії у нових розробках ракетної техніки. Малиновський доповів, що на той час нагальної потреби у принципово нових розробках поки нема, бо всі можливі цілі та той час "прикриті" відповідними ракетними засобами і що далі треба удосконалювати ракетну зброю у напряму покращання її експлуатаційних характеристик та надійності, потреби у запропонованих орбітальних ракетах немає, бо вони всі три неспроможні впевнено подолати протиракетну оборону, але міністерство оборони не заперечуватиме проти розробки Р36 в "універсалізованому" варіанті, може її здатність стріляти "з-за рогу" згодиться.
       Після виступу Малиновського було ще кілька виступів представників промисловості, потім Хрущов доручив промисловим міністрам вже самим терміново розібратись, що робити з розробками орбітальних ракет та прийняти необхідні рішення. А щодо розробки місячної експедиції з доставкою на Місяць і поверненням на Землю людини, він заявив, що не буде виступати проти неї, якщо її здійснюватимуть без створення нових виробництв на існуючій технологічній базі.
       За деякий час після наради на Піцунді розробку ГР1 та АБ200 було припинено. А проектування Р36 у ОКБ "Південне" пішло повним ходом і невдовзі стало очевидним, що ніякої "універсалізації" не вийде і з'явилися два варіанти ракети з суттєво різними системами керування. Довідавшись про це тодішній головнокомандуючий Ракетних Військ Бірюзов був неприємно вражений і вирішив розібратись з Р36 після повернення з Белграду, куди він відлетів чи не на другий день після одержання такої звістки і там загинув, після ж його загибелі ніхто не став розбиратися і обидва варіанти готувалися до льотних випробувань далі.
       Льотні випробування орбітального варіанту мали початися у третьому кварталі 1966 року і для цього було сплановано побудувати "Вегу" у Кап. Ярі замість Геленджика для вимірів траєкторії спуску бойової частини ракети, що облетіла навколо землі і мусила почати гальмування трохи західніше Капустяного Яру та впасти в районі Нової Казанки у Казахстані.
       Протягом двох років згадані вище заводи виготовляли апаратуру першого комплекту системи за безпосередньою участі наших інженерних бригад, що складались переважно з інженерів-електронщиків та конструкторів. Залежно від конкретних обставин ті чи інші бригади підсилювались нашими ж технологами та висококваліфікованими робітниками.
       Непросто було нашим людям жити протягом місяців у чужих містах, мешкаючи частенько в не дуже впорядкованих гуртожитках у відриві від сім'ї. Проте не пригадаю випадку, щоб хтось скаржився, настільки сильне було у наших працівників почуття колективізму, почуття громадянського обов'язку та палке бажання скоріше побачити своє дітище у дії. Не стояв осторонь від цієї завзятої роботи і наш макетний цех - він не тільки відряджав на суміжні заводи своїх чудо-майстрів для допомоги у освоєнні складних технологій, а й виготовляв прилади зі складу системи ті, що ми не встигли розробити до моменту передачі креслень заводам та на заміну недоладно розроблених були і такі.
       Будівництво першого об'єкту у Капустиному Ярі, почалось наприкінці 1963 року.
       А поки тривало виробництво апаратури та будівництво приміщень для неї, мені доводилося займатись не тільки тим, що належало мені як головному конструктору, але й активно протидіяти недругам нашої роботи, що ніяк не могли вгамуватись.
       У 1965 році було відновлено систему управління промисловістю через міністерства, при цьому наше головне управління з усіма підпорядкованими йому та традиційно пов'язаними з ним підприємствами раднаргоспів було передано у склад Міністерства загального машинобудування, що об'єднало більшість конструкторських організацій та заводів, працюючих на ракетну техніку. Спочатку, поки при владі у новому міністерстві був запозичений з Держкомітету по Радіоелектроніці замісник міністра, для нас майже нічого не змінилося, але коли при слушній нагоді його було усунуто та звільнене місце зайняв інший замісник, що перебував без портфеля у очікуванні цієї нагоди, моє начальство почало наступ на тематику нашого комплексу. Відбулась і відверта розмова між ним та мною, де Шеф висловив свою зацікавленість у використанні фахівців комплексу для зміцнення основного напрямку робіт організації. Я відповів, що це запізно робити, бо за минулі 6 років колектив 2-го комплексу вже остаточно визначився як розробник радіотехнічних систем, тим часом розробники інерціальних систем теж серйозно виросли і це вже не той конгломерат молодих спеціалістів та шукачів доходних місць, який заважав працювати невеликому кваліфікованому колективу, що прийшов з заводу "Комунар", тож і не потребує особливого підсилення. Шеф сказав, що хай тоді 2-й комплекс розбігається, а на звільнені місця він понаймає молодих спеціалістів, а що це не на користь державі, то це його не обходить - кожен відповідає за своє. Я не став звертати його увагу на невідповідність таких заяв його становищу члена ЦК КПУ та й просто громадянина своєї держави, бо це було марно. Я ж зауважив, що на мою думку недоцільно ліквідувати радіотехнічний колектив, бо цілком можливо, що на довгому шляху розвитку ракетної техніки ще виникне потреба у застосуванні радіотехнічних методів і якщо так станеться, то він, як головний конструктор системи керування міг би мати для цього наш колектив, що і зараз працює по суті на його організацію. На це він відповів, що навряд чи доживе до такого (Але дожив!). І довелося йому на старості літ йти на уклін до іншої організації. Та про це згодом.). Під кінець розмови мені було сказано: "Хочеш відокремитись відокремлюйся!", коли ж я сказав: "Якщо така Ваша порада, то давайте разом навідаємось до міністра та доповімо йому, що треба нас розділити, аби не штовхались ми ліктями, це буде тільки на користь справі.", то він відмовився.
       Тим часом у лютому 1966 року, у зв'язку з підготовкою до орбітального етапу випробувань ракети Р36, мене та представника Капустино-Ярського полігону викликав голова Державної комісії генерал Тонких Ф.П. для доповіді про хід будівництва та монтажу першої системи "Вега" на згаданому полігоні. Ця система мала зустріти останній ступінь і вимірити траєкторію ракети, що прямуючи на схід від Байконуру облетить Землю, з боку Чорного моря пролетить над донськими та поволзькими степами і впаде у західному Казахстані, кілометрів за триста на схід від Волги. На проміжній  посадці нашого літака в Уральську я зустрів представника Кап. Ярського полігону, полковника Бурова, що летів до тої ж комісії службовим літаком і мав якісь проблеми з заправкою пальним. Я запросив його летіти разом у нашому літаку і це допомогло вирішити всі проблеми, ще й з'явилась можливість для його літака залетіти до Байконуру через два дні за нами.
       Прилетівши на полігон ми разом і узгоджено доповіли про те, що будівництво до травня закінчиться, постачання загально-промислової апаратури теж буде виконано у цей строк і у травні почнуться монтаж, налагодження та відпрацювання апаратури системи і загально-технічного обладнання за сумісним графіком, узгодженим з усіма учасниками, затвердженим відповідними міністрами. Це ціл