мпонети палива спеціальної речовини, так званого "антиіонізатора", що був запропонований професором Краснушкіним. З огляду на вищенаведені факти, було прийнято пропозицію Борисенка щодо використання для побудови підсистеми вимірювання швидкості доробок нашої лабораторії - передавач та елементи приймача системи БРК, що суттєво полегшило мою роботу. Для вимірювання відстані та передачі команд на борт ракети і квитанцій про їх виконання на борті також вирішено було використати радіолінії метрового діапазону, це також спрощувало роботу ще однієї групи. Керування (корекція) бокових відхилень ракети залишалась за тим же маяком БРК, з застосуванням на відміну від ракети Р2 вертикальної поляризації радіохвиль на вимогу Конопльова, бо він інтуїтивно вважав її кращою для наших справ.
       Розробку системи радіокерування було почато з створення експериментальної системи для експериментального ж варіанту Р2 під назвою Р2Р, на якому організації Корольова та Глушка мали відпрацювати деякі технічні поліпшення, що мали бути застосовані у ракеті Р5.
       Радіальна швидкість ракети мала вимірюватись "доплерівським" методом, що полягає у вимірюванні відмінності частоти радіосигналу відбитого рухомим предметом("відгуку") від частоти сигналу опромінення предмета зондуючого сигналу ("заклику"). Нижче наведено дещо спрощений опис допплерівської радіолінії.
       Оскільки пасивно відбитті радіосигнали мають дуже малу потужність, їх прийом і обробіток у ті часи були можливі лише для об'єктів, що знаходяться не далі 15-20 кілометрів, тому для нашого випадку, коли відстань до кінця активної ділянки ракети сягала 100-120 кілометрів,  було застосовано ретранслятор сигналу "заклику" на ракеті, за наведеною нижче схемою. Він приймав та підсилював цей сигнал, попередньо змінивши його частоту, аби запобігти його впливу на роботу каналу "заклику". Частота ж змінюється шляхом когерентного перетворення у раціональному відношенні типу 1/(N+1), щоб мати можливість у наземному приймачі зворотним перетворенням безпомилково відновити ту частоту сигналу "відгуку", що була б у випадку пасивного відбиття, з надбаною доплерівською часткою і шляхом простого змішування сигналів на детекторі одержати цю частку, тобто доплерівську частоту, що, з точністю до знання швидкості електромагнітних коливань, пропорцій на швидкості об'єкта.



Блок-схема бортового ретранслятора



       У нинішні часи використовують іншу, більш бажану з різних точок зору, схему побудови ретранслятора з використанням автоматичної фазової підстройки частоти. Проте її використання стало можливе лише у 60-ті роки, коли замість нестійких до вібрацій лампових схем стали використовуватись напівпровідники.
       Аналогічно вимірювалась і відстань до ракети, що пропорціональна різниці між часом посилки на неї імпульсного сигналу "заклику" та поверненням до наземного пункту імпульсного сигналу "відгуку", ретрансльованого відповідним бортовим ретранслятором.
       Дані з обох радіоліній у обчислювальному приладі трансформувались у відповідні часові інтервали і коли різниця  їх досягала певної величини, генерувався сигнал команди, що по наявній імпульсній лінії передавався на борт ракети і через відповідні прилади переводив двигун на понижену тягу, коли ж інтервали вирівнювались, генерувалась команда на вимкнення двигуна. Обчислювальний прилад, що вирішував цю нескладну задачу мав у своєму активному колі щось коло 25 радіоламп.
       Прийняте рішення дозволило мені цілком переключитись на проектування наземних приймачів, бо для розробки бортового ретранслятора до моєї групи було прийнято двох фахівців - старшого інженера, вельми здібного хлопця, відомого радіоаматора, і техніка. З огляду на немалу самовпевненість цього старшого інженера, та ще й на рік старшого від мене за випуском з того ж таки ВНЗ'у я цілком довірив йому розробляння ретранслятора. Тож за мною залишилось проектування приймачів та загальний нагляд за проектуванням інших ланок радіолінії, крім антен, що розроблялися у спеціалізованому відділі інституту, що мав повністю відповідати за енергетику ефірних каналів, розробляючи наземні антени та супроводжуючи розробляння бортових антен організацією С.П.Корольова. Після деякого періоду пошуків я вирішив виконати приймачі на базі електричних та конструктивних рішень бортового приймача системи БРК, розробленого в групі згадуваного Летичевського. Але невдовзі одержав зауваження Конопльова про сумнівність такого рішення, бо така конструкція не дозволить одержати широку смугу частот приймача, що, на його переконання потрібна, аби зменшити похибки вимірювань через нахил фазової характеристики приймача сигналу "відгуку". Одержавши таке зауваження від такого поважного фахівця я отетерів і відчув себе безграмотним хлопчиськом, що не у свої сани сів. Якщо Б.М. (так ми всі звали Конопльова) правий, то треба новий приймач локаційного, а може й телевізійного типу, тобто на металевих лампах з великою крутизною характеристики з особливим екрануванням елементів приймача, він буде завеликий для бортового ретранслятора, на який нам дали всього 10 кубічних дециметрів об'єму... Тому, незважаючи на безумовне визнання авторитету Конопльова, я наважився зробити деякі підрахунки і, на свій подив, виявив, що начальник неправий - при смузі частот приймача порядку 10 кілогерців, помилка у визначенні швидкості для ракети Р2Р не перевищить 0,05 метра на секунду, що у двадцять разів менше допустимої. Тремтячою рукою я подав папірець з із розрахунками БееМ'у при чергових відвідинах їм лабораторії. Він уважно перечитав папірця, буркнув щось незрозуміле і пішов. При подальших наших зустрічах про цей епізод ні він ні я не згадували, тож я вирішив, що мовчання то знак згоди і все залишив по своєму. На жаль, це не єдина помилка Конопльова, про деякі буде згадано надалі, але не для того, аби принизити цю непересічну особистість, але для того, щоб показати як інтуїтивні упередження можуть зашкодити навіть такому ерудитові, як Конопльов. Треба також зважити, що крім радіотехнічних питань , що підлягали вирішенню ним, Конопльову належало також відшукати оптимальний закон керування ракетою заради досягнення максимальної простоти, а, значить, і надійності системи. Наведений вище максимально простий склад системи був наслідком саме цих пошуків, проведених Конопльовим сумісно з теоретиком Найшулем - вони виявили можливість не вводити в формулу керування величину реального кута кидання за умови розташування пункту радіокерування відстанню на певній відстані від площини стрільби.
       Наземні приймачі підсистеми швидкості було створено та відпрацьовано досить швидко і таким чином, вони стали чи не найпершими з комплексу радіокерування що готувався до випробувань зі згаданою експериментальною ракетою. Це сталося ще й завдяки тому, що для роботи над приймачами вдалося поповнити групу ще п'ятьма фахівцями, частково прийшлими зі сторони, частково вивільненими від робіт з БРК. Але сталося так, що невдовзі група зменшилася до трьох чоловік, чому посприяли деякі загальнодержавні події.
       Справа в тому, що саме у 1951 році керівництвом СРСР були ухвалені рішення про пріоритетний розвиток ракетної системи протиповітряної оборони, в тому числі і про створення могутньої організації для розробки та впровадження у дію радіоелектронних систем керування зенітними ракетами та ракетними комплексами. На чолі цієї організації було поставлено сина наймогутнішого помічника Сталіна - Сергія Берія, чим чітко підтверджувалась пріоритетність ракетної ППО. Тими ж рішеннями було ліквідовано всі роботи з керування зенітними ракетами, що провадились в інших колективах, а також і самі колективи.
       Одним з таких колективів був 5-й відділ нашого НДІ. Одного літнього дня 1951 року цей відділ розпочав роботу як завжди, але за годину сповістили про його ліквідацію з використанням частини фахівців для доукомплектування інших відділів у межах наявних у них лімітів чисельності і фонду зарплатні та звільненням решти. Було також наказано до обідньої перерви ліквідувати всі, без винятку робочі місця, винести з приміщень та здати меблі та обладнання відповідним службам і по обіді всьому персоналу (щось близько ста чоловік) з'явитись у відділ кадрів для вирішення своєї долі. Цікаво, що з розігнаного відділу до нової організації потрапили лише одиниці та й то лише фахівці найнижчого рівня. А ще за деякий час почали примусово забирати до цієї організації людей з інших підрозділів нашого НДІ, переважно молодь цього та минулого року випусків, хоч і деяких солідних фахівців прихопили. Зазнала втрат і моя група, що втратила таким чином чотирьох фахівців, у тому числі обох розробників бортового ретранслятора, і восени 1951 року нас залишилось троє. Оскільки з нашими приймачами все наче було гаразд, ми заходились завершувати розробляння та випробування ретранслятора, що тільки-тільки було розпочате.
       Восени цього ж року мене було прийнято до аспірантури нашого НДІ. Вступний реферат я написав про коливальні системи з нелінійністю у колі зворотного зв'язку, розглянувши роботу помножувача частоти у 1/(N+1)
разів з позицій квазілінійної теорії самозбудження. Реферат здобув найвищу оцінку і мій науковий керівник професор Терентьєв порадив мені і дисертацію писати на базі цього реферату. Він пропонував також писати дисертацію відразу, не гаючи часу на прослухування теоретичних курсів. На превеликий жаль, я знехтував цю добру пораду і почав відвідувати лекції з теорії ймовірності, функцій комплексної змінної, а ще до того повторно слухав лекції з теорії електромагнітного поля, яку вже вивчав у ВНЗ'і і відвідував практичні заняття з англійської мови, хоч вільно читав і перекладав "з листа" радіотехнічні англомовні та німецькі часописи. Став я і користуватись аспірантськими днями по два на тиждень. Чесно кажучи, ефективність домашніх та бібліотечних занять у ці дні була мізерна. А внаслідок зменшення моєї участі у основній роботі та в зменшеній групі, поступово накопичувались всілякі недоробки, ще й тому, що мені було доручено з часткових описів системи БРК, написаних авторами окремих ланок системи, скласти загальний опис та відредагувати його. До того ж весь квітень 1952 року я прохворів на якусь хворобу з високою температурою, щоправда, по одужанні мене два тижні досліджували, аби виявити, що то була за хвороба, нічого не виявивши відпустили з лікарні з діагнозом "паратиф Б?".
       Отож повернувшись у травні до роботи, я постав перед необхідністю терміново підготувати приймачі до комплексних випробувань системи радіокерування на летовищі льотно-випробувальної станції НДІ-88, що до нього входило ОКБ-1 під проводом Корольова. Задля цього було споряджено бортовою апаратурою нашої системи літака ЛІ-2, що належав цій станції і планувалось виконання кільканадцяти польотів на максимально можливій висоті до пропадання зв'язку з наземним пунктом, розгорнутим на тім летовищі.
       Не так вже важко та довго було усунути згадані вище недоробки, як відновити працездатність приймачів, що була втрачена через застосування настроєчних феритів, вироблених нашим заводом з грубим порушенням технології. Зглянувшись на складне становище у моїй групі, Конопльов перевів до неї вельми акуратного та методичного працівника Євгена Геронімуса, який швидко ліквідував більшість негараздів, поки я відшукував рішення щодо неприємностей з феритами, коли ж рішення було знайдено ми його теж швиденько реалізували. На той час було виготовлено два дослідних зразки ретранслятора - один для згаданих випробувань, а другий - разом з перевірочними генератором та приймачем, для цехових випробувань ракет у складальному цеху дослідного заводу НД-І88.
       Під час комплексних випробувань виявилося, що на літаку створюються великі радіоперешкоди для лінії вимірювання швидкості як системою запалювання двигунів літака, так і обертанням його гвинтів. Для ліквідації перешкод від запалювання на вході обчислювального приладу системи було встановлено фільтр з смугою частот порядку двохсот герців, це зняло повністю вплив запалювання, перешкоди ж від гвинтів залишились у вигляді фазової модуляції допплерівської частоти. Але ж на ракеті гвинтів, чи чогось подібного немає, тож це нас не турбувало. А що перешкоди іскрового типу а ракеті існують, то для роботи з нею було терміново виготовлено фільтр відповідної допплерівської частоти з смугою частот теж щось близько двохсот герців. Про похибки за рахунок вузької смуги вже ніхто і не згадав.
       Більше неприємностей з доплерівською лінією не було і мені дозволили виїхати у відпустку після проведення залікового польоту, що мав продемонструвати військовим замовникам готовність системи до випробувань з ракетою. У першій половині погожого літнього дня після останнього, перед заліковим, польоту, Конопльов роздобрився і сказав, що проблем з моєю апаратурою напевне не буде та дозволив починати відпустку. Я негайно виїхав до Москви, забіг на роботу, аби передати комусь з своїх співробітників секретні папери, що можуть їм знадобитись за моєї відсутності і коли вже пішов геть, зустрів одну з секретарок, що бігла мені назустріч. Вона розповіла, що щойно до неї зателефонував Конопльов і наказав затримати мене, бо він скасовує мою відпустку, через неполадки у лінії швидкості. Секретарка сказала йому, що вже за півгодини, коли я пішов додому, а мені порадила мовчати та їхати собі у відпустку вона ж бо не знала, що Конопльов мешкає у сусідньому зо мною будинку. Я ж рвонувся знову у Підлипки (тепер Корольов) на летовище, там вже нікого не було. Вдома я застав заплакану дружину -  начальство вже побувало тут, все передало, та поїхало ночувати на дачу в Кратове, а де там була його дача, катзна.
       Тож я ранком проводив сім'ю до Білоруського вокзалу, посадив її у літній поїзд Москва-Львів, що йшов через Житомир і поїхав на роботу, де зустрів Конопльова, що посадив мене у свою машину і ми рушили на летовище. По дорозі він розказав, що на заліковому польоті погано працювала лінія вимірювань відстані, але коли відключали ретранслятор швидкості, негаразди зникали, ось чому і затримали мене аби полагодив свій прилад. Поки їхали, ми розробили дуже мудру та не менш ймовірну гіпотезу про механізм прикрого явища, але приїхавши швидко впевнились що все значно простіше - на заліковому польоті бортові акумулятори, що живили всю нашу бортову апаратуру дещо виснажились, їх напруга поменшала, а прилади лінії вимірювання відстані виявилися нестійкими щодо зниження напруги, коли відімкнули ретранслятор швидкості напруга на акумуляторі трохи зросла і знову все стало як повинно бути. Хоч протягом години і мене і мій прилад було "реабілітовано", у відпустку мене так і не відпустили...
       Поки тривали випробування на летовищі, наше дослідне виробництво подало на регулювання партію ретрансляторів для Р2Р, здається вісім штук. Вся ця партія потребувала солідної переробки, що частково виявилося під час випробувань макета, залишеного первісними авторами приладу. Проте ми підготували все для переробки, але не стали її робити в процесі виготовлення, аби не нервувати виробничників, взявши на себе під час регулювання все владнати, але під час регулювання зіткнулись з деякими новими проблемами, що випадково не були виявлені раніше. Отож мені та ведучому цього приладу Анатолію Пилиповичу Курському довелось ще раз ретельно переглянути ретранслятор. Ми обидва були дуже обережні у підходах до чужих творінь, і приймали рішення про переробки лише тоді, коли вичерпали всі аргументи на користь правильності роботи наших попередників - гіркий досвід навчив нас не спішити критикувати з першого погляду. Тому регулювання і випробування партії тривали досить довго більше двох місяців. Але здано її було вчасно і ми нікого не затримали.
       У серпні на дослідному виробництві НД-І88 у підмосковних Підлипках почались комплексні випробування ракет Р2Р, що були виготовлені для льотних випробувань з системою радіокерування. У випробуванні першої ракети довелось взяти участь і мені. Саме тоді я познайомився з цікавою людиною - Миколою Степановичем Лукавенко, головним інженером цього дослідного заводу. Привід для знайомства був, щоправда, неприємний - вихід з ладу нашого ретранслятора, що потребував ремонту у нашому НДІ  за тридцять кілометрів від Підлипок. Справа ускладнювалась ще й пізнім часом, бо несправність було виявлено десь о 20-й годині. Проте спільними зусиллями Лукавенка та моєї групи прилад привезли до нашого інституту, до півночі відремонтували і о 11-й наступного дня повернули до Підлипок. Знайомство з Лукавенком потім стало у пригоді через 10 років.
       На 1-ше жовтня 1952 року всю підготовку до випробувань радіосистеми з ракетою було закінчено, всю наземну апаратуру було розгорнуто на Державному Центральному Полігоні (російське скорочення ГЦП) в районі Капустиного Яру Астраханської області, Конопльов з одинадцьтьма останніми учасниками випробувань, включаючи мене, прилетів на полігон і випробування розпочались.
       Спочатку було проведено кілька обльотів тим самим літаком і за тою ж програмою, що й польоти під Москвою. Тим часом у монтажному корпусі 2-ї площадки полігону перевірялись і готувались до пуску ракети з усім їх обладнанням, включно з бортовою апаратурою радіокерування. Обслуговування апаратури допплерівської лінії  двох радіопередавачів робочого і "гарячого" резерву, наземних приймачів та бортового ретранслятора здійснювалось трьома працівниками Бєловим М.М., Геронімусом Є.В. та автором. Останній мав удень працювати на пункті радіокерування, а вночі у монтажному корпусі, брати участь у підготовці ракети до польоту. За два-три дні якась добра душа доповіла начальству про мою перевантаженість і мені дали на допомогу двох щойно спечених лейтенантів, то хоч перенесення тягарів я позбувся. Справа в тому, що Конопльов запропонував перевірити роботу бортових антен допплерівської лінії встановивши головну частину з антенами вертикально на помості з дощок з підімкнутим до передавальної антени відповідного виходу ретранслятора і обстеживши поле випромінювання антени диполем з лампочкою від кишенькового ліхтаря, що згідно з розрахунками мала світитися на відстані до 0,5 метра від антенної щілини. Так було перевірено всі головні частини, що призначались до випробувань. Все було наче гаразд лампочка світилась, хоч тільки тоді, коли диполь був паралельний конічній поверхні голови.
       Саме при виконанні цієї роботи мені доводилося своєю єдиною рукою переносити ретранслятори, кабелі, допоміжні прилади. На додаток до цього ще було організовано перевірку радіозв'язку з ракетою, встановленою у монтажному корпусі 2-ї площадки полігону по обох радіолініях - допплерівській та вимірювання відстані.
       Ці перевірки пройшли успішно, тому на 13 (!) жовтня було заплановано перший пуск, але пуск не відбувся через помилку оператора на стартовому пульті, як потім було встановлено. Далося таки взнаки і 13 число, і понеділок у довгому місяці високосного року, і перебування на старті жінки.
       Незадовго до пуску на полігон приїздив С.П.Корольов перевірити хід підготовки до пуску та познайомитись з наземним пунктом радіокерування. Мені пощастило почути його розмову з Конопльовим, у якій С.П. висловив невдоволенням великим обсягом пункту радіокерування, це ж бо на додаток до БРК, що розташована за кількадесят кілометрів від нього.
       14 жовтня пуск нарешті вдало відбувся, підтвердивши вірність основних технічних рішень, закладених у розробку системи. Проте не обійшлося без деяких прикростей - один з наших любителів покопирсатись у чужих справах насипавсь на мене - твій ретранслятор, мовляв, погано працює, слабкий сигнал був на вході обчислювача! Але присутній при цьому Конопльов і слова не вимовив щодо цієї інформації, не закинув і не доручив мені нічого, тож я пропустив спочатку неприємну інформацію повз увагу, але після, наодинці, став розмірковувати і зрозумів у чому справа.
       Я пригадав, як Конопльов, ще на самому початку розробки системи, залучив мене до участі у написанні для ОКБ Корольова завдання на розробляння бортових антен системи радіокерування Р2Р. Моя участь полягала в тому, що я писав це завдання під диктовку шефа і разом з ним відшліфовував текст, до ладу не розуміючи його зміст, бо йшлося про якісь мудрі щілинні антени. Може Б.М. сподівався на мою інженерну участь у складенні цього документу, але ж не міг же він не бачити, що я не дуже розумію те, що мені диктують. В результаті було створено складні, важкі та нетехнологічні антени, що на льотних випробуваннях виявились не досить ефективними, м'яко кажучи. Запропонована конструкція антен формувала електричне поле поляризоване вздовж осі ракети, в той час, коли наземні антени формували поле поляризоване майже напоперек ракети. Щоправда, у тому завданні було речення про те, що поляризації наземних та бортових антен мають бути узгоджені, та саме завдання створювало цю неузгодженість, бо наш антенний відділ, що розробляв наземні антени до цього завдання був зовсім непричетний і не бачив його, а антенщики Корольова справедливо зважили, що згадане речення них не стосується. Тепер же я бачу, що по суті, саме я, як ведучий підсистеми, повинен був забезпечити цю узгодженість. Але в тих умовах, коли Конопльов з висоти свого авторитету і зросту менторським тоном поясняв що і як треба робити, то ж ми цілком покладались на його, вірили йому, тим паче, що переважна більшість його настанов були слушні. Саме вищенаведене і спричинилося до слабкості сигналу допплерівської частоти. Скоріш за все, Конопльов ще до початку випробувань з ракетою усвідомив нашу помилку, тому й затіяв перевірку ракетних голів на помості, а опісля й не висловив мені претензій щодо слабкого сигналу. За годину після пуску останньої ракети Конопльов висловив у розмові зі мною задоволення результатами випробувань, коли ж я зауважив, що були б вони ще кращі, якби не неузгодженість поляризацій антен, він гримнув щось незрозуміле та хутко відійшов... Мабуть таки усвідомив все і вважав себе винуватцем... Більше ми ніколи не торкались цієї теми і взаємини наші весь час були добрими.
       В цілому випробування пройшли вдало, підтвердивши всі теоретичні розрахунки, у тому числі і відсутність впливу вихлопних газів ракетного двигуна при вибраному розташуванні наземної радіосистеми.
       Повернувшись до Москви ми заходились продовжувати розробку вже початої системи радіокерування ракети Р5. Льотні випробування цієї ракети з огляду на те, що наше виробництво не здатне було вчасно виготовити апаратуру радіокерування відстанню, були передбачені у два етапи - спочатку тільки з БРК , що вже застосовувалась для корекції напряму ракети Р2, а потім з радіосистемою керування у повному складі. Навколо бокової радіокорекції для остаточного варіанту системи в нашому відділі розгорілися неабиякі пристрасті  Конопльову забажалося зробити апаратуру БРК як органічну складову частину єдиної системи радіокерування. Борис Михайлович збирався досягти своєї мети шляхом заміни радіомаячної БРК наземним пеленгатором, що передає результати своїх вимірювань бокових відхилень на наземний пункт радіокерування, звідки передається командною радіолінією на борт ракети для корекції її польоту. Борисенко ж був проти такої "інтеграції", як тепер кажуть, бо, це істотно, у кілька разів, зменшує надійність бокової корекції через застосування в її колі послідовно ще двох радіоліній та якоїсь лінії зв'язку між пеленгатором та пунктом радіокерування, замість єдиної. До того ж треба зважити, що у варіанті радіомаяка виконання завдання бокової корекції можливе і без наявності радіокерування відстанню і у складній оперативній обстановці, коли неможливо встановити зв'язок з його пунктом.
       Щоправда наведена суперечка була суто теоретична, бо, з огляду на строк початку другого етапу випробувань Р5, - середина 1953 року, на таку велику реформу, що хотів здійснити Конопльов, просто не вистачало часу. Проте, щоб зберегти ще на деякий час добрі взаємини, Борисенко погодився змінити поляризацію випромінювання маяка БРК на вертикальну це не відігравало ніякої ролі, але виглядало як визнання доцільності застосування цієї поляризації у системі радіокерування.
       Але Борисенко зрозумів, що підпорядкування нашої лабораторії Конопльову може завдати великої шкоди подальшому розвитку системи БРК, через заперечення її самостійного вдосконалення, що на нашу думку було необхідним через відчуття тимчасовості потреби у радіокеруванні відстанню, в той час, як потреба у радіомаяку здавалась довічною. І саме тому Борисенко домігся можливості проектувати новий радіомаяк БРК2 як було бажано ще у нашому першому проекті у сантиметровому діапазоні, без прив'язки його до конкретної ракети.
       Восени того ж року один з підрозділів нашого НДІ переживав важкі часи - його замовник, Військово-морський Флот, зняв замовлення на розробку цим відділом радіовізира для керування літаючою протикорабельною бомбою та припинив фінансування. Колектив відділу вважав, що справа в тому, що попередні роботи по цій розробці йшли невдало і це підірвало віру замовника в колектив. Тому група з 18-ти фахівців цього колективу, усвідомивши свої помилки, палала бажанням довести замовникам, що за два-три місяці буде створено радіовізир без недоліків. Керівництво НДІ знайшло можливість профінансувати такий обсяг робіт, але ж решту працівників відділу воно було вимушене перекинути на інші роботи, де було фінансування, а людей не вистачало. Саме такою роботою було створення системи БРК2 у сантиметровому діапазоні радіохвиль, що була доручена нашій лабораторії, яка в той час переживала нелегкі часи, бо триваюче виробництво систем БРК на харківському заводі ім. Шевченка вимагало безперервної присутності на ньому бригади з чотирьох-шести фахівців під проводом замісника Борисенка, згадуваного вище Зикова К.К. та стільки ж працівників у Москві працювали на виробництво, що крім Харкова, йшло і на нашому дослідному заводі, моя нечисленна група була перевантажена проектуванням допплерівської підсистеми для Р5. Щоправда, у грудні Конопльов серйозно збільшив групу, але з вилученням її з лабораторії Борисенка. Отож у останнього не стало іншого виходу, як підхопити згаданий колектив збанкрутованого відділу та умовити керівництво НДІ створити на цій базі новий відділ, непідлеглий Конопльову. Це й було зроблено за два дні по вилученню моєї групи. Ще й мене вернули до лабораторії Борисенка на його місце, він бо обійняв посаду начальника нового відділу, у якому тепер стало п'ять лабораторій та конструкторське бюро. Поки тривали ці події я хворів, підхопивши ангіну в поїзді, повертаючись з Харкова, де я виконував завдання Борисенка, розбираючись з ненормальною поведінкою щойно виготовленого на заводі передавача. Може саме це моє відрядження і надихнуло Конопльова вилучити мою групу від Борисенка.
       У новому відділі колишня лабораторія Борисенка одержала статус провідної з проектування систем і наземної апаратури. Інші чотири лабораторії зберегли свою спеціалізацію - лабораторія обробітку сигналів та дешифруючих приладів, лабораторія приймачів, антенна лабораторія та лабораторія радіовізиру. Конструкторське бюро відразу було завантажено справами систем бокової радіокорекції старої, що вже вироблялась на за водах і новопроектуємої.
       Нові колективи мали досвід розробки приймачів сантиметрового діапазону, імпульсних схем та сантиметрових антен, саме такого і бракувало самому Борисенку і всій колишній його лабораторії.
       Кінець 1952 року пройшов в осмисленні колективом відділу нових завдань та визначенню потрібного набору радіоламп та напівпровідникових приладів для майбутньої системи. З перших же днів 1953 року почалось розробки ескізного проекту системи БРК2, що було закінчене у березні.
       Хоч система не мала прив'язки до певної ракетної системи, але ми вели проектування спираючись на характеристики ракетного комплексу Р12, що проектувався щойно  створеним ОКБ-586 Дніпропетровського заводу №586 (тепер Південмаш), що на той час був перепрофільований з автомобільного на ракетний для серійного виробництва ракет. Крім проектування БРК2, моя лабораторія також почала пошукові роботи з створення у сантиметровому діапазоні і системи керування Р12 по відстані пророблялися різні варіанти використання для цього сигналів БРК2, а також висловлена нашим молодим фахівцем В.Й.Леонтьєвим ідея побудови системи на імпульсному сигналі з нетрадиційним обробітком його.
       Тим часом у кінці грудня 1952 року на Капустино-Ярський полігон було завезено все матеріальне забезпечення для початку першого етапу випробувань Р5 і з перших чисел січня 1953 року ці випробування почались. На них С.П.Корольов вивіз головних конструкторів всіх систем цього ракетного комплексу, у тому числі Борисенка. На час відрядження мого начальника, керівництво відділом було покладено на автора.
       Перший квартал 1953 року був дуже напружений - наш дослідний завод мусив виготовити апаратуру для другого етапу розпочатих випробувань та апаратуру системи керування для ракети Р11, випробування якої мали початися у квітні. Не пригадую, коли саме потрібно було здати апаратуру для Р5, але з усього було видно, що у заданий строк не упораємось. Як прийнято було у СРСР в подібних випадках, керівництво нашого НДІ вдалось до заходів, що хоч і не зарадять справі, то, принаймні, продемонструють палке його бажання вчасно виконати завдання. Це були улюблені нашими керівниками щонічні "оперативні" наради на яких учасники або спритно відбріхуються, або куняють, а директор час од часу будить куняючих закликами "Отдыхать будем при коммунизме!". Хоч усі, не виключаючи й директора, знають, що такі заходи марні, але ніхто з високого начальства не закине, що у важких обставинах керівники склали руки та пустили все самопливом. Працювати по 12-14 годин на добу мені вже доводилось, але то було коли було що і чим робити. Але з описаною вище системою "симуляції бурхливої діяльності", я познайомився вперше. Причини ж відставання полягали насамперед у безграмотному плануванні, що передбачало початок виробництва за побіжною технологічною підготовкою, яка практично зводилася до так званої маршрутної технології - це коли у виробничі підрозділи замість технологічних процесів надсилають папірці з переліком технологічних видів робіт. Це вже не кажучи про те, що у розробці креслень технологи практично не приймали участі. До того ж кожна нова розробка містила у собі досить велику кількість нових виробів загального призначення, що їх не можна було придбати у готовому вигляді, і які кожен розробник системи мусив проектувати разом з основною апаратурою і виготовляти на своєму виробництві. У СРСР на той час промисловість для потреб широкого загалу радіосистем і приладів виробляла лише радіолампи, деякі напівпровідникові елементи, резистори, постійні конденсатори, обмоточний та монтажний дріт, кабелі, деякі штекери, деякі установочні деталі. Тому і існувала необхідність у самостійному виготовленні лампових панелей, дротяних змінних резисторів, конденсаторів змінної ємкості, трансформаторів на промислові частоти, дроселів, штекерів, установчих деталей, тощо. Кожен виріб такого роду потребував кваліфікованої розробки та тривалого відпрацювання на виробництві. А у виробничих планах на цю потребу не зважали. Оскільки ж і у постачанні серійних елементів не все було гаразд, через те, що переважна більшість їх теж перебувала у стадії освоєння виробництвом за трофейними та американськими аналогами, переважно на трофейному обладнанні, то запізнення виробництва було невідворотне.
       У нашому відділі на той час було досить спокійно, бо, хоч наше виробництво виготовляло комплект БРК з вертикально поляризованими антенами, та ця робота йшла без серйозних неприємностей, бо документацію на систему, окрім цих антен, вже було відпрацьовано на нашому та харківському заводах.
       Проектування нової системи БРК2 також посувалось спокійно, хоч і довелося вирішувати низку технічних проблем, які досі у вітчизняній техніці сантиметрових радіохвиль не зустрічались - це забезпечення безпошукового входження в зв'язок з віддаленим передавачем, швидка комутація хвилеводних ліній, створення стабільної антени з спеціальною діаграмою направленості, побудова імпульсно-кодового передавача з системою підстройки та приладами експлуатаційного контролю.
       Мій шеф Борисенко міцно "засів" у Капустиному Ярі без надії вирватись звідти аж до літа, тому я інколи інформував його про наші справи урядовим телефоном з апарату нашого тодішнього першого замісника міністра, якого щосуботи після обіду не бувало на своєму робочому місці, або за наглої потреби з апарату встановленому у Головному артилерійському управлінні Міноборони у наших замовників. Це було досить складно, бо треба було спочатку сповістити свого кореспондента про бажаний день і час переговорів, потім у призначений час дістатись урядового телефону, знайти когось з маючих право користуватись ним, аби замовив розмову та довго і нудно чекати поки з'єднають. Чути було дуже погано, але ж все-таки порозумітись вдавалося.
       У Москві тоді було неспокійно 13 січня 1953 року "Правда" сповістила, що група змовників лікарів намагалась вкоротити віка Сталіну, що вони тривалий час неправильно лікували верхівку партії та країни, прискоривши смерть декількох видатних діячів. А що серед тих "змовників" були виключно євреї, то тишком нишком поповзли чутки про загальне зрадництво євреями нашої країни та радянського народу. Щоправда, і до цього часу бували публікації в пресі та усні інформації партійних органів, що давали підґрунтя до таких чуток. Після згаданого повідомлення з кожним днем стали відчутно наростати вуличні антиєврейські настрої. Московському простолюддю, принаймні у ті часи, кожен, хто краще середнього одягнений, кожен, хто говорить з не московською вимовою ввижався євреєм, через те і дуже багатьом неєвреям довелось на собі відчути ці вуличні настрої.
       Але, як не дивно, смерть Сталіна, що сталася 5 березня, на цілий рік припинила антиєврейську пропаганду, може тому, що опубліковані медичні висновки ніяк не пов'язували її з діяльністю заарештованих лікарів, яких незабаром повипускали. Смерть вождя змусила публіку задуматись над її впливом на наше подальше життя-буття, а найбільш люмпенізована її частина готувалась до участі у видовищі прощання з людиною, що довгий час впливала на долю всього світу. Щоправда, досить багато і освічених людей піддались спокусі кинути на Сталіна прощальний погляд. Після того, як тіло Сталіна було відкрито для прощання, до нас на роботу стали доходити чутки про величезну кількість бажаючих віддати "последний долг" померлому, про те, що багато їдуть у переповнених поїздах на побачення з померлим, про давку у черзі до Дому Спілок та про травмованих і пограбованих у тій давці. Майже всі працівники нашого НДІ та дослідного заводу, вдовольнилися траурним мітингом, що відбувся в день повідомлення про смерть вождя і спокійно працювали, підприємство наше було кілометрів за п'ять від центру столиці, трудящі наші мешкали ще далі, тож зі згаданими подіями ми контакту не мали. Але до мене звернулись дві молоді дівчини з апарату начальника відділу, аби відпустити їх на один день з роботи. Коли ж я довідався що їм забажалося попрощатися з Сталіним, я сказав, що відпущу їх, але не раджу йти на прощання, аби не наражатись на небезпеку, бо під час подібних процедур буває велика колотнеча, розказав дівчатам про те, що 1936 року у Лондоні в наслідок подібного прощання з померлим Георгом V, до лікарень було доставлено 10000 травмованих, нагадав їм про Ходинську трагедію тут таки у Москві та розповів, як і мене добряче таки давнули 9-го травня 1945 року. На початку розмови до кабінету зайшов начальник відділу постачання, що мав до мене якусь справу, і очікував закінчення розмови. Коли ж я розрадив дівчат від їхнього задуму, він підійшов до мене і перш за все якось шанобливо сказав "Как вы правы, что отговорили девушек. Я ведь в 1924 году, когда умер Ленин тоже попал в давку и еле спасся." "А почему же вы не рассказали этого девушкам?" спитав я. " Но вы и так их убедили!". Значно більше було у мене розмов з співробітниками та сусідами, переважно жінками, що питались, як же наша держава виживе без такого генія, що врятував(!) країну від фашистської навали, що геть усе за нас вирішував. Людям не дуже знайомим я пояснював, що будь-яка людина не може жити вічно, а людство живе, тож проживемо і без Сталіна. Надійним людям я пояснював, що без Сталіна ми може і війни не мали б, не згадуючи вже про голодомор та єжовщину і беріївщину, тож горювати нічого. Та скоро розмови щодо Сталіна ущухли. ЦК КПРС та Рада Міністрів створили декілька великих міністерств, що об'єднали споріднені групи міністерств сталінських часів, що додало роботи і, новим, і колишнім міністрам, і їхнім апаратам може саме у цьому і полягав сенс такої перебудови - завантажити бюрократів роботою, аби не мітингували. Щодо всього іншого населення, то за своїми щоденними турботами, воно теж заспокоїлось одразу після похорону.
       Невдовзі мене викликав директор інституту і повідомив про те, що з чиєїсь подачі готується рішення про передачу з нашого НДІ до Мотозаводу лабораторії, що продовжувала розробляння радіовізиру, буцім для створення їй найбільш сприятливих умов, а насправді для використання її кадрів для потреб заводу. Він порадив мені задіяти якомога більше працівників цієї лабораторії у роботах за нашою основною тематикою, тоді можна буде їх врятувати від такої долі. Для цього він попрохав довести цю інформацію, не вказуючи її джерело, до моїх приятелів, що я мав серед цих людей, і відповідно загітувати їх.
       На жаль, не вдалося мені нікого загітувати, тільки нажив собі ворогів, тим більше, що за наказом Борисенка я одного фахівця таки перевів у свою лабораторію, не спитавшись у нього, він же не став опиратися. Це був Віктор Ізраїлевич Аппель людина вже під шістдесят, найбільш досвідчений та кваліфікований фахівець з "ентузіастів радіовізиру". Звичайно, відступництво від колективу та його справи далося йому нелегко, але ж в нього були такі жахливі житлові умови, що заради місця у черзі на житло у нашому НДІ, що обіцяло йому швидке одержання квартири, він ладен був на все.
       Але коли вийшов наказ міністра про переведення лабораторії, до мене звернувся замісник директора з кадрів та режиму з вимогою повернути Аппеля у її склад. Він не приховував чому хоче позбавитись його - по-перше єврей, по-друге жив п'ятнадцять років у Франції, по-третє вивчився у Паризькому університеті, одним словом, кваліфікований ворог. На моє запитання, чи він щось думає, коли обзиває ворогом цивільну людину, нагороджену під час війни орденом Червоної Зірки та Сталінською премією, він не відповів ніяк, але наполягав на своєму. Я категорично відмовився виконати вимогу режимщика, зауваживши, що у нього самого досить влади,   аби самотужки вирішити поставлене ним питання. Тож Аппель залишився на деякий час в інституті, допоки " ентузіасти радіовізиру" не умовили нового нашого міністра повернути його до них силоміць.
       Це сталося тоді, коли згаданий колектив зрозумів, у яку халепу він потрапив і домігся зустрічі з міністром, що пообіцяв їм створити належні умови для завершення роботи і вирішення подальшої долі колективу за її результатами. Зазначу, що згодом було зроблено прекрасний радіовізир, але він виявився нікому непотрібним, колишні замовники від нього відцурались, а ентузіасти "розлізлися межи людьми мов мишенята".
       Десь у квітні згаданий керівник нового міністерства електростанцій та електропромисловості Михайло Георгійович Первухін міністр, член президії ЦК КПРС, відвідав наш НДІ. Мені довелось доповідати йому про існуючу систему БРК. Ця доповідь відбулася у приміщенні лабораторії, де саме регулювався передавач цієї системи. Директор порадив прийняти гостя у напруженій робочій обстановці, тому ми очікували високого гостя включивши на повну потужність передавач з охолоджувальними вентиляторами, що своїм страшенним гуркотом відтворювали цю обстановку. За хвилин п'ять до приходу міністра прибіг наш начальник першого (секретного) відділу, нашвидку оглянувся та сховався десь у куточку. Первухін увійшов у приміщення першим з усієї компанії відвідувачів, наблизився до мене, стоявшого посеред кімнати, привітався, я вклонився та відповів на привітання. Поки ми віталися, нас і директора, що представив мене, взяли у кільце троє чи четверо похмурих блідих хлопців у м'ятих краватках - охоронці, по закінченні представлення ці хлопці відтіснили і директора, котрому довелося вставляючи свої речення у мою розмову з Первухіним, просовувати свою голову між ними. У почті можновладця був також і охоронець у формі майора МДБ (також блідий), що демонстративно тримався осторонь, позіхав та відверто нудьгував він, мабуть, мав притягувати до себе увагу зловмисників, хто знає... Коли, розмовляючи з гостем, я підняв руку, щоб поправити зачіску, мені стало якось не по собі, зиркнувши навколо, я помітив, що похмурі хлопці їдять мене очима, напевне наполохані несподіваним рухом моєї єдиної руки. Я також помітив, що мої співробітники забувши про необхідність підтримки робочої обстановки, з великим зацікавленням спостерігають за гостями, залишивши наше гуркочуще диво напризволяще. Довелося знову наполохати охоронців, подавши знак відключити апаратуру, аби стало тихо. Вислухавши мою розповідь та одержавши відповіді на кілька запитань, Первухін попрощався, покивавши на три сторони всьому персоналу лабораторії. Коли ж вся екскурсія пішла геть, я замислився чого цей приємний на вид чоловік нагадує мерця і вирішив, що мабуть через надто акуратний вигляд  - на одязі жодної  зморшки, ні плямочки, ні волосинки та й обличчя безбарвне, сиве волосся у ідеальному порядку... Здавалось, що хоч це й жива людина, та неспроможна до якихось активних дій. Втім, події 1957 року показали, що і у душі Михайла Георгійовича знайшлось місце пристрастям він виявився причетним до "антипартійної" групи партійних лідерів, що тоді створилася.
       Наприкінці цього насиченого подіями місяця керівництво країни змінило усталений порядок святкувань революційних свят, зміна була невеликою, але, на мій погляд, вона символізувала прагнення нової влади до лібералізації наших закостенілих порядків. Справа у тому, що за життя Сталіна було заведено виводити всіх трудящих на демонстрації своєї відданості "Партії та її вождям з Великим Сталіним на чолі." Як і багато чого, ці демонстрації було доведено до абсурду - керівники колективів мали виводити практично весь склад працівників на ці акції, тож свято перетворювалось у нелегкий обов'язок - тривалий піший похід з носінням транспарантів революційного та величального змісту, портретами вождів та іншою "наочною агітацією", кількість якої встановлювалась партійними органами, з назначенням "правофлангових", їх попередніми інструктажами, встановленням кожному демонстранту певного ряду, у якому він мав рухатись і тому подібними нісенітницями. Щоправда, практичного значення вся ця метушня не мала, бо так чи так сформований натовп демонстрантів існував у день свят за своїми законами і майже всі попередні застереження нехтувались демонстрантами, не допомагали і шпалери охоронців, вишикувані вздовж маршруту у найбільш "відповідальних" місцях.
       А після смерті Сталіна, нове керівництво запровадило демонстрації "представників трудящих", тобто у кілька разів зменшило кількість учасників демонстрації, а ще більше отої "наочної агітації". Тому передсвяткове завантаження керівників колективів значно зменшилось не треба було закликати всіх поголовно для участі у демонстрації просто виявили ми бажаючих, а такі завжди були, переважно серед молоді, та виділили серед них "правофлангових".
       Але ж виявилося, що тепер багато незаписаних на демонстрацію ображені - чого їх не беруть? То не допросишся, щоб пішли, бо всі або хворі, або зайняті, а тепер і годуючі матері хочуть демонструвати...
       У провінції ж багатолюдні демонстрації влаштовувались ще багато років по тому, а після відставки Хрущова і Москва повернулась до старих порядків святкування, щоправда залишивши назву "представники трудящих". Як сказав би з цього приводу замполіт нашої роти у 1943 році "Ніхто і нікому не може заборонити демонструвати свою відданість справі Леніна-Сталіна та особисто вождю всіх народів товаришу Сталіну! (або іншому на місці Сталіна) "
       30-го квітня на роботі з'явився Борисенко. Як він повідомив, Устинов зажадав від Корольова, щоб перерва у випробуваннях на першотравневі свята тривала не більше двох днів і Сергій Павлович, організував виліт вищого начальства випробувань на ці два дні до Москви, зваживши на його безперервне трьохмісячне перебування на випробуваннях.
       3-го травня прийшовши на роботу, я застав там Борисенка, що мав бути на летовищі. Виявилося, що він домовився з Корольовим, про мою участь у випробуваннях замість себе і що я маю негайно їхати на летовище, машину він мені пообіцяв знайти, поки я виписуватиму необхідні папери. Виписав я папери, шеф добув машину і віддавши мені двісті рублів, що були у нього в кишені, випроводив мене. Звичайно, я приїхав запізно і коли ми під'їхали до літака, круг нього бігали двоє чи троє розлючених знайомих, що буквально витягли мене з машини і заштовхнули до літака, не зважаючи на волання шофера:"А путевку кто мне подпишет?". На шум у дверях літака повернувся Корольов, роздивившись, що з'явився новий пасажир, махнув пілотам рукою. Я ще не оговтався, як запустилися двигуни і літак рушив на старт.
       Приїхавши по прильоті на другу площадку полігону, я зустрівся з нашим бортовиком Летичевським, що там і святкував Перше травня. Як вже вказувалось, Летичевський був досвідченим та висококваліфікованим фахівцем, тож я, хоч і був призначений Борисенком виконувати роль головного, не вважав за потрібне втручатись у справи, що їх вів Летичевський. На себе я взяв нагляд за наземною станцією БРК, що приймала участь у випробуваннях. Це була серійна станція з військовою залогою, яка вже мала чималий досвід роботи, надбаний під час пусків ракет Р2.
       Під час предстартової підготовки ракети мені також доводилося перебувати на стартовій позиції разом з іншими технічними керівниками ракетних підсистем, які всі залучались до роботи комісії з випробувань,           і лише після прийняття остаточного рішення про пуск я мав відбувати           на наземну станцію, що була розтащована кілометрів за 30 від стартової позиції. Отож, як і раніше, я не міг бачити зблизька старту ракети - грандіозного та вражаючого видовища. Тому перед стартом останньої ракети поточного етапу випробувань я попрохав головного конструктора системи керування Пилюгіна Миколу Олексійовича дозволити мені цього разу           не їхати на станцію, бо досвідчена військова залога її не потребує мого нагляду. Подумавши трохи Микола Олексійович дозволив. Пуск                  мав відбутись о 4-й годині ранку наступного дня, тож звечора я знайшов   собі та шоферу місця для ночівлі та вклався спати. Через деякий час, я відчув, що хтось трусить мене за плече, відкривши очі я побачив Пилюгіна,             він вибачився і попрохав мене все-таки їхати на станцію. Підняв я шофера та
поїхали... На станції цього разу моя присутність виявилася потрібною через несправність одного з двох генераторів модуляційних частот, що проявлялася у спорадичному зникненні його сигналу, відповідно з'являлись ривки вихідного сигналу приймача контрольного пункту, що повинно було бути і на ракеті. Це  абсолютно неприпустиме явище, а що зарадити цьому заміною ламп не вдалося, то я прийняв рішення відключити генератор вийняттям його лампи, що ліквідувало ривки та дещо відхилило рівносигнальну зону, положення якої виправили відповідною фазировкою антен. Така операція була можлива завдяки тому, що, на щастя, сигнал дефектного генератора не використовувався у колі обробітку прийнятого бортовим приймачем сигналу. Так що, справдились передчуття Пилюгіна, що змусили його відправити мене на станцію...
       Робота на стартовій позиції для більшості учасників її була ненапруженою, бо полягала не тільки і не стільки в перевірках апаратури на різних етапах підготовки, скільки в очікуванні своєї черги для перевірок. Тому на бетонному даху підземного бункера позиції весь час сиділа група фахівців, що чекали свого часу розважаючись анекдотами та всілякими побрехеньками і стежачи за подіями навкруги. Серед цих подій особливо зацікавили поважну компанію спорадичні появи групи людей, що багато ходили навколо ракети, спостерігаючи все що робиться з нею, але майже не вступаючи ні з ким у контакт. Бачили цю групу і на технічній позиції, де вона так само з'являлась, ходила, дивилась і за кількадесят хвилин зникала. В групі вирізнявся масивний чоловік у модному тоді "пильнику", з крагами на литках, у темних окулярах та крислатому капелюсі - цей одяг був на ньому за будь-якої погоди навіть при 28 градусах в тіні. Вбрання цього чоловіка було ідентичним вбранню шпигуна з висівшого на технічній позиції друкованого плакату з написом "Болтун находка для шпиона!", що підслуховував розмову двох солдатів. Отож військові випробувачі так його і прозвали "шпіон", а цивільні ще виразніше "враг", відповідно називали і його групу. Але це був член уряду Радянського Союзу, начальник Першого Головного Управління Ради Міністрів, що було згодом назване Міністерством середнього машинобудування, а відкритим текстом - керівник атомної промисловості Союзу Ванников Б.Л.
       Як виявилося, Ванников та очолювана ним група фахівців прибула за завданням керівних кіл аби вивчити ракети з точки зору придатності їх для доставки ядерних зарядів до цілі. На нашому полігоні група знайомилась з ракетами "поверхня-поверхня", на сусідньому зенітними ракетами ("земля-повітря"). Пішли чутки, що уряд доручив також і А.Н.Туполєву висловити свою думку щодо згаданого питання, тож слід чекати і на нього.
       Щодо чуток, то у тому ж таки травні по Капустиному Яру та по сусіднім селищам пішли чутки про нову фінансову реформу, що має от-от відбутися. Тож місцеве населення, з персоналом полігону включно, заходилось скуповувати горілку - єдиний наявний продукт, що міг забезпечити збереження готівкових коштів, бо мізерну кількість коштовностей