Барановський Г.О.








ПЕРЕЙДЕНА НИВА











Присвячую
своїй родині та соратникам -
товаришам по роботі протягом
1956-2000 років.






Хіба самому написать
Таки посланіє до себе
Та все дочиста розказать,
Усе, що треба й що не треба.
       (Т.Г.Шевченко)












...спогади в'ються роями,
падають в душу мою...
       (О.Олесь)












... читайте, згадуйте мене.
       (Л.Глібов)



ПЕРЕДМОВА

       Відразу, як я повернувся до роботи після того, як майбутній ГеКаЧеПіст Бакланов усунув мене від керівництва виплеканим мною колективом, скориставшись його перетворенням у науково-дослідний інститут, я замислив писати мемуари, користуючись тим, що мої службові обов'язки не були занадто обтяжливі, щоб не сказати більше. Проте щось не писалося... Я сам собі нагадував одного діккенсовського персонажа, що завів собі чималого зошита, надписав на його титульному листі слово "Меморіал" і тільки щоденно милувався тим зошитом та мріяв про те, що буде у ньому написано, не написавши жодного рядку до своєї смерті. За той зошит мені правила електрична друкарська машинка, що на мої прохання була мені надана в користування. Проте, написавши на ній листа до газети "Радянська Україна" з приводу ставлення цього часопису до уніатів, та затративши тридцять годин на написання та редагування 4-х сторінок тексту, я зрозумів, що з такою технікою та з моїми фізичними і розумовими здібностями, я не впораюсь ні з чим більш серйозним. Так і милувався своїми майбутніми мемуарами платонічно, допоки не одержав від дирекції завдання розробити концепцію музею інституту та необхідний для цього текстовий матеріал. Оскільки за схваленою керівництвом концепцією був потрібен нарис історії науково-технічних праць інституту, я попрохав надати мені комп'ютера, що мав істотно підвищити продуктивність писання "музейних" текстів. З надбанням цієї потужної техніки, опісля досить тривалого періоду її опанування, я швидко понаписував все що треба і впевнився у повній байдужості до майбутнього музею моїх колишніх соратників, що ніяк не підтримали директорське бажання створити музей.
       Але, набивши на цій роботі руку, я наважився все ж писати свої мемуари, коли мої сини сказали, що вони бажають мати систематизований виклад моїх оповідей про своє життя. Ось я і написав цей виклад, намагаючись подати факти своєї біографії та відомості про події, що на тлі їх ця біографія розгорталась, без коментарів, аби мої нащадки могли самі оцінити добу 20-х - 90-х років.
       Вважаю потрібним зробити деякі зауваження, щодо викладеної у мемуарах моєї біографії.
        По-перше, прошу читача вибачити мені досить скупі відомості, про колективи у яких довелось мені працювати та про окремих їх членів адже це розповідь про себе, автобіографія а не історія колективу. Проте, мушу зазначити, що саме те, що я завжди поважав людей, довіряв їм та по дружньому до них ставився і сприяло моїй кар'єрі. Все, що створено за моєю участю, створено колективами, свої ж заслуги я бачу лише в тому, що вмів створювати дійові колективи та підтримувати їх працездатність.
        По-друге, згадуючи окремі історичні події, я міг припуститися деяких помилок в деталях, але не став копирсатися в історії, бо своє ставлення до цих подій і моя оцінка їх впливу на суспільне життя та мою долю, викладена у мемуарах, з часу тих подій не змінились.
       І, нарешті, мушу зауважити, що за межами написаного залишились майже всі мої риси та вчинки, які мене не прикрашають, їх було забагато...

ДЕЩО ПРО ПРЕДКІВ

       Більш-менш певні відомості про нашу сім'ю по лінії мого батька починаються з мого прадіда Станіслава Барановського, що мешкав на правому березі річечки з назвою Кізя, притоки Збруча, у місці де лівий берег досить круто підіймається над річкою, за кількасот метрів униз за течією від села Кізя. Станіслав, а може і не він, а його батько, був з першосельців нашого села, чи, як його іменували у церковних книгах, присілка Адамівки. Тому з свого боку вулиці хата прадіда стоїть першою, а приписана до неї присадибна ділянка починається від берега річки. Ділянка узбережжя, що поросла вербами та чагарником різних порід ("Верби"), метрів 300 завдовжки належала у 30-ті роки трьом нащадкам Станіслава, а може й чотирьом, бо мабуть і моєму батькові щось належало, поки він не став міським мешканцем. Станіслав був чи то поляком, чи то уніатом, що записався у поляки, коли хтось з царів вирішив позбутись уніатства. У всякому разі напевне відомо, що поховано його на католицькому цвинтарі села Чорнокозинці що над Збручем. Було у мого прадіда два сини, хрещені у православній церкві, бо згідно з тодішнім законом у батьків різних конфесій діти записувались православними. Один з синів, Леонтій, 1865 року народження, зайняв батьківську хату, може тому, що був старший, оженився на православній дівчині Олександрі Пилипівні Вериньовській з села Ріпинці, що неподалік. Це подружжя мало трьох синів - Івана, Михайла та Олексу. Їх мати моя бабуся, померла у 1902 році коли меншому з братів, Олексі, моєму майбутньому батькові, було три роки. Діду Левону допомогла виростити синів сестра бабусі  Надія Пилипівна Вериньовська. Діда, тим не менш, взяли до війська на російсько-японську війну, з якої він прийшов трохи припадаючи на одну ногу, казав, що лежав у шпиталі у Іркутську. Був дідусь на війні унтер-офіцером, та якось потрапив у козачу військову частину, тож і мав козачого кашкета, у якому він мені і запам'ятався. Після повернення з війни дідусь по дальшу долю своїх синів вирішив так: старшого, Івана, вивести у пани, а менших залишити при собі у господарстві. На виконання цього задуму, Іван за рік чи два до першої світової війни вступив у якийсь, здається, землемірний чи землевпорядний, навчальний заклад у губернському центрі Кам'янці-Подільському. На початку війни він з патріотичних почуттів пішов добровольцем до війська і, як студент, отримав статус "вольно-определяющегося". Служив, здається, у розвідці, заробив три чи чотири георгіївські хрести, за це його мали зробити офіцером та не встигли, бо дядько потрапив у полон до австрійців. У полоні він через кавказьськоподібну зовнішність, чи випадково, потрапив до табору з кавказцями, що був розташований у якійсь австрійській провінції з італійським населенням. Спочатку всіх полонених поставили до роботи у господарствах місцевих селян. Дядько мій розказував, що жилось йому у свого хазяїна італійця непогано, мабуть ще й тому, що знаючи молдавську мову, дядько швидко опанував місцеву італійську говірку і почувався через те, як свій. А що у хазяїна всієї сім'ї була одна донька, то він зразу почав агітувати Джованні залишитись по війні у нього в приймах. Проте, як казав дядько, ні він до цієї доньки, ні вона до нього не мали потягу. Хто знає, як би сталось далі, але якогось часу, очевидно після жовтневої революції, веселе життя полонених скінчилось, їх забрали до табору, за колючий дріт. Дядько, як усі полонені, був цим дуже невдоволений, а що він взагалі був невитриманий, то одного разу, коли конвойний його нечемно чимось підштовхнув, він дав тому стусана, відібрав гвинтівку та кудись її жбурнув. Зразу ж насів на нього цілий гурт конвойних, скрутили і теж жбурнули, до карцеру. Одумавшись, дядько згадав, що за те, що він скоїв, у австрійських таборах прийнято карати на смерть у всякому разі він був певен того. Хотів сам собі заподіяти смерть, так і пасок відібрали і зачепити його нема за що. Через не дуже великий час дядька відвели до коменданта табору і залишили з ним наодинці. Комендант проглянув якісь папери і звернувся до дядька українською мовою, розпитав його біографію докладно, та пояснив, що він також подоляк, з Тернопільщини, викладач університету за мирного часу, а тепер обер-лейтенант австро-угорської армії, комендант табору для неслов'янських росіян, бо його через соціал-демократичні переконання вважають небезпечним для використання на фронті та в таборах з слов'янами. На запитання дядька, що коїться зараз в Росії комендант відповів, що важко розібратись, адже німці правду не скажуть. І добавив, що було б у всякому разі добре, аби якомога більше освічених людей, що сидять по німецьких та австрійських таборах, повернулись до Росії. Це він сказав і стосовно дядька, якого вважав теж за освічену людину, та сказав, що про це вони ще побалакають за наступної зустрічі. Не пам'ятаю, що казав дядько про місце його перебування протягом очікування тої зустрічі, але вона відбулась і завершилась одержанням дядьком австрійських офіцерських документів на ім'я якогось італійця за національністю, відповідний одяг, відрядження у якесь військо на Україну та пістолета. Одержав він і інструкції щодо того, аби документ про відрядження, ні в якому разі не повинен потрапити до чужих рук, бо це створить смертельну небезпеку для тих, хто його зробив, чи сфальшував. До цього комендант додав ще й перламутровий (так казав дядько) портсигар від себе особисто як подарунок землякові. Отож рушив мій дядько додому, без проблем добрався до Тернопільщини і десь там сів у потяг, що йшов у напрямку російсько-австрійського кордону. У вагонах їхали переважно австрійські солдати-українці. Прислухаючись до їх розмов, дядечко теж час від часу вставляв у них свої "три гроші" ламаною російською. На запитання звідки пан офіцер знає цю мову, він спокійно відповів, що мав справу з полоненими, отож і навчився трохи. Для всіх співбесідників, крім одного, цього пояснення було досить, але цей один став уважно прислухуватись до дядькових реплік і, невдовзі, запросив дядька вийти з ним до тамбуру. Відчуваючи щось недобре, дядько хотів якось відвернути це запрошення, користуючись офіцерським виглядом, але не додумався, як це зробити, і вирішив вийти. У тамбурі землячок сповістив дядька, що він його розкусив - ніякий бо він не австрійський офіцер, а російський шпіон, що повертається додому. У тамбурі нікого крім них не було, дядько при зброї, тож він і сказав "Хай так, а тобі що до того?". Солдат пояснив, що хоче допомогти своєму, бо на кордоні стоїть германська варта  дуже прискіплива можуть і викрити шпіона, а він від наступної станції може привести дядька до кордону безпечним шляхом. Дядько погодився і пішли вони від першої ж станції в сторону кордону, коли ж відійшли трохи, солдат став вимагати дядьків пістоль, мотивуючи вимогу побоюванням щоб дядько його не вбив, як небажаного свідка, після досягнення кордону. Тоді дядько закинув пістоля у болото, що було поряд з дорогою і сказав, що "тепер боятись нічого, пішли". Через деякий час поводир зажадав стати власником дядькового портсигару, віддав його дядько, хоч і не хотілося віддавати подарунок свого рятівника. А ще далі солдат зажадав документи, їх дядько відмовився віддати, натомість порвав їх на очах у поводиря, тож той покинув дядька та пішов назад до станції, що вже була ледь помітна. Дядько пішов далі на схід, за кілька десятків кроків спустився до якогось струмка, перейшов його і через деякий час натрапив на двох селян, що порались у полі, привітався, спитав, що то за село видко. "Калинівка" відповіли йому. "А яка Калинівка, австрійська чи руська?" "Яка тобі руська - українська!". Отак дізнався дядько про те що прийшов додому, перейшовши пересохлий Збруч і потрапив до Української Народної Республіки. Рідне село було неподалік, тож другого дня дістався Іван до батьківської оселі. У громадянську війну втручатися не став, бо не розібрався що коїться, правда став активним функціонером "Господарсоюзу" була така селянська організація, започаткована підчас цієї війни, що існувала і за радянської влади. 1925 року оженився на своїй односельці Марії Витківській, народилося у них дві доньки Ванда у 1926 році та Зоя у 1928 році.
       Таким побитом, дядько Іван залишився селянином, не вийшов у пани, хазяйнування у нього теж не дуже вдавалося -  якийсь був нещасливий: купить корову, а вона молока не дає, продасть - її покупець не нахвалить цю худобину, заведе пасіку бджоли загинуть. І на громадських посадах у спільних та колективних господарствах йому не щастило, спілкувався з людьми теж не дуже доладу, через принциповий, безкомпромісний та нестриманий характер. Може саме це й призвело до того, що у пошуках "ворогів народу" заарештували його у 1938 році, заарештовували його і раніше, у 37-му, за звинуваченням у контрабанді (адже від Адамівки до кордону було тоді лише 5 км), та випустили за відсутністю доказів. А 1938 року дядько дав привід для звинувачення у антирадянських настроях - він тоді був продавцем у ятці СільСТ і одного разу жбурнув одним з закуплених курячих яєць у дядьків, що вчинили у ятці бійку та влучив не в них, а у портрет Блюхера. Знайшовся якийсь Іуда, що заявив у НКВС, і дядько потрапив на Соловки. Згодом виявилося, що на момент зіткнення яйця з портретом, Блюхер теж був заарештований, або й розстріляний, але основана на цьому апеляція теж нічого не дала, як і попередні. 1942 року дядька, що захворів у таборі на епілепсію, виставили з Соловків. Оскільки вся Україна тоді була окупована німцями, він випросив собі прохідне свідоцтво у Куйбишев, де тоді знаходився український уряд, сподіваючись на допомогу або у влаштуванні, або у пошуках нашої сім'ї, з сторони доброго знайомого мого батька народного комісара землеробства Постоюка. Але у Куйбишеві цього комісаріату не знайшлося,  він розташувався у Алма-Аті. Не маючи змоги виїхати до Алма-Ати, та одержавши на свій запит про нашу сім'ю до Центрального довідкового бюро на евакуйованих відповідь щодо відсутності у ньому відомостей про нас, дядько став жебракувати, ночуючи у під'їздах великих будинків, бо не міг влаштуватися на роботу - боялися брати. Жебракуючи він чімсь зацікавив якогось щойно випущеного з місць ув'язнення та реабілітованого солідного чоловіка, що влаштував таки дядька на роботу і у гуртожиток. Наприкінці 1944 року Іван повернувся до свого села.  Ванда вже вийшла заміж та стала жити у Кам'янці, стали жити втрьох він, дружина та дочка Зоя 16-ти років, 1945 року народився син Микола. 1946 року почався голод через неврожай та відмову Сталіна брати від Америки допомогу Україні та Білорусі за умови контролю американців над розподілом цієї допомоги. Тому мої батьки, що були краще влаштовані, взимку забрали Зою до себе щоб було легше прогодуватись Івановій сім'ї. Зараз Ванда живе у Кам'янці у своїй хаті, має кілька дітей та багато онуків, що мешкають і у Кам'янці та по всіх усюдах. Зоя теж свого часу вийшла заміж, за свого співучня по вечірній школі Віктора Алексєєва, народила дочку Катерину, сина Григорія, мешкає у Підмосков'ї, поблизу Звенигорода з чоловіком, дочкою та онуком. Микола працював до армії у Харкові механізатором на будівництві, в армії одружився та після демобілізації оселився з дружиною у її батьків у Ставрополі. Там народився у нього син, але сім'я невдовзі розпалась і Кольо вернувся до Кам'янця Подільського, де опанував професію регулювальника на заводі ЕОМ, знову одружився з серйозною жінкою Світланою і має тепер ще трьох синів.
       Другий син діда Левона, Михайло, хазяйнував разом з батьком, допоки не забрали його до війська на світову війну. У війську став унтер-офіцером, потрапив у полон до німців десь на польських землях, утік з табору, підчас втечі був поранений, переховувався у польській селянській родині до одужання, потому дістався додому, хазяйнував з батьком та братом, взяв собі дружину з того ж села Одарку (Дарку), не знаю прізвища, відділився від батька з Іваном. 1924 року народилася у цього подружжя донька Люба а у 1931 році син Анатолій.
       Був дядько Михайло людиною веселою та привітною, як я його пам'ятаю, але було помітне деяке відчуження між Іваном та Олексою з одного боку та Михайлом з другого боку, чого не знаю. Невдовзі по арешті Івана, заарештували Михайла, з часу арешту і досі нема про нього жодної звістки. Люба вийшла заміж у сусіднє село за механізатора, там я побачився з нею у 1976 році. Анатолій після строкової служби в армії повернувся хворим та ще й віруючим штундистом і став єдиним мешканцем Адамівки, що користувався виключно російською мовою. Не пив спиртного, не палив, не цікавився дівчатами, став у селі лідером штундистської парафії, що у повоєнні часи утворилася з вдів загиблих на ній адамівців. Одного разу Анатолій за щось посварився з односельцями, ті його зв'язали та кинули зв'язаного під дощем, через що Анатолій захворів на запалення легенів, від чого й помер.
       Наймолодший син Левона, Олекса, став змалку основним об'єктом піклування згадуваної вище Надії Вериньовської, що стала йому за рідну матір, померлу коли Льоньо був трирічним малюком. Коли він підріс, то вчився у школі, працював у батьковім господарстві та у 1917 році втік від батька до сільськогосподарської школи, що існувала в Умані коштом та стараннями багатого латиша чи шведа Дамберга. Навчання у цій школі для селянських дітей було безкоштовне, як і проживання у гуртожитку, це й привабило туди мого майбутнього батька. Напевне не обійшлося у цій батьковій акції без впливу тітки Надії та вчителів, бо Льоньо був кращим учнем у сільській школі. У студентські роки йому довелося і понаймитувати і бути мобілізованим у якусь з українських армій, дезертирувати з неї, потрапити з документами службовця міністерства фінансів УНР до більшовицької в'язниці, з якої його за кілька годин випустив трибунал, що складався з молодих євреїв у студентській уніформі, коли довідався, що хлопчина не шпигун, а студент, що добув ті документи, аби без перешкод добутись від Кам'янця до Умані на навчання. А ще за добу той студент натрапив на вояків УНР, які теж запідозрили його у належності до червоних, та й тут він якось викрутився. В решті решт у 1921 році Олекса закінчив Уманський сільгосптехнікум - так за радянської влади стала називатися сільгоспшкола. Згодом технікум було реорганізовано в Інститут, що існує і досі. Освіту, одержану у цьому технікумі було визнано вищою. Після закінчення школи Олекса деякий час працював у тому ж технікумі викладачем та завідував господарством технікуму, згодом у Рокитянській садово-городній школі на тих же посадах, у Кам'янці завідуючим підвідділом Окргосподарсоюзу. У січні 1925 року, після нетривалого перебування в Харкові студентом ветеринарного інституту, батько влаштувався до Луганської сільськогосподарської дослідної станції завідуючим плодово-декоративним розплідником. Ця установа користувалась популярністю у місцевого населення і тому Олексі приходилося частенько показувати своє господарство численним екскурсіям. Під час одного такого показу він познайомився з 19-річною кресляркою якогось з місцевих заводів. Це знайомство за два тижні перетворилось на шлюб з нею - Зінаїдою Андріївною Лобачовою. Молоде подружжя зажило життям, що у подальшому житті згадувалось моїм батькам як райське - серед квітуючих троянд... Та через деякий час виявилося, що через певний строк має з'явитись і третій член сім'ї. Зважаючи на серйозність очікуваної події та на відсутність поблизу будь-яких родичів, що могли б допомогти у цій справі, подружжя вирішило переїхати у Кам'янець-Подільський, поближче до тітки Надії, сподіваючись на її допомогу. Сподівання цілком виправдались і народився здоровий синок автор цих рядків, і тітка надавала молодому подружжю неоціниму допомогу, пораючи цього синка, хоч і була шокована відмовою батьків охрестити мене. Жила бабуся Надія не з нами, але перші два роки мого життя кожен день у нас бувала. Батько працював у Кам'янці агрономом у окружному земельному відділі.
       Моя мати старша донька Андрія Мефодійовича Лобачова, 1881 року народження, техніка, що працював на заводах Царицина та Донбасу. Дід був з бідної донської козацької родини, що через безграмотність писарів та плутанину загубила своє прізвище - Матвєєви за одними джерелами інформації, Кучіни за іншими, і стала називатись Лобачовими за прізвищем сусіди - багатого землевласника, з яким у цієї сім'ї була тривала суперечка за землю. Змалку на передпліччі лівої руки у мого діда була поросла волоссям темна пляма - фіброма, через це він був увільнений від обов'язкової для козаків служби у війську, що й дало йому змогу вивчитись у Новочеркаську на техніка-конструктора. У Новочеркаську ж він одружився з Лідією Семенівною Перфіловою, теж донською козачкою, з старовірської сім'ї, що вела свій родовід від приятеля Омеляна Пугачова Афоньки Перфілова, чи Перфільєва, страченого разом з Самозванцем. Жило подружжя у Царицині, у будинку, здається заводському, з садибою навпроти головної прохідної металургійного заводу ДЮМО, що на ньому працював мій дідусь, до боїв за Сталінград будинок ще існував.
       1906 року у цього подружжя народилась донька Зинаїда, що згодом стала моєю мамою.
       1908 року народилася донька Сара.
       1910 року народився син Валеріан.
       1914 року дідуся все ж спробували призвати на світову війну, але побачивши його документи, облаяли та відпустили. А  навесні 1917 року мати трьох його дітей померла від сухот у Новочеркаську, де й похована. Цього ж року дід Андрій оженився на жінці, що не забоялася взяти на себе клопіт за його осиротілу сім'ю. Це була друкарка за фахом Ольга Миколаївна Атлярська родом з Гжатьска, нинішнього Гагаріна. Майбутнє дітей ввижалось дідові та мачусі досить надійним - дочки повиходять заміж, небідні, знайдуть собі непоганих женихів, а сина, як трохи підросте віддадуть у козачий кадетський корпус і тоді його життєвий шлях буде визначено. Але жовтнева революція та громадянська війна все перевернули. Почалось з того, що Андрія Мефодійовича більшовики заарештували і посадили в трюм баржі, де сиділи люди, небажані новій владі, всі незнайомі йому. Час від часу по два три чоловіки викликали і виводили з трюму. За хвилин 30-40 по тому над палубою лунали постріли і було чути сплески чогось важкого, що падало у Волгу... За два три дні викликали і Андрія Мефодійовича одного - виявилося, що його прізвище впало в око комусь з тих, що творив суд і розправу та знав мого діда. Він вибачився перед дідом і відпустив його додому... Далі під час громадянської війни та після неї дід "старался жить так, чтобы не попасть на баржу еще раз..." це його власний вираз. Саме тому він протягом війни весь час перебував на території, зайнятій червоними і з їх відходом з Царицина теж виїхав з ними. Коли ж червоні повертались дідова дружина з трьома дітьми евакуювалась з білими, вірніше з заводом ДЮМО, до Маріуполя, де завод так і не розвернувся а вона знайшла собі роботу у лікарняній касі. Проти надзвичайно голодного існування в Царицині тут було ситніше, але на сім'ю напали хвороби, ще у дорозі захворів на черевний тиф Валеріан, потім Зинаїда, а після їх видужання Сіма захворіла на запалення легенів, Зинаїда знов захворіла на висипний тиф. І нарешті захворіла мачуха на тиф "невизначеної форми", або голодний... Пропала б сім'я, якби не жила з нею у одній квартирі полька Розалія, прибиральниця місцевої польської школи і якоїсь польської установи, що була поруч. Тож у її кімнаті завжди було багато недоїдків зібраних по класах після занять і вона ділилася цим багатством з сім'єю Лобачових. Та й дещо перепадало їй і у установі та від місцевого ксьондза, що й у нього вона прибирала. Громадянська війна для цієї сім'ї закінчилась на Різдво 1918 року, коли білі відступили з Маріуполя. Сім'ї царицинців стали готуватись до воз'єднання з своїми родинами. По відступу білих до Лобачових завітав знайомий з Царицина швед Артур Тальберг, він приніс листа від дідуся, що був надісланий у одному конверті з листом від Тальберга-батька, що евакуювався з Царицина разом з нашим дідусем і повернувшись додому та дочекавшись відступу білих з Маріуполя довідався про адресу своєї сім'ї. Наш дідусь про всяк випадок доклав і свого листа у якому сповіщав сім'ю про те, що він знову працює на відродженому заводі керівником конструкторського бюро, як і раніше, одержав велику казенну квартиру і чекає на своїх. Навесні 1919 року вся сім'я возз'єдналась у тій квартирі в Царицині.
       Дідусь до 1933 року жив у Сталінграді, як стали звати Царицин, у своєму домі в центрі міста, що спромігся придбати і працював на заводі "Красный Октябрь" колишньому ДЮМО. Ця дідова оселя не збереглася, місце де вона була якраз навпроти нинішнього Будинку офіцерів. Третім членом їх родини з 1930 року стала домашня робітниця німкеня Амалія Костянтинівна Бем з поволзького німецького села.
       1933 року діду чогось закортіло перебратися поближче до Москви і він влаштувався на завод "Электросталь" коло Ногінська, але невдовзі поїхав працювати до Надеждинського Заводу (тоді Кабаковськ, тепер Сєров) за 300 кілометрів на північ від Єкатеринбурга. Деякий час попрацювавши там, він у 1936 році купив собі 3/5 будинку у Крюкові - селищі за 40 км від Москви та знайшов собі роботу у тресті "Оргаметалл" поблизу Ленінградського вокзалу, на який приходили приміські поїзди з Крюкова. Бабуся, дружина його, що досі була домашньою господаркою, стала працювати секретарем Крюківської селищної ради. У серпні 1937 року батько та мама зо мною були у Москві на екскурсії і вибрали день, аби завітати у Крюково, застали там одну тільки Амалію, вона сповістила, що " Фатер поехала работать в Балхаш, мутер поехал посмотреть.". Бабуся, проте, жити у Балхаші не стала, залишилась у Крюкові, тільки під час боїв за Москву була в евакуації в Чувашії. Дідусь по війні майже щорічно відвідував бабусю, остаточно ж вернувся до Крюкова у 1953 році, коли йому минуло вже 72 роки, трохи попрацював у якомусь металургійному закладі і перейшов на пенсію десь через півтора року. Коли я спитав якось його, чого він поїхав у Балхаш і проробив там 16 літ, він відповів "Я удрал от возвращавшейся баржи", коли ж я спитав що це за баржа, він розказав про арешт у 1917 році...
       Одного разу восени 1961 року мені зателефонував батько з Житомира і сповістив, що мама зараз у Крюкові - "...якщо будеш у Москві та захочеш побачитися завітай туди.". Я ж уже сидів з квитком у кишені, бо назавтра мусив бути у столиці на якійсь нараді. Тож увечері заїхав до дідової оселі. Зустріли мене бабуся і мати, що обіймаючи мене прошепотіла мені в вухо, що дідусь помирає. Я побачив дідуся на ліжку, з заплющеними очима, привітався до нього, він відповів "здраа...". Це було його останнє слово, жив він ще години три і непомітно помер... Поховали діда на Донському цвинтарі у Москві у 18-му колумбарії. Бабуся залишилася одна, переїжджати ні до кого з родичів не схотіла, допомагали їй сусіди, грішми допомагали дочки та я. За 11 років і бабуся померла у лікарні, поховали ми її у одній ніші з дідусем. Були вони нерелігійні і, готуючись до смерті заповідали мені кремірувати їх.
       Друга дочка Андрія та Лідії Лобачових була з якогось дива хрещена Сарою, після закінчення школи подалась на навчання до Дніпропетровська, де тимчасово працював дідусь, там вона закінчила профтехшколу, здобувши фах лаборанта з органічної хімії. Далі працювала у Нью-Йорку (так у ті часи звалось селище при станції Фенольна у Донбасі), звідки поїхала у Ленінград, до брата, що там працював і вчився. Там вона стала на облік на біржі праці та через деякий час, втративши надію знайти роботу, повернулася до батьків у Сталінград де, працюючи на заводі "Барикади", познайомилась з практикантом-дипломником Новочеркаського політехнічного Інституту Олексою Аристарховичем Ревенковим і одружилася з ним влітку 1930 року. Після одержання диплома, Олекса залишився працювати у Сталінграді. Молоді вирішили зачекати з народженням дитини до здобуття майбутньою мамою вищої освіти, за якою Сіма, як звали Сару у сім'ї, поїхала знову у Ленінград, чоловік же через деякий час виїхав до Свердловська, де з'явились привабливіші перспективи щодо роботи. Туди ж перевелась і моя тьотя у відповідний ВНЗ. Але Олекса з якихось причин, на початку 1936 року переїхав у Краматорськ на НКМЗ, відповідно і тьотя на дипломну практику виїхала туди ж у травні 1937 року разом з дочкою Ельгою, що народилась у березні цього ж року. А за тиждень 1 червня, Олексу заарештували і тільки через багато років сповістили про його смерть та реабілітацію...
       Після захисту дипломного проекту тьотю Сіму за її проханням призначили на роботу у рідне місто Сталінград. Жила вона з дитиною у Північному містечку заводу "Красный октябрь" у одній кімнаті трьохкімнатної квартири з дуже добрими сусідами. Працювала тьотя у заводській лабораторії робила хімічні та металографічні аналізи заводської продукції - якісних сталей.
       У 1942 році війна накотилася на Сталінград, що досі був у глибокому тилу, там і наша евакуйована сім'я перебувала деякий час у 1941 році. Тому у серпні 1942 року довелося тьоті Сімі з дочкою евакуюватись. Після двомісячних поневірянь, тьотя Сіма дісталася з донькою у Балхаш до батька і влаштувалася на мідно плавильному комбінаті. Там вона у 1949 році через службове листування познайомилась з Тарасенковим Миколою Мокієвичем, ленінградським інженером-механіком засланим у Мінусинськ. Напевне НКВД вважав його за потенційного ворога, бо Микола Мокієвич був колись білогвардійцем та мав брата білогвардійця, що, як згодом виявилося, жив у Парижі і під час другої світової війни приймав участь у французькому русі опору. Заарештовано було Миколу Мокієвича на початку війни мабуть про всяк випадок, бо свій довічний строк він одержав заочно, ні разу не побачивши слідчого чи суддів чи "трійку" що їх заміняла. Сидів у таборі з іноземцями - комуністами, що сподівались врятуватись у "соціалістичній" державі від Гітлера, Муссоліні, Франко, Хорті та інших фашистів, що панували у їхніх країнах. Помирало їх до 40(сорока) на день - врятувались... Микола Мокійович вважав, що вижив він лише завдяки тому, що не був іноземцем, до нього краще ставились, подеколи доручали щось зробити та за це давали дещо з їжі. Коли ж стало не вистачати фахівців на виробництвах, йому табір замінили на заслання у Мінусинськ, де він працював за фахом інженером-механіком. Після двох років знайомства з моєю тьотею , що виникло через службове листування, йому вдалося перевестися до Балхашу, де вони й побралися. Жінка його трагічно загинула невдовзі після війни. Сина Дмитра 1926 року народження було призвано у 1943 році до війська, де його теж посадили на 10 років за його зауваження, що у колгоспах працюють неефективно. Коли його випустили, він вивчився на інженера і до пенсії працював у тому ж Балхаші, ще й КПРС вступив. Вийшовши на пенсію оселився з дружиною Марією та дітьми у Білгороді в будинку, що побудували його батько та моя тьотя Сіма, вийшовши на пенсію у 1959 році. Красуня дочка Дмитра та Марії, Єлена, живе з своєю донькою у Обнінську після розлучення з чоловіком. Їхній син Олекса працював у Балхаші після закінчення Московського інституту кольорових металів, одружений, має двох синів, у 1996 році перебрався з сім'єю до батьків у Бєлгород. Дочка Миколи Мокійовича стала письменницею у Москві зараз на пенсії, самотня.
       На похованні Миколи Мокійовича у 1974 році я познайомився з його паризьким небожем виявилося, що його батько рідний брат Миколи Мокійовича, повіривши повоєнній сталінській амністії білоемігрантам повернувся з сином (дружина померла) до Радянського Союзу, не зважаючи на перестороги своїх французьких друзів, що його буде репресовано. Хай так, казав він зате Олег надбає батьківщину. Що ж, таки правда посадили старого і з 1948 року він відсидів 5 років, поки не помер Сталін. Вийшовши з ув'язнення він прожив ще два роки... Олег же закінчив факультет іноземних мов Ростовського університету і став перекладачем з французької на російську та навпаки. Відвідуючи літературні вечори у Москві, куди він перебрався коли там виникла потреба у перекладачах з французької після розвалу колоніальної французької імперії, Олег дізнався про існування письменниці Тарасенкової Наталі Миколаївни. Він зателефонував їй і спитав ім'я її діда. Вона відповіла "Мокій, а в тім, до чого це?". Олег сказав а до того, що ми з вами, майже напевне, двоюрідні брат та сестра. Так парижанин відшукав родичів. За життя Сталіна його батько остерігся шукати брата, аби ще й йому не завдати лиха.
       Донька тьоті Сіми коли підросла захопилася музикою і вивчилась у Алма-Аті на вчительку музики, попрацювала трохи у Балхаші, потім переїхала до вийшовших на пенсію батьків до Білгорода, а коли там стали очікувати на приїзд Дмитрової сім'ї, знайшла собі місце вчительки музики у Павлограді, де й одержала однокімнатну квартиру, що в неї прийняла і свою маму, після смерті Миколи Мокійовича. І жили мої найближчі родички у злагоді удвох, поки не померла тьотя Сіма у 1990 році. Тепер і наша Елочка теж пенсіонерка, регулярно відвідувала нас з дружиною, допомагала і допомагає нам і мені і підчас хвороби дружини і після її смерті.
       Брат моєї мами Валеріан по закінченні шкільного навчання подався у Ленінград за подальшою освітою. Там же став працювати у якійсь установі, що розробляла електронну військову техніку. Жив він бідно, недоїдав і у результаті цього та впливу сумнозвісного ленінградського клімату захворів на туберкульоз легенів. Через це змушений був перебратись у Москву де продовжував працювати конструктором електронної апаратури знову таки на оборонному підприємстві, оселився на станції Сходня за 30 кілометрів від столиці. Мабуть саме тому його батько підшукав собі оселю неподалік Сходні, у Крюкові, про що згадувалось. Валеріан одружився, та шлюб був нетривалий, чогось не вдався... У 1939 році знову одружився з небогою своєї мачухи Соколовою Іраїдою Валерієвною, студенткою Симферопольського медичного інституту. Влаштувавши з чималими труднощами її перехід до одного з московських медичних ВНЗ'ів, дядько з молодою дружиною перебрався до Митищ за 20 кілометрів від Москви де їм надали кімнату у двокімнатній квартирі поряд з новою Валеріановою роботою - Центральним Науково-дослідним та випробувальним інститутом Червоної Армії. У 1940 році народилася дочка Наталя. Побоюючись труднощів з малою дитиною, сім'я не зважилась на евакуацію восени 1941 року, але і Валеріан і його дружина до самої смерті з жахом згадували, чого їм прийшлось витерпіти у кинутому напризволяще місті і якою ціною вони все таки вигодували свою доньку... На щастя це лихо тривало недовго і з нового 1942 року стало трохи легше жити, бо фашистів відігнали від Москви. По війні Валеріан, у пошуках кращої долі переїхав у підмосковне селище Фрязіно у якому створювався великий науково-дослідний центр електровакуумної промисловості. У 1949 році дядькова сім'я перебралася туди у велику - квадратних метрів 25, чи не більше, кімнату, але знову у комуналці. 1950 року знайшлась у них ще одна дочечка Надія. Років за п'ять родина одержала нормальну трикімнатну квартиру. Валеріан був дуже освіченою людиною, ерудитом, захоплювався фотографією, був знаний у Фрязіні як переможець міських та інститутських фото конкурсів. Валеріан помер у 1959 році, дружина його Іраїда у 1972. Дочки їх повиходили заміж, народили дітей, живуть у гарних квартирах у Фрязіні. Дочка Наталі Катерина вже інженер і теж мама. ЇЇ братик Дмитро живе з мамою, батько його передчасно помер. У Надії син Сергій.
       Моя дружина, Анфіса Олексіївна, за батьком Кузнєцова старша (1923 року народження.) з чотирьох дочок Кузнєцова Олекси Івановича, селянина, та його дружини Фаїни Степанівни, уродженої Рязанової дочки ремісника, народилася у селі Укан Ярського района Удмуртії.
       Олекса Іванович, що народився 30 березня 1898 року був сьомою дитиною у своїх батьків єдиним довго очікуваним сином. Мав освіту в обсязі церковноприходської школи, працював у сімейному господарстві, у 1917 був призваний до війська, потрапив до Семенівського полку лейбгвардії, встиг побачити один раз царя і за кілька місяців повернувся до селянського життя, десь у 30-х роках вступив до колгоспу, якийсь час головував у ньому, керував об'єднанням підприємств з первинної переробки льону з гучною назвою "Льнозаводи" поблизу містечка Яр. Коли 1937 року одне з цих підприємств від чогось згоріло, його було звинувачено у шкідництві і, за 58 статтею тодішнього карного кодексу Росії, засуджено до 10-ти років таборів. 1939 року Олексу Івановича було звільнено і реабілітовано. З того часу і до виходу на пенсію він працював у системі "Заготскот" керівником пункту, керівником районної контори у Кіровській області в селищі Зуєвка, згодом у селі Мухіне.
       Фаїна Степанівна мала освіту в обсязі гімназії та фармацевтичної школи і деякий час працювала провізором, в Зуєвці працювала діловодом у школі, в Мухіному стала домашньою господаркою.
       У 70-х роках батьки моєї дружини переїхали до однієї з дочок - Ніни у Кірово Чепецьк, де і померли і там поховані.
       Друга їх дочка 1926 року народження Людмила, здобула освіту зубного техніка, 1944 року її було направлено на роботу у Бурят-Монголію, підчас війни була донором. У Бурятії після війни вийшла заміж, на початку 50-х з чоловіком, Красиловим Радієм Івановичем, перебралась до Іжевська де бездітне подружжя невдовзі розпалося. Після переїзду батьків у Кірово-Чепецьк теж переїхала туди, помінявши своє помешкання, а навесні 1999 року померла.
       Третя дочка, 1928 року народження, Ніна, закінчила у 1950 році Іжевський Медичний Інститут разом з своїм чоловіком, що з ним побралася у 1949 році. Тоді ж їх було направлено на роботу у Залізничний район республіки Комі, звідки вони через три роки переселились до Кірово Чепецька і стали працювати у поліклініці місцевого хімічного заводу, де працювали тривалий час і пенсіонерами. Нінин чоловік, Леонід Миронович Овчинніков, все життя уникав керівних посад після завідування "комічною" лікарнею, відбивався від запрошень вступити до комуністичної партії, але все ж за сумлінну працю був удостоєний у 1973 році звання Героя Соціалістичної праці. Донька їхня Ольга, 1953 року народження, після закінчення інституту у Пермі, працює інженером на тому ж хімзаводі, вийшла заміж у 1996 році.
       Четверта дочка, 1938 року народження, Маргарита, закінчила 1961 року Житомирський Сільськогосподарський Інститут, влаштувалась на роботу до якоїсь сільськогосподарської установи в Іжевську, добре себе зарекомендувала, як працівник, за що її було нагороджено путівкою у якийсь кавказький будинок відпочинку, звідки приїхала вже одружена по документи, одержавши які, поїхала до свого чоловіка - шахтаря у місто Шахти, де й мешкала до 1996 року. Чоловік Маргарити, Веніамін Батькович Касторнов загинув у автомобільній катастрофі на своїй машині восени 1982 року. Донька Маргарити і Веніамина Лариса, народилась у 1962 році, закінчила середню школу та Новочеркаський Індустріальний інститут, одружилась з своїм однокурсником Ульяновим, мешкає в Новочеркаську, де й працюють обоє, але зараз виховує двох синів сама - сім'я не склалася. Тепер і Маргарита, продавши своє шахтинське помешкання купила собі квартиру у Новочеркаську у будинку навпроти доньки і там живе.


ДИТИНСТВО

       Себе я пам'ятаю з 1929 року, тобто з третього року життя. Тоді наша сім'я мама, тато та я, мешкала у Кам'янці-Подільському на Шевченківській (колишній Житомирській) вулиці 61 (тепер 57). Найперший та найболючіший мій спогад про те, як ми з двоюрідною сестрою Вандою побігли брукованим двором, що спускався вниз до брами. Я за щось зачепився, впав обличчям на бруківку, добряче розбив і носа, і губи, і вилиці. Було дуже боляче і я плакав, особливо у дворі та у поліклініці де змащували мої рани йодом. З цього ж двору я рушив у свою першу мандрівку містом, на запрошення свого приятеля Адіка (Адольфа), без дорослих. Справа у тому, що нам дуже кортіло спуститись у каньйон річки Смотрич, що вздовж нього тягнеться наша однобічна вулиця, відокремлена парком від того каньйону, де на 35ти метровій глибині тече річка. Там в тій ущелині є оселі, ходять люди, співають півні, брешуть і день і ніч собаки, тож нам, малечі, дуже кортіло спуститись униз та подивитись зблизька на той цікавий світ, що мусимо спостерігати здаля згори. Батьки ж не хочуть нас туди повести та всіляко залякують тою прірвою, що до неї ведуть кілька пішохідних спусків з більш ніж двома сотнями сходинок.
       Ось і прийшов одного разу мій приятель Адік сам, без мами, та й моєї мами не було вдома, і запросив мене піти з ним туди, униз. На моє зауваження, що мама і тато не дозволяють мені іти з двору без них, він сказав, що то пусте, це вони просто так кажуть. Я повірив йому, бо насправді не бачив нічого поганого чи небезпечного у тому поході (автомобілів тоді практично не було), тож ми пішли у напрямі Нового мосту, перейшли в'їзд на нього і пішли другим парком повз кафе з ставком і коло кам'яної фігури копії кисловодського орла, стали перед спуском. Адік сказав, що боїться йти, сказав іди ти першим, якщо там нічого страшного, то вернешся і підем разом. Я відважно пішов, але пройшовши два марші, огороджені суцільними кам'яними стінами, я опинився у становищі, коли мені стало видно тільки стіни, східці та небо і стало якось моторошно, тож я подумав, а чого це я один маю тут ходити, хай і Адік іде, удвох буде веселіше. Я крикнув "Адіку, ходи сюди, тут не страшно!". Не почувши ніякого відгуку, я піднявся назад, дивуючись, чого мовчить мій супутник. Піднявшись, я не побачив ніяких ознак того Адіка, зрозумів, що мене обмануто, гірко заплакав від образи та пішов додому.
       Проходячи через в'їзд на міст, я впевненим кроком пішов у напрямі смугастої будки, стоявшої збоку вулиці, бо мама вчила "коли загубишся, зразу звертайся до міліціонера", "а що це - загубишся?" питав я  "Ну, коли опинишся у місті сам, без дорослих.". Отож сталася саме така ситуація і я йшов до будки з міліціонером. Бідний міліціонер аж засмикався (їй-бо пам'ятаю!) побачивши гірко плачучого малюка, трохи оговтавшись став розпитувати як моє ім'я, прізвище, де живе моя родина, я у відповідь показав напрямок на нашу оселю, назвав адресу та розказав як йти додому.
- То хіба ж загубився, коли все знаєш? Йди собі до мами!  
- А мама сказала звернутись до вас! -
- Так ти ж звернувся і я тобі кажу, йди додому!
Поки тривала ця розмова, зібралась юрба цікавих, аж з неї вийшла якась жінка та каже:
- Прошу пана міліціянта, я знам теґо хлопака. То пана аґронома син. Ми відведем єґо додому.
"Ми" то була групка поляків, які йшли звідкісь додому на Руські Фільварки. Пустили мене поперед себе та йдуть ледве-ледве, про щось пристрасно балакаючи. Я подумав чи я справді такий безпомічний, що вони мусять вести мене додому, наддав ходу і прийшов до зарюманої матері, котра зразу ж прив'язала мене до столу у вітальні мотузкою, щось коло метра, мабуть, завдовжки. Тільки вона пішла на кухню, я підняв плечем стіл, зняв з його ніжки зашморг і став вільним, та раптом почув голос моєї бабусі, батькової тітки, і скоріше знову причепився до столу. Зайшла бабуся і стала докоряти мені за мою погану поведінку. Аж тут з кухні долинули голоси і серед них обурений голос моєї мами. За хвилину все стихло, мати зайшла до вітальні та повідомила, що то приходила компанія, яка взялася довести мене додому і сповістила про мою втечу від неї, тож мама сказала кілька теплих слів тій компанії.
       Мій потяг до мандрів невдовзі був задоволений мамою, що цього ж року поїхала зо мною у Сталінград, аби показати свого первістка батькові та мачусі, що там мешкали. Їхали з пересадкою і одного холодного сонячного ранку я опинився у Києві на майдані перед якоюсь велетенською спорудою з дощок, де мене залишила мама, що пішла щось робити з залізничним квитком, наказавши мені стояти на місці і не рипатись, що я й виконував, лише повертаючись навколо вертикальної осі аби роздивитись що діється навколо, бо звідкись сильно гуло. Людей поблизу не було, тож і спитати ні в кого. Аж тут прибігла мама, схопила мене за руку і ми побігли кудись. На бігу вона на мої запитання відповіла, що дошки то "лєса", а гуде аероплан, як тоді називали літак, показала рукою кудись на небо, та я не роздивився, бо мати дуже спішила. Вже за кілька років потому мати дала розшифровку цим спогадам: було це на привокзальному майдані, у риштуваннях ("лєсах") був вокзал, що тоді будувався. А ще за кількадесят років, проходячи по привокзальному майдані Києва, я згадав, що те гудіння, що зустрічає мене у Києві я вперше почув ще у трьохрічному віці - гула електростанція, Підчас перебування у цьому місті я неодноразово бачив широченну Волгу, всю у райдужних плямах, пароплави на ній, залізницю на березі, базар на розташована поряд. Їдучи з Києва ми десь проїжджали тунелі та похмурі брудно-жовті скелі вздовж залізниці - на Донбасі, як я згодом довідався. Дуже сподобався мені освітлений трамвай у Сталінграді, що ним ми їхали з вокзалу того ж таки, мабуть, дня, з нікельованою вертикальною трубою, до якої було припасовано сидіння водія трамваю, сам водій з вусами, дзвінки та гуркіт. човнах  тепер  такого не побачиш. Ми з мамою переходили по дошках з човна
на човен у пошуках потрібного товару, кавуни для продажу плавали просто у воді між човнами...
       Одного разу я бавився у дворі, дідусь лагодив паркан, а з другого боку паркану на нього видряпався сусідський хлопчик мого віку та здивовано
- саме так це мені запам'яталося, дивився на мене. Коли за багато років по тому, я розказав дідусю, що все життя мене мучить цей спогад чи справді хлопчик дивувався, а, якщо так, то чому? Дід засміявся і сказав, що цей випадок і йому закарбувався у пам'яті на все життя, бо він вперше почув від свого онука українську мову, та ще й незвичного для нього діалекту. Дідусь поліз у якусь свою течку, знайшов якогось старезного папірця і прочитав: "Хлопчик, злапай мені метелика!". Саме так я звернувся до того сусіди, бо метелик, за яким я ганявся полетів у його напряму. Вжив я українську мову мабуть за звичкою спілкуватись нею з людьми сільського вигляду, бо з перших своїх слів, як казала моя мама, я спілкувався російською мовою з нею та татом, а українською з нянею Явдохою та сільськими родичами з не далекого села Адамівки, де мешкав мій дід та батькові брати з своїми сім'ями. На превеликий жаль, мій сталінградський дід не віддав мені папірець з моїми словами, а по смерті дідуся десь ділася і вся його течка.
       Дідусь якось повів мене до пічника, якому був винен три рублі і, залучивши мене до розплати з пічником виклав мені, трирічному, перший урок з економіки. Тоді я вперше довідався, що гроші це міра затраченої праці, що дозволяє пічникові за його працю, потрібну нашій сім'ї, одержати те, що потрібно його сім'ї, але відсутнє у нас.
       На день народження у Сталінграді мені подарували іграшкового літака, але я зовсім не пам'ятаю як він виглядав. Може саме цей літак став першою моєю технічною іграшкою. А після повернення до Кам'янця мені подарували модель автобуса. Мене дуже зацікавило, що ж у того автобуса всередині. Розуміючи, що й інших дітлахів це цікавить, я зібрав невеличку компанію і з нею заходився розбирати цей автобус, але мама у кімнаті почула тріск і вискочила подивитись, яку ще шкоду робить її синок і вжила відповідних заходів. Але я вже встиг роздивитись, що мій автобус це тільки кілька шматків дерева зібраних докупи у формі автобуса, я ж сподівався розібравши іграшку побачити з чого складається справжній автобус. Sancta simplicitas!
       Восени цього ж таки 1929 року я познайомився з релігією. Батьки мої були переконаними атеїстами, мама навіть у другому поколінні. Тож вони мене не охрестили, чим зіпсували взаємини з тьотею мого тата, виростившою його по смерті матері, що сталася у 1902 році. Але за два тижні бабуся прийшла миритися, запропонувала свою допомогу у моєму вихованні, прийнявши умову не залучати мене до релігії . Років зо два вона щоденно бувала у нашій сім'ї, водила мене на прогулянки, читала та розказувала казки, байки. Була у мене і няня бабусиного віку, але вона чомусь запам'яталася мені тільки у кімнатній обстановці. Ця добра жінка залишилась в моїй пам'яті тим, що кілька разів розказувала на моє прохання казку про ІвасикаТелесика, яка мені дуже подобалась і тим, як я до неї лащився, коли вона нездужала.
       Одного разу бабуся ведучи мене додому з прогулянки зайшла зі мною до церкви, що й досі стоїть на Руських Фільварках. Залишивши мене коло дверей, вона пішла ставити свічки коло якихось картин, так я сприйняв ікони. Роздивляючись навкруги я помітив кілька бабусь що стояли навколішки, щось шепотіли, хрестилися та, як мені здалося, били чолом по підлозі . Коли бабуся привела мене до мами і пішла по своїх справах, я у своєму куточку став і собі хреститися та бити чолом підлогу аби виявити, що при цьому почувається. Мама цього не бачила, бо поралася на кухні, але батько, прийшовши з роботи, застав мене за цим заняттям, розпитався з якого дива я таке роблю, розтлумачив, що то заняття не для малих, а що воно й до чого, я довідаюсь, коли підросту. Після я став свідком і розмови батька з бабусею, коли він докоряв їй, що вона не виконує домовленості про моє атеїстичне виховання. Бабуся виправдовувалася тим, що вона нічого мені не поясняла, теж казала що я замалий для розмов про церкву, але й помислити не могла, що на мене так вплине відвідання церкви, залишити ж мене надворі забоялась, бо з німецької школи, що була навпроти церкви, вирвалась саме у цей момент юрба школярів на перерву. До речі, коли ми вже йшли від церкви бабуся назвала мене по імені і німецькі школярі, почувши моє ім'я, оточили нас і виказували своє дружнє ставлення до мене, хоч бабуся їм відразу пояснила, що ми не німці.
       Ось так я довідався, що, крім нашої сім'ї, наших родичів та поляків, існують ще й німці люди, які балакають по-своєму, незрозумілою для нас мовою і що в мене німецьке ім'я. Про існування інших націй я довідався досить пізно - у шестирічному віці.
       Якось мій тато дістав з шафи якусь темну скриньку, щось з нею зробив і вона стала схожа на маленьку гармонію. Я спитав чи збирається тато щось заграти,  він засміявся, поставив цей предмет на стіл та запропонував глянути на нього ззаду. Глянувши я побачив дуже красиве зображення саду, що був за вікном, тільки чомусь догори ногами. Я попрохав батька перевернути цю штуковину, аби побачити зображення у нормальному стані. Він, посміхнувшись зробив це і весело засміявся, коли побачив мій подив, що зображення не перевернулося. Так я познайомився з фотоапаратом. Невдовзі мене стали готувати до зими - купили мені зимове пальто та шапку