Tanya Terra

Осіннє чудо

   Жовкнуть трави...
   Жовкнуть дерева...
   Жовкне час...
   І обличчя Миколине теж пожовкло. Уже не віддзеркалюються в його очах іскристі промінці молодості. Фігура його вдягла рамку монументальності.  Десь у літі згубилась сопілка фантазерства, і на горизонті далекої весни ледь жевріє світанкова зоря юнацького кохання. А серце, мов павук, усе пряде й пряде одну й ту саму мелодію.
   "За що ти мене, Миколо, так не любиш і не слухаєшся мого голосу?"
   І раптом - один розчерк у книзі життя, і на небі душі знову з'являється ранкова зоря.
   Що це?! Стареча хвороба? Чи бажання вхопитися за літо? Чи, може, серце завжди казало правду, а він його не слухав?..
   У тій далекій весні він покинув Її... І покинув зорю, що вказувала на неї.
   А тепер змучене серце саме? пішло за зорею. І знайшло Її. Як же воно впізнало голос іншого серця за цегляними стінами душі, що збудували роки??
   Його маленька Галочка пропливла бурхливою рікою часу і стала зів'ялою жінкою. Не йому судилося проплисти з нею... А може, він того не схотів?
   Марнославство, грошолюбство, малодушність - стали колись стіною між ними. Він обрав ІНШУ.
   А тепер, коли пилюгою припали всі почуття, світанкова зоря опинилася раптово поруч.
   І спустився з неба біль і впав йому в серце:
   "Пробач, що залишив тебе одну в тій далекій дорозі.
   Пробач, що не садив з тобою сад.
   Пробач, що хотів стерти сліди Любові на піску своєї пам'яті."
   І вона простила. Але повернутися не змогла - роки збудували занадто високі стіни...
   Тепер у Миколи в очах виблискують промінці занебесної надії. І фігура його вже не скута рамкою монументальності. Віднайшлася сопілка фантазерства. І світить, світить зоря.
   Жовкнуть трави...
   Жовкнуть дерева...
   Жовкне час...
   А Миколине обличчя цвіте. Любов творить чудеса!
  
  
   Київ, 28.09.2005