Костянтин Хмара

Твори

Жив якось один дядечко

Жив якось один дядечко
Жив якось один дядечко. І цьому дядечку дуже подобалися молоді дівчата. Точніше навіть не молоді дівчата, а молоденькі. І навіть не молоденькі дівчата, а маленькі дівчатка. Йому хотілося доторкатися до них, гладити, а далі навіть сказати страшно. У нього була дружина і троє дітей. Але всі три – хлопчики. І він захотів, щоб народилася дівчинка. Але у нього знову народився хлопчик. А потім ще і ще. Так народилося у нього аж дванадцятеро хлопчиків...

Читати повністю →

Ковзаючий по воді

Він завжди нерухомий. Лише маківка його голови з темним, ніби липким пасмом волосся і бездонними очима видніється з темної, повної таємних сновидінь води. Сновидінь, затоплених глибиною печалей і страхів.  
Він завжди нерухомий. І лише його очі не можуть знайти спокій. Ніколи.. Під вічний, тужливо в'язкий, ніби бурчання, шепіт, витікаючий з глибин темної води його очі блукають, немов ковзають по нескінченній, невідомій воді і стежать..
Завжди....

Читати повністю →

Мачуха

Я знову і знову згадую ті давно минулі дні. Як і раніше облітає листя з дерев, так само по середах ідуть дощі. Я проходжу повз тролейбусної зупинки, де щодня, за будь-якої погоди, за будь-яких обставин щось таки та продається. Зупиняюся біля старенької, що торгує квітами. Коло її ніг завжди багато троянд, гвоздик, нарцисів, тюльпанів, жоржин. Але мені потрібні не вони. Мене ваблять білі як сніг, ніжні і витончені, величезні лілії. Вони неначе випромінюють тепло, ласку, ніжність...

Читати повністю →

Море

Тепер ти знаєш, що таке любов?
Тепер ти знаєш, що таке самотність?
Це не тоді, коли ти один. Ти можеш бути оточений сотнею, тисячею людей, і не просто людей, — це можуть бути твої друзі, близькі, родичі. Але й серед них ти самотній. І всі твої близькі далебі не близькі твоїм думкам, твоїй душі. Так, ти не один, але ти самотній.
Я знаю, де витоки тих магнітних річок, якими оповита душа, в яких захлинулася свобода. Я ніколи тебе не відпущу... Я ніколи тебе не впущу. Ні в оселю, ні в душу...

Читати повністю →

Риб'ячий бунт

За царя Гороха, як було людей трохи, за царя Панька, як була земля тонка, в маленькому глухому містечку жили–були діти. Звичайно ж у них, як і у всіх дітей в інших містах, містечках, та мабуть і в селах, були батьки. І ось вирішили якось діти повбивати до біса всіх дорослих. А що? Цукерки наминати досхочу не дають – раз, гуляти допізна не дозволяють – два, ну а три, чотири, п'ять – це вже саме собою вирішиться – не всі діти ще й до трьох рахувати вміли.
Але обурені дуже. Вкрай!..

Читати повністю →

Самотність

Яка біла і пухнаста ця перина! Наскільки ніжна вона і наскільки чиста! Господи, як було незатишно там, — на землі! Але я піднявся над землею – над її суєтою і тлінністю, печалями і страхами. І там унизу залишилося все, що колись тримало. Листя, стебла, гілля, коріння. Я став вільним і крила розгорнулися, подібно до квітки, що розпустилася.
Я злетів над землею, поринув над межами, наповнився свободою, як значенням. І значенням, як свободою...

Читати повністю →

Свистяча роза

Жила-бути дівчина Оксана. Проста така, навіть трохи сором'язлива. Жила в звичайному маленькому провінційному містечку посеред багатолюдної столиці і мріяла про велику і чисту любов. Як, утім, багато хто в її віці.
Йшла вона якось по парку в центрі вулиці. Вже була осінь, листя з дерев зривалося і поволі летіло, підхоплене спекотним вітром. На колись ніколи не порожній клумбі красувалася одна єдина троянда. Як не банально, рожева...

Читати повністю →

Фіфторок

Пам'ятаєш, як ми голячком купалися в небі? Пустували в променях, плескалися в березовому соку ранкового озону. Я стрибав і верещав, мов дитина, розбризкуючи свій сміх по окрузі. А твої сірі зірочки, що іскрилися ніжністю, випромінювали аромат свіжості, бадьорості, і в той же час спокою, добра й теплоти. "Це все — наше", — читав я в них.
Невже Фіфторок не прийде? Сьогодні ж субота... Вихідний. Можна було б...
Щоразу я немов боюся втратити цей шанс — знову бути разом...

Читати повністю →

Хоуп

" Тобі коли-небудь здавалось, що ти живеш дарма?
Тихо сповзає на землю вечірньою загравою непереборна, невгамовно важка туга. Туга про вчорашній день, про тривожний невідомістю день завтрашній. Час проходить крізь утомлене тіло і я не маю сил утримати його. Краєчком він чіпляється за серце й вивертає навиворіт всю мою душу. Очі втомилися визирати споконвічний міраж незвіданого щастя. Вони гаснуть разом з упавшим сонцем.
Іноді ми не маємо сил упоратись із внутрішньою свободою...

Читати повністю →