Осінні замальовки (твір з елементами опису природи)
Я стою під дощем. Навколо мене немає жодної людини, а я чекаю. Чекаю, коли під вагою теплих крапель жовто-червоний кленовий лист впаде мені під ноги і весь залитий сльозами бездушно видихне останню порцію спогадів про тепле літо... Він падав дуже довго, кружляючи в повітрі, мов не хотів лежати на землі, а бажав залишитися на тонкій гілочці дерева. Де-не-де ще залишались зелені листочки, але красива осінь вже вишивала клени червоним, жовтим, срібним, золотим. Листочки ніби просили: "Виший нас зеленим, нам хочеться жити". Але осінь все далі й далі тягла золотаву нитку. Проте дерева хапалися за кожний листок, бо не хотіли скидати свій наряд.
Дмухнув теплий вітер, переплутав моє волосся, схопив мене за руку й повів кудись далеко-далеко. "Я не хочу йти", — кричала я йому, але вітер впевнено підштовхував мене все далі й далі. Я йшла по листю, воно котилося переді мною, ніби вказуючи дорогу. Нахиляючись і хапаючи перші-ліпші листочки, я все заглиблювалась у парк, аж доки не дісталась до невеличкого озерця, що сховалось у самому куточку. Воно не було спокійним, як влітку. Розбурхане осіннім дощем, кидало свої хвильки на берег. Вони бились одна об одну і аж постогнували. Раптом вітер вщух на мить, і втомлені хвилі заспокоїлись, зупинили свій біг. Плесо озера стало темним і гладким, тільки листочки, що так привітно підстрибували переді мною щойно, нерухомо лежали на воді. Всіх розквартирувала хазяйка Осінь.