Є у старому центрі Харкова невеличкий сквер, де, здається, застиг час. Височать поруч величезні будинки, мчать авто, вирує поруч центральна вулиця майже двохмільйонного міста. А тут, за чавунним плетивом невисокого паркана, вузька смужка зелені, лавочки. Навіть не сквер у звичайному уявленні — просто алея. Від Сумської до Пушкінської. Невеличка, навіть прозора взимку та ранньою весною.
Це якщо дивитись зовні, з боку міста. А коли ти там, на лавці, то почуваєш себе, немовби за прозорою стіною. Особливо у сутінках, коли засвічують старовинні "пушкінські" ліхтарі.
Цей сквер офіційно називають Театральним. Я ж для себе називаю його літературним. З обох кінців скверу — пам'ятники. Точніше — бюсти письменників.
На вулицю Пушкінську, на маленький майдан Поезії — дуже влучна назва! — дивиться Пушкін. Класичний простий постамент із світло-рожевого мармуру. Знайома з дитинства кучерява голова поета. Умовний обрис плечей. Нічого надзвичайного, але кожного разу я з якимось трепетом і повагою читаю: "Олександру Сергійовичу Пушкіну — від міста Харкова". Я уявляю собі, як мої земляки збирали кошти, щоб вшанувати пам'ять Пушкіна до 100-річчя з дня його народження, і теж почуваю себе часткою великого читацького загалу.
А на Сумську, саме на театр української драми, дивиться Гоголь. Знову мармуровий постамент. Усміхнене обличчя ніби підморгує тобі. У руках — так, це кам'яне погруддя має руки, худорляві, жваві — невеличка записна книжка і перо. Мабуть, саме зараз народжуються рядки з "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки". Я дивлюсь на його посмішку і згадую, що Гоголь народився 1 квітня, і теж посміхаюсь. На постаменті — витівний рослинний орнамент, мов нарис пером, і автограф письменника. Цей пам'ятник теж поставлено харків'янами до 100-річчя від дня народження письменника.
Так, мабуть, і треба, щоб вони були поруч, як і в житті, як на сторінках наших перших шкільних книжок.