За рік закінчується моє шкільне життя, і настає час вирішувати, ким бути, яку професію обрати. Якось ми з татом розмовляли на цю тему. "От що я скажу тобі, доню. Важливо не те, ким станеш, а якою людиною ти будеш, — зауважив він. — Звичайно, професію собі треба обирати таку, щоб до душі була, щоб тобі хотілося щодня йти на роботу, щоб у роботі розкрилися всі твої таланти. Але ким би ти не працювала, важливо — я так вважаю — як ти ставитимешся до роботи, працюватимеш на совість, чи так, аби заробити щонайбільше грошей. Та й зі співробітниками треба навчитися спілкуватися, щоб тебе люди поважали, відчули в тобі порядну людину. Та ти ще із мамою про це поговори".
Час спливає швидко, хоч-не-хоч, а визначатися треба.
— Може, мені також стати медиком, як і ти? — вирішила я порадитися з мамою.
Мама моя працює медсестрою у спеціалізованому будинку малюка. Це такий дитячий заклад, де перебувають хворі малюки, котрих з якихось причин залишили батьки. Про свою роботу вона чомусь майже нічого не розповідає. "Робота, як робота, нелегка", — невизначено відповідає вона.
— Медиком, кажеш, — перепитала мене мама, — а чужий біль зможеш терпіти? І водночас не стати черствою, співчувати людям?
— Не знаю, — сторопіла я.
— Із хворими спілкуватись — невелика радість, якщо не мати чуйного серця, що будь-якої миті готове відгукнутися на людський біль.
Такі слова я чула від неї вперше. А вона розмовляла зі мною, як із дорослою, серйозно і відверто. Якось пильно подивившись на мене, наче над чимось роздумувала, вона сказала:
— Добре. Хочеш спробувати стати медиком — я тобі допоможу. Домовлюся з головним лікарем, влаштую тебе на літніх канікулах у наш будинок малюка нянею. Місяць пропрацюєш, витримаєш — бути тобі медиком. А ні — обирай іншу професію.
— Здорово! — зраділа я.
— Май на увазі — робота у нас нелегка, — зауважила вона.
Закінчивши 10-й клас, я вирішила спробувати попрацювати у будинку малюка. Спочатку мама влаштувала мені своєрідну екскурсію: показала групи, познайомила з працівниками, дітьми. Побачивши мене, старші дітки кидалися до мене з вигуком "Мамо! Мамо!"
Я розгубилася, але мама мені пояснила, що так вони зустрічають майже кожну незнайому людину.
Нарешті ми зайшли у групу, де саме працювала мама — тут були дуже хворі дітки.
Тепер я зрозуміла, чому вона уникала розмов про свою роботу. Весь день до кінця зміни ми працювали з мамою удвох. Вона показувала мені, як годувати дітей, купати їх, вкладати спати. Кожна дитина мала свій режим харчування, сну, прийому ліків. Спочатку мені було навіть страшно підходити до деяких дітей. І тут мені на допомогу прийшла мама:
— Ти не бійся, доню, вони такі ж самі діти, як і інші, тільки дещо особливі. Тяжка доля їм випала. Часто це діти, чиї батьки хворі на алкоголізм чи наркоманію. Лікарі борються за їхнє життя, прагнуть якомога допомогти їм.
І тут в мені наче щось надломилось. Я сіла і розплакалась.
— Мамо, а навіщо лікарі борються за їхнє життя? Щоб подовжити їхні муки? Кому вони потрібні, ці каліки, якщо навіть рідні батьки від них відмовилися?
— Доню, не ми даємо їм життя, не нам його й забирати. Чи можемо ми спокійно спостерігати, як дитина помирає? Ці діти потрібні тим, хто працює з ними, і ще багатьом іншим, хто чимось їм допомагає. Вони потрібні нам для того, щоб ми залишалися людьми. А ще ми потрібні одне одному, щоб навчитися любити — у найвищому розумінні цього слова. Не тільки ми, а й ці діти також мають навчитися любити.
Я здивовано поглянула на маму.
— Так, так. І навчитися цього вони можуть, лише відчувши на собі любов інших людей.
Знаєте, від того дня я наче подорослішала. 1 поглянула на світ зовсім іншими очима. Я все-таки пропрацювала місяць у будинку малюка. З часом я стала спокійніше реагувати на те, що бачила, прикипіла серцем до тих діточок, у мене навіть з'явилися свої улюбленці. Тепер я впевнена — я хочу стати лікарем і робитиму все, аби моя мрія здійснилася.