"Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу"
(творчість Василя Симоненка)
Суворі юнацькі очі уважно дивляться на нас з обкладинки книги. Очі людини, погляд якої, попри всі життєві негаразди, залишився вольовим, пронизливим і відвертим. Юнак, що вмів по-справжньому любити і страждати, що не тільки своїми творами, а й своїм життям довів вірність добру і правді, ніби заглядає мені в душу. Це очі Василя Симоненка — поета, якому судилося прожити усього 28 років, але залишитися в пам'яті народній назавжди.
"Ненавиджу смерть", — писав він у своєму щоденнику. Чому ж саме його життя мало обірватися так раптово? Митець, що став черговою жертвою комуністичного режиму, назавжди залишився двадцяти-восьмирічним. Тому, мабуть, кожне наступне покоління буде вважати Василя Симоненка своїм однолітком і, гортаючи сторінки, знаходити в поезіях відгуки власних емоцій і почуттів.
У своїх творах Симоненко звертався до вічних тем: дружба, кохання, патріотизм, правда і кривда. Поезії його такі прості. Прості, як усе геніальне. На мою думку, творче кредо поет сформулював у сонеті "Я":
Не знаю, ким — дияволом чи богом —
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
І говорити правду всім бульдогам.
Здається, він любив так щиро, ніжно і самозречено, як не вмів ніхто, але і ненавидів так само сильно свавілля, підлість і лицемірство. Найбільша любов поета — це рідна земля, Україна, саме цій темі присвячена більшість творів Симоненка: "Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова..." — освідчується поет к творі "Задивляюсь у твої зіниці..." Щиро захоплюється Батьківщиною:
Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік...
Інтимна лірика Симоненка не менш емоційна. Кохання — не лише щастя, це іноді і страждання. Ставлення ліричного героя до жінки сповнене світлом, одухотвореністю. Здається, і сам поет кохав, як і жив, — "сильно, безоглядно до краю":
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть горді Ти.
Хіба можуть не хвилювати читача почуття зраненого від нерозділеного кохання серця, що стікає болем:
Але ми з тобою... Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
("Ну скажи, хіба не фантастично...?")
Кохання — це єднання. Єднання ідеалу й розуму, душі й тіла, щастя й обов'язку. Постійна невтомна праця, котра полягає в тому, щоб розкрити невідомі грані характеру коханої людини, й, відкриваючи їх, не переставати дивуватися, як багато залишилося невідомого. "Математика" кохання В. Симоненка є простою:
Одному лиш мені відомо:
Ікс плюс ігрек — це будеш ти.
Симоненко належав до когорти "шістдесятників" — митців, що не боялися говорити правду, не корилися владі. їх називали зрадниками й відступниками, не друкували їхні твори, знищували морально й фізично. Але справжнє мистецтво не можна вбити, не можна посадити за грати слово правди. Воно все одно відроджується й повертається до людей. Таким було мистецтво слова Василя Симоненка, що стало духовним здобутком світової культури.