Мотиви лірики Василя Симоненка
Він прожив на світі лише 28 років (з них художній творчості були віддані переважно безсонні ночі останніх семи літ) і назавжди ввійшов до історії рідної літератури. Центральною в його творчості слушно вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу, висловленої з недвозначною відвертістю (і в цьому — пряме продовження шевченківських традицій), поєднана з ідеєю неповторності людського "я". Відтак і основним літературним родом виступає лірика.
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Біївці Лубенського району на Полтавщині. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету. Далі — робота в "Черкаській правді" (1957-1959), "Молоді Черкащини" (1960-1963), власним кореспондентом "Робітничої газети" й літературна творчість. Помер — 13 грудня 1963 р., похований у Черкасах. Між цими датами — напівголодне довоєнне дитинство, лихоліття й злидні, студентське братерство (але й нашпигована пильними шукачами "ворогів народу" атмосфера), літературна студія імені Василя Чумака (скорочено СІЧ), творчі суперечки в гуртожитку, далі активна участь у роботі Черкаського обласного літоб'єднання, нарешті — вихід єдиної прижиттєвої збірки "Ти і грім" (1962).
Рано усвідомив і передрік свою долю. Двадцятирічному поетові ніби диктувала невідома сила:
Не знаю, ким — дияволом чи богом —
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
І говорити правду всім бульдогам.
Сонет "Я" написано 1955 р., задовго до однойменне відомого вірша "Я..." ("Ми — не безліч стандартних "я", А безліч всесвітів різних"). Тоді ж, у студентські роки, буквально напередодні офіційного "розвінчання культу особи", з'явився ще один сонет "Поет" (написаний у лютому 1956, опублікований тільки 1988 р.), де є й такі промовисті рядки: "І піддавшись зарібку легкому, Я не прислужував ніколи і нікому".
Новаторство поета "йде не стільки шляхом винаходу нових художніх форм... скільки в сфері нових художніх ідей". Ці ж ідеї з недвозначною прямотою були висловлені в поезіях "Жорна", "Мій родовід", "Піч", "Перший", "Дід умер", "Варвари", у циклі з дев'яти віршів, озаглавленому, як і вся збірка, контрастним поєднанням традиційних звукових образів-символів — "Тиша і грім". Збірка — виквіт студентської юності та перших років самостійного трудового життя поета. Тут ще є чимало віршів, які несуть на собі виразні риси учнівства, проте щирих, милих у своїй наївній недосконалості, пройнятих світлим юнацьким смутком од неподіленого романтичного кохання. Чи не найвиразніше його втілено у таких відомих віршах із наступних збірок, як "Ну скажи — хіба не фантастично...", "Розвели нас дороги похмурі...", "Все було. Дорога закричала...". Згодом додадуться й земніші мотиви ("Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної...", "Там, у степу, схрестилися дороги...").
Непогано вдаються поетові й суто пейзажні замальовки ("Флегма тично зима тротуаром поскрипує...", "Вже день здається сивим і безсилим...", "Степ", "Зимовий вечір").
Тематико-проблемний діапазон першої збірки й загалом творчості поета розширюють сатиричні та гумористичні твори, виконані в традиційному для української гумористики ключі, десь і вторинні (коли згадати доробок Л. Глібова, С. Руданського, В. Самійленка).
Іронічно-саркастичний струмінь посилюється в другій, посмертній збірці поезій "Земне тяжіння" (1964). На ідеї парадокса побудовано вірш "Люди часто живуть після смерті...". Кінцівка вірша звучить цілком серйозно, надто ж з огляду на реальний контекст його написання: "Їй-право, не страшно вмерти, А страшно мертвому жить".
Робилося все, аби притлумити резонанс його правдивого слова. А, проте, воно звучало — переписуване, читане на літературних вечорах, у студентських аудиторіях, у колах національно свідомої інтелігенції. "Ти знаєш, що ти — людина...", "Де зараз ви, кати мого народу?..", "Україні", "Задивляюсь у твої зіниці...", "О земле з переораним чолом...", "Земле рідна! Мозок мій світліє..." — ніби фрагменти однієї виболеної думи про долю народу, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних та редакторських втручань (а часом — і авторських пом'якшень). Так, із вірша "Задивляюсь у твої зіниці..." вилучили рядки: "Хай мовчать Америки & Росії, Коли я з тобою говорю!" У третій строфі поезії "О земле з переораним чолом..." рядки оригіналу "Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!", побудовані на контрастних оксиморонних парах, набули під час друку такого вигляду: "Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!" Із вірша "Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок..."; (зб. "Поезії", 1966) вилучили строфу:
Коли б я міг забуть убоге рідне поле...
За шмат ції землі мені б усе дали.
До того ж і земля ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.
Не спокусившись на легкий хліб, зокрема ціною зради товаришів, яких звинувачували у формалізмі, В. Симоненко вже без надії надрукуватися (бо, як зазначає в заведеному тоді ж таки щоденнику, отримав відмови з усіх видань), пише свої чи не найдовершеніші речі. До них належить і "Казка про Дурила". У ній прочитуємо болісно-в'їдливу сатиру не тільки на сталінське беззаконня, а взагалі на будь-яку абсолютистську суспільну "гримасу", за якої "припускається" можливість побудувати царство гармонії на людській крові.
Емоційно й художньо багата, відверта й наповнена болем і радістю серця, лірика Симоненка чекає на нові покоління своїх шанувальників. Головним її мотивом є любов до України і її народу.