Образ України у творчостi Тараса Шевченка (дипломна робота)

Реферат

Образ України

у творчостi Тараса Шевченка

Дипломна робота

ВСТУП

Уже для багатьох поколiнь українцiв – i не тiльки українцiв—Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється iлюзiя, нiби ми все про нього знаємо,все в ньому розумiємо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя. Шевченко як явище велике й вiчне – невичерпний i нескiнченний. Волею iсторiї вiн ототожнений з Україною i разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе новi днi i новий досвiд народу, вiдзиваючись на новi болi й думи, стаючи до нових скрижалiв долi. Вiн росте й розвивається в часi, в iсторiї i нам ще йти i йти до його осягнення. Ми на вiчнiм шляху до Шевченка…

Тараса Шевченка розумiємо настiльки, наскiльки розумiємо себе – свiй час i Україну в ньому. Але, щоб краще зрозумiти його як нашого сучасника, траба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспiльства XIX столiття. Вiн сам приходить у наш день. Але й ми повиннi йти у його час. Лише так мiж нами й ним буде глибше взаєморозумiння.

Ми щиро запхоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповiстю i моральною чистотою, почуттям соцiальної i нацiональної справедливостi, вiдданiстю правдi i свободi. Та чи можемо сповна уявити собi, що за цим стояло,скiльки це вимагало душевних сил i боротьби, скiльки це коштувало мук i болю, скiльки для нього треба було прозрiнь думки i висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспiльства, його сучасникiв. А також конкретний контекст полiтичного, iдеологiчного, культурного життя Росiйської iмперiї середини XIX столiття, в якому поставало i утверджувалося нове, шевченкiвське самоусвiдомлення України.

Коли поглянути на ставлення росiйської громадськостi i журналiстики 30-50-х рокiв XIX столiття до України та вiдроджуваної української лiтератури, то впадає у вiчi строкатiсть i суперечливiсть картини оцiнок, мiркувань, прогнозiв. Вона не вкладається в апрiорну схему, до якої десятилiттями вдавалася спрощувальна, заспокiйлива думка: мовляв, прогресивнi сили росiйської громадськостi пiдтримували зусилля українцiв, а реакцiйнi – їм перешкоджали. Насправдi все було складнiше, драматичнiше i заплутанiше.

Росiйська громадськiсть першої половини XIX столiття перебувала значною мiрою в полонi упереджень i елементарного незнання iсторичних, культурно-традицiйних, мовних та iнших аспектiв процесу вiдродження української лiтератури – як провiщення нацiонального вiдродження взагалi. Багатьом здавалося, що це – пуста витiвка окремих оригiналiв або iнтриганiв, яка не спирається на якусь традицiю чи грунт. Вiдоме висловлювання Вiссарiона Бєлiнського про те, що нiбито лише возз'єднавшись iз Росiєю, Україна вiдчинила дверi освiтi й цивiлiзацiї. Таке довiльне мiркування цiлком суперечило iсторичним фактам, якi свiдчили про прямо протилежне – i про високий рiвень освiченостi й культури в Українi ХVII-XVIII столiть, i про визначальну роль українських просвiтителiв, культурних i церковних дiячiв в iсторичному життi Росiї XVII-XVIII столiть, в пiднесеннi її культури i мистецтва, в передачi iй культурних iмпульсiв Європи. (А проте це висловлювання було прямо-таки канонiзоване в роки сталiнщини-хрущовщини-брежнєвщини й покладене в основу державної мудростi щодо розумiння iсторiї українсько-росiйських вiдносин). Українським культурним дiячам доводилося знову й знову – кожному поколiнню наново! – нагадувати iгнорантам очевиднi, але забутi або вперто замовчуванi факти й iстини: про те, що український народ – прямий спадкоємець культури Київської Русi, що в нього були, крiм багатющого народного мистецтва, i витончене професiйне – драма, поезiя, архiтектура, музика, живопис доби барокко, фiлософiя i релiгiйно-полемiчна лiтература, видатнi мислителi, художники, композитори: повнокровна i самобутня культура, що мала всi пiдстави для дальшого розвитку. Пiд цим кутом зору i поява великого Шевченкового феномена була не несподiванкою, а, навпаки, закономiрнiстю. Це добре пiдкреслив ще Микола Костомаров: "Поезiя Шевченка – законна, люба донька давньої пiвденноруської поезiї, тiєї далекої вiд нас поезiї, про яку здогадливо можемо судити з творiв Ігоревого спiвця".1

В добу, що безпосередньо передувала Шевченковiй, лiтература i громадська думка України значною мiрою були обтяженi не тiльки провiнцiалiзмом,а й сервiлiзмом, вiрнопiдданством, зумовленими колонiальним становищем, нацiональним гнiтом. Секрет цього своєрiдного явища трохи пiзнiше добре розкрив Пантелеймон Кулiш: "Суспiльство, пiдпавши пiд чужоплемiнну владу, неминуче

деморалiзується, доки беззавiтно не визнає в нiй охоронних засад благоустрою або не повстане проти них зi всiєю енергiєю вiдчуження"2 І згодом вiронопiдданськi елементи українського суспiльства не раз сиавали опорою i оплотом загальноросiйської реакцiї, а неволя України – важкою гирею на ногах суспiльно-полiтичного прогресу, що нiби пiдтверджувало пророкування чеського будителя Карела Гавлiчка-Боровського: "Малорусь-Україна—це постiйне прокляття, котре самi над собою проголосили її гнобителi. Так над ними мститься пригноблена воля України. Доки не буде направлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справдi мiжнародний спокiй"

Слово "Україна"—одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т.Шевченка. Почуття саможертовної любовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важко вiдшукати аналогiй.

Але водночас подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище України могло стати i стало – у творчостi Шевченка передовсiм – джерелом величезної революцiйної енергiї.

Саме тому, що в Українi, яка ще пам'ятала часи козацтва, яка ще спiвала про недавню волю i про "Катерину, вражу бабу", що уярмила "степ широкий, край веселий",-особливо гостро вiдчувалися страхiття крiпацтва i особливо сильний був протест проти нього,-саме тому (а не тiльки через обставини особистої долi) Шевченко досягнув у викриттi крiпосного ладу (всiх його аспектiв) такої пристрастi й глибини, що важко когось поставити поряд з цим оглядом.

Саме тому, що самодержавство було не лише запереченням загальнолюдського демократичного iдеалу, а й нацiональної традицiї самоврядування, трунарем нацiональної свободи України,-Шевченко вiдважився на такi слова про "помазаника Божого", на якi нiхто ще не вiдважувався, i таврував монархiв з таким гнiвом i сарказмом, до яких пiдносилися хiба що Петефi i Гюго. Але Петефi i Гюго глумилися з монархiв тодi, коли їхнi народи вже повстали проти них, а Шевченко – тодi, коли переважна частина громадськостi, навiть лiберальної, ще не могла говорити про своїх земних владик iнакше, як з вiрнопiдданчим дрожем. Шевченкова поезiя—безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалi.

Саме тому, що Шевченко був вiдданим сином поневоленого народу i прагнув його визволення, вiн так щиро перейнявся долею iнших пригноблених народiв царської Росiї i нiякi забобони чи бар'єри не стримували його братнiх почуттiв. Задовго до того, як склалася концепцiя загальноросiйської революцiйної демократiї в нацiональному питаннi (що вiдбивала погляди не лише росиiйських революцiонерiв, а й тою чи iншою мiрою i прогресивних дiячiв усiх народiв Росiї), Шевченко в поемi "Кавказ"затаврував царську Росiю як тюрму народiв i солiдаризувався з тими, хто не хотiв скоритися; сказав про бiль, сльози i гнiв усiх жертв царизму. І боротьба його власного народу, i боротьба кавказьких горцiв органiчно включалася в його загальну поетичну картину i полiтичну концепцiю боротьби людства за свободу i гiдне життя.

Нiколи i нi в чому не пiдносив Шевченко свiй народ над iншими, взагалi не шукав у ньому рис, якi були б властивi лише йому i бiльш нiкому. Вiн був не нацiоналiстом чи iнтернацiоналiстом, а просто Людиною в родовому значеннi цього слова,-при тому, що був сином свого часу i свого народу, подiляв їхнi вади в малому, але у великому, значному йшов на цiлу епоху попереду. Знав свiй обов'язок перед уселюдською сiм'єю народiв, але мав мужнiсть i тiй сiм'ї народiв нагадати про її вселюдський обов'язок перед своєю знеславленою нацiєю, без рiвноправного утвердження якої свiт буде неповний i несправедливий, отже, i не матиме виправдання перед совiстю й розумом. Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду i справедливiсть.

Велика любов прозiрлива i вимоглива. Вона може породжувати i гнiв, i сором. Шевченко – творець в українськiй лiтературi, в духовному життi України того могутнього i нещадного духу нацiональної самокритики, того нацiонального сорому, який завжди є потребою i передумовою великого нацiонального руху, всякого нацiонального вiдродження. Такi мотиви знайомi багатьом лiтературам свiту, а особливо лiтературам народiв, якi зазнавали нацiонального гноблення, переживали катастрофу чи занепад i якi пiднiмалися на велику справу нацiонального вiдродження. Разючи аналогiї до цих мотивiв Шевченка знайдемо у творчостi Беранже, Гюго, у Лессiнга, Шiллера, Гейне, Займе, iнших нiмецьких поетiв-демократiв пмершої половини XIX столiття, у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедрiна, В.Курочкiна. Але найбiльше – у поетiв нацiонально-визвольної боротьби: Мiцкевича, Петефi, Хосе Мартi, Христи Ботєва…

Але разом з тим Шевченко дуже специфiчний у характерi i майже недосяжний в енергiї викривання "власного" панства, псевдопатрiотизму, рабства, лакейства, сервiлiзму, громадянського лiнивства, втрати традицiй героїчної боротьби предкiв за свободу. Перед ним стояло не лише питанння про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалi. І тут у ньго є моменти глибокого внутрiшньго спорiднення з поетами i дiячами нацiональних вiдроджень ряду iнших народiв Росiйської iмперiї, як – от Хачатур Абовян, Мiкаел Налбандян, Майронiс, Коста Хетагуров, Ф.Богушевич, М.Богданович, Янка Купала, Якуб Колас, О.Туманян, А.Церетелi, І.Чавчавадзе, Г.Тукай; з просвiтителями багатьох народiв Росiйської iмперiї (татарин Каюм Насирi, башкир Акмулла, а пiзнiше Мажит Гафурi; казахи Абай Кунанбаєв, Ібрай Алтинсарин, Чокан Валiханов; татджик Ахмад Донiш, а пiзнiше Садриддiн Айнi; узбеки Мукiмi, Завкi, Фуркат; каракалпак Бердах, якут А.Кулаковський та iн.)

Для Шевченка, в його поезiї, було нiби двi України: Україна як неминуща основа i Україна як iсторичний момент.

1 2 3 4 5 6