Він намагався збудувати в них почуття людської гідності, вселяв у їх серця віру в свої сили. Звідси в його творах стільки душевного тепла до людини-трудівника, яка шукає шляхів скинути з себе кайдани соціального духовного поневолення, звідси такий рішучий осуд тих, хто покірно гне свою спину.
Село для Мартовича – і болюча рана, і світла надія. І такі його твори, як "Мужицька смерть". "Хитрий Панько", "Смертельна справа", "Війт", "Забобон" та багато інших – цьому яскраве свідчення.
Якщо мужицький світ письменник мав за що любити, мав і за що осуджувати панський світ, тих, хто жив з народної кривди, він тільки ненавидів, викривав їх своїм пристрасним сатиричним словом.
Мартович протиставляв їх один одному, розкривав той непримиренний антагонізм, що існував між пригнобленими й пригноблювачами. Тому твори Мартовича, крім ідейно-художньої вартості, мають ще й важливе значення як документи часу, соціального стану трудящих верств галицького села кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Письменник був талановитим гумористом і сатириком, який умів сміятись крізь сльози, смітися тим здавленим у горлі мужицьким сміхом, від якого стає моторошно, бо це сміх – болючий, трагічний. Лесь Мартович рідко коли вдавався до розважального безпредметного гумору. Сміх, іронія, сарказм і Мартовича – соціально значимі, політично вагомі, вони для письменника є гострою зброєю в боротьбі зі злом і несправедливістю. Сатира Мартовича в її найгостріших виявах має виразно політичний характер, своїм вістрям спрямована проти основ буржуазного устрою, австро-угорської системи виборів, проти поневолювачів народних мас.
Особливістю гумору й сатири Мартовича є їх щиро народний характер, велика різноманітність образотворчих засобів і прийомів. Прекрасно знаючи усну народну поетичну творчість, Мартович широко використовує фольклорні сюжети, народний гумор, що б’є в його творах живим джерелом. Дійовими особами багатьох оповідань письменника є народні оповідачі, від імені яких ведеться розповідь. Лесь Мартович був великим майстром відтворювати в суді народного гумору побутові сцени з народного життя. Вони вражають прекрасним знанням звичаїв, поведінки, психіки трудової людини.
Творчі надбання Марка Черемшини
Третім у "покутській трійці" був уродженець с. Кобаки Косівського району Іван Семанюк – Марко Черемшина (1874-1927).
Глибокий і всесторонній знавець селянського життя і побуту, Марко Черемшина показав у своїх творах колоритну панораму життя гуцульського села впродовж понад чверті століття. Спостережливе око письменника-демократа і народолюбця пильно стежило за всіма соціальними змінами, що відбувалися в житті селян і вели від покори до активного соціального протесту.
Марко Черемшина здійснив творчий подвиг, написав головну книгу свого життя, у якій з великою художньою силою показано три етапи повільного вмирання гуцульського села: в "Карбах" воно задихається в лабетах злиднів, безземелля, марновірства, темноти, соціального гніту; в циклі "Село за війни", — воно "вигибає" під пострілами обох воюючих армій; у "Верховині" його прибирають до рук нові пани й орендарі, ласі до чужого шматка, руйнуючи його матеріально і морально.
Марко Черемшина навчався у сільській початковій школі, з 1889 року – у Коломийській польській гімназії, де, як і Василь Стефаник та Лесь Мартович, пройшов сувору життєву школу: приниження, знущання, поки не скинув селянський одяг і не вбрався у міську одежу. Невдовзі Іван Семанюк став одним з перших учнів гімназії. Незадовільняючись гімназійною освітою, займався самоосвітою, читав книжки з бібліотеки, яку таємно збирали гімназисти. "У гімназії, — писав письменник у "Автобіографії", — зазнайомився я з цілою нашою літературою від договір з греками та Даниїла Заточника до Франка і Чайченка. Дуже велике враження робили тоді на мене Шевченко, Франко і думи та народні пісні у збірнику Головацького. Кромі того, я захоплювався дуже Гомером, Шекспіром, Словацьким, Міллером та Голем"9
У 1896 році відомий письменник, критик і публіцист Опис Маковий, надруковано перше оповідання Івана Саманюка, "Керманич" під літературним ім’ям "Марко Черемшина".
Після закінчення гімназії М.Черемшина восени 1896 р. виїжджає до Відня з наміром вступити на медичний факультет університету, але через високу плату за навчання записався на юридичний. "Права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою та просвітою", зачитувався в красному письменстві німецькому та російському..."10
У Відні Марко Черемшина займається культурно-громадською роботою стає членом земляцьких студентських товариств "Січ", "Товариство студентів з Росії", робітничого товариства "Поступ". Ці товариства влаштовували вечірки, літературні вечори, дискусії, відзначали пам’ятні літературні дати. Під впливом новітньої європейської модерністської літератури він пише свій "ескіз з велико міського життя", "Нечаянна смерть", створює цикл поезій "Листки". Старі друзі по перу Осип Маковий та Іван Франко доброзичливою критикою та дружніми порадами допомогли вийти з манівців модернізму і повернутися до зображення народного життя. У травневому номері "Літературно-наукового вісника" за 1899 рік, редагованого Іваном Франком, було надруковано два "образки з гуцульського життя" – "Святий Миколай у гарті" і "Хіба даруймо воду", які засвідчили появу нового письменника-реаліста.
Протягом 1900 і 1901 рр. у львівському "Літературно-науковому віснику" і чернівецькій "Буковині" надруковано ще ряд оповідань, які склали першу книгу письменника "Карби. Новели з гуцульського життя", видану у 1901 році заходами студентського товариства "Молода Україна". Ця невеличка книжечка одразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку ХХ століття.
Після виходу "Карбів" у творчості Марка Черемшини настала тривала перерва. 1901 року закінчив університет, але 1906 року одержав диплом. Фахова практика у Відні не давала йому задоволення, тому Марко Черемшина перебрався до містечка Делятина на Станіславщині (нині Івано-Франківщині) і працював адвокатом шість років, а у 1912 році він відкрив власну адвокатську канцелярію у м. Снятині і там залишився до кінця свого життя.
Дружина письменника. Наталя Семанюк – Черемшина, згадувала, що в ті роки "на його письмовому столі поруч з суворими і стислими кодексами і різними юридичними книгами були чернетки, замітки до майбутніх творів. Він завжди був у творчому настрої. В адвокатській канцелярії Черемшині набігала не одна тема, не один сюжет викреслювався ва його уяві. Серед паперів були плани новел, матеріали для яких Марко Черемшина брав з судової практики. Однак основний професійний обов’язок відсував творчі задуми на другий план"11
На початку першої світової війни Марко Черемшина з дружиною виїхав до батьків у село Кобаки, яке опинилось у зоні воєнних дій. Він був свідком жахливих подій воєнного лихоліття, тому в нього виникає задум цілої книги оповідань "Село за війни". У цей час він працює над новелами "Село вигибає", "Зрадник", "Село потерпає". Сюжети для своїх творів Черемшина брав безпосередньо з життя. У травні 1915 року Марко Черемшина повернувся до Снятина, де продовжував громадську і письменницьку роботу.
У 1925 році у Києві вийшла книжка новел Марка Черемшини "Село вигибає", до якої ввійшли новели із збірки "Карби", а також нові оповідання та переклади.
Нові дві збірки оповідань – "Село вигибає. Вибрані оповідання. Кн.1" і "Верховина". Вибрані оповідання. Кн.2" вийшли у видавництві "Книгоспілка" 1929 року уже посмертно (раптова смерть 25 квітня 1927 р. обірвала всі його творчі плани).
На формування світогляду Марка Черемшини великий вплив мала усна народна творчість, безпосередня його близькість до народного життя.
Марко Черемшина знав українську літературу; в його особистій бібліотеці були зібрані майже всі кращі твори української дожовтневої літератури, твори російських поетів та письменників, книги польських, болгарських, західноєвропейських письменників, які він читав в оригіналі, вільно володіючи основними європейськими і слов’янськими мовами.
Марко Черемшина – один з найбільш "фольклорних" українських письменників. Усна народна поезія – відчутний складник його оригінальної літературної творчості. Вона присутня і при виборі сюжетів, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Народні пісні, голосіння, казки, оповідання, прислів’я і приказки, народне образне слово, вплетені в авторський текст, сприймаються як невіддільна його частина.
Літературно-фольклорний симбіоз – характерна риса самобутнього таланту Марка Черемшини.
Марко Черемшина також з рецензіями, літературно-критичними статтями, спогадами. Серед письменників-сучасників найбільше уваги письменник приділив своєму побратиму Василю Стефанику, присвятивши йому кілька художніх творів і літературно-критичних статей ("Добрий вечір, пане-брате...", "Желания", "Його кров", "Під осінь", "Стефаникові мужики"), у яких з любов’ю і натхненням говорив про творчість цього незрівнянного майстра новели, "поета мужицької розпуки", "Який приріс до села серцем і душею".
Марко Черемшина у Василя Стефаника насамперед народного письменника, що сам вийшов з народних низів і зумів народний більш перенести на папір, видобути з свого серця "слова, гей зорі".
Марко Черемшина вважав Василя Стефаника близьким собі за світоглядом і художнім баченням світу. Особисте і творче спілкування Марка Черемшини з Василем Стефаником може бути зразком щирої дружби і глибокого творчого взаєморозуміння двох великих художників слово, борців за народні інтереси.
Письменник-лірик, чарівник слова – так можна назвати Марка Черемшину за проникливий ліризм його розповіді, сили і образність слова, що несе у собі великий заряд експресії. Він брав ці слова з уст народу, підслухав у шумі смерек, подуві полонинських вітрів. Доля наділила його щасливим талантом віднаходити високу поезію у живій народно розмовній мові, відображати буденні події на найвищих поетичних регістрах.
Василь Стефаник назвав Марка Черемшину "великим поетом". Таке визначення випливає з усієї творчості письменника – тематики, образного мислення, манери письма, конструкції фраз і речень, зрештою, всього поетичного світовідчування.