Коли ж у мене буде написано, що "у нас паде заодно дощ", то тоді з пересилкою книжок зовсім задержатися" [62, 315].
Такі умови, зрозуміло, були не на користь українській освіті. Вони гальмували розвиток української педагогічної науки і шкільної практики, розвиток української культури взагалі. Разом із тим історія української педагогіки і методики літератури засвідчили приклади відважного, пов'язаного з ризиком служіння рідному слову і рідній школі відомих і невідомих українських інтелігентів.
Прикладом служіння рідній школі може служити підручникотвірна діяльність Тимофія Лубенця, українського педагога і діяча народної освіти, який працював викладачем у 1-ій Київській гімназії та інспектором народних училищ при управлінні Київського навчального округу, потім — директором народних училищ Київської губернії. Автор кількох посібників з української словесності, Т.Лубенець був організатором колективного укладання посібників для школи. Гурток "Хрестоматія" або "Читанка" виник серед студентів Київського університету у 80-х рр. ХІХ ст. Основною метою товариства було створення різноманітних підручників для української школи. Як свідчить В.Шевчук, на чолі цього товариства був відомий діяч, історик Я.Шульгін та педагог Т.Лубенець [63, 111-112]. Дві частини колективної праці "Читанка" було видано в Росії під псевдонімом Хутірного, а читанку "Веселка" під псевдонімом А.Молод-ченка видано в Галчині і фінансово підтримано І.Франком.
Про деякі проблеми, що супроводжували підготовку і видання читанок, свідчать спогади учасників хрестоматійного гуртка письменника В.Cамійленка і Є.Чикаленка, відомого публіциста і мецената. Так, В.Cамійленко у своїх спогадах висвітлив деякі сумні сторінки цієї підручникової історії. Він згадував: "Не можу докладно сказати, чи перша "Читанка" Хуторного була колективною роботою цього гуртка, чи особистою працею Т.Лубенця. Я застав товариство "Читанка" за закінченням другої читанки — "Веселка". Цю "Веселку", цікаво й гарно складену, спіткала сумна доля. Як відомо, в ці часи російська цензура вимагала, щоб, друкуючи українські книжки, видавці не відступали від російського правопису. Цензори часом точно придержувались того закону (так, про таку страшну річ, як український правопис, був державний закон!), а часом задовольнялись тим, щоб стояло "ы" замість "и" і щоб були йори (ъ), а "ї" дозволяли ставити перед шелестівками... Правопис цей тим був кращий... Отже, зладжену таким напівросійським правописом "Веселку" цензура друкувати не дозволила, очевидячки, не вважаючи її книжкою з красного письменства, на яке була обмежена тоді українська література в російській державі.
Тоді громада наша видрукувала цю книжку в Галичині. Але вийшло так, що в Україну все ж її не пущено, а в Галичині ніхто не хотів її купувати через її правопис, ні етимологічний, ні фонетичний; кілька сот її примірників довго спочивало в Ів. Франка на горищі, й не знаю вже, що з нею сталось" [64, 517-518].
Євген Чикаленко уточнює у своїх спогадах деякі цікаві деталі історії з колективним підручникотворенням, додаючи відомості про ряд колоритних постатей української культури зокрема, про видатного композитора М.Лисенка — теж, як виявляється, активного учасника "Хрестоматії".
Чикаленко писав у "Спогадах": "На прощання Лисенко запропонував нам вступити до "хрестоматійного гуртка", що збирається у нього, пояснивши нам, що педагог Хуторний-Лубенець, випустивши граматику, першу читанку для дітей, організував з студентами два гуртки, що складають матеріал для дальших читанок-хрестоматій, один гурток збирається у д-ра Панченка, а другий у нього, Лисенка; я охоче згодився, подякувавши йому ...я охоче ходив до Лисенка на зібрання "хрестоматійного гуртка" і переклав з Брема для читанки кілька коротких оповідань про звірів та птахів" [ 65, 108-110].
Як і будь-який український рух товариство "Хрестоматія" було приречено на репресії. Не минуло й півтора року, як і товариство "Читанка" зазнало лиха. Після Різдва 1887 р. жандарми зробили трус і заарештували кількох студентів-членів "Хрестоматії".
Вся друга половина ХІХ ст. та й початок ХХ ст. у підросійській Україні проходять у скажених обставинах антиукраїнського терору, освяченого царськими та урядовими таємними указами, тлумаченнями про заборону української мови, літератури, театру і будь-яких проявів поведінки української людини як такої. Для прикладу наведемо один із документів — "Емський указ", який був направлений із Головного управління у справах друку для цензурних комітетів на місцях. З посиланням на волю російського царя у документі наказувалося:
"Государ імператор в 18/30 день минувшего мая Высочайше повелел следующее:
1. Не допускать ввоза в пределы империи, без особого на то разрешения главного управления по делам печати, коих то книг и брошюр, издаваемых за границею на малорусском наречии.
2. Печатание и издание в империи оригинальных произведений и переводов на данное наречие воспретить, за исключением лишь, а) историческихъ документов и памятников, и б) произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников, безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе как по рассмотрении рукописей в Главное управление по делам печати.
3. Воспретить также различные сценические представления и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на таком же текстов к музыкальным нотам.
О таковом Высочайшем повелении уведомляю Ваше Высокородие для неуклонного руководства.
Исполняющий должность начальника главного управления по делам печати В.Григорьев" [66].
У цій же архівній справі, яка має назву "Киевский цензурный комитет. Циркулярные распоряжения главного управления по делам печати. Нач. 17 мая 1862 г." на 293 аркуші вміщено додаткове роз'яснення до "Емського указу" від 24 лютого 1881 р., мабуть, для тих, хто ще сумнівався у щирості ласки російського царя:
"В последнее время в некоторых органах периодической печати с настойчивостью проводится мысль о совершенной отмене Высочайшего повеления от 18/30 мая 1876 г., при чем заявляется также о необходимости разрешить в малороссийских губерниях церковную проповедь и первоначальное преподавание в народных школах на малороссийском наречии. К этому в настоящее время присоединяется и довольно сильная агитация в пользу чествования памяти малороссийского поэта Шевченко.
В виду того, что в настоящей агитации в значительной мере заинтересована партия "украинофилов" и что газета "Зоря" [67], общее направление которой признается несомненно вредным, так как она далеко выходит из пределов дозволеного и терпимого в подцензурной печати, принимает в ней весьма деятельное участие, предлагаю Вашему Превосходительству совершенно не дозволять к печати статей пропагандирующих мысль о чествовании поэта Шевченко и говорящих о необходимости введения малоруском наречия в церковной проповеди, школ и вообще относиться внимательно к статьям о малорусском наречии.
Начальник Главного управления
по делам печати…
Секретарь…"
Наведені приклади заборон українського слова, звичайно, не вичерпують антиукраїнської законотворчості в російській імперії. Тут наведено тільки деякі, що безпосередньо дотичні до порушуваної у монографії теми. Більш-менш повний перелік заборон можна побачити у сучасних дослідженнях на цю тему [ 68].
Тільки після української революції 1917 року, коли постала Українська Народна Республіка, праця Т.Лубенця була допущена до народу. Протягом 1917 р. його читанка витримала кілька видань [68]. Вона широко впроваджувалася у навчальний процес і була на той час новим явищем у підручникотворенні: її навчальні тексти супроводжував дидактичний апарат, власне педагогічний метод спілкування дитини з підручником і вчителем.
Один із колоритних епізодів колективного складання навчальних книжок у 2-й пол. ХІХ ст. у "підросійській" Україні висвітлив ак. О.Мазуркевич у "Нарисах з історії методики української літератури". Це історія колективного творення підручників з літератури викладачами Харківської жіночої недільної школи під керівництвом Х.Алчевської [30, 103-115]. Разом із учителями та учнями педагог організувала колективне складання посібників з трьох "Книг дорослих", над якими працювали 80 учениць 6 років (3 випуски, 1889-1900), у тому числі М.Бекетов, Д.Багалій та ін.
Посібники були укладено з уривків художніх творів в основному російських письменників та анотацій до них. У третьому томі праці "Що читати народу?" було вміщено розділ "Видання для народу українською мовою". Тут рекомендуються до читання твори Т.Шевченка, І.Котлярев-ського, Є.Гребінки, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, І.Карпенка-Карого, Панаса Мирного, Ю.Федьковича, П.Грабовського, В.Стефаника, М.Коцюбинського, Лесі Українки. Подаються для читання українські пісні.
Цінним у роботі О.Мазуркевича є розкриття методики роботи Х.Алчевської з творами та її рекомендацій для читачів з народу. Правда, варто робити поправки, посилаючись на коментарі О.Мазуркевича, оскільки вони носять соціологізаторський, радянський характер. Так, зокрема, розкриваючи методичні підходи до вивчення одного з творів Н.Кобринської, О.Мазуркевич писав: "Як саме використовувалося в недільній школі дбайливо дібране художнє слово для піднесення класової свідомості трудящих, свідчить, наприклад, цікавий факт аналізу оповідання Н.Кобринської "Яким Мачук". Алчевська розповідає, що коли це оповідання читалося в гурті сільських хлопців, вже перші його рядки, в яких говорилося про те, що "за кордоном" живуть "русини — ті ж українці", викликали у слухачів живий інтерес. Скориставшись з цього, учителька "для більшої ясності" не лише побіжно пояснювала незнайомі слова — сейм, парламент, цісар, але й "провела паралель між деякими адміністративними і земськими установами Галичини і Росії". Оповідання одразу ж стало злободенним, мета — спрямувати його ідейне вістря проти ненависного самодержавного режиму Росії — була досягнута; учителька робить правильний висновок: "Очевидно, в силу цього фабула оповідання — боротьба в Галичині...