Не для того німці прийшли в Україну, щоб відроджувати українську духовність, яку перед тим жорстко нищила інша тоталітарна влада, радянська.
Аналіз легальної української преси в окупованій Східній Галичині провів молодий історик Василь Офіцинський у своїй праці "Політичний розвиток Східної Галичини у складі Німеччини у 1941-1944 рр. (За матеріалами періодичних видань)". Серед багатьох аспектів дослідження автор зупинився і на проблемах української освіти того періоду (Розділ І. "Політико-правова ситуація у Східній Галичині").
В.Офіцинський, зокрема, виявив ряд цікавих фактів, які стосуються процесу підручникотворення цього періоду. Він з'ясував, що, "як не парадоксально, але саме з початком нацистської окупації східногалицьких земель спостерігається швидкий і широкий розвиток української освіти. Так, за повідомленням преси, в Галичині на кінець 1941-1942 навчального року діяло 3105 українських народних шкіл, в яких було 13000 класів, навчалось 495000 учнів, працювало 7700 вчителів. Правда, зазначалось у часописі "Станіславівське слово", для забезпечення повноцінного навчання бракувало 2000 вчителів. У 1942-1943 навчальному році кількість українських шкіл дещо зменшилася. У краї функціонувало 3032 українські школи з 7098 вчителями, які навчали 484730 учнів" [20].
Та деякі "справні цифри" щодо кількісного характеру у відновленні шкільництва дозволили В. Офіцинському в процесі аналізу тогочасної преси прийти до сумних висновків про дійсний стан української освіти. Це, зокрема, висновок про те, що "пріоритетний розвиток в освітній політиці окупаційного режиму на окупованих територіях отримували, як відомо, початкова та професійна освіта" [там само].
Отже, для німців важливою була початкова елементарна освіта, а не середня і вища, тому що їм потрібна була перш за все кваліфікована робоча сила.
Дослідження виявило й такі тенденції освіти в Галичині, як поміркований характер національно-культурної політика Німеччини в цьому регіоні та тільки до певної міри відповідність її національним інтересам українців. Майже така ж сама ситуація, як ми з'ясували, мала місце й у перший період окупації на сході України.
Як же стояла справа в окупованій Україні з підручниками? Чи видавались у той час книжки для школи, зокрема підручники з літератури?
У спогадах К.Паньківського ми знаходимо таке свідчення: "Щойно в березні 1944 "Українське видавництво" випустило новозложений зразковий "Буквар" для першого ступеня навчання" [14, 360].
Сучасний дослідник освітніх проблем на сході України під час німецької окупації повідомляє: "...в маріупольському видавництві ім. І.Франка накладом 2 тис. екземплярів був виданий буквар для 1-го класу (до нього увійшли твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Л.Глібова, І.Нечуя —Левицького, Панаса Мирного, Б.Грінченка, О.Олеся), читанки для третього і четвертого років навчання, підручник німецької мови" [15, 62 ].
В Донецькому обласному архіві знаходиться повністю збережена "Читанка для ІІ класу народної школи", яку уклали вчителі м. Слов'янська. Вона була видана 1942 р. У передмові-керівництві для вчителів, зокрема, зазначалося, що "матеріал до читання розташований у ній за порами року: осінь, зима, весна, літо. На перших сторінках вміщено кілька віршів, у яких говориться про любов до рідного краю, до своєї рідної мови. Учитель використає їх після вступної розмови з дітьми про визволення України від більшовицького рабства великим німецьким народом" [18, 1].
Кидається в очі те, що в читанці є твори заборонених у радянський час письменників М.Чернявського, О.Олеся, Б.Грінченка, В.Cамійленка, П.Куліша, Г.Шерстюка та ін. Подаються вірші та маленькі оповідання Т.Шевченка, Марка Вовчка, Л.Глібова, М.Коцюбинського, Я.Щоголіва. Крім того, тут бачимо переклади з російської мови творів О.Пушкіна, М.Сибіряка, С.Бердяєва. Як не дивно, в книжці немає творів, які б так чи інакше підносили німецьких "визволителів".
У Краматорську складна ситуація з підручниками виправлялася у такий спосіб: "Місцеві вчителі склали нові підручники, Краматорська друкарня виготовила їх, і учні початкових шкіл здобули можливість нормально вчитись, маючи у себе на руках книжку відповідного змісту" [19].
Щодо підручників для середніх і старших класів, де вивчається по кілька різних предметів, німецька влада заборонила користуватися радянськими навчальними книжками, натомість було рекомендовано до використання підручники дореволюційні та доби Центральної Ради. Так, зокрема, у Краматорську вчителі у середніх і старших класах користувались "Древней историей" та "Историей средних векав" Іванова, "Историей средних векав" професора Віппера, "Ілюстрованою історією України" М.Грушевського, "Історією українського письменства" С.Єфремова та ін.
У галицькому "Видавництві шкільних книжок" планувалося у перші роки війни видати шкільні підручники, передбачені навчальними програмами. Для розв'язання проблеми підручників для вищих навчальних закладів місцеві українські освітяни хотіли відкрити "Українське наукове видавництво". Воно мало видавати підручники, підготовлені українськими науковцями, а також наукову літературу зарубіжних авторів, перекладену на українську мову.
Та далі планів робота не пішла. Згодом українці зрозуміли колоніальні наміри німців щодо України. Народ побачив, що "політика нацистської влади в Східній Галичині мала яскраво виражений антиукраїнський характер, що було головною причиною розгортання тут руху опору у формі Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії" [там само].
Нові підручники з української літератури для середньої школи за часів німецької окупації так і не вийшли в Україні. Історію з їхньою підготовкою до друку описав донеччанин Д.Кислиця, який після закінчення Луганського педінституту вчився в аспірантурі УНДІПу, а під час окупації був директором київського видавництва "Українська школа", а також входив до групи педагогів, що укладали підручники для школи. Пізніше про свою участь у підготовці навчальних книжок в окупованому Києві він згадував: "До укладачів підручників на запрошення Завітневича (Завітневич Василь Прокопович — директор Київського педінституту — В.О.) я долучився удвох із Михайлом Андрійовичем Жовтобрюхом, ми скомпонували підручник з української мови для ІІІ і IV кляс" [21, 198].
Для перевірки німецькою владою ці підручники були відправлені до Берліна. Та окупанти надрукувати їх не поспішали. Д.Кислиця пише: "Як поїхали наші підручники до Берліну, то там їм і жаба циці дала" [там само, 205].
Отже, у трагічний для України час німецької окупації освіта, хоча й у скороченому, неповному вигляді, продовжувала функціонувати, задовольняючи окремі потреби українського населення. У цей час з'являються нові навчальні книжки — букварі та читанки, в яких на перше місце висувається завдання формування патріотично налаштованих молодих українців. До школи повертаються твори провідних українських письменників ХІХ і ХХ ст., заборонених радянською владою.
Незважаючи на важкі суспільно-політичні обставини, породжені черговою окупацією, українська школа продовжувала жити: видавалися підручники, розроблялися новітні концепції навчання і виховання патріотичного спрямування.
Недослідженою сторінкою української школи та підручниковторення залишається період евакуації українських середніх і вищих навчальних закладів у 1941-1943 рр. на схід, до Росії та інших республік СРСР. В "Енциклопедії Українознавства" під редакцією В.Кубійовича цій проблемі відведено всього кілька рядків, які можуть дати поштовх для наукових розвідок вчених: "Під час війни з Німеччиною совєти створили українські школи для евакуйованих українців у Росії (71 в 1942-43); Казахстані (64) й ін. аз. республіках. Також діяли 32 евакуйовані вищі школи УССР. У 1943-44 створено вечірні школи робітничої молоді і школи сільської молоді" [22, 3864].
Як в умовах евакуації жили українська школа і вуз? Яким було підручникотворення? Відповіді на ці та інші питання будуть, певно, знайдені у майбутніх дослідженнях.
Отже, незважаючи на скрутні політичні обставини 20-40-х рр., в які Україна попадала не за своєю волею, освіта продовжувала діяти, змушено піддаючись впливам тієї чи іншої влади, формуючи відповідно до обставин і зміст підручників із літератури. Але який би неукраїнський лад не панував в Україні, які б приписи щодо рідного художнього слова не превалювали в офіційному підручникотворенні, все ж нові покоління українців мали можливість, хоч і в неповному обсягу, в несприятливих обставинах, інколи всупереч змісту підручникових критичних статей пройматися величчю рідного художнього слова, героїчним характером письменницької діяльності, любити рідне слово. Самі твори геніальних українських письменників вчили школярів і дорослих, які б заідеологізовані супровідні коментарі ці твори не супроводжували.