Павличка культурологічна тема, започаткована віршами, присвяченими Таланові (1953), і продовжувана досі. Ще одне річище — унікальна за пристрасністю та відвертістю інтимна лірика, що вперше озвалася "Пахощами хвої", сяйнула "Гранословом" (1968) і гордо піднеслася в "Таємниці твого обличчя" (1979). Крутими берегами рубаїв, сонетів і поем аж до восьмивіршів (1988) означена медитативно-філософська поезія, що дедалі сильніше вабить до себе поета, нагадуючи про психологічні закони творчості, за якими юності ближче захоплення, а зрілості — роздум.
1977 р. Д. Павличкові за книгу "Любов і ненависть" була присуджена Державна премія Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.
80-і роки не вносять у поезію Д. Павличка помітних змін, хіба що видається вона більш зосередженою на соціально-філософській проблематиці, більш свідомою власної природи (не випадково збірка 1984 р. має назву "Спіраль" — знак діалектики).
Від 60-х років Д. Павличко пише для дітей. Великої популярності зажили його поеми "Золоторогий олень" (1968), "Пригоди кота Мартина" (1987), в яких прозирає поетика народної байки, як її розумів, зокрема, й І. Франко, створюючи свого "Лиса Микиту". Динамічність сюжету, яскравість характерів, житейська виваженість оцінок, за якими боягузтво і скнарість висміюються, а шануються чесність і мужність,— все це не так адаптація для дітей дорослого світобачення, як мета народної етики, зрозуміла і старому, і малому. Поет не вигадує, не сідає перед читачем навпочіпки — він передає дітям успадковану плазму народної моралі у формі поетичної алегорії, байки, дотепу ("Папуга", "Півень", "Лелека").
Такі вірші ("Весна", "Вітряк") багато говорять і дорослим, і дітям, а тому, певне, дітям більше, бо вони більше цінують поважність звернення. Про це інколи забувають наші "дитячі" віршарі. Тим часом життєва мудрість, особистісність або ж характерність і вивищує над плином одноденних поетичних "метеликів" дотепну й по-дідівськи добру мову поезій М. Стельмаха, зачаровану власним образом розповідь М. Вінграновського, вимогливу, як іспит, казку Ліни Костенко, далекоглядний вірш Д. Павличка.
Сказане потверджується й плідною, багатолітньою працею Д. Павличка і в галузі критики та літературознавства. Започаткований студією над сонетами І. Франка науково-літературний доробок поета складається нині із сотень (!) статей, переважно портретного характеру, невеликих за обсягом і вельми цікавих за змістом, відмічених особливою чіткістю провідної думки. "Магістралями слова" (1978), "Над глибинами" (1984), "Біля мужнього світла" (1988) — не просто збірники статей. Це — складена з окремих розвідок довготривала, важка і захоплююча експедиція вглиб материка світової та рідної української культури, яка потребувала від Д. Павличка великих сил, але віддячила такою широтою мистецького світогляду, якою міг похвалитися хіба що М. Бажан.
В одному з віршів 1972 р. Д. Павличко скрушно зітхнув, поглянувши на безмір за громадою вже зробленого, просторінь, яку б так хотілося охопити розумом і серцем:
Розпочав я сто робіт,
Сто та ще й одне начало.
Глянути не встиг на світ,
А воно й смеркати стало.
Відтоді минуло півтора десятиліття. Багато нового і доброго виніс поет зі своєї робітні на люди. А це почуття постійного невстигання, невтоленості, затятої творчої гонитви за обрієм, здається, тільки зросло: "Допоки я не захолов, пали мою ледачу кров",— сказано у вірші "Мій болю" (1984). Невситима жага мислі й почуття, захопленість новою далиною і є "сто першим" началом Дмитра Павличка, його головним і останнім доказом у гуманістичному твердженні "Людино — ти можеш!". Такому доконечному твердженні в наш складний, тривожний, вирішальний час.
1