З глибини пейзажу, як із самого себе (бо так воно і є!), Д. Павличко видобуває те, що однаково належить і людині, і світу, що лишається по людині в піднебессі і тече рікою часу, торкається нас, зачіпає, збуджуючи неясну тривогу і бажання відповісти на німе, поза словом простягнуте питання:
Зірки колючі і сухі, як стерні,
Земля і небо повні дивних зваб.
Забулося, що жив тут бідний раб,
Збирав по ночах колоски мізерні
І мріяв дідича прибить до дверні,
Та сам помер, бо на журбу заслаб.
Його сліди мене гукають нині.
Печаль стискає серце в самотині —
Лишився тільки погляд в небесах.
("Вечір")
Своєрідне "інтермеццо", повне малярських чарів, росяної свіжості, неспішної філософської задуми, на яку настроює осіння прозорість, спочила по трудах далина, питальна нота передзим'я.
Бо таки наставала нова пора. Не тільки у подільському, а й суспільному просторі, "зима тривоги нашої" і глибоко затаєних сподівань, глухого подиву від штучної радості і крикливої похвальби, якими метушливо пригорталося нещедре суспільне жниво. Щемку цвіркунову ноту, як сказав І. Драч, повів ніби сам собі, зневажаючи лукавого поціновувача, М. Вінграновський; при корені й кроні під київським небом збився із зоряного путі, прикоротив свій карколомний метафоричний крок І. Драч; поменшало доскіпливої в'їдливості в книгах Б. Олійника; Ліна Костенко мовчала.
Прагнучи якось пояснити цю живу реакцію літератури на розходження громадянського слова і діла, критика заговорила про занурення її в морально-філософську проблематику. Хоча справді і моральною, і філософською проблематика ця була всупереч войовничій загальниковості й поверховості змісту, до яких атмосферою громадського життя заохочувалася художня думка. Дорога, якою Д. Павличко обійшов баговиння догматизму, бадьористої софістики та похвальби, пролягла крізь подільську осінь.
А коли митцеві стало тісно в безлюдді, він ступив ізнов на духовний материк, висвітлюючи величні постаті на темному історичному тлі. Драматичну мить тріумфу героя над власною смертю, жорстокою тупістю часу, оточення — ось ракурс, який обирає Д. Павличко, створюючи галерею портретів. "Дух від покори, від брехні вуста, // А зір від злуди відмивати буде // Твого страшного слова чистота! ("Юліус Фучік"); "Світ у зірках читав його ім'я,// Лиш у пісках Лівійської пустині //Не відала про це сліпа змія" ("Антуан де Сент-Екзюпері"); "Стає над ним убивця, як примара,// Впритул стріляє, ще, і ще, і ще...// — Хіба не годі вже,— питає Че.// І сміхом зблискує зіниця кара" ("Ернесто Че Гевара"). Бунтом культурно-історичних аналогій і прозрінь завершується "інтермеццо" Д. Павличка, котрий не приймає тиші і благодушшя ("Я проклинаю тишу супокою,// Блаженство дорогої самоти,// Напоєне трутизною гіркою.// Жду ранку, шуму, крику, суєти").
"Є насолода у борні",— ці пушкінські слова пояснюють натуру поета, якого кличуть сурми на світову битву добра і зла, правди і кривди, якому незатишно і нудно стає зрештою скрізь, крім її передового рубежа. Не слава веде митця на неї, а віра в людину. Іспит життям на гуманізм — ось що відбувається в бурхливому ліричному нурті і є митецьким кредо Д. Павличка:
Від полігонів сивіють луки,
Кришиться неба синій азбест, —
Що тут робити? Вмерти з розпуки?
Ні! Navigare necesse est!
Вірші та поеми другої половини 70-х (почасти представлені розділом "Вогнище", в основі якого — одноіменна збірка, 1979) — епізоди цієї боротьби, етичного протистояння, лінія котрого пролягає крізь душі. На думку Д. Павличка, "поезія — найдраматургічніший жанр, в кожному справжньому вірші — схована драма, зачаєний конфлікт. І чим ширший фронт того конфлікту, тим значиміший поетичний твір". Діалектична боротьба суспільне значимих ідей утверджується як визначальна риса поетики Д. Павличка, її захоплююча суть.
Тому, як не дивно, про ідейно-змістовні поезії митця в сукупності говорити важко — кожна з них більша чи менша драма, що відбулася на наших очах, вивергнувши чергову глибу життя. Скажімо, у вірші "Вертеп" показано, як у незайманій дитячій свідомості відбувається зміна понять святого і грішного, спадають паперові крила християнської чистоти, одіозні перед лицем враз побаченої земної любові, в слухняному "янголові" прокидається одержимець, зманений зі сліпої кліті наївності сяючим, грізним, смертельним життям:
Я не взяв ні гроша. Тільки серце мені
Та опришківська ватра навік переплавила.
Сповіщав я про бога, але в глибині
Свого духу — чекав на пришестя диявола.
Такі відкриття відбуваються чи не в кожному вірші Д. Павличка, складаючись в зацікавлене, історично проникливе бачення, переживання дійсності. Поет висвітлює її на зрізі діалектичних переходів і заперечень, у мить якісних зламів.
Архітектоніка вірша Д. Павличка (з бігом часу це особливо помітно) визначається рухом думки через діалектичне заперечення вихідної тези та й потвердження на новому знаннєвому рівні. Можна бачити в цьому виключний вплив сонетної композиції, якою поет оволодіває досконало. А можна — й більш глибоку традицію, від якої взагалі бере свій початок інтелектуальне письменство і яка простежується від часів античного театру з періодами строф та антистроф його хорового співу.
Про це красномовно свідчать поеми Д. Павличка. Так, у "Поєдинку" (1978) герої-побратими, зведені у гладіаторському герці, прикидаються, імітують бій, та скоро переконуються, що "несправжня битва страшніша від справдешньої стократ". Тоді кожен починає зумисне наражатися на меч супротивника-друга, але цей альтруїстичний порив заперечується думкою про ганьбу, яка довіку ляже на переможця. Починається справжня січа, де кожен прагне перебрати на себе страшний моральний гніт і тим урятувати побратима... але ж при цьому вони вже виконують не свою, а диктатора волю, їхня воля лишилася перед поєдинком, на обіцяних їм за відмову битися хрестах: "Не жаль мені життя, ні побратима, // Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!.."
В періодах заперечень гартується оцінка Ігоря в поемі "Князь" (1986). Пихатий невдаха, боягуз, що піддався каганові, утікач, котрий зрадив віру, любов і пам'ять загиблих,— через пекельний суд совісті проводить Д. Павличко героя, аби дійти висновку, що й оцей суд — частина його подвижництва, рокована відповідальністю державного діяча.
Якою б сильною не була вихідна, експозиційна ідея твору, вона обов'язково буде підважена, переглянута і ляже підмурком вищої ідейної споруди. Це стосується й емоційної барви твору, яка під пером Д. Павличка міниться в усьому спектрі людських почувань. Перечитуючи Р. Барадуліна, поет висловив таку думку: "Вміння робити вірш в нутрі емоційно суперечливим свідчить про витончений, спостережливий і філософський талант". Важко не згадати її, вдивляючись у "Таємницю твого обличчя" (1979), занурюючись у цей багатий і складний світ почуттів.
В останні десятиліття (особливо після відходу В. Сосюри) нашій ліриці стало якось незручно говорити про любов — захоплено, жагуче. Сповідь така здалася наївною, хоча насправді боязню безхитрісної щирості заявило про себе духовне відчуження і навіть зубожіння внаслідок девальвації багатьох морально-суспільних ідеалів. Коли б не вірші М. Вінграновського, І. Драча, Л. Талалая і, може, ще кількох (на розсуд читача), криза інтимного вірша була б незаперечною. Але ж річ у тім, що це не просто криза одного жанру, а втома і вистудженість душі, збайдужіння особистості аж до дна (чи бездна) власного єства.
Це гостро, як біль, як зяючу порожнину в обороні духу відчув Д.Павличко. Тому "Таємниця твого обличчя" хоч і ввійшла в десятиліття явищем майже унікальним, та аж ніяк не випадковим. З гуманістичної точки зору її суспільний сенс не поступається найгострішим інвективам та притчам поета.
З вершини життєвого досвіду Д. Павличко оспівав любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмисленості й тривання; як виклик розжирілому на брехні святеннику і зжовклому від нудоти циніку він підніс її горді знаки на філософсько-історичну височінь: "Цілунки стишені й неситі, //Полови сонячна луска; // Як пальми слід на антрациті, // На спині слід від колоска".
Низкою сліпучих, стугнуватих образів ожив в українській поезії поганьблений жанр еротичної лірики, що має в світовій культурі величезну багатовікову традицію від Сапфо й Катулла до Бодлера й Тувіма. "На пахучім сріблі сіна // Чарка любощів терпка. //Дико блиснули коліна, //Як зіниці хижака", "На грудях, на стрункому лоні // Одежу тихо розпина. // Неначе куля на долоні, // Лежить прекрасна і страшна", — Д. Павличко сьогодні єдиний, хто сміливо, не схиблюючи проходить самою гранню естетично припустимої натуралізації малюнка, збагачуючи враженнєве тло поезії, повертаючи їй розріджену романтичним сиропом життєву достовірність і гостроту.
Це не заважає йому сягати філософських висот, доходити вагомих істин. Власне, заради них поет і вдивляється в реальність зблизька, з онтологічною цікавістю і духовним потрясінням, закладеним у самій суперечності між безконечною любов'ю і конечним життям: "Та вже не прилетить моя любов прозора. // І добре, що нема нікому вороття, // Що на одну любов дано одне життя".
Любов як вседержительниця життя — єдиний і наскрізний мотив інтимної лірики, таємниця, розгадувана Д. Павличком. "Поезію творить любов, а не злоба,— пише він у слові "Про се5е".— Ненависть — звіряче почуття, і, власне кажучи, ради того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великі подвижники й світочі доброти. Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі й складні часи".
1977 р. Д. Павличкові за книгу "Любов і ненависть" була присуджена Державна премія Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.
80-і роки не вносять у поезію Д. Павличка помітних змін, хіба що видається вона більш зосередженою на соціально-філософській проблематиці, більш свідомою власної природи (не випадково збірка 1984 р. має назву "Спіраль" — знак діалектики). Як показав досвід, напрям роботи ще замолоду було обрано правильно: "я радію, що мені болить // Оте ж таки, що змалечку боліло". А це — рідний оберіг ("Франківщино! Моя висока земле..."), філософсько-публіцистичні роздуми, навіяні мандрівками в чужі краї ("Вірші з Парижа", "Вірші з Афганістану"), проблеми внутрішнього життя і передовсім — боротьба з лицемірством, облудливістю й кар'єризмом, вимога правдивості, що одна є запорукою тривалості створюваного: "В одній словесній непохогшій плоті // Згоряє те, що брехнями гуде, // А сяє те, що в істині й скорботі".
Не перестаєш лише дивуватися, з якою неослабною енергією внуртовується поет у щодення, як гостро й моментально реагує на кожний прояв соціально-психологічного негаразду, мовби й нема за плечима років та й, що там гріха таїти, невеселого досвіду протистояння казенній тупості й самодурству ("Бабуся з квітами", "Жадаючи лиш слави й пишноти", "Притча про Правду" та ін.).