Переважають два кольори: "червоний" — символ щастя і любові і "чорний" — символ журби й печалі.
З однаковим трепетом у серці згадують ліричні герої і "незрадливу материнську ласкаву усмішку", і сорочку, яку вишила мати "червоними і чорними нитками", і рідні "свої пороги", куди повертаються з життєвих мандрів.
"Вічна" тема Дмитра Павличка спонукає читача до роздумів, підносить у помислах і ділах, робить його благороднішим. Hаочним прикладом цього є вірш "Моя любов, ти — як Бог?". "Любов осяває душу людини", — говорить поет. Пояснює, що любов не можна побачити, її дано лише відчути.
Hаскрізна паралель, що пронизує всю образну структуру творів,полягає в тому, що людське кохання гарантує вічну тривалість життя, вічне оновлення, яке існує у всій природі. Ця аналогія проводиться послідовно, знаходячи не раз свій прямий і відвертий вияв:
Радуйся, дівчино, болем кохання,
Смутком ціловання до зомлівання,
Голосом матері в серці твоєму
Кільчику ясному в тьмі чорнозему
("Радуйся, дівчино, разом зі мною...").
Саме тому "є в цілунках рятунок від смерті" — є нове життя, і саме тому червоний колір, який домінує в "Сонетах подільської осені" й "Таємниці твого обличчя", — це колір стиглої пшениці і налитого яблука, колір сонячного променя, а передусім — колір пульсуючої крові.
Образи хліба й зерна, які виступали в "Сонетах подільської осені" як уособлення вічного оновлення природи, тепер поширюються на людське кохання: "Любов... подібна до природи у своїй вічній молодості. Вона не знає смерті. Вона знає лише один закон — закон невпинного оновлення". Якщо я правильно зрозуміла Д.Павличка, в цьому й полягає "таємниця обличчя" любові.
Дмитро Павличко виспівав свою "вічну" тему ніби одним подихом, вклавши в неї світлу радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого великим коханням серця ліричного героя. Будемо сподіватися, що ще не один вірш поета відгукнеться ніжним щемом у наших душах і серцях.
Так я відкрив, що полум'я любові,
Плачі й радощі в моїй душі —
Все з єдності землі моєї й крові...