Мій улюблений вірш французьких символістів
Немає жодних сумнівів — це "Поетичне мистецтво" Поля Верлена. Сміливе до блюзнірства, воно наслідує відомі біблійні слова: "Спочатку було Слово". Поет вимагає від колег зрівнятися з Творцем, бути творцями й побудувати власний світ за своїми уподобаннями. І він має бути заснованим не на слові, незграбній спробі людства відтворити красу, а на самій красі: "Спочатку — музику!"
Так починає створюватися Всесвіт, вільний від жорсткої земної визначеності: тут фосфоресціюють мінливі барви, переливаються одна в одну форми, змінюються перспективи. Тут "у примхливій пісні стерта межа між ясним і неясним". І у просторі, освітленому мерехтливими зорями, головними стають не кольори, а відтінки, не тони, а напівтони. Мабуть, цей світ можна змінювати зусиллям власної волі, і нема пророка, який би провістив його наступної миті.
Тепер настає час споряджати гінця до іншої закоханої у творчість душі, до "другої зорі". Тут я натякаю знов на ототожнення поета з Деміургом у цій поезії Верлена.
Всупереч сталій, нерухомій Землі, де строки змін дорівнюють століттям і мрія за життя може не втілитися в найкращі витвори мистецтва, в прекрасні людські долі, не стане музикою творчої переробки світу, — світ поезії швидкоплинний і тому вічний. Бо вічним можуть бути лише процес, дія, зміна, перетворення.
Та найбільше подобається мені останній рядок цієї прекрасної поезії, сповнений жаги до життя і презирства до поклоніння умовним цінностям непорушного обивательського побуту, який давно й твердо підмінив життя вигадками нетворчого характеру: "А інше все — література!"