Гра слів та багатозначність образів танки Такубоку

Шкільний твір

Гра слів та багатозначність образів танки Такубоку

Ісікава Такубоку (1885-1912) — один із найулюбленіших поетів Японії. Багато його віршів стали народними піснями. Таке визнання — велика честь для будь-якого поета. Такубоку прожив лише двадцять шість років і залишився в пам'яті людей юнаком. Його літературна спадщина налічує багато томів: збірки віршів, романи, критичні та публіцистичні статті, щоденники високої художньої якості. Та насамперед його цінують як автора п'ятивіршів танка. "Танка" в перекладі з японської "коротка пісня". Цій літературній формі притаманні лаконізм, глибина змісту, багатозначність образів.

Ісікава Такубоку народився в селі Сібутамі, що на острові Хонсю. В його віршах живуть прекрасні образи батьківщини. Рідному селу, спогадам про роки дитинства, прожиті там, присвятив поет найзворушливіші вірші. Любов до своєї малої батьківщини Такубока проніс через все життя.

Щойно я вгледів

крізь шибку вагона

ген там на півночі рідне село,

сопок моїх вершини —

зараз уже й піджака застебнув.

Ці п'ять рядків — маленьке оповідання про тугу людини за батьківщиною. їдучи до рідних місць, поет пильно вдивляється у вікно вагона, бодай не пропустити тієї миті, коли можна буде здалеку вгледіти своє село. Його ще не видно, тільки ледь показалися вершини сопок. На душі одразу стало тепло й радісно. Пальці мимоволі потяглися до ґудзиків піджака, руки мимохіть осмикнули його. За японським звичаєм, в знак пошани перед старшими осмикують одяг. Саме цим жестом пошани та благоговіння поет висловлює потік почуттів, що нахлинули в серце.

А ось ще одна танка, в якій поет описав зустріч з рідним селом:

На землю

рідного села

ступив — і раптом

легесенькими ноги стали,

а серце — таким важким.

Ось і відбулася зустріч з рідним селом. Протилежні почуття охопили поета: радість від зустрічі та смуток від спогадів. Ноги, ступивши на рідну землю, стали легенькими, як в дитинстві, самі собою понесли стежинкою, а на серці ставало все важче, бо невеселі спогади заполонили його.

Багато п'ятивіршів присвятив Ісікава Такубоку вічним питанням: Хто я? Звідки прийшов? Куди іду?

У синє небо

ти злітаєш, диме!

І так самотньо

гаснеш — танеш, диме!

До мене ти подібний, правда?

У високе безхмарне небо злітає легенький дим, щоб там розтанути і поглинутися блакиттю. Небо здавна притягує до себе людину своєю красою й безмежністю. Якщо довго-довго дивитися в нього, то здається, що в цілому світі нічого немає, окрім цієї блакиті, і ти "гаснеш — танеш" у ній, як дим. А ще ця картина наводить на думку про швидкоплинність наших днів на землі, що тануть, немов дим, про нескінченність і вічність Космосу, про миттєвість людського життя.

Та хоча, порівняно з вічністю, людське життя — лише коротка мить, є люди, які встигають залишити по собі такої глибини слід, що їх пам'ятають ще довгі роки після їх смерті. До таких людей належить і Ісікава Такубоку, гордість японської поезії. Його твори читають вже не одне покоління людей у всьому світі. На батьківщині поета, в місцях, оспіваних в його віршах, стоять камені з вирізаними на них танка Такубоку.