Проблема історичної пам'яті в повісті Бикова "Знак біди"

Шкільний твір

Проблема історичної пам'яті в повісті Бикова "Знак біди"

Майже вся літературна діяльність Василя Бикова присвячена Великій Вітчизняній війні. Він сам пройшов війну від початку до кінця. Власний досвід письменника перетворюється в нещадну правду життя.

Повість В.Бикова "Знак біди" вийшла друком 1983 року. Одразу ж вона була відзначена найдорожчою винагородою — визнанням читачів. Автор з такою певністю змалював простих людей — білоруських селян, на долю яких випали найтяжчі випробування.

Наче чарівник, В. Биков переносить нас в ті дні, коли страшна біда звалилася на плечі радянського народу. Найважливіше для автора — долучення до народної долі зображення "маленьких людей", силами яких країну було врятовано від фашистської навали. Герої повісті, Степанида і Петрок Богатьки, не чинять подвиги, та їх живий народний дух не вдається зломити окупантам. За роздумами Степаниди можна скласти повне уявлення про її характер. Тут простежується основна ідея твору: для Степаниди ніколи не настане такий час, коли вона зможе змиритися з тим, що її вигнали з рідного дому, що землю її народу топчуть окупанти. Вона не може прийняти той уклад життя, який нав'язують людям фашисти. Саме тому Степанида обирає смерть, а не підкорення фашистським загарбникам.

Чоловік Степаниди Петрок не має такої рішучості та безкомпромісності, як його дружина. В.Биков так зображує його, що ми можемо скласти про нього думку як про боягуза. Але згодом він виявляється не менш сміливим, ніж Степанида, і знаходить у собі сили кинути поліцаям в обличчя слова про своє презирство до них: "Бийте! Я вас не боюсь! І Гітлера вашого не боюся! Ось і його теж. Кіл в глотку всім вам!" І навіть тоді, коли він знає, що все вже скінчено і рятунку чекати марно, він продовжує вірити в те, що "його син прийде" і "покаже" цим мучителям.

Оригінальна будова повісті: крім основної дії в ній показані згадки Петрока і Степаниди про довоєнне життя. Із цих згадок ми ще більше узнаємо характери головних героїв та їх односельців. Незвичайно жорстоко і нещадно автор зображує період колективізації. У сцені зборів комітету бідноти з питань розкуркулення, яскраво показано, якими методами вибивались із селян рішення про розкуркулення таких же бідняків, як і вони самі. Степанида мала глибоке почуття справедливості, тому вона гаряче протестує проти перегинів у проведенні колективізації: "Олухи! Кого розкуркулюєте? Тоді всіх розкуркулюйте! Всіх до одного! І колгоспу не треба буде. І ніякого клопоту. Давайте всіх! І мене теж — батрачку пана Якимовського. І його он — безземельного Гончарика! Всіх! До останнього!"

Автор зображує і тих, хто заради премії чи пошани і поваги з боку влади готовий піти на зраду односельців. Це Антось Недосєка, Павло Колонденок — ті, що після приходу німців чинять ще страшнішу зраду: ідуть на службу в поліцію. Те, що в повісті двічі введені ситуації вибору, примушує думати, що В.Биков дає героям ніби другий шанс — шанс змінити себе, подумати і прийняти рішення, від якого залежить, чи залишиться людина тою, що була, чи зміниться в кращий чи гірший бік. Степанида, Петрок, Корнило витримують це випробування, а Недосєка, Колонденок, Гуж і деякі інші гублять людські почуття, підкоряючись гітлерівській машині.

Повість "Знак біди" — це повість не лише про війну і колективіза цію, це повість і про народ. Я думаю, що війна і колективізація — це ті умови, які дають змогу з найбільшою силою показати красу народу, його високу моральність.

В. Биков створив свій неповторний літературний стиль. І "Знак біди", на мою думку, можна вважати апофеозом творчості письменника. І сотні, а, може, й тисячі людей, прочитавши його книги, стануть кращі, добріші, чистіші й вищі духовно.