Є у центральній частині російського Волгограда відомий на весь світ Мамаїв курган. У цьому місці в роки Великої Вітчизняної війни проходили запеклі бої радянської армії із заклятим ворогом — фашистськими загарбниками. На кургані — пам'ятник-ансамбль "Героям Сталінградської битви". У центрі — велична статуя жінки з мечем в руках, яка символізує Батьківщину-матір.
Улітку цього року нам пощастило на власні очі побачити цей грандіозний монумент. І пригадалася сербська народна балада "Смерть матері Юговичів". Образ матері Юговичів в моїй уяві має бути схожим на скам'янілу статую на Мамаєвому кургані. З балади ми дізнаємося, що думки матері в тяжкий час полинули туди, де "зібралось військо на Косові..." — було це в сиву давнину за тридев'ять земель від Мамаєвого кургану.
У тому війську були дев'ять синів, а десятий — її чоловік Юг-Богдан Югович. Зрозуміло, що мати Юговичів не могла брати участі у битві, але вона молилася до Бога, "щоб Він дав їй очі соколині та ще й білі крила лебедині...", бо хотіла побачити своїх синів та чоловіка і надихнути відважним воїнам ще більшої сили та мужності.
Яким же був нестерпним біль матері, коли вона дізналася, що всі дев'ять синів Юговичів та їхній батько — десятий — мертві. Ми переймаємося співчуттям і захоплюємося вмінням матерів і дружин тих, хто загинув у бою, стійко переносити біль втрати: "...тверде старенька мала серце і сльози гіркої не зронила..." Волею Божою вона побачила те страшне місце, де загинули смертю героїв її Юговичі.
Невістки відразу зрозуміли, що трапилось непоправне, коли побачили матір, яка повернулась додому. Страшно читати рядки: "Дев'ять удовиць тут закувало, заридало дев'ять тут сиріток..."
І знову, як на Мамаєвому кургані, виникає думка: кому потрібне це кровопролиття, яке приносить горе матерям, дітям? Смерть Юговичів — це сподівання, які не здійснилися, це загублена молодість, не добра старість в колі улюблених та люблячих людей, а гірка самітність; це не зорана рілля, це хліб, який міг би вирости на благодатній землі. Війна — це горе, сирітство...
І тут вкотре у баладі постають рядки: "та тверде старенька мала серце і сльози гіркої не зронила". Та серце те не було з каменю. Прилетіли два ворони-круки, принесли юнацьку Дем'янову руку з золотою обручкою і кинули її нені... Не випадково зі словом "рука" у баладі стоїть слово "юнацька". Це ще більше підкреслює трагізм того, що сталося. Дем'янова жінка впізнала золоту обручку на тій руці: вона подарувала її Дем'янові при шлюбі.
Повернення обручки ми сприймаємо як своєрідне напуття загиблого юнака до всіх жінок Юговичів: живіть і згадуйте нас, ростіть дітей, в яких живе наша кров. Узяла мати Дем'янову руку, і "серце тут напружилося в неї, з болю серце в неї розірвалось..."
На цьому розповідь про трагедію Юговичів завершується, але ми без зайвих слів розуміємо, що душа матері полетіла туди, де полягли її сини і чоловік Юг-Богдан. Мати завжди там, де її сини б'ються з ворогом.
Образ матері Юговичів — це теж образ Матері-Батьківщини, тільки того стародавнього народу, про чий героїчний подвиг написано в баладі.