«Антігона»

Шкільний твір

Древні греки завжди були вірні собі та своїм ідеалам. Не був винятком із цього правила й видатний трагік доби розквіту афінської драматургії, молодший сучасник Есхіла (і постійний суперник у драматичних змаганнях) — Софокл. Один із його творів сам Арістотель у своїй "Поетиці" називає взірцем класичної трагедії. Власне, кожний витвір драматичного мистецтва, який виходив з-під пера (чи краще сказати — стилосу) Софокла, можна удостоїти таких слів, і це визнання буде найменшим, що варто зробити.

Однією з його семи трагедій, які повністю зберіглися до наших днів, є "Антігона". У ній ідеться про дівчину, доньку царя Едипа й сестру двох нещасних братів, які вбили один одного в кривавому двобої (детальніше про це можна прочитати в іншій трагедії Софокла, "Цар Едип", адже саме її логічним продовженням є "Антігона"). І якщо Етеокла цар Креонт ховає з усіма почестями, то над Полініком, який був зрадником власної Батьківщини та підняв меч на її громадян, заборонив проводити поховальні обряди під страхом жорстокої смерті (а згідно з повір'ями еллінів, це значило, що душа мертвого буде вічно блукати та ніколи не знайде притулку й дороги до Аїду). Однак Антігона, сестра померлого, переступає через заборону й проводить необхідні ритуали заради того, щоб Полінік мав змогу потрапити до царства тіней.

Цей твір втілює собою основні принципи побудови трагедій — наявні яскраві перипитії (перехід того, що відбувається, у дещо протилежне) і "впізнання", яке слідує за ними. Але не цим "Антігона" завоювала своє визнання. За допомогою сюжету, який Софокл запозичив із фіванського міфологічного циклу, видатний драматург піднімає та яскраво ілюструє декілька проблем, найголовнішою з яких є протиставлення законів людей законам богів, тобто фактично в суперечність вступають писані державні закони із законами, хоч і неписаними, але тими, які диктують нам наші серце й совість.

Недивним є те, що, незважаючи на два з половиною тисячоліття, які пройшли від часів Софокла, це полемічне питання, напружено обговорюване в ту епоху, актуальне й досі, адже люди, принаймні механізми, які керують людськими серцями, не змінились. Дійсно, "дивних багато в світі див, найдивніше з них — людина". Саме такими словами починається стасим перший — найвідоміша частина "Антігони". У ній автор віддає данину людині, як сильному й хороброму випробувачу, винахіднику, працівнику, який подолав препони, що ставила природа на людському шляху, носію "..мислей як вітер швидких", "хто сам майбутню путь ясно зрить". Але в антистрофі великий трагік, використовуючи протиставлення, говорить про те, що часто витвори рук людських несуть більше горя, чим добра. І, застерігаючи, закликає бути тим:

Хто в шані мав клятви міць,

Батьків закон, гнів богів,

Той — преславний.

І тут же засуджує того, "хто посмів на кривдну путь серцем стать — щастя не знайти йому".

Ілюстрація вічних риторичних питань, якими переймаються серця людей, тих дилем, які змушують нас робити вибір, після якого вороття назад не буде — адже "жереб кинуто"; обговорення вустами героїв тих полемічних моментів, які були типовими для тогочасної епохи; паралельне уславлення розуму й міці людини (як цього буде не вистачати епосі середньовіччя!), ну і просто ювелірна майстерність композиції твору, викладу, мови персонажів, талант митця, яким насичений кожен рядок, — на все це багата трагедія "Антігона".

Закінчуючи свій власний виклад, приведу наостанок слова самого Софокла, які є, певною мірою, заповітними наступним поколінням, тобто саме нам:

Запорукою щастя лиш мудрість одна

Може стати, й нікому не вільно богів

Зневажати.