Три сторінки у "Роман-газеті". Чверть століття — за датами, що стоять за віршованими рядками. Ще понад чверть століття мовчанки про цей твір. Така трагічна, моцартівська, назва — "Реквієм".
Я завжди уявляла собі цю жінку витонченою (портрет Модільяні!), дещо погордливою. Вишуканістю, літературним снобізмом віяло від її перших ліричних збірок — ще б пак, освіта, виховання, належність до інтелектуальної еліти, початок століття, любов Гумільова... Хоч усе це: освіта, виховання, належність до інтелектуальної еліти початку XX століття, любов Гумільова — і визначило таку долю. її долю, долю її дити ни, тему її творчості. Поеми, що зростала чверть століття, народжуючись з болю й страждань, з коротких нотаток щоденника, із тривалих роздумів, з відчайдушного плачу та спокійних, твердих рядків поетичного заповіту. А життя її авторки, переростаючи, виходячи за рамки конкретної біографії Анни Ахматової, стало рядками історії країни, що коріннями вросло у глибоку її давнину.
Починалося з короткого питання-наказу в єдиному прозаїчному уривку ("Замість передмови"): "А це ви можете описати?" — і щось схожого на посмішку після її клятви: "Можу". Після цього не можна було відступити.
Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад,
И ненужным привеском болтался
Возле тюрем своих Ленинград...
<...> Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных "марусь".
- "Реквієм" (повний текст)
- У якому з творів А. Ахматової звучить гнівний осуд сталінської диктатури? (та інші запитання)
Три роки між двома строфами. Три роки, пов'язані із страшенними чергами, то освітлені надією, то обпалені відчаєм. Три роки, протягом яких все ж ніяк неможливо було повірити, що це — її доля, її життя, настільки божевільним здавався той світ.
Эта женщина больна,
Эта женщина одна.
Муж в могиле, сын в тюрьме,
Помолитесь обо мне.
Нет, это не я, это кто-то другой страдает.
Я бы так не могла, а то, что случилось,
Пусть черные сукна покроют,
И пусть унесут фонари...
Може, її чорні вишукані сукні й були колись передчуттям цієї жалоби? Мабуть, безтурботна юність, щасливі роки дівочості дали змогу витримати...
Тугі російська історія: "Буду я, как стрелецкие женки, Под кремлевскими башнями выть", — і молитва, і звичайно ж, Пушкін.
Мабуть, уривок його рядка "каторжные норы" зовсім не випадково взятий у лапки, тому що у головного поета її життя потім іде "темницы рухнут"?
Надія жевріє, хоч строфа за строфою, тобто рік за роком, повторюється образ великої жертовності:
О твоем кресте высоком
И о смерти говорят.
Може, є для неї два життя: реальне — з чергами до віконця в'язниці з передачею, до приймалень якихось урядовців, з німим плачем на самотині, і вигадане — де у думці, у пам'яті вони живі й вільні?
И упало каменное слово
На мою еще живую грудь.
Ничего, ведь я была готова,
Справлюсь с этим как-нибудь.
меня сегодня много дела:
Надо память до конца убить,
Надо, чтоб душа окаменела,
Надо снова научиться жить... —
так починається строфа-главка з 1939 року, і назва її — "Вирок".
Але найголовніша, на мій погляд, глава цієї поеми — "Розп'яття". Незважаючи на епіграф з Біблії, її зміст значно ширший і від конкретного епізоду з життя поетеси, і від біблійного сюжету. Він стає символом, бо що ж може перевершити святу материнську любов та її страждання за муки дитини:
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел...
Мабуть, саме після цього пережитого поет дає собі право на цей епілог-узагальнення, епілог-заповіт, епілог, який за обсягом займає майже третину всієї поеми:
И я молюсь не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мной...
Для них я соткала широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов,
О них вспоминаю всегда и везде,
О них не забуду я в новой беде...
Ахматова, яка завжди цінувала і відстоювала свою поетичну індивідуальність, своє суто жіноче обличчя, знову створює, як провіщає, образ страждання:
И если зажмут мне измученный рот,
Которым кричит стомильонный народ...
Навіть це скорочене "стомильонный" теж, мабуть, не тільки заради рими — саме так вона могла чути це слово у чергах.
А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне, —
починаються карбовані рядки, майже по-пушкінському урочисті, — поетеса заповідає поставити його
...здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.
Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных "марусь".
Забыть, как постылая хлопала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.
Цього не можна забути, вона не має права забути заради тих, що стояли з нею поруч, тих, що так і не повернулися із в'язниць і таборів. Це заради них звучать скорботні й горді у своїй скорботі й жалобі рядки "Реквієму" — за чоловіком та сином, за своєю долею страждаючої жінки й матері, за чорними годинами батьківщини.