Бібліотека Української Літератури
Українська література  :  Бібліотека  :  Сучасна література  :  Біографії  :  Критика  :  Статті  :  Енциклопедія  :  Народна творчість  |
Навчання  :  Реферати  :  Шкільні твори  :  Твори з мови  :  Стислі перекази  :  Контрольні питання  :  Крилаті вирази  :  Словник  |
Бібліотека — повні твори > Н > Нестайко Всеволод > Тореадори з Васюківки — електронний текст

Тореадори з Васюківки - Нестайко Всеволод

(ви знаходитесь на 1 сторінці)
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  


    ВСЕВОЛОД НЕСТАЙКО
    ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ
    
    Трилогия про пригоди двох друзів
    
    ЧАСТИНА ПЕРША
    яку розсказує Павлуша Завгородній
    
    НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КУКУРУЗО ТА ЙОГО ВІРНОГО ДРУГА І ОДНОКЛАСНИКА ПАВЛУШІ ЗАВГОРОДНЬОГО В ШКОЛІ, ДОМА ТА НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ ПОБЛИЗУ СЕЛА ВАСЮКІВКИ
    
    
    РОЗДІЛ І .
    Метро під; свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич
    - От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку - тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
    Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
    - Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!
    - Знаю, знаю, - ледь чутно зітхає, мій друг і нарешті наважується подати голос.
    - Діду! - жалібно озивається він.
    - Давай-давай!
    - Діду, - ще жалібніше повторює мій друг, - ви одійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.
    - Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
    - Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.
    - Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що...
    -Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо - нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.
    Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.
    Ми вилазимо з бур'янів.
    Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географічна карта.
    У-у, скотиняка! Щоб ти...
    Це через неї ми вскочили в халепу.
    У нас була прекрасна, благородна ідея - провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у -Васюківці! Станція "Клуня" - станція "Крива груша". Три копійки в один кінець. Родичі - безплатно. З учительки арифметики - п'ять копійок.
    Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом - непередбачена катастрофа! - клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти-дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і...
    Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося - чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам'яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна...' Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?
    Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
    Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів - Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, - Великі Зондські.
    Ну, так Ява - це не острів.
    Ява - це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
    Мабуть, вам дивно, що то за ім'я таке - Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: "Я - Ваня", а вийшло "Ява", чи то "Іван" у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте "Ява" до нього, як реп'ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.
    У них взагалі вся сім'я інтересна.
    Батько на скрипці грає. Корова - Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) - мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить - праве саме заплющується. Але ж і б'є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б'є!
    Городські мисливці, що "Волгами" з Києва приїжджають, тільки ахають.
    "Ви, дедушка, абсолютний чемпіон", - кажуть.
    На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.
    Мати ж Явина - депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
    Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
    - Опозогив! - Вона букву "р" не вимовляє. - Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!
    Такого шелесту наробила - Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза - тільки п'ятами залопотів.
    Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
    Ява сам говорив:
    - Ми, - говорив, - з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
    - З фантазією, - підтакував я.
    - Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: "Ондо, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні".
    - Чув. Точно.
    - Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня.
    - Треба, - погоджувавсь я.
    І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави.
    Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало і випустили в клубі під час лекції на тему "Виховання дітей у сім'ї". Лектор упав з трибуни і вилив собі на голову графин з водою.
    А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.
    А то якось влітку Ява сказав:
    - Давай влаштуємо бій биків.
    - Га? - не відразу второпав я.
    - Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися "Тореадор"?
    - Ага... То й що?
    - Пам'ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько у капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює.
    - Так-так-так...
    - А потім - рраз! Бик - беркиць! І оплески.
    - Ага. Здорово... Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я?
    - Тю, дурний! Убивати! Що це тобі - м'ясозаготівля, чи що. Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футбола. Головне тут - красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори - це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут - тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки - бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.
    Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі...
    Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати подробиці. Насамперед - бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі - наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
    Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький - загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом - Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить - не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався - досі невідомо. Але факт - півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні і не зняв його. Дачник штани надів і одразу на станцію: додому їхать.
    Ні, хай з бугаєм Петькою вороги наші б'ються.
    Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з'їв мою сорочку, колися у калабані купався.
    Але Ява мене не підтримав.
    - Ні, - сказав він, - Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось - велике і крутороге.
    - Коров'яче? - кажу. - Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов'язково має бути бик.
    Ява задумався:
    - Хтозна, може й так.
    - Тоді, - кажу, - кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
    - А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
    - Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
    - Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
    - Що значить "психічна"! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
    - Я - боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
    - Я забираю, але ти все одно боїшся.
    - Боюсь?
    - Боїшся...
    - Боюсь?
    - Боїшся...
    Я схопивс.я рукою за вухо і в свою чергу затопив Яві кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, підібрали на свої штани і сорочки. Перший отямивсь я.
    - Стривай, - кажу, - годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
    - Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцію. Завтра поженемо пасти і спробуємо. А то твоя Манька і справді для телевізора не підходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
    Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив нашу Маньку.
    Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява - Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
    У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час сіпати головою, поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.
    У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі щось пам'ятаю. Він висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава і Рева, про яких мені мати колись розповідала різні "баналюки", аж поки я не засинав. Останні два роки, позаяк я вже виріс, килимок лежав у скрині, і тепер від Цюці, Гави і Реви дуже тхнуло нафталіном.
    Килимок і капелюшок - то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
    Ми йшли і співали арію Хозе з опери Бізе "Кармен", яку багато разів чули по радіо.
    Торе-гадор, сыеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор...
    Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
    Ми співали і не знали, що нас жде.
    Небо було синє-синє - справжнє іспанське небо.
    Погода - саме підходяща для бою биків.
    Ми погнали корів аж на край вигону, туди, де ставок, - далі від людських очей.
    - Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала, - скадав Ява, - і давай починати.
    Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою биків.
    Ява поправив на голові капелюшка, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став під ходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих - зараз почнеться...
    Ява замахав килимком ще дужче.
    Контрибуція - анічичирк!
    Спокійнісінько щипає собі траву.
    Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
    Ява роздратовано верескнув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
    Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати...
    Через півгодини він сказав:
    - Вона до мене просто звикла, вона мене любить і тому не хоче... Ану давай ти!
    Через годину, захекавшись, я сказав:
    -Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тоді показав, що таке справжня тореадорська корова.
    Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував з розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався в руках - здавалось, що Цюця, Гава і Рева от-от загавкають. А Контрибуція - хоч би що, не звертала на нас аніякісінької уваги.
    Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима і сказала:
    - Му-у!
    У перекладі з коров'ячої це, мабуть, означало: "Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене".
    Але ми вчасно не зрозуміли попередження.
    Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію - це я бачив.
    Нарешті розлючений Ява крикнув:
    - Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що - боїшся?.. Ну, то я сам!
    Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі. І раптом... Раптом я побачив Яву десь високо в небі.
    І звідтам, з неба, почув його відчайдушне верескливе:
    - Вва-вай!
    Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дійсно тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, замулився і перетворився на звичайнісіньку .калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
    Контрибуція бігала навколо калабані і мукала на нашу адресу якісь свої коров'ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
    Ми стояли і мовчали.
    Дно калабані було грузьке, замулене. Ми по самісінький пуп стояли в бридкій слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода - брудна, каламутна і смердюча. Справжнісінькі помиї. Довго ми тоді стояли з Явою в отих помиях. Півгодини, не менше. Аж поки Контрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуція. Бо вона підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли з калабані, нещасні й брудні, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, а завжди частував цукерками, які давала йому мати.
    І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуція виглядав з корівника і співчутливо дивиться на нас. І нам навіть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуціє! Яке в тебе велике і ніжне сер. це! Ти єдина розумієш і жалієш нао. Спасибі тобі, корово!
    - Ще не скінчили, анциболотники? - так несподівано гримнув ззаду дід Варава, що ми аж поприсідали. Ми втратили пильність і не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.
    Спереду стіна свинарника, з боків густі бур'яни, ззаду дід Варава. Тікати нікуди. Так і заклякли ми, присівши, - мов курчата перед шулікою.
    - Не бойсь, не трону!
    Ці слова виструнчили нас, розігнули нам ноги. І ніби велосипедним насосом хтось качнув - то ми зітхнули. І тремтячі вуста наші самі собою розтяглися в противну підлесливу усмішку. Але дід на усмішку нашу не відповів. Не любив дід таких усмішок. Суворий був дід Варава.
    Обличчя в нього сіре й плямисте, як торішнє листя. Губи тонкі і так стулені, мов у роті вода. Очі без вій, круглі й нерухомі, як у півня. Через оті очі здавалося, ніби дід навіки чимось здивований. Та це тільки здавалося. Мабуть, не було уже в світі нічого, що могло б здивувати діда Вараву. Вісімдесят третій йому пішов.
    - Кінчайте, шминдрики, і йдіть учити вроки, екзамент на носі.
    Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотілося думати про це. І хто вигадав оті екзамени! Та ще навесні, коли повітря пахне футболом і цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарі, і коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричі купалися. Як добре було ще торік у четвертому класі! Ніяких тобі екзаменів. Краще було б і не переходити в п'ятий. Ніколи в житті ми з Явою ще не складали іспитів. Це буде вперше. І хоч ми костричимось і кажемо: "Наплювать!", але кожному з нас при згадці про екзамени тенькає в животі. Краще двадцять "метро" засипать, ніж один екзамен.
    - Все, діду, здається. Так, як і було. Правда ж? - несміливо питає Ява, притоптуючи ногами свіжу землю.
    Дід криво дивиться на нашу роботу - видно, що він не дуже задоволений. Але каже:
    - Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз.щось таке - вуха пообриваю і свиням викину.
    Тулячись спинами до самих бур'янів, ми боком проходимо повз діда і, як тільки минаємо його, щодуху біжимо.
    І якраз вчасно: ще мить - і шкарубка дідова рука з розмаху приліпилася б до наших штанів...
    Я живу по сусідству з Явою. І за якусь хвилину ми вже відсапуємось у нашому садку.
    Ми сидимо у картоплі під вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спіткала нас з отим "метром". Але довго журитися ми не вміємо.
    - .Слухай, - раптом каже Ява, - а давай зробимо... підводного човна.
    - Давай, - не задумуючись, кажу я. І тільки тоді питаю: -Аз чого?
    - Із старої плоскодонки. Отої, що біля верби... напівзатоплена.
    - А як?
    - Воду вичерпати, дірки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
    - А двигун?
    - На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.
    - А дихать?
    - Через перископ.
    - А на поверхню як випливати?
    - Баласт викинем і випливемо.
    - А як водою заллє і затопить?
    - Ти що - плавати не вмієш? От іще! "Як? Як?" Дулю з маком з тобою зробиш!
    - Сам ти дуля з маком! Який розумний!
    - Та ну тебе, - сказав Ява уже примирливо. А я й зовсім не відповів нічого - сьогодні сваритися не хотілось.
    Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали - так замулився. Я перехиливсь і голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: "Го!" Я люблю гокати у колодязь: таке "го" виходить - аж у вухах лящить. Такого "го" ніде не почуєш, як у колодязі. Красота, а не "го".
    От - і зараз...
    - Го!...
    - Го!
    - Го!
    Тільки виляски пішли - наче аж до центру землі.
    І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімління. Я нашорошив вуха.
    - Яво! --.кажу. -Там хтось є.
    - Бреши!
    - Ану гокни й послухай.
    Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве щеняче скімління. Ми перезирнулися.
    - Якась свиня вкинула туди цуцика, - сказав Ява.
    - Точно, - сказав я.
    - Так що? - сказав Ява.
    - Треба витягти, - сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.
    - Значить, так, - сказав Ява. - Я сідаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.
    - За що! Хіба я тебе так вдержу?
    - Ти й справді слабак. Не вдержиш.
    - То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.
    - Ні, спускатимусь я. Я перший сказав. І ... і в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь. І взагалі в тебе носоглотка... Ми, знаєш що, вірьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. І ти тягтимеш. Дуже зручно.
    - А де взять вірьовку?
    - А ондо припиначка.
    - Так на ній же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?
    - Коза так погуляє, ніде не дінеться.
    - Ну що ж - давай!
    - Мме-е-е! - радісно проспівала одв'язана коза і негайно побігла в шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.
    Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги на короткому плечі журавля.
    --- Попускай! Попускай потроху! - скомандував Ява.
    Операція почалася.
    Спуск пройшов нормально. Мені було зовсім неважко попускати припиначку, і через якихось півхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: "Стоп! Харош!"
    Я кинувся до зрубу:
    - Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?
    - Атлічно! Пульс нормальний. Невагомості нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!
    Я ойкнув І кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками і почав тягти.
    Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Всіма силами своїми, всією вагою тіла свого тягну за припиначку вниз. І раптом відчуваю, що ноги мої одриваються од землі. Ой лишенько! Це ж я зараз піднімуся і висітиму над землею, як жаба на гачку, тільки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!
    -- Яво! - кричу у відчаї. - Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злітаю!
    Зрозумів, видно, Ява ситуацію, послухав мене, бо п'яти мої знову торкнулися землі. А тут я ще й ногою загачився за корінь, що якраз біля мене з землі випружинився. Закректав я з усіх сил, - от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, - і з колодязя, мов бульба з носа, повільно з'явилася Явина голова.
    Перший на землю ступив "товариш Собакевич" - кудлате, капловухе руде цуценя, а тоді вже Ява.
    Я одразу побачив, що цуценя - не з нашого кутка. У себе ми всіх собак до одного знали - від здоровеннецького діда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, сліпих іще цуценят баби Меланчиної Жучки.
    - От хотів би я знати, хто його туди вкинув, - сердито проскрипів Ява. - Ноги б повисмикував!
    - Якийсь фашист хотів позбутися, - сказав я. Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене і заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.
    - Гайда на річку! - сказав Ява. - Треба помити Собакевича - бач який!
    Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, - не викликало вже ніякого сумніву. Ім'я, жартома дане йому Явою у смердючій темряві колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.
    Ми побігли до річки.
    Підводний човен з плоскодонки навічно потонув у забутті...
    РОЗДІЛ II
    "Вермахт!.. Двадцять залізних!.."
    - Рень і Завгородній! Вийдіть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисципліни! Порушуєте мені навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! - Галина Сидорівна вся аж кипіла (здавалося, що в неї навіть пара йде з рота).
    Ми покірно потеліжилися за двері.
    У коридорі Ява розстебнув сорочку, нахилився, і Собакевич вискочив з його пазухи на підлогу й заметляв хвостом, ніби нічого не сталося.
    - Теж іще! --докірливо сказав йому Ява. - Не міг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, Чого вискочив, як Пилип з конопель?
    Собакевич винувато схилив голову набік. Мабуть, він зрозумів, що підвів нас.
    Галина Сидорівна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю. І за звичкою штовхнув Яву - підказуй, мовляв. І тут Собакевич, що сидів у Яви за пазухою, вистромив через ростебнений комір голову і на весь клас: "Гав!" У класі - регіт. І Галина Сидорівна, звичайно, образилась - кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорівна, і дуже любить нас виховувати.
    - Нічого, переживем, - сказав Ява. - Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.
    Вже виходячи надвір, я побачив на табуретці біля дверей шкільний дзвоник. Баби Марусі, що керувала дзвоником, калатаючи ним з уроків і на уроки, не було видно. Рішення прийшло блискавично. Я злодійкувато озирнувся - цуп! - і дзвоник уже в мене під сорочкою.
    - Хай учаться, як такі розумнії - підморгнув Яві. - Не треба їм перерви. Обійдуться.
    - Молодчинка! - похвалив мене Ява. І наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху - то радість теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.
    Ми - хаміль-хаміль - і в кущі бузкові за школою. У самісіньку гущину забрались, аж під стіну сарая. Темно тут, ватишно - надійне місце.
    - Хай тепер найдуть! Ото паніка буде! Не кінчаться сьогодні уроки. Аж до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесі дзвоник - основна піч, - сказав я, виймаючи з-під сорочки шкільне калатало.
    - Це ти красиво придумав! Молодчинка! - мовив Ява і взяв у мене з рук дзвоника (я відчував, що йому було трохи прикро, що то не він придумав, - він звик усе сам придумувати).
    - О! Знаєш що! - стрепенувся він раптом. - Ми його Собакевичу на шию привісимо. Га?
    - Здорово! - сказав я. Хоч і не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (він же мене хвалив!).
    - У тебе нема якоїсь шворки абощо? - спитав Ява.
    Кинувсь я по кишенях:
    - Нема.
    - От чорт! І в мене нема. Слухай, а давай пасок.
    - Отаке... А штани?
    - Тож не назовсім. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейці, я б хіба...
    Позаяк я був сьогодні "молодчннка", відмовлятись просто не мав права. Зітхнувши, я зняв паска, і Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.
    - Здорово! От здорово ми придумали! - повторював він.
    І раптом... Раптом за стіною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на світі. Сарай то був уже не шкільний. Просто він задньою своєю стіною виходив у шкільний сад, у ті зарості бузку. Сарай належав дядькові Бурмилу, завзятому рибалці, що жив одинаком і майже весь час пропадав у плавнях на риболовлі.
    Ми аж влипли в стіну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило і Книш, колгоспний шофер, що жив по сусідству з Явою.
    Ось що ми почули (до нас долинали Тільки уривки розмови):
    БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так... Але...
    КНИШ: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий! На десять років буде...
    БУРМИЛО: Ги-ги!
    КНИШ: ...Вермахт щедрий...
    БУРМИЛО: А що ж, конешно...
    КНИШ: Має бути двадцять залізних... Точно... А якість... Бронебійна... Р-раз - і нету! Будьмо!
    Чути дзенькіт склянок, - мабуть, Книш і Бурмило випивають.
    КНИШ: Купимо в Києві, що треба, і за діло!
    БУРМИЛО: Сам не можеш?
    КНИШ: Якби я мав час,і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся.
    Бурмило щось прохарамаркав, ми не розібрали ані слова.
    КНИШ (роздратовано): А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цією екскурсією шкільною...
    БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.
    КНИШ: Тільки ж -нікому-нікому! Жодній живій душі. Бо -як довідаються...
    БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я - маленький! Це ж таке діло...
    КНИШ: Ну, до завтра!
    І все. Запанувала тиша. Певно, Книш і Бурмило вийшли з сарая.
    Ми перезирнулися.
    Не знаю, які були очі в мене. Але Явині очі горіли і світилися, як у хорта. А що! Хотів би я глянути на ваші очі, якби ви почули таку розмову.
    - Га?! - роззявив рота я.
    - Га?! - роззявив рота Ява.
    Але нічого більше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкільного дзвоника. Ми так і застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємнично. розмовою, ми зовсім не помітили, що Собакевич кудись зник. І от... Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крізь гущину і вистромили з кущів голови.
    Попід вікнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвір'ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчавзаливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класів учні. З вікон, здивовано позираючи на годин. пики, виглядали вчителі. На ганку з'явилася Галина Сидорівна.
    - Хуліганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! - загукала вона.
    З-за рогу вибігла баба Маруся. Вгледівши Собакевича, .вдарила руками об поли, кинулася за ним - одбирати дзвоник. Собакевич - навтіки. І куди ж ви думаєте - до нас, у кущі.
    Ми з Явою вмить розвернулись і так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я - на трьох, як собача з перебитою лапою, - мені ж доводилось однією рукою піддержувати штани.
    Ми притиснулися до стіни сарая - далі тікати було нікуди. Дзвоник все ближче, і от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Яві в щоку. Що ж, він був не винен - в кого ж йому шукати захисту, як не в нас - своїх друзів і рятівників.
    За якусь мить кущі над нами розчахнулися, і ми побачили розчервонілу бабу Марусю.
    - Ага! - переможно вигукнула вона. - От хто це все влаштував!
    З-за баби Марусиної голови з'явилась голова Галини Сидорівни.
    Крижаним металевим голосом Галина Сидорівна говорить, мов сікачем рубає:
    -- Так!.. Ясно!.. На екскурсію до Києва завтра вони не їдуть!
    РОЗДІЛ ІІІ
    Пригоди в Києві. Наші підозри дедалі зростають. Старшина Паляничко
    Біля школи галас і метушня. У дворі стоїть вантажна автомашина, прикрашена квітами та сосновими гілками, наче весільний поїзд. На машині попід кабіною вже сидять купкою найнетерплячіші учні. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останні стільці. Школярі вистроїлися ланцюжком від ганку школи до машини і передають один одному стільці, які виносить на ганок Галина Сидорівна. Всі збуджені і веселі. Ще б пак - цієї екскурсії до Києва так довго чекали. Всі весь час сміються, навіть коли для цього нема причини. Всі, крім нас: мене і Яви.
    Ми стоїмо біля ганку похнюплені, набурмосені. І як тільки з дверей з'являється з новим стільцем Галина Сидорівна, ми вмить розтуляємо роти і починаємо:
    - Ми ж не хотіли... Ми ненавмисне, - гундосить Ява.
    - Ми більше не будемо... Чесне слово, - гундошу я.
    Галина Сидорівна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потім нарешті каже:
    - Було б навіть непедагогічно, якби я вас узяла.
    І ми відчуваємо - їй уже жаль нас (вона ж добра, тільки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
    - Педагогічно! - вигукнув я. - Ми ж сказали, що більше не будемо.
    - Ну да, педагогічно! - підхоплює Ява, - Навіть Дуже педагогічно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно!
    Галина Сидорівна враз насуплює брови і холодно говорить:
    - Ні.
    І ми розуміємо: тепер уже все. Передали куті меду. Вчителі не люблять, щоб їх учили.
    Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає біля машини, час від часу луплячи чоботом по колесу (перевіряє шини). "Невже ми залишимось і так і не взнаємо, що робитимуть вони у Києві?" - думаю я.
    І в голові моїй знову лунають загадкові таємничі слова:
    "Зате подаруночок матимеш від німців... Вермахт щедрий... Двадцять залізних... Якість бронебійна... Раз - і нету!.. Тільки ж нікому-нікому".
    Раптом Ява смикає мене за рукав: "Гайда! Швидше!" - і кидається до машини. Я - за ним. Треба встигнути сховатися під стільці, поки Галина Сидорівна у приміщенні.
    Звичайно, всі бачать це і можуть виказати, але то вже на їхній совісті.
    Шургиць! Мов ящірки, шмигонули ми під стільці аж до самісінької кабіни і причаїлися.
    Через деякий час почули голос Галини Сидорівни:
    - Що, пішли? Ну й добре, що самі нарешті зрозуміли. Це буде наука всім, хто любить зривати уроки і порушувати дисципліну. Ну, поїхали.
    Учні, що були ще не на машині, з галасом почали всаджуватися. І незабаром мотор загурчав, машина рушила. Ніхто нас не виказав. Є все-таки у людей совість.
    Якщо ви хочете відчути одразу все своє тіло, з ніг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстій дорозі на вантажній машині, лежачи у кузові під стільцями. Зрівняти це не можна ні з чим. Таке відчуває хіба що отой "язичок" у шкільному дзвоникові, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
    "Раз - і нєту!.. Якість бронебійна!.. Вермахт щедрий!" - билося в моїй голові в такт ударам.
    Потилицею об стілець - лобом об дно кузова...
    Потилицею об стілець - лобом об дно кузова...
    "Раз - і нєту!..
    Якість бронебійна!..
    Вермахт щедрий!.."
    І все-таки чим більше нас молотило, чим більше швирголяло вгору-вниз та з боку в бік, тим легше ставало у нас на душі - бо ж тим далі від'їздили ми від села. А значить, тим менше шансів, що нас виявлять і зсадять з машини. Ми тільки зціплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, і весело загурчав мотор, набираючи швидкість, - ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кілометри від села), І одразу, наче завелась од стартера, задзвеніла пісня:
    Знов зозулі чути голос в лісі,
    Ластівки гніздечко звили в стрісі,
    А вівчар жене отару плаєм,
    Тьохнув пісню соловей за гаєм.
    Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанією на машині і не співали? Так не буває. Коли від швидкості вітер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса і зустрічні машини мимо тільки - гух! гух! гух! - пісня сама виривається з грудей.
    В хорі вирізнявся дзвінкий соловейковий голос Галини Сидорівни. Ми уявляли собі, як вона стоїть, спершись на кабіну, обличчям до учнів, і диригує. І вітер куйовдить її чорні, як вороняче крило, кучері, а вона білозубо сміється, співаючи. А дівчатка в захопленні дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, "ну прямо красуня"...
    Всюди буйно квітне черемшина,
    Мов до шлюбу вбралася калина...
    Хіба втерпиш, коли всі-співають! І ми з Явою ("А, все одно не почують у такому хорі!") затягли на все горло:
    Вівчаря в садочку,
    В тихому куточку
    Жде дівчина, жде.
    Ех, хороше! Як співаєш у хорі, то здається, ніби саме завдяки тобі так гарно і злагоджено виходить.
    І раптом... Ми так захопились, що навіть не відчули того моменту, коли всі враз припинили спів. Як потім з'ясувалося, у цей час машина проїздила під вербою, що звісила над шосе свої віти. Всі в кузові попригинались, і пісня вмить увірвалася. А ми ж були під стільцями, і ми ж не знали цього... І ми продовжували тягнути, як два баранці:
    Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е...
    І сердите вчительчине: "Ану, вилазьте!" - було для нас, як грім з ясного неба.
    Скуйовджені й пожмакані вилізли ми з-під стільців.
    - Ех ви! - презирливо сказала Галина Сидорівна. - Я думала, що ви хоч благородні хлопці. А ви "зайцями", обдуривши мене... Як... як шпигуни якісь, фу!
    Я побачив, як сіпнувся, аж підскочив Ява. Та й у мене все усередині попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, які... Ех!
    - Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, - сказав Бурмило.
    "Подаруночок від німців... Якість бронебійна!.." Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то від Бурмила лишилася б тільки жменька попелу. Точно!
    - Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полі, - сказала Галина Сидорівна. - Я не зроблю цього тільки тому, що ми від'їхали вже тридцять кілометрів і не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте - весь колектив зневажає і засуджує вас за негідну поведінку.
    Ми звели очі - колектив дивився на нас весело й усміхнене. У колективу був гарний настрій.
    Колектив хотів співати.
    Ми опустили голови і сказали:
    - Ми більше не будемо...
    Колектив посунувся, і ми сіли. І одразу, як по команді, в небо знову злетіла пісня:
    Йшла вона в садок повз осокори-и,
    Задивилась на високі гори-и...
    Ми з Явою намагалися перекричати всіх - так старалися.
    Довго ми їхали - геть усі пісні, які знали, проспівали по кілька разів. Тричі зупинялися їсти.
    Аж от нарешті довжелезний міст через широченний Дніпро. А по той бік - високий берег, і дзвіниця виблискує золотою банею на горі, а поряд ще золоті бані купчаться - лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевізійна вишка, і громадяться, налізаючи один на одного, будинки - великі, багатоповерхові... Київ! Приїхали.
    Гарне місто Київ! Гарніше від Пирятина, від Крижополя, від Жмеринки - від усіх міст, які я бачив. .
    Столиця!
    - Значить, так, - говорить Галина Сидорівна. - Машину ми залишаємо біля Палацу піонерів і одразу на метро. •Згода?
    - Гурря-а-а! - закричали всі. Цілу останню чверть у нашому п'ятому "Б" тільки й балачок було що про метро. Чомусь з усіх київських див нас найбільше цікавило метро.
    А тепер усі враз збуджено загомоніли: "метро", "метра", "метром", "на метрі"...
    Усі, крім мене і Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Києві Книш і Бурмило. Заради цього ми ладні були на будьякі жертви. Але...- невже ми не побачимо метро через них?
    Та коли ми під'їхали до Палацу піонерів і злізли з машини і Галина Сидорівна засокоріла, гуртуючи нас навколо себе: "Дивіться, щоб ніхто не залишився, щоб ніхто не загубився!" - Книш, підійшовши до неї, сказав:
    - Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого...
    Я пхнув Яву ліктем під бік - порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. І от - метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!
    Голубі поїзди мчать у тунелі швидше за вітер. У підземних залах світліше, ніж удень на вигоні. Кожна станція мов театр.
    Та найголовніше - ескалатори, оті чудесні сходи. А втім, хіба можна сказати - сходи? Звичайні сходи стоять, і ти по них сунешся. А тут навпаки - ти стоїш, а сходи сунуться.
    Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсідали від захоплення. Оце да! Піднімаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз і жодною ногою навіть не дригнеш. Навіть можеш одну ногу догори задерти або сісти можеш навіть - і все одно сунешся.
    Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховав. Або на ту гору, з якої ми взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!
    От якби завжди можна було стежити за різними підозрілими шпигунами у метро на ескалаторі! Дуж-же зручно і приємно! Стоїш собі і тільки - зирк! - нищечком скоса. І нікуди він, голубчичок, не дінеться від тебе, нікуди вбік не шугоне, бо внизу сидить така собі тьотя і дивиться і весь час говорить у радіо: "Граждане пасажири! Бігти по ескалатору не дозволяється! Сідати не дозволяється! Ставити речі не дозволяється!.."
    Доїхали ми гарненько донизу, сіли у голубий поїзд. "Наступна станція - Хрещатик!" - буркотнув хтось по радіо. Двері - клац.
    Гур-гур - поїхали. Бачимо, Книш і Бурмило біля дверей туляться. Ми й собі - до дверей, тільки до інших (для конспірації). Не встигли опам'ятатися - стоп! Двері розчинилися - станція "Хрещатик". Ми у двері - шмиг) Двері за нами - клац! І наші всі тільки мелькнули у вікні. Ніхто й помітити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично - не то що в поїзді або на пароплаві.
    І от ми уже назирці, ховаючись між людей, за Книшем і Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бік, пірнули у підземний перехід, вийшли з переходу і прямо у магазин "Динамо". Ми - за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелі, сніп із бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.
    Підійшли Кпиш із Бурмилом до прилавка. Тупцяються не рішуче. Бурмило схилив голову і одним оком, як ворона в кістку, зазирає на полицю.
    - Давай,-- підштовхує Книш ліктем Бурмила.
    - Ти давай, - смикнув плечем Бурмило.
    - Ні - ти! На тебе ж купляти, - наполягає Книш.
    - От, їй-богу! Яка разниця і - знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тоді до продавщиці, тицьнувши пальцем на якусь полицю: - Дайте мені, пожалуста, оте-го.
    - Що? - не зрозуміла продавщиця. Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки.
    - Та оте-го... ну... з жаб'ячими ногами.
    - А-а! Для підводного плавання, - усміхнулася продавщиця.
    Бурмило мотнув головою і скривився досадливо (наче продавщиця виказала його).
    Продавщиця взяла з полиці ласти і маску з трубкою, подала Бурмилові.
    У нас з Явою очі зробилися, як колеса. Ти диви!
    Поки Бурмило приміряв маску, мацав ласти. Книш уже вибив у касі чек.
    - Загорніть!
    І знов-таки, злодійкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля для підводного плавання, Книш і Бурмило вийшли з магазину.
    Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу піти за ними, а вирішили трошки пересидіти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на сніп, тонка шпагатина, якою він був зв'язаний, враз лопнула і... Наче бомба розірвалася в магазині. Вудлища з тріском розлетілися на всі боки. Крики, зойки, паніка. Ми кинулися геть.
    - Держіть! Ловіть! Хулігани! - залунало нам услід. Добре, що на Хрещатику людей, як на стадіоні під час футболу. Ми - раз-раз! - між ними. Потім мене Ява за рукав - сіп!
    - Чш! Не біжи! Вроді ми - це не ми!
    Правильно. Коли за тобою женуться, бігти - останнє діло. Завжди треба спокійно йти. Тоді тебе ще й питатимуть:
    "Не бачив, тут такий не пробігав"? І ти спокійно можеш сказати: "Бачив. Отуди побіг".
    Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро.
    Ми чомусь були певні, що Книш і Бурмило обов'язково пішли на метро.
    По ескалатору ми вже бігли, незважаючи на заклики радіо-тьоті. Вискочили на станцію: зирк-зирк!
    - Оно! - вигукнув Ява. І справді - у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилів "спінджак". Ми ледве встигли вскочити у сусідні двері того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вільне місце і лежала кинута кимось прим'ята газета. Ми схопили її, розірвали надвоє, сіли і, кожен прикриваючись газетою (ніби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але біля дверей, де він стояв, людей було багато, і ми бачили тільки його вельветове плече. "А де ж це Книш, що його не видно? - подумав я. - Невже розділилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фільмах завжди так роблять".
    Враз у вагоні стало біло - поїзд вирвався з-під землі на поверхню. Станція "Дніпро".
    Вискочили ми, прикриваючись газетами, слідом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий "спінджак" обернувся - ніякий то був не Бурмило, а якийсь.незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!
    - Прогавили! - розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту біля перил, не знаємо, що робити. Стрілою шугонуло метро через річку ген аж до самісінького обрію, де тоненькою смужкою ліс чорніє. Мчать по красеню-мосту голубі експреси, машини-легковички, грузовики, автобуси... А під мостом по Дніпру "Метеори", "Ракети" на підводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабіч мосту стоять здоровеннецькі фігури - дядько руками змахнув, супутника в небо швирголяє, і тітка - голубів підкида. Пейзаж - прямо тобі з науково-фантастичного фільму. Красота!
    - Може, вони цей міст хочуть у повітря висадить, а ми... - сказав Ява.
    - Ну да?! - недовірливо вигукнув я.
    - А що ж! Кіно "Акваланги на дні" пам'ятаєш?
    Ще б пак! Кілька днів тому бачили. Отаке-о шпигунське кіно! Після того мені всю ніч шпигуни в аквалангах під водою снилися. Мама казала, що я навіть булькав уві сні. І все-таки...
    - Та ні, - сказав я, - навряд.
    - А чого б вони акваланг купляли? Теж іще спортсмени найшлися!
    Тут я нічого не міг сказати. Дійсно, з тим аквалангом було пов'язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажіть, будь ласка, здався акваланг немолодим сільським дядькам, які навіть зарядки зроду не робили?
    Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.
    - І що ж ото воно за двадцять залізних... про які вони говорили? "Якість бронебійна..." - задумливо мовив Ява. Я знизав плечима.
    - Зброя?.. Вибухівка?.. - примружився на мене Ява. - який же тут зв'язок - акваланг... двадцять залізних?,. І раптом - наче блискавка спалахнула в голові:
    - Стривай! - кажу, а в самого аж мороз поза шкірою. - Тато колись читав у журналі. Розказував... Десь у Чехословаччині в якомусь озері, Чорному, чи що, шпигуни. пірнали в аквалангах. Намагалися підняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залізних ящиків. То був архів гестапо, який фашисти затопили, відступаючи. Дуже важливі документи...списки воєнних злочинців. І в Австрії така ж сама петрушка була, теж в озері, і теж шпигуни з аквалангами.
    - Точно! Це воно! Ух ти-и! - загорівся Ява. - Ну да ж, "двадцять залізних", і "вермахт", і акваланг, і...
    Він не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцію, залунало:
    - Учні з села Васюківки, що приїхали на екскурсію до Києва, Рень і Завгородній, вас чекають на виході з станції "Дніпро"!
    Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги підкосилися. Так це було несподівано. Нам здалося, ніби всі оті сотні людей, що на станції і внизу на набережній юрмляться, всі одразу на нас подивилися.
    І ми враз зробились маленькі-маленькі і наче голі. Вперше у житті наші прізвища назвали по радіо.
    - Не бійсь, - отямився нарешті Ява. - То, напевно, Галина Сидорівна. Розшукує нас. Гайда!
    Ми подріботіли до виходу.
    Зирк-зирк: ні Галини Сидорівни, ні наших - і духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий міліціонер. Угледів нас і одразу:
    - Стоп! - руку підняв. - З Васюківки? Рень і Завгородній? Вас мені й треба. Пішли.
    От тобі й "не бійсь!" Попалися! За хуліганську нашу поведінку у "Динамо", за оті вудлища проклятущі!
    Прикипіли мої ноги до землі і якісь ватяні зробилися - от-от на підлогу сяду.
    - Ну пішли, чого ж ви, - обернувся міліціонер. - На руках мені вас нести, чи що! Ледве я з місця зрушив.
    Вийшли ми з метро, дивимось - стоїть синя машина з червоною смугою на боці, і на тій смузі написано: "Міліція". І веде нас міліціонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: "Сідайте", а сам - біля шофера. Зняв трубку (радіотелефону) і говорить:
    - Товаришу лейтенант! Доповідає страшина Паляничко. Хлопців знайшов. Везу на оперативній машині куди треба.
    Ми так і обімліли. Ну все! "Куди треба". У тюрму, значить, везе. Пропали ми.
    Нам би оце зараз плакати, казати: "Ми більше не будемо, одпустіть", а ми - ані слова. Горді ми!
    Один до одного попритулялись, їдемо і крізь загратоване віконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами і святковими транспарантами. Першотравень же післязавтра. Всюди люди веселі, усміхнені, вільні. А ми... у тюрму їдемо. А справжні шпигуни на свободі ходять. І так нам прикро стало - хоч плач.
    - Ех ви! - не витримав Ява. - Не тих ви взяли, кого треба!
    - Тобто? - обернувся старшина.
    -- От вам і "тобто"! - закопилив губу Ява. - Може, ми за справжніми шпигунами стежили...
    - Ну?! - ліва брова старшини вигнулася у знак запитання.
    - От вам і "ну". Може, вони тільки що акваланг купили... для підводного плавання...
    - Ого!
    - От вам і "ого"! Може, вони гестапівський архів з дна підніматимуть.
    - Ясно! "Акваланги на дні"? Бачив. А хто вони, шпигуни ваші? Звідкіля взялися? З-за океану?
    - З нашого села.
    - Ага, місцеві, значить. Колгоспники. Як прізвища?
    Ява розгублено глянув на мене. Він уже шкодував, що почав цю розмову. Міліціонер говорив глузливо, видно, не вірив жодному слову.
    - Як же прізвища шпигунів ваших? Га? - усміхаючись, повторив старшина. - Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?
    Раптом машина зупинилася.
    - Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, - сказав старшина Паляничко.
    Вилізли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо - великий сірий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києві така тюрма?
    Тільки встигли ми про це подумати, як міліціонер, і каже:
    - Оце, хлопці, Історичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходімо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсім загубилися.
    "Так он воно що! - радісно попідстрибували наші душі. - Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорівни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловік!"
    - І не переживайте, хлопці, - заспокоїв нас хороший чоловік. - Я вашій учительці скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж діло серйозне! Державне!
    - Не тре...
    - Не ка... - одночасно вигукнули ми. А що як... На все село засміють. І нащо Ява сказав!
    - Він... по... пожартував, - зиркнувши на Яву, поспішно сказав я.
    - Умгу! - похнюпившись, підтвердив Ява.
    - Ми просто хотіли... хотіли... - я ніяк не міг придумати, що ж ми хотіли.
    - У Дніпрі скупатися, - підхопив Ява. - Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорівна не дозволяє. А у нас же Дніпра нема. А Дніпро ж, знаєте...
    - Знаю, - усміхнувся старшина. - Ну, гаразд. Бачу, хлопці ви ловкі, вигадливі... Сам колись таким був. Тільки брехати не треба. Пішли.
    Піднялися ми по східцях на майдан, що перед музеєм. .На землі щось камінням викладено - наче велетенські "класи".
    - Оце, - каже старшина, - найдревніше в Києві місце. Тут понад тисячу років тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.
    Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рівненько обсаджена, і посередині галявини - ми навіть очам не повірили - здоровеннецька копиця сіна. У центрі Києва на найдревнішому місці - копиця сіна, як у лузі. От здорово! І така нам та копиця мила, наче привіт з рідної Васюківки.
    Дивимось, а за копицею, біля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат.
    - Що то? - осмілівши, спитав я.
    - Це, брат, артилерія, що була в нас на озброєнні у сорок третьому, коли ми Київ од фашистів визволяли, - пояснив міліціонер.
    - А ви той... ви теж визволяли? - спитав і знітився Ява, що так нескромно спитав.
    - Визволяв, хлопці. Що було, те було, - просто відповів старшина. - Навіть поранило мене тут, у Києві. В госпіталі тут лежав. Київ для мене кревне, рідне місто.
    Ми якось зовсім по-новому глянули на нього. Он він, значить, який - старшина Паляничко. Хотілося ще щось спитати, та старшина вів уже нас у музей.
    Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скільки там кімнат!
    Перший поверх (стародавні часи) нам не дуже сподобався. Там не було нічого цілого - все куски якісь, уламки, череп'я бите. І найпочесніше місце займає зотлілий почорнілий шмат довбанки. Теж іще цінність! Я вам такого у нас на річці скільки хочете знайду.
    Але другий поверх... Оце да! У нас аж очі розбіглися. Он віз чумацький справжній. На таких возах наші предки колись у Крим по сіль їздили. А он карета золота, у якій митрополитів київських возили. Нічого собі карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнісінька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшині Паляничку, він тільки - рраз!.. Ми уявляємо собі нашого міліціонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руці. Нічого. Підходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж і довга! А пістоль який!
    Третій поверх. Велика Вітчизняна






COMY.ru - Мобильные телекоммуникации | Купить весы в Украине vis.ua | Электронные замки в интернет-магазине PlastMarket. Доставка по Украине, гарантия.
bigmir)net TOP 100          SERVER UA - Выделенные сервера
Сторінку згенеровано за 0.026531 сек.