Бібліотека Української Літератури
Українська література  :  Бібліотека  :  Сучасна література  :  Біографії  :  Критика  :  Статті  :  Енциклопедія  :  Народна творчість  |
Навчання  :  Реферати  :  Шкільні твори  :  Твори з мови  :  Стислі перекази  :  Контрольні питання  :  Крилаті вирази  :  Словник  |
Бібліотека — повні твори > М > Малик Володимир > Черлені щити — електронний текст

Черлені щити - Малик Володимир

(ви знаходитесь на 1 сторінці)
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  


Володимир Малик
ЧЕРЛЕНІ ЩИТИ

Русичи великая поля чръленыя щиты прегородиша!
"СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ"

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1
      Місяць лютий літа 1184-го видався на Посуллі, як і по всій Руській та Половецькій землях, сніжним і суворим. Ріки й озера закувало міцним крижаним панциром, степи лежали під товстим покровом сліпучо-білого снігу мертві, безмовні, а соснові бори та березові гаї, здавалося, дрімали в холодному тихому сні, осяяні блискучим сонцем.
      Лише звірі та птахи іноді порушували цю застиглу морозяну тишу. То раптом десь на видноколі застугонить мерзла земля під копитами тарпанів, що, збиваючи снігові вихори, мчать хтозна-куди, то з глибокого байраку долине вовче виття, то з голубого неба шугоне зі свистом униз, на здобич сокіл-гострозорець.
      Ось такої сонячної морозної днини по засніженій рівнині, що розкинулася між річками Хоролом та Сулою, поволі їхали на захід, з Половецької землі в Руську, два вершники - старий і молодий. Обидва в латаних, ношених-переношених, але теплих - вовною назовні і вовною всередину половецьких кожухах, що сягали колін, у волохатих баранячих шапках та стоптаних постолах з кожушини, підшитих цупкою повстю. Їхні коні були худі, стомлені і через силу брьохалися в глибокому снігу, ледве волочачи ноги.
      Один з верхівців, старший, бородатий, зігнувся, важко дихав, безупинно хапався за груди і натужно заходився хрипким кашлем. Молодший їхав поруч і підтримував свого супутника, щоб не впав з коня, а коли той задихався і закочував очі під лоба, розпачливо шепотів.
      - Чекай, отче, не вмирай!.. Скоро-скоро Сула... А на тім боці. - Руська земля... Переяславська... Там - свої люди, не дадуть загинути... Доберемося додому... На Сейм...
      Коли старшому ставало легше, він збивав з бороди паморозь, з натугою і гіркотою в голосі відповідав:
      - Додому?.. Не доберуся я вже додому... Відчуваю, як тануть мої сили... Як пече в грудях і ноги холонуть... Клята Половеччина всі соки висмоктала... Три роки неволі, поневірянь, голоду та побоїв далися взнаки!.. Був як дуб, а став як висохла билина... Туга серце сточила, мов іржа залізо, - за спаленою хатиною, за порубаними дітками найменшими, за нашою матір'ю, що десь у бусурменському полоні невтішно сльози ллє, якщо жива, за Настею, твоєю сестрицею, яка стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина... Один ти в мене залишився, Жданку, бо Іван хтозна чи живий... Одна моя надія - ти... Сподіваюся, що доберешся на рідну землю і пустиш у неї коріння... Щоб рід наш не перевівся!
      Ждан злякано глянув на батька, бо в голосі того звучала явна приреченість, і сказав підбадьорливо:
      - Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром Лубно чи Ромен... Або натрапимо на якийсь інший городок на Сулі... Там обігріємося, підгодуємося - і далі в путь, додому!
      Батько не відповів, тільки сумно похитав головою і знову схопився за груди, забухикав, а Ждан міцніше стиснув його за лікоть і вйокнув на присталих коней.
      Зимовий день короткий. Сонце швидко опускається за далекий червонястий небосхил. А Сули все не видно й не видно. Невже ще одну відчайдушно жорстоку студену ніч доведеться провести у сніговому заметі? Чи ж витримає батько?
      Юнак піднімається на стременах, почервонілими очима вдивляється в біло-синю далину. Обличчя його загострилося, заросло русявою м'якою борідкою, засмагло й потріскалося на холодному сонці, на пекучих морозяних вітрах.
      Він напружує зір, сподіваючись на високому правому березі Сули побачити фортецю чи якесь інше людське житло, але сліпуче сонце, що б'є прямо в обличчя, та іскристий сніг нагонять на очі сльозу, і все попереду мерехтить, грає веселковими барвами. Небо зливається
з землею.
      У серце юнака закрадається тривога. Невже збилися з путі? Від Хоролу до Сули верст тридцять. Пора б уже показатися українному порубіжжю! А його все нема, й нема, й нема... Є від чого впасти у відчай!
      Десятий день тікають вони з далекої Половецької землі.
      Перед внутрішнім зором Ждана пропливають події останніх трьох років.
      Несподівано на Посем'я напала орда хана Кзи - сплюндрувала багато сіл, малих і старих винищила, а дорослих потягла в неволю.
      Їм з батьком пощастило: вони опинились разом у кочів'ї половця1[1] Секен-бея, а матір і сестру запроторили кудись далі. Життя було підневільне, собаче. У кого дома залишилися якісь статки, тих родичі викупили. У них же не було ні статків, ні родичів, і їх ніхто не викупив. Вони стали довічними рабами - пасли табуни коней, череди овець, стада верблюдів та худобини, обробляли байські бахчі, заготовляли для зимівників дрова, шили одяг та взуття, лагодили вежі, тобто половецькі вози з халабудами-юртами, валяли повсть, вимочували шкури та виконували десятки інших робіт. І весь час, де б не були і що б не робили, думали про втечу.
      Звичайно, найкраще було тікати влітку, коли тепло і коли кожен кущик заховає тебе чи пустить переночувати. Однак влітку з полонеників не спускала ока варта, а в пустельному степу, що розділяє Половецьку і Руську землі, постійно рискала кінна сторожа, яка стерегла половецьке пограниччя від нападу руських князів і виловлювала втікачів. Не один такий нещасливець потрапляв їй до рук, і тоді йому виколювали або випікали око, відрізували вухо чи розпеченим залізом ставили на щоці тамгу2[2].
      Тому вони вирішили влітку не тікати. Краще - взимку. Коли завіє завірюха і степ занесе снігом, коли вдарять морози, половці послаблюють пильність, а іноді й зовсім не стережуть невільників. Бо ж хто наважиться тікати у голу засніжену пустелю? Ступиш кілька кроків - і слід миттю викаже тебе. А в путі на сміливця чекають і люті морози, і голод, і вовчі зграї. Та й половецькі роз'їзди легко можуть помітити... Тому майже не було випадків, щоб хто-небудь утік узимку.
      До втечі готувалися довго і ретельно: заощадили харчів, полагодили одяг та взуття, роздобули дві теплі кошми З для спання в снігу, насушили труту, щоб викресати вогню, вибрали в табуні, який доглядали, найвитриваліших коней - і однієї ночі, коли захурделила буремна хуртовина, рушили в дорогу. Сніг відразу замів їхні сліди, і, ніким не помічені, вони промчали понад берегом ріки, а під ранок по льоду перемахнули на той бік. Там, у лузі, попасли коней, що, як і їхні дикі родичі-тарпани, були призвичаєні всю зиму добувати собі корм з-під снігу, розгрібаючи його копитами, трохи самі задрімали в заметі, закутавшись по половецькому звичаю в кошму3[3], а потім знову рушили в путь.
      Хуртовина не вщухала п'ять діб - занесла всі сліди, всі степові стежки-доріжки, їхати стало важко. Коні стомилися, почали худнути. Зате не зустрівся жоден половець, і в серцях втікачів почала зростати надія на порятунок.
      Коли б тільки не батькова хвороба!
      Позаду залишилися трирічні поневіряння і труднощі останніх днів, а попереду ось-ось покажуться окраїнні землі Русі... Там свої люди, там порятунок!
      Ждан раптом відчув, як батько схитнувся і поволі почав хилитися коневі на шию.
      - Отче, тримайся! - гукнув стривожено. - Вже зовсім близько! Ген-ген ліс і широка долина! А за нею височіють горби... То, напевно, Сула... Ще трохи - і ми знайдемо людське житло! Тримайся!
      Батько з натугою підвів голову. На юнака глянули почервонілі, каламутні очі. Зчорнілі, вкриті смагою губи пожадливо хапали морозяне повітря, а посинілі від холоду руки судорожно шарили біля серця.
      Жданові стало лячно: невже помре?
      Він у відчаї поглянув уперед і тут несподівано для себе справді побачив і приметений снігом ліс, і річкову долину, і високий тогобічний берег, що мрів у надвечірній імлі.
      - Отче, Сула! - вигукнув голосно і вдарив коней.
      Незабаром вони в'їхали в ліс і широкою галявиною почали спускатися до берега. Довкола стояли під сніговими шапками темні дерева і лапаті кущі. З-під них швидко виповзали густі сутінки. Наставав вечір.
      Ждан з сумом подумав: "Не встигнемо на той бік. Та чи й є там поблизу сільце яке-небудь чи городок? Знову доведеться - в котрий раз - ночувати в сніговому ліжку..."
      За себе він не боявся.. Хоча й холодно - переспить. А батько? Йому потрібна тепла хата, гаряча їжа...
      Похиливши голови, стомлено тюпали коні, скреготала, перепорхуючи з гілки на гілку, сорока, а Ждан гарячково думав, як бути, що робити, і нічого не міг придумати. Одно твердо вирішив - не переправлятися ввечері через широку річкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлирй прогній, а діждатися ранку. Отже, треба шукати затишне місце, розкласти багаття і відігріти батька.
      Раптом його погляд упав на велику кучугуру снігу, поверх якої стримів дуплистий осиковий окоренок. Невже мисливський зимівник? Він потягнув повід "соб" і незабаром спинився на узліссі, перед напівзаметеною лісовою хатиною-землянкою. Все ще не вірячи такій несподіваній удачі, він притьмом сплигнув з коня, розгріб руками сніг біля дверцят і відчинив їх. В зимівнику давно ніхто не жив. Пахло сирістю. Дерев'яні стіни і стеля взялися памороззю, посеред землянки, якраз під димарем, чорніло викладене з дикого каменю вогнище, на якому стояв закіптюжений горщик, а попід стінами виднілися широкі лави з грубо обтесаних плах.
      Ждан вискочив надвір.
      - Отче, злазь! Я знайшов зимівник! Зараз розпалимо вогонь, нагріємось, щось зваримо! - голос його дзвенів радістю.
      Та батько вже не міг сам злізти з коня. Ждан взяв його на руки, вніс у землянку, простелив кошму на лаві, поклав на неї хворого.
      - Полеж тута! Я принесу дров!
      Повернувся він з оберемком сухих соснових гілляк і смолистих сучків, поламав їх на дрібні цурупалки, щоб швидше загорілися, ножем настругав стружок та наколов лучини, а потім, діставши з-за пазухи кремінь, кресало і трут, викресав вогню. Незабаром посеред землянки весело загоготіло полум'я. Дим, що спочатку наповнив майже все приміщення, скоро знайшов собі вихід через димар, і дихати стало легше.
      Ждан ожив, повеселів. Він повірив у те, що відігріє батька, вилікує, поставить на ноги, і вони завтра вирушать далі в путь. На радощах присунув до вогню горщик з снігом, вніс торбинку, де ще було трохи пшона, перемішаного з шматочками замороженого м'яса, і почав варити куліш. Коней стриножив і пустив на луг пастися, а також заготовив на цілу ніч дров.
      За якусь годину в невеликій землянці стало тепло. Зварилася нехитра страва, і Ждан, потримавши горщик в снігу, щоб остудити гаряче запашне вариво, подав його батькові.
      - Їж!
      Старий посьорбав трохи і відклав ложку. Дихати йому було важко, боліло в грудях, його знову почала тіпати пропасниця.
      Тоді Ждан приклався до кулешу і виїв півгорщика. Тепла сита їжа розморила хлопця, і він, похилившись на лаву, незчувся, як заснув. Розбуркав його батьків голос:
      - Христе Ісусе, мати божа, царице небесна, порятуйте мене або прийміть мою душу, аби-сь не мучився! - бубонів старий. - І ти, Дажбоже, і ти, Роде, і ти, Велесе, теж порятуйте мене, виженіть з мене злого духа, що вселився в моє тіло, дайте сили, щоб добратися додому і востаннє поглянути на рідні місця!..
      Жданові стало лячно, він не поворухнувся, щоб не перервати батькової молитви, його задушевної розмови з богами - нинішніми, ромейськими, і старими, прабатьківськими. Бо хто відає, які боги справжні, сильніші, - сьогочасні чи давні?! Правда, всі вже на Русі ходять до церкви і вірують у триєдиного бога - бога-отця, бога-сина і бога - духа святого. Однак і давнім, прабатьківським, богам багато хто молиться тихцем, щоб ніхто не почув і не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови позбутися, якщо дізнається хто-небудь з людей можновладних - піп, єпископ, посадник, огнищанин4[4], боярин чи сам князь. Двовір'я вони не терплять, особливо попи, і розправляються з двовірцями нещадно. Та старі боги живучі: бог сонця - Хоре, або Дажбог, покровитель русів - Велес, бог весни - Ярило, бог вітру - Стрибог, бог грому - Перун... Попи повикидали в річки або поспалювали на вогнищах дерев'яні боввани цих богів, а в пам'яті людській самих богів знищити не змогли. Хоч минуло вже двісті літ, як грізний князь Володимир відрікся від старих богів і привіз від ромеїв нових, як кажуть, справжніх, люди від старих богів не відцуралися і на свята дають їм требу5[5] - ставлять на покуть у горщику та в мисці кутю з узваром, виносять на кладовища душам померлих різні напої та наїдки, у місяці червні на честь Купала молодь розкладає в лісах, біля річок, великі багаття, веселиться, співає, стрибає через той священний вогонь, щоб очиститися від всілякої скверни, тобто нечистих духів, а дівчата плетуть вінки і пускають на воду, щоб дізнатися про свого судженого... І вже всі без винятку - старі, малі, князі й смерди - вірять у нечисті сили: у чортів, відьом, відьмаків, у русалок та мавок, водяників, лісовиків, у домовиків та потерчат, що живуть, невидимі, десь поряд і можуть вчинити людині добро або зло, найчастіше - зло. Їх задобрюють, їм виносять потай требу, а коли це не допомагає, прикликають на поміч попа - і той хрестом проганяє нечисту силу або освячує осквернену нею оселю чи місцевість...
      Ждан теж вірив і в нових, і в старих богів, вірив у нечисті сили і не здивувався, коли почув, як батько молиться всім тим богам, благаючи їх вигнати з болящого тіла злих духів, що поселилися в ньому.
      Тим часом старий на якийсь час затих, а потім тихо покликав:
      - Жданку, Жданку!
      - Чого тобі?
      - Якщо помру, не залишай мого тіла звірам та хижим птахам на розтерзання... Спали мене тоді... По предковічному звичаю племені нашого!..
      - Не помреш, батьку... Я сидітиму біля тебе, поки видужаєш...
      Батько на це не відповів нічого, - повернувся на другий бік, обличчям до стіни, і затих.
      Ждан довго прислухався до його важкого нерівного дихання, а потім заснув.
      Коли прокинувся, то йому здалося, що він спав зовсім недовго. Однак вогонь встиг погаснути, жар зачах, і в землянці віяло холодом. Крізь шпаринку в дверях пробивався вузький жмуток сонячного проміння.
      Ждан швидко відкинув теплу кошму, відхилив дверцята і виглянув надвір. Над лісом підбивається зимове сонце. Оце так поспали!
- Вже ранок, отче... Як тобі?
Батько мовчав.
      - Ти спиш?
      Батько і цього разу не відповів. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки, що лежала поверх кошми. Рука була холодна мов лід.
      - Отче! - зойкнув у розпачі юнак. - Отче!
      Батько лежав на лаві неприродно витягнутий, мовчазний і застиглими очима дивився в закіптюжену стелю землянки.
      Ждан опустився біля нього на коліна і беззвучно заплакав. Тепер він залишився один у цьому чужому холодному світі і, хоча вже мав дев'ятнадцять літ, почував себе скривдженим, знедоленим сиротою.
      Стояв над батьком довго, аж поки не відчув, що змерз. Тоді підвівся і вийшов надвір. Потрібно було виконати батькове прохання - спалити його на вогнищі.
      Спочатку по слідах у снігу розшукав коней, привів до зимівника, потім настягав з лісу на галявину чималу купу сушняку і поклав на неї батька. Робив це, як уві сні, все ще не вірячи в те, що сталося. Стомившись, присів під деревом на пеньок - трохи відпочив, поринувши у свої важкі думи, потім підвівся, викресав вогню.
      Жовтогаряче полум'я несміливо лизнуло смолисті тріски, згодом затріщало, завирувало і шугнуло високо вгору, поглинаючи і кострубате суччя, і товсті смолисті гілляки, і задерев'яніле тіло покійника. Від багаття війнуло нестерпним жаром. Ждан відступив назад і знову сів на пеньок. Мов закам'янів від горя. І здавалося йому, що то не батькове тіло, а його душа палала на тому пекельному вогні. Нічого не чув, не бачив, крім полум'я, крім тріску палаючих головешок та шипіння снігу, що танув довкола.
      Так сидів довго, то дивлячись, як обвуглюється труп батька, то завмираючи від туги. Гарячі сльози туманили його зір. Бідний отець! Як він мріяв ще раз побачити батьківщину, думкою ще не раз і не двічі летів до неї через безмежні степи, повноводні ріки, через ліси і байраки! Як хотілося йому побачити рідну оселю або хоча б згарища її! Сподівався, що, може, хто-небудь з найменших діток урятувався і пережив лихоліття у добрих людей... Та ба! Боги розсудили інакше і покликали його до себе.
      Злякала і вивела його з задуми стріла, що гостро цвьохнула над головою і встромилася в малинову купу жару. Він отетеріло оглянувся і побачив позад себе чималий загін половців, що поволі наближався. Тікати було нікуди та й ніяк. Запізно.
      
2
      Це був лише передовий загін. Невдовзі галявину вщерть запрудили половці. Попереду на баских конях сиділи два вершники, що, судячи по одягу та прикрасах на кінській збруї, були беями або ханами.
      Ждана підвели до них.
      Вершники пильно вдивлялися в полоненого. Старший не відзначався ні зростом, ні силою, ні владністю погляду. Сидів він у сідлі, як лантух, стомлено, обважніло. Брезкле обличчя - безживне, жовте, в очах - ніяких почуттів. Другий же, молодший, відразу привертав до себе увагу. Одягнутий у добротний кожух з вовчого хутра і в лисячу шапку з малиновим верхом, він чимось скидався на дужого пса-вовкодава. Могутня статура, велика голова, пронизливий погляд бистрих чорних очей, міцна рука, що держала повід, крупний дзьобатий ніс посеред обпаленого морозом, злегка вилицюватого обличчя - все дихало в ньому незвичайною силою і рішучістю.
      Він якийсь час мовчки розглядав юнака, а потім з легкою насмішкою в простудженому голосі сказав:
      - Я Кончак! Ойє!.. Це хан Туглій - славетний джигіт!.. Чував про таких? А ти хто, жовтовуха свиня? Урус?
      Ждан і так був приголомшений тим, що сталося щойно з ним, а тепер, почувши, що перед ним сам Кончак, втягнув голову в плечі, мовби ждав удару. Хто ж не чув про хана Кончака? Вся Русь знає його! Матері лякають ним дітей. Дорослі, зачувши це ім'я, хрестяться. Та й не дивно:
не раз і не двічі протягом останніх десяти - дванадцяти років приходив він з мечем на Переяславську та Київську землі і проявляв там нечувану жорстокість - села і міста палив, старих і немічних вирізував, дужих у полон тягнув, а малолітніх дітей наказував брати за ноги і бити об дерева, об стіни будівель або просто об землю, аби їхні голівки репалися, мов гарбузи. За час своїх спустошливих нападів Кончак зніс майже все Посулля. Залишалися тільки укріплені городи Посульської оборонної лінії, зрубані ще князем Володимиром Святославичем у 988 році, - Воїнь у гирлі Сули, Римів, Лукомль, Сніпорід, Лубен, Ксиятин, Сенча, Лохвиця, Ромен, Дмитрів... Тепер, видно, він добирався і до них.
      Також знав Ждан, що Кончак мав велику силу серед половців, бо зумів зброєю, хитрістю, підкупом та умовляннями підбити під свою руку або поставити собі в залежність багато половецьких родів і племен, які кочували на широкому просторі між Волгою, Дніпром та Азовським морем. Навіть сильний, гоноровитий хан Кза, що сам намагався очолити так званих "диких" половців, котрі кочували північніше, зрештою був змушений визнати зверхність Кончака.
      Ждан відчував, як терпнуть у нього ноги і щось болюче давить у грудях. Все пропало! В одну мить розвіялися його надії на визволення. Замість того, щоб перейти Сулу і ступити вільною людиною на рідну землю, про яку мріяв довгі роки і до якої добирався так важко, з такими труднощами, він знову стоїть ось нікчемним рабом, невільником перед самим ханом Кончаком, і той зі злорадісною усмішкою на устах, граючись ним, як кіт з мишею, жде на його відповідь.
      - Я Ждан, - видавив із себе потерплими губами юнак, - урус.
      Судячи по слідах, на які ми випадково натрапили сьогодні вранці, ти їдеш з Половецької землі... Ти був там у полоні?
      - Так.
      - Де?
- У Секен-бея, що з племені хана Кзи.
- Ти добре розмовляєш по-нашому...
      - Я жив серед половців три літа.
      - Ось як! Справді, за такий час можна навчитись! - погодився Кончак і, помітивши на вогнищі перепалений кістяк людини, запитав: - А то хто?
      То мій батько... Ми разом тікали. Він захворів у дорозі і вночі помер.
      - Ви з батьком сміливі люди. Не кожен зважиться взимку тікати через безлюдні засніжені степи...
      - Краще смерть, ніж неволя!
      - Ой-бой! Я бачу, сміливість і досі не покинула тебе! Але ж тепер ти знову невільник, раб!
      Тепер мені однаково... Ви уб'єте мене?
      Кончак усміхнувся. З-під покритого інеєм вуса блиснули міцні білі зуби. Ця посмішка трохи скрасила його тверде суворе обличчя.
      - Ні, не вб'ємо. Для чого вбивати? Ми ще не ступили на Руську землю, а вже взяли здобич. Це добра прикмета!.. Ти був полонеником хана Кзи, тепер будеш моїм!.. А от якщо спробуєш тікати, тоді я накажу осліпити тебе або й стратити. Зрозумів?
      - Зрозумів.
      - Зараз тобі дадуть свіжого коня, бо твої такі загнані, що годяться тільки на м'ясо... Будеш у поході при мені - товмачем, а також помагатимеш кухарю, доглядатимеш коней. Добре служитимеш - матимеш достатньо їжі, хитруватимеш - будеш битий!
      На знак того, що й ці слова дійшли до нього, Ждан кивнув головою.
      Тут же на мовчазний погляд хана молодий курт6[6] підвів бранцеві коня і прилаштувався поряд.
      Широкою галявиною орда рушила до Сули і по льоду перейшла її.
      Першою жертвою стало невелике сільце, що заховалося між лісами у розлогій долині. Орда швидко обійшла його з двох боків, оточила, - жодній живій душі не пощастило вислизнути з нього.
      Кончак і Туглій зі своїми почетами зупинилися на узвишші і спостерігали, як воїни вривалися в хатини, виводили надвір переляканих людей і тут же одних убивали, а інших - дівчат, юнаків, молодих жінок та чоловіків - в'язали сирицею по десятку, щоб відправити під вартою в Половеччину. Однак таких було значно менше. Більшість гинула під шаблями нападників.
      - Так ми всіх переб'ємо! - вигукнув Туглій, побачивши, як лютують воїни. - Хіба не краще потягнути всіх у полон, щоб потім мати непоганий зиск? Ми б змусили переяславського князя Володимира Глібовича добряче потрусити кишені!
Кончак думав інакше. Він зверхньо глянув на невисокого товстуна і жорстоко кинув:
      - Хай убивають! Це я наказав! Бо багато цих урусів розплодилося!.. Я поклявся Тенгріханом, що винищу, витопчу всю Переяславську землю аж до Десни і Сейму, а Київську - до самої Либеді! Ці землі повинні належати кипчацьким родам! Тут вони ставитимуть свої юрти, тут випасатимуть табуни! Ми твердо станемо на обох берегах Дніпра аж до самого Києва, і я своїм списом застукаю у його Золоті ворота! Тсе-тсе!
      Ждан чув ці холодні слова, чув жіночий лемент, дитячий плач, крики й прокльони чоловіків, рев худоби, гоготання вогню - і невтримний дрож стрясав усе його тіло. Ах, коли б мав меча, коли б мав списа, то, не роздумуючи, всадив би в широку ханову спину!
      Коли закінчилася огидна розправа над мирним населенням, коли все в долині пойнялося вогнем і кілька десятків воїнів погнали полон, табуни скоту і нав'ючених всіляким добром коней на схід, Кончак підвівся на стременах і гукнув:
      - Вперед! На Дмитрів! Обминемо Ромен - хай до пори до часу залишається у нас позаду... Він нам зараз не страшний... Попалимо всі поселення між Роменом і Дмитровом - і роменці самі здадуться або подохнуть з голоду!.. Вперед! І нікого не жаліти! Палити і вбивати - це наказую вам я, хан Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана!
      І він, широко розпроставши свої могутні плечі, вдарив коня і перший помчав на північ, де біліли чисті, не рушені ні людською ногою, ні кінськими копитами сніги...
      
3
      Вогняним смерчем прокотилися половці понад середнім Посуллям, попалили села, спустошили їх дощенту і врешті обложили Дмитрів - чимале городище, розташоване на рубежі Переяславської і Новгород-Сіверської земель. Кончак хотів узяти його з ходу, та дмитрівці встигли зачинити ворота, закласти їхні провушини міцними дубовими балками, а стіни облили водою, і вони на морозі відразу взялися гладеньким, мов скло, льодом.
      Кончак наказав приготувати драбини. Та вони стояли неміцно, ковзалися по льоду, тріщали під вагою багатьох тіл, і захисники Дмитрова, озброєні дерев'яними вилами-дворіжками, легко зсували їх набік або просто назад, і вони з гуркотом падали на мерзлу землю, на смерть розбиваючи тих, хто по них ліз.
      Кончак лютував. Стояв на пригірку і лихим оком зиркав на городище, що не хотіло здаватися.
      - Спаліть його! - вигукнув, окрилений новою думкою. - Закидайте палаючими стрілами! Викуримо урусів із їхніх гнізд!
      Сотні вогнистих смолоскипів шугнули через заборола на город. Здавалося, ніщо тепер не врятує його. Однак приметені снігом солом'яні та очеретяні дахи не хотіли займатися.
      - Ну що ж, - сказав Кончак, - тоді ми заморимо їх голодом! Я змушу їх їсти собак і котів!
      Минув тиждень. Дмитрів мужньо тримався і не думав здаватися. Кончак плюндрував навколишні села, а награбоване багатство та полонених з охороною відправляв у Половеччину.
      Жив він у просторій хаті дмитрівського попа неподалік від городища, вставав рано, снідав і йшов до війська, що облягло фортецю. Там вигадував усе нові й нові способи, щоб узяти її, та всі намагання були марні, і він, змерзлий і злий, повернувшись вечором, люто кляв і мороз, і глибокі сніги, і урусів, що не хотіли здаватися, і своїх батирів, котрі, на його думку, проявляли слабодухість і невміння воювати.
      - Ждане, ти урус, ти знаєш свій народ і свої звичаї краще, ніж я. Скажи, як узяти цю кляту фортецю, і я не тільки відпущу тебе на волю, а й дам стільки багатства, що вистачить тобі на все життя! - питав полоненого, якого чомусь уподобав і тримав при собі, доручаючи всілякі домашні роботи - топити печі, носити воду, допомагати кухареві-половцю мити посуд чи рубати дрова.
      Ждан тільки здвигнув плечима.
      Одного разу здобичники притягнули гурт бранців, яких Кончак мав справедливо, як йому здавалося, поділити між своїми родами. Нещасні полонені тулилися один до одного, щоб хоч трохи зігрітися. Серед них виділявся чоловік років сорока п'яти. Він був без шапки, без верхнього одягу - в одній сорочці; на ногах - незвичні для слов'янина половецькі стоптані чирики; борода і чуб - скуйовджені, вкриті памороззю, ліве око запливло синцем, а з розбитої губи сочилася кров. Він тремтів від холоду, мов сухий листок. Нічний мороз, безперечно, доконає бідолаху! Та й чи дотягне він до ночі?
      Кілька разів проходив Ждан двором з оберемком дров, і кожного разу у нього стискувалося серце: замерзає старий, на очах замерзає!
      Тоді він наважився: прослизнув у попівську комірчину, де ханський кухар став тепер повновладним господарем і куди іноді посилав юнака по те або по інше, зняв з жердини старого, витертого кожуха, що не приглянувся половцям, таку ж шапку-бирку, із-за скрині витягнув запилені, але ще цілі чоботи-шкарбуни, зав'язав усе це в стару попівську рясу і, вибравши хвилину, коли варта не могла його помітити, прозлизнув до гурту бранців і тицьнув вузла старому в руки:
      - Одягайся, а то замерзнеш! Бранці миттю обступили їх, щоб не помітили вартові. Старий натягнув на себе кожуха, шапку, рясу розірвав на онучі - взувся.
      - С-спасиб-бі, х-хлопче, - не сказав, а процокотів зубами. - Ти хто?
      - Мене звати Жданом.
      - А мене Самуїлом... - і замовк.
      На подвір'я у супроводі кількох беїв та хана Туглія в'їхав Кончак. Він змерз і, видно, був злий. Ще один штурм Дмитрова зазнав невдачі.
      Конюші притримали його коня. Хан важко сплигнув на землю і, опустивши голову, ні на кого дивлячись, рушив до хати. Та раптом з гурту невільників назустріч йому виступив Самуїл і перегородив дорогу.
      - Х-хане К-кончак! Х-хане К-кончак! - процокав зубами і низько вклонився. - Дозволь слово мовити!
      Кончак суворо глянув на нього, але зупинився.
      - Ти хто?
      - Я київський к-купець... Самуїл... Н-не впізнаєш?.. Позаторік я привозив т-товари в твою з-землю, хане... На Тор...І ніколи ніхто не чіпав мене... Б-бо ж купців ніде не чіпають... А тут твої люди пограбували мій обоз, з яким я йшов у Сіверську землю, візників побили, товари й коней забрали, а мене роззули, роздягли і притягли сюди, яко пса...
Кончак, видно, не все второпав, бо наморщив лоба, замислився. Уздрівши Ждана, кинув нетерпляче:
      - Що каже цей урус? Чого він хоче? Ждан швидко переклав. Кончак з цікавістю глянув на купця.
      - А й справді, мені пригадується твоє обличчя...
Чекай, чекай... Це ж у тебе мої доньки купували і намисто, і мило, і лляне полотно, і різне узороччя7[7]?
      - Так, так, хане, у мене, - зрадів Самуїл. - Такі гарнесенькі дівчатка - кароокі, чорнобриві!
      - Гм, я волів би, щоб у мене було більше синів, - усміхнувся Кончак і, враз спохмурнівши, додав: - Я ніколи не чіпав купців, а навпаки, завжди ставився до них доброзичливо. На доказ цього я запрошую тебе до себе на вечерю. Ось Ждан проведе... Там і поговоримо, бо маю щось тебе розпитати...
      І швидко попростував до хати.
      Коли Самуїл у тісній, але теплій кухні трохи відігрівся, умився і розчесав чуба та бороду, Ждан повів його до світлиці. Тут за столом уже сиділи хани Кончак та Туглій, Кончаків син Атрак, названий так на честь свого діда, та кілька беїв. Кончак показав на вільний ослін:
      - Сідайте! - і вп'явся у смажену баранячу лопатку. - Їжте.
      Всі були голодні і довго їли. А коли наситилися, Кончак запитав:
- Зігрівся трохи, Самуїле?
Купець витер рота полою кожуха.
      - Дякую, хане, зігрівся... А то думав - пропаду.
      - Де ж тебе перестріли мої люди?
      - На Удаї, біля Прилуки.
      - Куди ж ти прямував?
      - У Путивль... Віз жіночі прикраси, одяг, сіль... І все пропало... Та ще й четверо холопів на додачу, а з ними - сани, коні, збруя... Накажи,хане, хай твої люди повернуть мені моє майно!
      - Чого захотів! Піди дізнайся, де воно!.. Е-е, чоловіче, що з воза впало, те пропало! Дякуй долі, що сам лишився живий...
      - Я й дякую.
      - От і добре... А тепер скажи мені, чи ти не бачив, коли їхав з Києва, князів з дружинами?
      Самуїл поволі підвів голову, пильно глянув у вічі ханові.
- Аякже, бачив.
- Де?
- Стоять за Альтою.
- Хто саме?
      - А хто?.. Великий князь київський Святослав, великий князь землі київської Рюрик, князь переяславський Володимир та князь чернігівський Ярослав... Схоже, очікують ще когось.
      - Невже до Києва дійшла чутка, що я перейшов Сулу?
      - До мене не дійшла, бо інакше я повернув би назад... А от чи до князів дійшла, того не знаю...
      - Однак вони чогось стоять, - замислено проказав хан Туглій. - Не на прогулянку ж вийшли!
      Кончак насупився. Кошлаті чорні брови зійшлися до перенісся, як дві грозові хмари. Грубе тверде обличчя потемніло ще дужче. Видно було, що він вражений несподіваною звісткою і стурбований нею не на жарт.
      А Туглій не вгавав:
      - Я так і знав, що ми під цим клятим городищем прогайнуємо дорогий час! - грюкнув кулаком по столу. - Вся Русь уже оповіщена про наш напад! Добре, якщо князі й досі стоять за Альтою... А якщо рушили сюди? Що буде? Вай-пай!..
      Кончак ще дужче засопів носом, похмуро глипнув очищами.
      - Помовч, хане! Поговоримо про це пізніше! А зараз подякуємо нашому другові Самуїлові за таку важливу звістку. - І повернувся до купця: - З цієї хвилини ти вільний і можеш їхати на всі чотири сторони! Що б ти хотів у мене попросити?
      Самуїл підхопився на ноги і низько вклонився.
      - Дякую, хане, за таку велику ласку... Воля для людини - то найбільший скарб!.. Але якщо ти дозволяєш звернутися до тебе з просьбою, то я насмілюся попросити у тебе...
      Купець замовк у нерішучості. Кончак підбадьорив його:
      - Ну ж, кажи! Не бійся!
      - Якщо твоя ласка, то відпусти зі мною ось цього хлопця, - і поклав руку на плече Жданові. - Твої люди забрали у мене аж чотирьох холопів, то дай мені хоч одного. Та й мандрувати взимку самому небезпечно - сам знаєш...
      Кончак махнув рукою.
      - Гаразд, бери... Бранців маємо досить... А шляху в Половеччину не забувай. Ось тобі моя тамга - з нею безборонне проїдеш через усі половецькі заслони. Привозь товари на Тор - вигідно продаси. - І кинув на стіл кружало вичиненої шкіри з намальованою на ній собачою головою і двома перехрещеними під нею стрілами - це був родовий знак хана. - Тобі і твоєму супутникові дадуть коней і харчів на тиждень. Ти задоволений? Вай-уляй!
      - Задоволений, хане, - схилив знову у поклоні голову купець.
      - Тоді йдіть!
      Коли вийшли, Ждан сказав:
      - Дякую тобі, дядьку Самуїле, що не забув про мене - визволив з неволі тяжкої... Однак скажи мені - навіщо ти розповів про князів? Навіщо розпатякав, що вони стоять на Альті? Не вистачало тільки шепнути Кончакові, які у них сили! Це ж пряма зрада!
      Самуїл усміхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечі.
      - Не турбуйся! Так вони від мене правду й почують - аж обома вухами! Аякже!.. Е-е, отроче, не знаєш ти дядька Самуїла!.. Та набрехав я їм усе від початку й до кінця!
      - Як? І про князів, і про Альту?
      - І про князів, і про Альту... Як тільки Кончак запитав, я відразу змикитив, що він боїться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили у нього зараз, видно, невеликі. Скумекав?.. Ні?..А я йому і про київських князів, і про переяславського, і про чернігівського. Та ще, мовляв, інших очікують... Бачив, як завертівся хан Туглій? Ніби його окропом ошпарили!.. Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така звістка... Не я буду, якщо не чкурне він завтра звідси в свою Половеччину...
      - Ну, якщо так...
      - Завтра побачимо - як... А нині ходімо спати, якщо у тебе тут є теплий куток...
      - Куток є, ходімо, - і повів свого рятівника у запічок.
      ...Вранці обложені дмитрівці висипали на вали і з превеликим подивом і з ще більшою радістю спостерігали, як половці, ведучи на арканах бранців, худобу та везучи на запасних конях іншу здобич, вирушають у степ і прямують на схід. Самуїл не помилився - Кончак злякався можливого нападу руських князів і зняв облогу.
      Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розорені околиці Дмитрова, відокремилися від них і повернули на захід. То були купець Самуїл і Ждан.


РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
      На півсотні верст довкола Дмитрова половці випалили села й хутори. По білих снігах чорніли пасма кіптяви і попелу, рознесені вітрами з похмурих згарищ.
      Ждан і Самуїл їхали мовчки, з сумом позираючи на розтерзані звірами й хижими птахами трупи. На серці було важко. Душили сльози. А коли в одному селі на майдані побачили задубілі тільця голеньких немовляток, кинутих жорстокою рукою в сніг, щоб позамерзали, Самуїл зупинився і заплакав.
      - О боже! Яких мук зазнає нещасний люд Переяславської україни8[8]!  І як він тільки живе тута! Як виживає! Здається, всі біди, всі лиха цілого світу зібралися разом і впали на нього, пригнули, до землі, клубищем холодних змій обплутали його тіло, важким чоботищем наступили на душу! Допоки ж терпіти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленні орди на погибель люду християнського?
Він довго сидів у сідлі, зігнутий, обважнілий, і затуманеними від сліз очима дивився на білі скоцюрблені тільця немовляток. Потім перехрестився, витер сльози і торкнув коня.
      - Геть звідси! Подалі від цього жахливого видовища!
      Другого дня, переночувавши у напівспаленій хатинці-мазанці, вони виїхали на битий шлях, що з'єднував Київ та Переяслав з Путивлем, Рильськом та Курськом. Ждан натягнув поводи.
      - Тепер я попрощаюся з тобою, дядьку Самуїле. Звідси поверну до Путивля, у свій Сіверський край...
      Купець витріщив очі.
      - Як? Ти кидаєш мене одного? Серед цієї безлюдної снігової пустелі? Бійся бога, отроче!
      - А куди ж мені їхати? До Києва? Там у мене ні кола ні двора!
      - Ніби на Сеймі у тебе щось залишилося! Сам же казав - половці все спалили...
      - А може, хтось із родичів уцілів? Чи односельців?
      - Так вони тобі й зрадіють!.. Де ж ти там житимеш? Що їстимеш? До кого прихилишся? Та ще взимку!
      - А в Києві хто мене жде?
      - Чоловіче! - вигукнув Самуїл. - У Києві у тебе є добрий приятель!
      - Хто ж це?
      - От тобі маєш! - Купець аж руками ударив об поли. - Невже не здогадуєшся? Таж я! Хто ж іще?.. Невже гадаєш, що я забуду, як ти порятував мене у Дмитрові?.. Ні, синку, нікуди я тебе не відпущу! Бідуватимемо разом - до кінця! Та й вириватися самому в далеку дорогу небезпечно - мороз, хуртовина, вовки, недобрі люди... Та мало яка трясця може зустрітися в дорозі! Ні, ні, розлучатися нам зараз не слід! Прибудемо до Києва, погостюєш у мене до весни, а там - куди хочеш! Ти вільна птаха!.. Та й не до Києва ми зараз попростуємо...
      А куди ж?
      До Переяслава. Треба сповістити переяславців, що Кончак повернув назад.
      Ну, коли так... - невпевнено протягнув Ждан.
      - А як же інакше, хлопче? - і, зрадівши, купець торкнув коня.
      До Переяслава добралися на четвертий день. На вулицях та майданах повно озброєного люду, а також дітей, жінок, старих. Найближчі села шукали захисту за валами города. Не чути безпечних розмов, не лунає веселий сміх. Навіть діти принишкли. Йде Кончак! Адже всім у пам'яті, як шість років тому він лютував на Переяславщині, не жаліючи нікого, особливо дітей, яких винищив без ліку!
      Самуїла і Ждана завели у гридницю9[9], де попід стінами на широких лавах сиділи бояри та ліпші мужі. Прямо проти входу, на узвишші, - князь Володимир Глібович та княгиня Забава, дочка чернігівського князя Ярослава.
      Подорожніх підвели до них.
      Князь Володимир мав років двадцять сім - двадцять вісім. Лоб високий, відкритий. Довге русяве волосся зачесане назад. Між акуратно підстриженими вусами та борідкою стиглими вишнями червоніли по-юнацькому свіжі уста. Одяг на ньому - оксамитовий, чорний, а чоботи - жовті, з блискучої, гарно вичиненої шкіри. При боці, на широкому, оздобленому срібними бляшками поясі, - короткий меч.
      Княгиня Забава - така ж красуня, як і князь, якраз йому до пари, але чорнява, бо в її жилах, як і в усіх Ольговичів, сіверських князів, нуртувала домішка половецької крові. Тому її східна дикувата краса здавалася яскравішою поряд зі спокійною слов'янською красою князя. Володимир Глібович показав пальцем на вільну лаву побіля себе.
      - Ви стомилися - сідайте ось тут... Я пізнав тебе, Самуїле, хоча ти й дуже змінився з того часу, як приїздив востаннє до Переяслава... Сторожа сказала, що ви прибули з Дмитрова. Це правда?
      Самуїл і Ждан сіли. Купець хитнув головою.
      - Так, княже, кілька днів тому ми були в Дмитрові.
      - Але ж там половці!
      - Там був Кончак з ханом Туглієм... І ми бачили Кончака, як тебе, княже. І навіть обідали за одним столом. Володимир Глібович підняв брови.
      - О! З чого ж така честь вам випала?
      - Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, їдучи з Києва у Сіверську землю, князів з військом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять з дружинами на Альті, ждуть підмоги.
      - Це ти все вигадав? Про князів?
      - Вигадав.
      - Для чого?
      - Та просто так... Щоб налякати!
      - Ну й що? Налякав?
      - Ще й як!.. Хан Туглій відразу почав дорікати Кончакові, що даремно вони зав'язли під Дмитровом. Та й Кончак повірив - другого дня зняв облогу і відступив за Сулу10[10].
      - Не може бути! - вигукнув вражений князь, бо не сподівався такої звістки. - Невже це правда? А чи не обманює він усіх нас? Відступив, щоб іншою дорогою рушити на Переяслав...
      - Чого не знаю, того не знаю, княже, - з гідністю промовив Самуїл. - Однак, гадаю, не поверне він на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю. Навіщо йому йти сюди, коли і так набрав і полону, і худоби, і коней, і всілякого добра?
      Бояри загули. Пролунали голоси:
      - Так, так, це схоже на правду! Не кине він здобичі! Володимир Глібович ледь помітно кивнув головою.
      - Будемо вважати, що цього разу лихо обминуло Переяслав. Але не обминуло Переяславської україни. І я не можу змиритися з тим, що Кончак ось уже в котрий раз плюндрує наші міста й села, вбиває людей, тягне їх у полон, грабує наші багатства... Треба відомстити кривавому ханові! Щоб на власній шкурі відчув нашу біду, щоб його плем'я зазнало такого ж горя, якого завдав він нашому людові!.. Ось мій наказ: військо не розпускати! Я пошлю листа князеві київському Рюрику, а також Святославові, щоб дали допомогу і дозволили вдарити на ворога! Поки половці, як ті полози, перетравлятимуть здобич, ми зберемо сили і нападемо на них несподівано... Чи всі бояри і великі мужі так думають?
      - Усі! - твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький11[11] Шварн.
      - Тоді йдіть - готуйте військо до походу, а я тут ще побесідую з нашими гостями з Дмитрова...
      Коли бояри вийшли, князь сказав:
      - Самуїле, ти не раз постачав моє місто і всю землю сіллю, дніпровським янтарем, прикрасами із срібла та золота, сукном, парчею та хиновським шовком. Ризикуючи життям, ти обдурив Кончака і витрутив його з Переяславської землі. Ти, нарешті, сьогодні привіз нам дуже важливу і радісну звістку: Кончак пішов геть за межі Переяславщини... А тепер послужи мені ще раз, Самуїле!
      - Кажи, княже. Я зі своїм молодим другом Жданом готовий служити тобі вірою і правдою. Що ми маємо зробити?
      - Ти вже чув, що я хочу відомстити Кончакові за напади і за знесення Посулля. Та одного бажання замало. Щоб похід завершився успішно, треба схилити до нього не тільки князя Рюрика, а й князя Святослава, Ярослава Чернігівського, Ігоря Сіверського та його братію...
      - Як же це зробити?
      - Ти повертаєшся в Київ?
      - Так.
      - От і гаразд - одвезеш мої листи до князів Рюрика та Святослава... А вони вже знатимуть, як підняти інших князів.
      - Ми зробимо це, княже.
      - Але це діло спішне...
      - Ми виїдемо завтра вранці і гнатимемо щодуху.

2
      Завірюха почалася опівдні. Спочатку подув сильний вітер, повалив густий лапатий сніг, що заліплював обличчя й очі, забивався в рукава й за пазуху, застилав непроглядною пеленою і небо, і весь білий світ.
      Ні Самуїл, ні Ждан не відчули в серці тривоги. Хіба їм уперше зустрічати хурделицю у степу чи в лісі? Коні якимось лише їм притаманним чуттям знаходили під копитами тверду наїжджену дорогу.
      Та згодом завихріло так, що не стало видно кінських голів. Здавалося, всі сили - земні й небесні - ополчилися проти них, перетнули шлях. Що робити? Їхати вперед? А якщо зіб'ються з дороги?.. Зупинитися в якійсь балці і переждати негоду? Та хто знає, скільки вона триватиме - день, два?..
      Коні важко брьохалися по глибокому снігу. Вітер завивав, шаленів, бив у груди, продимав наскрізь кожуха, сік в обличчя, мов приском, і, регочучи, мчав понад мертвою пустелею на схід до половецького степу.
      Так їхали ще з годину, аж поки коні не зупинилися зовсім. Подорожні насипали їм із саквів у торбини вівса - погодували, узяли в руки поводи і рушили вперед.
      Почало сутеніти. Наступив вечір.
      Уже давно мав бути Глібів, а його все не було і не було. Невже проминули? А вітрюган не вщухав, і хурделиця, здавалося, заповзялася замести снігом усю землю.
      І коні, і люди вибилися із сил.
      - Спочинемо хоч трохи, - сказав Самуїл, зупиняючись. - Клади коня спиною до вітру! А сам лягай за ним!
      Лягли.
      Відразу ж виріс замет. Стало затишніше. Сніговій і далі котив, завивав над полями, але вже не сік обличчя, не забивався в рукава, за комір, не замерзав у бровах та в бороді крижаним панциром.
      Ждан зігнувся, притулився спиною до теплого кінського черева, натягнув глибше шапку на голову і заплющив очі. Подрімати? Ні, сон не йшов, зате думки роєм завихрилися в голові.
      Ще й місяця не минуло, як з далекого половецького кочовища виїхали вони з батьком ось такого буремного вечора і попростували на захід, на рідну землю. А як багато змінилося в його житті! Доля круто повернула життєвий шлях. Чи то ж на краще, чи на гірше? Хто те відає? Поки що - на краще. Він здружився з розумним і добрим дядьком Самуїлом, що, може, до покупців і проявляє хитрість, бо ж кажуть: не обманеш - не продаси, але до нього ставиться, як до рідного. Остаточно визволився з неволі половецької. Познайомився з князем переяславським і одержав від нього за добру вістку і вірну службу коня, одяг і зброю, а це - ціле багатство! Чого ще треба?
      Він незчувся, як задрімав. Прокинувся від того, що чиясь рука шарпнула за плече.
      - Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубіємо тута! почувся Самуїлів голос. - Підемо далі!
      Ждан підвівся. Було вже зовсім темно.
      - Куди ж іти?
      - Бери коня за повід і не відставай від мене!
      Та не зробили й сотні кроків, як почули собачий гавкіт. Отже, попереду село чи город, там - порятунок, для них - тепла хата, для коней - затишна стайня та оберемок сіна. Вперед! Швидше туди!
      Хатина виринула з пітьми раптово - визирнула очеретяними стріхами з-під снігу, як гриб з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтіло жовтаве світло.
      Самуїл загрюкав списом у двері.
      - Господарю, відчини!
      Двері відхилилися - почувся старечий голос:
- Хто тут? Кого бог послав?
- Подорожні, отче! Пускай до хати - замерзаємо!
- Та хто ж ви такі?
- Гінці від князя переяславського до князів київських.
- То ви б їхали в городище - до тіуна12[12].
- А що це за городище?
- Та Глібів же!
- Глібів! Далеко?
- Та ні - всього поприще13[13]... А це - посад...
      - Отче, бога бійся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш - поприще! Ні, заночуємо в тебе! - і Самуїл рішуче відсторонив старого з порога. - Хлів у тебе є?
      - Та є.
      - То постав туди: наших коней та сінця їм дай!
      Старий накинув на плечі кожушину, і вони гуртом напоїли коней, ровсідлали і заклали їм сіна. А попоравшись, зайшли до хижки.
      Хатина була невеличка. Зліва від дверей - піч, під образами - стіл, за піччю - широкий піл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав. Попід стінами - лави. У челюстях печі горить лучина, освітлює невеликий шевськжй столик з різним шевським причандаллям - дерев'яними колодками та цвяшками, дратвою, смолою, ножем, молотком... Там же, на столику, стояла пара старих чобіт - один чобіт полагоджений, а другий ще на копилі. На жердині, під стелею, висіла немудра смердівська одяганка.
      Подорожні примостили сідла і сакви на лаві, біля дверей, почали роздягатися. Повітря сколихнулося - по хаті від лучини пішли мерехтливі тіні.
      - Як же тебе звати, діду? - спитав Самуїл.
      - Піп охрестив Іваном, а люди прозвали Живосилом... Тож і ви звіть Живосилом.
      - То, може, діду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу - ой, як хочеться!
      - А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди раді, - відповів дід Живосил і заглянув за піч: - Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей - готуй вечеряти!
      З-під кожушини вилізла дівчина, накинула на плечі опанчицю,вступила в чоботи, вийшла на світло.
      - Добрий вечір, добрі люди!
      - Здоровенька була, дівонько, - відповів і за себе, і за свого молодого супутника Самуїл. - Не дали тобі поспати?
      - А я ще не спала, - відповіла Любава. - Сідайте до столу, а я хутко... Правда, не ждали ми нікого, та вже чим багаті, тим і раді... Борщ є!
      Вона усміхнулася і раптом зустрілася поглядом зі Ждановими очима. Видно не сподівалася, що один з гостей - парубок, бо зніяковіла, швидко опустила вії і кинулась до печі. Та цієї короткої миті було досить, щоб Ждан запримітив незвичайну вроду дівчини і теж зніяковів.
      Дівчина справді була гарна. Чим - хлопець і сам не міг сказати, бо не мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печі і рогачем дістає закопчений горщик з борщем, - видно тільки струнку постать та густу чорну косу.
      Та ще запам'яталося: з-під брів на нього глянули такі несподівано теплі, темно-імлисті з поволокою очі - мов літнє зоряне небо!
      Любава!
      Тим часом дівчина у велику череп'яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хліба, начистила цибулі і часнику - поставила на стіл. Перед образами засвітила свічку - в хатині відразу стало світліше.
      - Прошу до вечері!
      Самуїл розв'язав сакви, дістав шматок сала та кільце ковбаси. Порізав захалявним ножем.
      Дідусь Живосил зацмокав язиком:
      - Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Гріх відмовлятися! Любаво, сідай! - він підморгнув Самуїлові і присунув до столу ослона.
      Любава сідати не поспішала. Самуїл легенько взяв її за лікоть.
      - Не відмовляйся, голубонько, сідай. Дядько Самуїл та Жданко - не вовки, не кусаються... Правда, за молодого ручатися не можна - ще й гризне, чого доброго! Та ти не бійся, може, це твій суджений? Га?
      Дівчина засоромилася і сіла на протилежному від Ждана боці. Крадькома глянула на хлопця, ї знову їхні погляди зустрілися. На цей раз надовше.
      Любава була зовсім молода - шістнадцяти, від сили сімнадцяти літ. Невеличка, міцна, темноока, з розпущеною густою косою і виразними темними бровами, вона скидалася на ластівку або на чисте звірятко, що сполохано визирає з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав:
"Боже, яке диво зросло в цій маленькій убогій хатині! І як добре, що воно не потрапило в полон до степовиків, де швидко линяє дівоча краса!"
      А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею. Ось зустріла вона гарного хлопця, князівського гридня, судячи по одягу та зброї. Та що з того! Кому потрібна вона, внучка смерда14[14]? Ждан завтра вранці встане, осідлає коня - тільки сніг вихором здійметься за ним! Хіба повернеться він коли-небудь до цієї убогої хатини, де з кожного кутка виглядають злидні? Хіба потрібна йому холопка, в якої ні поля, ні лісу, ні коня, ні корови, а лише руки, щоб працювати на тіуна, боярина чи князя?
      А Ждан вродливий, такий у нього лагідний, добрий погляд! Боже, чому ти такий несправедливий до мене!
      Любава опустила очі і взялася за ложку. Вона була голодна, але не насмілювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. Їла черствий хліб і борщ, що пахнув буряк






COMY.ru - Мобильные телекоммуникации | Купить весы в Украине vis.ua | Электронные замки в интернет-магазине PlastMarket. Доставка по Украине, гарантия.
bigmir)net TOP 100          SERVER UA - Выделенные сервера
Сторінку згенеровано за 0.027662 сек.