Бібліотека Української Літератури
Українська література  :  Бібліотека  :  Сучасна література  :  Біографії  :  Критика  :  Статті  :  Енциклопедія  :  Народна творчість  |
Навчання  :  Реферати  :  Шкільні твори  :  Твори з мови  :  Стислі перекази  :  Контрольні питання  :  Крилаті вирази  :  Словник  |
Бібліотека — повні твори > І > Іваничук Роман > Мальви — електронний текст

Мальви - Іваничук Роман

(ви знаходитесь на 1 сторінці)
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  


ІВАНИЧУК РОМАН
МАЛЬВИ
      
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
      
"Хіба ви не ходили по землі і не бачили, який був їх кінець? Були вони могутньою силою, але аллаха ніщо не може ослабити ні на небі, ні на землі".
Коран, 35 сура, пророча
  
      Весною тисяча вісімнадцятого року гіджри 1[1] разом з багатьма галерами, каторгами і паштардами причалила до Кафської пристані невелика турецька фреката 2[2]. З неї зійшов на берег сивобородий чоловік у білій чалмі і сірому арабському бурнусі. Його обличчя заховалось у густій довгій бороді - годі було б угадати вік старця, та був він древній як світ, і в глибоких брунатних очах таїлась мудрість багатьох поколінь. Старець вклякнув на землі, схилився і прошепотів:
      - Вітай, благодатний краю, після довгої розлуки. Тобі вклоняється анатолієць, меддах 3[3] Омар, якого ти шістнадцять років тому вигнав із Кафи мечем Шагін-Гірея 4[4]. Тоді я, не ображений, а здивований, пішов мандрівником по всій імперії від Карпат до Балканів, від Дунаю до Нілу, щоб самому переконатися, чи справді народи ненавидять нас, турків. А коли так, то за що? Думав я, що побачу темряву і глупоту, а зустрівся з благородним прозрінням осліплених богатирів; думав я, що зустрінуся з озлобленням до мене, турка, а побачив високе благородство, пошану до розуму, ненависть до кайданів. І спитав я тоді себе, хто винен, що мій народ став носієм зла й неволі? Чи ж це йому потрібне? Адже анатолійський райя не став багатим від того, що завойовує чужі краї... Я повернувся до тебе, Кримський краю. Не мститися - твій гнів був жорстокий, але справедливий - я хочу поглянути, чи міцно скував тебе Осман кайданами, чи, може, ти ще дихаєш своєю буйною непокорою; далі ти топчеш чужі землі за прикладом свого сусіда й повелителя, чи, може, осінило тебе світло визвольного духу і дикі пристрасті твої змінились пошуками правди?
      Підвівся. З галер виходили, кваплячись на ясир-базар, турецькі купці, йшли маршовою колоною яничари - султанська охорона для кафського паші, поспішали мубашири 5[5] відраховувати п'яту частину з татарського ясиру для турецького падишаха - йшла османська неясить на кримську землю.
      Меддах Омар проводжав їх поглядом.
      "О люде османський... Коли тобі вистачить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужі землі, не розоравши своєї, чому не нагодуєш власним багатством рідних дітей, а примушуєш їх голодними рискати по не своїх полях і дарма проливати сусідську кров? Коли ти втамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогодні влада, і ти сваволиш. Хто ж захистить тебе від божої помсти, коли вона гряне? А прийде. Замикається вже круг віків, і ти вернешся туди, звідки прийшов, виконавши своє покликання на землі. Вернешся, осуджений світом.
      О, страшне в тебе покликання! Тебе одурили марнославні і властолюбні вожді твої, і ти, облудно взявши божу науку за зброю, залив сльозами, кров'ю і ненавистю до себе півсвіту. А що маєш за це? Сидиш, як божевільний скупар серед скарбів, загарбаних у чужих коморах, хліб, відібраний з голодних ротів, не йде тобі в горло, сидиш у лахмітті й нужді, не знаючи, що подіяти з награбованим добром. Зубожив народи, а збагатитися не можеш і родиш тільки люту ненависть до себе.
      А міг би ти жити, народжувати мудреців, поетів, астрологів... Та нуртує уже праведний гнів ворогів твоїх. І крикнули вони: "Брехливий хадіс 6[6] пророка Магомета про те, що не існує народностей під берлом ісламу. Ми є!" Заспівав повстанчу пісню болгарський гайдук, грецькі даскали 7[7] понесли книги своїм людям, підвели голови волохи, чорногорці, албанці. Хто врятує тебе? Твої розумні діти кизилбаші 8[8] підносять меч на призвідців твого горя і будучої загибелі твоєї, а ти, засліплений і нерозумний, вбиваєш їх - своїх спасителів.
      Чому не бачиш, не розумієш цього, обманутий османський люде? Ти ж не народився грабіжником, не прийшов на світ злодієм, якого карати треба. Тебе таким зробили. Хіба не міг би ти жити з сусідами у згоді й купатися у своїх власних почестях і багатстві? Чому не подаси руку гайдукові, ускокові 9[9], клефтові 10[10], поки не пізно, поки страшна кровопролитна злоба не схрестить ваші мечі тобі на загладу? Де той пророк, який зумів би крикнути так, щоб ти, оглухлий, почув: "Спам'ятайся, не вбивай сам себе! О народе мій..."
      Зникли за воротами Кафи купці, яничари, мубашири, подався меддах Омар, високий і величний, на Карантинну Слободу, де зупинялися паломники, що поверталися з Мекки.
      Сонце пекло не по-весняному. Поблякли тополі біля північної кафської стіни, вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушились під ногами курай і сухі віники тамариску, репалась глевка земля, і ледь сльозилися фонтани.
      Лише при вході у північні ворота зеленів розкішний самотній платан, пишався буйною кроною над зубчастим муром і манив у свою тінь змучену спекою людину.
      Цей буйний платан привертав увагу місцевих жителів, паломників, невільників, що тягнулись журавлиними ключами з ринку на галери, турецьких дервішів ордену Хаджі Бекташа 11[11], які заснували на околиці міста такіє 12[12].
      Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тіні дерева, про вічність життя; не одного бадьорила безсмертна живучість південного богатиря, і чабан, можливо, складав пісню про мужнє дерево, що витримує суховії, спрагу і безжалісне палюче сонце.
      Зупинився біля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева і гірко посміхнувся в задумі. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що серцевина висохла, і корені давно перестали тягнути глибинну вологу. Хто ж міг знати, що плющ, якому природа присудила повзати по землі, непомітно всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру до самого верховіття, день у день висмоктував соки, поки вп'явся мацальцями в коріння. А тоді запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих гіллях. Та не сідають на нього ні бджоли, ні метелики, ба навіть сарана не їсть його. Цупкий і ядучий. Він зеленіє, поки струхлявіє коріння старого дерева, роз'їдене плющем, доки воно звалиться і вкриє паразита своєю порохнею...
      ...Надто рано почалось цього року літо в Криму. Шовковиця обсипалася, не доспівши, виноград не зав'язався, попадали жовті персики величиною з ліщиновий горіх, вітри не наганяли на небо ні одної хмаринки. Достиг ячмінь, ледве покривши собою сіру кам'янисту груду, і розвіялося половою виколосене просо.
      А в червні налетіла в Кафські степи сарана. Вийшли селяни з кетменями копати рови, вийшла процесія сіро-сукманних дервішів, несучи в калачикових баклагах священну мекканську воду, і стояли всі, безпорадні, дивлячись, як довкола погибає життя.
      Серед натовпу жінок, які в розпачі вже не дбали про те, щоб закривати визолені тривогою обличчя, стояв сивобородий чоловік у білій чалмі і сірому бурнусі. Тяжка скорбота тінилась в його очах.
      - Кара аллаха за гріхи наші... Отак чорніє і стогне земля, коли йдуть правовірні війська у чужі краї, - мовив сам до себе, і повернули до нього голови люди, а дервіші, що стояли осторонь, підступили ближче. - Такий же шум тоді несеться над землею, і так само лунає плач жінок та дітей.
      Різко підвів голову один із дервішів, зателіпалася срібна серга у вусі, він підійшов до меддаха Омара, зарослий і босий, смиренні очі зайшли гнівом.
      - Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що накликаєш нам кару християнського бога за джіхад 13[13]? І хто ти такий? Та видно, мусульманин, тож як ти міг забути слова пророка: "Піде в рай той, хто загине на полі бою з гяурами?"
      Але сказано теж у сьомій сурі корана, отче, - відповів спокійно меддах Омар, - в сурі пророчій: "Скільки сіл ми марно погубили!"
      Якщо ти знаєш коран, хай осінить нас світло єдино правдивого вчення, - посмиреннішали очі дервіша, - то згадай слова пророка: "Ми покажемо наші знамення у всіх країнах, поки вони не зрозуміють, що це правда"
      - Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: "Горе тим, які пишуть писання своїми руками, а потім кажуть: це від аллаха". Бо знамення, про які ти говориш, несуть наші воїни і в Азов, і в Багдад. І там, і там чорніє земля від наших ратників, як Кафський степ від сарани. Скажи мені, яка ж війна священна? Проти християн чи проти єдиновірних мусульман?
      Задрижав посох у руці дервіша, а жінки з тривогою й надією дивилися в розумні очі аксакала 14[14], - що скаже він ще, може, це прийшов до них віщун горя або радості?
      Глянув Омар на зажурених матерів, сестер і дочок воїнів, що віддали або віддають життя за Високий Поріг 15[15] над Євфратом і Доном, - жаль закроївся на губах, мовчав старий; повів очима на проповідників священних воєн - зло струснуло ним, і розповів він дервішам сон пророчий.
      Приснився дивний сон султанові Амурату під стінами Багдада. До лозини нібито підійшов ніж, щоб зрізати її. А лозина відіслала його до іншої. І ще побачив падишах уві сні шулік, які їли падаль, виригали і знову їли, і гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця і спитав його, що означає цей сон.
      "Це віщування на нинішній день, - відповів мудрець. Лозина, що відсилає ніж до своєї подруги, - це ми самі, які не щадимо брата задля своєї користі. А шуліки - то знову ж таки ми, що пожираємо чуже добро, відригуємося людським стражданням і робимо й робитимемо те саме, поки здохнемо від своєї ненаситності".
      Закричав дервіш:
      - Ти шіїт 16[16], перс шолудивий! І мудрець той теж був перс-шіїт, хай почорніє його голова, яку, напевно, зітнув великий падишах!
      Заверещали дервіші:
      - Хто ти такий? До кафського паші відвести його!
      Навіть не здригнувся аксакал.
      - Я Омар-челебі, анатолієць. І цю відповідь султанові дав я.
      Затих крик, і шепіт пішов по юрбі, ім'я Омара зашелестіло на губах вражених монахів. О, його - цього мандрівника, меддаха і хафіза 17[17], на якого ще не звелась рука жодного можновладця, знали в Стамбулі і Брусі, в Бахчисараї і Кафі.
      - Моліться, люди, - мовив меддах. - Привид голоду блукає над степом. Благайте бога, щоб не справдилися слова пророка про сім худих корів, що пожирають сім ситих, про сім сухих колосків, що пожирають сім налитих. Просіть милості в неба...
      Він звів руки, прошепотів молитву і подався в безвість розпаленого степу.
      
РОЗДІЛ ДРУГИЙ

                                        Зажурилась Україна, що ніде прожити,
                                        Витоптала орда кіньми маленькії діти.
                                        Малих потоптала, старих порубала,
                                        А молодих, середульших, у полон забрала.
                                                Українська народна пісня
                                                
      Цього пекельно-пекучого літа господар-татарин відпустив Марію на волю. Два роки тому він купив її з хворою семилітньою дитиною на ясир-базарі і привів їх у свою тісну й темну ліплянку.
      Посередині татарської хати стояв килимний верстат, а за ним, на міндері 18[18], стогнала недужа жінка. Вона не підвелася, тільки скрушно глянула на невільницю, потім її скляні очі надовго вп'ялися в татарина і враз погасли, збайдужіли.
      Якши гяурка, - сказала. - Твоя буде.
      Зніяковілий господар розвів руками, показав на верстат із нап'ятою на кросна основою, і зрозуміла Марія, що вбогий її власник і купив він собі рабиню, певне, лише для того, аби прожити за килими якийсь там день.
      Навчилася ткати швидко. Крізь натягнуті нитки дивилась, як росте її донечка, тягнеться руками до кольорової волічки, вплітає їх поміж основу, стає помічницею. Прислухалась, як дитина береться розмовляти по-татарськи, і сама розмовляла з нею чужинецькою мовою, щоб не дивилися на них скоса господарі та й щоб легше було дитині на вулицю вийти. Ткала з ранку до вечора і пісню наспівувала, та все оту:
                               Ой, що ж бо то та за чорний ворон,
                               Що над морем крякає,
                               Ой що ж бо то та й за бурлака,
                               Що всіх бурлак скликає...
      І дивно було чути, що доня підспівує за матір'ю часто чужими словами.
      Татарин продавав килими, що їх наткала Марія, і годував за них хвору дружину, не зобиджаючи й рабинь.
      За рік господиня померла від сухот. Знала Марія, що запропонує їй тепер хазяїн. Чого тільки не передумала, які сумніви не мучили її днями і уві снах, та відганяла від себе слабкості, спокуси й вагання - десь глибоко в серці ще жевріла надія повернутися на Україну.
      А татарин таки сказав небавом:
      - Будь моєю дружиною, Маріям.
      Заплакала. Просила пожаліти її - не може віри своєї зрадити, чоловіка свого, знакомитого полковника Самійла, забути не може...
      Не наполягав татарин. Коли минув рамазан і мусульмани різали баранів на байрам, привів на святковий обід жінку у білому фередже 19[19] - злооку туркеню. Здогадалась Марія, що це нова її господиня, і заніміла від страху: продасть її тепер господар. І тоді каяття, ганебне й боягузливе, окрутило душу: чом не стала жінкою татаринові, тепер же їх розлучать із дочкою!
      Нова хазяйка відразу дала зрозуміти, який порядок буде в хаті. Витягла з казана баранячу кістку і пошпурила нею в кут - жеріть; кривився на те господар, та мовчав, а згодом сказав до Марії:
      - Не буду тебе продавати, хай лютує. Ти добра, Маріям.
      Ще вчора господиня штурхала її в спину і погрожувала продати дочку, бо що з неї за користь, ще вчора падала Марія на коліна, обіцяючи ночами сидіти за верстатом, аби тільки не розлучали їх... А нині вранці, коли туркеня подалася на базар, татарин увійшов до хати, жалісливо глянув на Маріїну дочку - не мав своїх дітей - і сказав ледве чутно:
      - Ідіть собі. Ви вільні...
      Це слово "вільні" було несподіваним для Марії, приголомшило воно її зовсім. Вклонилася господареві до ніг, подякувала, похапцем зібрала свої мізерні пожитки, схопила дівчинку на руки і вибігла. Чвалувала крутими вуличками, завмираючи від страху, що повернеться з міста туркеня і дожене її, бігла, ховаючись за кам'яними стінами, що заступали вікна будинків, квапилася до північних кафських воріт, щоб вийти з тісного міста на волю. Здавалось їй, що мине одна лише хвилина і зачиняться ворота. Ось вийшов із-під зеленого платана вартовий, крикнула йому:
      - Я відпущена!
      Високий яничар у шапці з довгим шликом, що спадав по спині аж до пояса, ліниво діткнувся рукою до ятагана і знову ступив у тінь: іди, мовляв, небого, хто тебе тримає. Зелений колір яничарського кафтана злився з плющевим листям, вартовий спокійно закурив люльку. Від такої байдужості - адже тільки одне слово "яничар" наводило жах на невільників - змоторошилося серце в Марії: невже це не останній мур, що огорожує Кафу? Вийшла на хребет Тене-оба 20[20], що довгим насипом відділив рештки гір від рівнин, - ні, далі - простір і жодної людини в степу. Передихнула, промовила вголос:
      - Я вільна. І Мальва моя теж. О господи...
      І тут запримітила, що її більше не дивує чудне ім'я доньки. Так назвала свою дівчинку давно, ще на початку неволі. Дитя було хворе і зжовкле, здавалось, не витримає тяжкої дороги з Карасубазара до Кафи. Несла дитину на руках і підставляла спину під нагайки, затуляючи свою крихітку. А під ногами то тут, то там подибувались вигнані, певне вітрами, на чужину мальви - ті самі, що пишалися разом із соняшниками, рівні з ними, біля українських білостінних хат. Там пишалися. А тут ховались у колючий курай, низькі, збідовані, та все-таки живі. Тож повірила Марія, що дочка теж виживе, як ці квіти на чужій землі, якщо тільки назве її Мальвою.
      Помітила тепер, що не дивує її більше довгополий бешмет, ні турецька шаль, якою уже звикла закривати обличчя, і навіть те, що Мальва запитує в неї про се і про те по-татарськи.
      Місто було позаду. Зубчасті стіни оперезали його навколо, масивні башти підвелись і давили, стискали громаддя будинків, мечеті, вірменські церкви і караїмські кенаси. Місто ревіло й гуло, стогнало. Внизу кишіла смердюча яма невільничого базару, кричали, захвалюючи живий товар, татари і греки: на галери, що стояли в порту, відправляли партії відібраних, приганяли нові; торохтіли мажари по кам'яних вибоїнах, захлиналися осли, викрикували азан 21[21] муедзини, закликаючи правовірних до обіднього намазу 22[22].
      І ще одне зауважила Марія: це для неї давно звичне, наче й не було ніколи іншого життя. А та хвилева радість волі раптом почала пригасати, й у свідомість повільно заповзало тупе почуття безвихідності... Сірий хребет Тепе-оба і дуга високого міського муру тісно обступили її, ніби обсотали вужівками цупкого кримського плюща і нікуди звідси не дінешся, і будеш у цьому світі вічно...
      А що було?
      Йшли хозари, половці, печеніги, хто не йшов? Падали трави і люди, у вимішаній копитами землі конав розтоптаний дюшан. Журилась Україна, бо йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, і плакало небо над молочним степом і над людьми, що нижче трав падали, плакало. Чорним, Кучманським, Покутським і Муравським шляхами пролетіла з гиком татарва - хто тепер її зупинить? Закатували Підкову ляхи, вмер Сагайдачний від турецьких ран, вбили Остряницю таки свої на висланні в Чугуєвому городищі, внук Байди Ярема обсадив дороги живоплоттю своїх братів, і прослиз по Україні ганебний час байдужості. Сховалися за облогами низькі хати, стікались до Криму ясирні валки, пояничарились юнаки і народили потурнаків степові дівчата.
                               Ой що ж бо то та за чорний ворон,
                               Що над морем крякає... -
замугикала Марія. Співуча Мальва підтягнула за матір'ю, та враз обірвала пісню, запитала:
      - Що це за пісня, мамо?
      Гірко вразила Марію чиста татарська вимова дочки, їй хотілося сказати, що вони вже на волі і ніхто тепер не має права заборонити їм розмовляти по-своєму. Та рудий хребет Тепе-оба ніби впав раптом Марії на спину і придавив до колючої землі, придавив туго, щоб не рухалась і бачила перед собою тільки невільничий ринок і галери, а ще північні кафські ворота, біля яких стоять два вартові: яничар і мертвий платан, обвитий плющем.
      Це те, що є... Але що ж було?
      Був козак Самійло. Ховала губи від поцілунку, хоч знала, що поцілує, втікала від Самійла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з козаком у п'янкому полину, хоч знала, що не оборониться, і народила йому двох соколят-синів...
      Ой сини, синочки!.. Чиї руки розчісують вам кучері, яка мати вас у постелі укриває? Де ви тепер, козацькі діти? Чи ходите ще по білому світу, чи очі ваші виклювали яструби в ногайському степу, а голівоньку дощі миють, густі терни розчісують, буйні вітри висушують?
      Несхожі були, наче й не близнята. Один - у Самійла: чорнокудрий та темноокий, другий білявенький був, мов соняшник, і очі мав голубі, як тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчя - пропав білявенький ще до року. Поклала його в сповиточку в саду під яблунею, сама в городі поралась і - не застала. Повз село проходили тоді цигани табором. Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не знайшли. А батько, як завжди, в поході...
      Потім пішов сотник Самійло з гетьманом Трясилом на Крим, і тоді другий - уже чотирнадцять років мав - пропав у степу. Цього татари в ясир забрали.
      Велику ціну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболіли, а там донечка найшлася, Соломією назвали.
      Та нею вже не зміг радіти Самійло - козацький полковник. Подався Тарас Трясило на Дон, четвертували Сулиму у Варшаві, стратили ляхи Павлюка, розбили Остряницю, Гуню. А зимою 1638 року зібрали переможці козацьку старшину над Масловим Ставом біля Канева і наказали кинути під ноги свою славу - бунчуки і прапори. "Всі давні права і старшинства та інші привілеї козацькі через бунти втрачені нині, - падали клинками на оголені козацькі голови слова польного гетьмана Потоцького, - і на вічні часи віднімаються, бо Річ Посполита бажає мати козацтво в хлопів повернене".
      Переможець дає закони!
      Повернувся полковник Самійло з Маслового Ставу сплюгавлений, знівечений, без бунчука.
      - Сором нам далі жити на цій землі, - сказав, запріг воли і подався за Остряницею в чужу сторону - Слободу.
      Рипіли вози, висла над Україною прощальна пісня, падала в холодні тумани, тягнулись валкою сімсот сімей козацьких ізгоїв у Білгород присягати на вірність сусідові, щоб дав притулок у своїх хоромах.
      Замкнувся в собі, отупів Самійло. Сидів день у день в пасіці, і не знала Марія, що думає колишній полковник а чи й думає? Він так і не рушився, тільки зсунувся з колоди на землю і сидів з розчерепленою татарським ятаганом головою, і не ридала тоді Марія, не могла. Горіла тільки що покладена хата, а її з Соломією повели на сириці до Перекопу.
      Чи то щастя - по дорозі захворіла дівчинка пропасницею, і їх тому не розлучили, а на ринку в Кафі продали за безцінь безалтинному татаринові.
      ...Воля. Минали хвилини, і слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту несподівану велич і, врешті, лякало невідомістю: а що далі? Куди дітись? Там, у господаря, вони таки мали шматок хліба, а зараз хто прогодує бездомну гяурку? Страшне слово - гяур, яке позбавляє праці, довір'я, будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби 23[23] в мечетях!
      Та ні, є ж надія. Марія добре пам'ятає дорогу до Перекопу. Адже вона вільна і може повернутися на Україну, їжу якось роздобуде в дорозі. Випросить у чабанів, украде... Бог допоможе.
      Взяла Мальву за руку і звела на стежку, що виводила поза мури в степ. Побачила, як із воріт виходила людина у сірій рясі, боса, в плоскодонній повстяній шапці на патлатій голові. Чоловік ішов їм наперестріч.
      - Зупинись, жінко, - сказав тихо і владно. Марія сахнулася. Вона здогадалася, хто ця людина з чотками в руках і срібною сергою у вусі. Злякалася не дервіша, а тієї думки, що колись у надто скрутні хвилини вповзала в мозок і не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи скоритися. Ступила вбік, затуляючи подолом Мальву, але дервіш замахав руками, заволав:
      - Я-агу!
      Це незрозуміле слово було схоже на зловісне заклинання, і Марія зупинилась.
      - Бачать очі твоє горе, жінко, і я молюся, щоб аллах - хай благословенне буде його ім'я - послав тобі добру долю, - сказав дервіш.
      - Мені твій аллах не пошле доброї долі, - відповіла тихо Марія.
      - Якщо бог зачинить одні двері, то відчинить тисячу, тільки треба приходити до нього з вірою і покорою. Я дервіш, жінко, мюрид 24[24] ордену найрозумнішого шейха з усіх шейхів - Хаджі Бекташа. Пергамент, на якому списаний наш родовід - шередже, - найдовший серед шередже всіх орденів, але він коротший, ніж дорога до невільничого ринку. Підемо по ньому, жінко. Скорися словам Мураха-баби.
      - Я стала вільною сьогодні! - різко відказала Марія. - І не хочу йти знову в неволю - твою, твого шейха і твого бога.
      - Немає, дочко, вільних людей на цій землі, - дервіш прискулено дивився на Марію, перебираючи чотки в руках. - Ти була рабинею в хазяїна і тяжко працювала, але ніхто не корив тебе за те, що ти християнка - бо невільники всі християни, нема рабів-мусульман. А тепер, коли ти стала вільною, твоя віра стане тобі новим рабством. Тобі, звільненій від примусової роботи, ніхто не дасть заробітку. Ти будеш швендяти по базарах, жебрачачи хліба для своєї дитини, а на тебе плюватимуть правовірні, і це рабство стане в сто крат тяжчим. Але ти можеш прийняти мусульманство, наректися рабою аллаха і тоді...
      - Ні! - скрикнула Марія, намагаючись криком убити черв'як вагання, який тепер боляче завертівся в серці. - Ні, тільки не це рабство!
      - Це найлегше рабство. Воно тобі виплатиться. За нього хліб дають на нашій волі.
      - І купити треба його своїм сумлінням?
      - Сумління - теж рабство. Вільних людей немає, жінко, - похитав головою дервіш і сказав майже пошепки: - Хай ти не змиришся в душі з новою вірою, хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед тигрів, хіба відала б, що живуть на світі олені? Про дочку подумай, в неї життя тільки починається. А про те, що зможеш повернутися в свій край, забудь. Ор-капу 25[25] замкнений на сімнадцять замків. Від Борисфена до Гнилого моря 26[26] височать одна біля одної сімнадцять веж, жодна людина не пройде через перешийок без ханської грамоти.
      - А з грамотою? - похапливо спитала Марія.
      - Її може отримати тільки мусульманин.
      Дервіш повернувся до Марії спиною, зашепотів слова молитви, тихо подався у протилежний бік, а вона стояла зблідла, без надії, з простягнутими руками і не помічала, як синьоока Мальва безжурно бігає попід хребтом, зриває жовті квіти, що пришпилились головками до сухої землі.
      - Ні, ні! - промовила сама до себе вголос. - За це карає кожний бог. За відступництво нікого не минає кара... Але як ще тяжче може покарати мене мій бог? Я нині вдруге втратила волю, - що страшніше він зуміє придумати для мене? Муки сумління?.. А тебе, о господи, не мучитиме совість, коли загине моя дитина? Одне-єдине віконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетіти на волю, - грамота. А не відчиню його, то колись постигне мене найжахливіша кара - прокляття рідної дитини.
      Жмакали душу сумніви, шугали в голові покремсані думки, і між ними промайнула ота, тепер уже наче зовсім чужа й непотрібна: що було позаду?
      Що? А чи варто далі згадувати про те, що зажурилась Україна, бо ніде прожити? Україна... А я хіба не Україна, укроєна, ущерблена, як моя земля? Переді мною - рудий хребет Тепе-оба, позаду - кафський ринок, і нічого, й нікого немає в мене більше, крім Мальви. А ось вони, жовті, мізерні квіти, забули свою вітчизну і живуть. Якби розрослись пишно, як там, їх згризли б верблюди й осли. Та вони змирились... Що мені тепер до України, коли її на світі вже немає. Її втоптали в болото на Масловому Ставу самі проводирі-полковники, і відтоді я вже не шанована людьми полковничиха Самійлиха, а жебрачка... Нема України. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради пам'яті про неї? Нема України - є Ляхистан з костьолами, чим вони кращі від мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости мені моє відступництво, боже. Якщо повернемось - викуплю свою провину: молитвою, кров'ю, життям.
      Марія вклякла на землю і била останні християнські поклони. А безжурна Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовті квіти і зачарованими очима вдивлялась у міражну далечінь степу: перед нею розкривався ще не бачений світ, той, що був дотепер чомусь закритий решіткою ниток на кроснах З дитячої пам'яті зіслизли, не залишивши сліду, саманна хата з темним підвалом і лайка господині - світ заряснів перед нею червоним кизилом, зав'яззю шипшини, жовтоголовим держи-деревом і повінню гарячого сонця. Чарівний! Шумливе місто, гладінь тихого моря, барвисті галери, величні башти, стрункі мінарети. І ти, горбата тварино, що стоїш непорушно під горою, теж чарівна!
      Дівчинка підбігла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати йому в обвислі губи, і тут схопилася мати, скрикнула:
      - Не можна! Не дам тебе тварюкам!
      Запхинькала Мальва, не зрозумівши, чому кричить на неї мати, Марія ж стояла перед верблюдом, вражена його погордливим поглядом.
      Чого так дивишся на мене, наче я рівня тобі? - сказала, та раптом поникла і мовчки заговорила до худобини:
      "Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вільного тура став горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобі хребет, і ярмо вигнуло шию? Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш віками свою ганьбу напоказ? Шия твоя гордо звелась угору, але не випрямитись їй ніколи, і хребту не зростись ніколи геж. Не станеш більше ні сайгаком, ні оленем, ні туром. Все, що можеш ти зробити, - гидливо плюнути свому хазяїнові у вічі, але ніколи не перестанеш нести його мішки... Яка біда примусила тебе впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з нами, тож несімо до скону свою ганьбу, поки не вигинемо".
      Марія рішуче взяла Мальву за руку і потягнула за собою, туди, де вирував невільничий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин свого бога чинити його правду на землі. Пішла за дервішем.
      Мурах-баба чекав. Він бачив, як жінка била поклони, знав, що вона прийде до нього. Потрібна була йому: навернена душа на істинну віру, монастирська куховарка і наложниця. А дочка - та красунею стане, і за неї великий бакшиш матиме від будь-якого мурзи.
      Сказав дервіш:
      - Стежка, якою ми йдемо, веде до нашого такіє. Ступаючи на цю стезю, ти заодно ступаєш на шлях приближения до бога.
      На околиці міста, в долині, виднівся серед квадратних ліп'янок пофарбований у зелений колір фасад будинку, від якого в обидва боки тягнулися високі кам'яні стіни, обгороджуючи просторий двір.
      Монах розігнув спину, кивнув рукою до Марії, і вона, як заворожене зайча, що саме йде у пащу кобри, подалася з Мальвою за ним у ворота.
      Дервіш наказав обом скинути взуття і обмити в басейні руки, обличчя, ноги. Потім він знову кивнув рукою і пішов попереду, ведучи їх у сутінне приміщення мечеті. Показав на сходи, що вели вгору, а сам зайшов до середини. Марія подалася на галерею, заґратовану мушарабіями 27[27], і, затамувавши подих, придивлялася крізь решітку до того, що робилося внизу. Судорожно стискала Мальву за руку.
      Один за одним зайшли дервіші з опущеними головами і стали в коло. Останнім увійшов шейх 28[28] у зеленій чалмі. Він сів посередині на баранячу шкуру, і всі тоді сіли. Хвилину мертво мовчали. Враз убігли два послушники, тягнучи за собою дорогі, мов ланцюг, чотки з зернинами, завбільшки з волоський горіх. Кожний монах схопив по зернині в руки, а тоді шейх затягнув:
      - Ви побачите бога-творця в останній день суду лице в лице так, як бачите тепер подібних вам. Всі, хто поклониться ідолам, замість істинного бога, будуть скинуті в полум'я вічне.
      Пішли чотки по руках монахів. Сусід передавав сусідові, а при дотику до кожної зернини всі кричали голосно "аллах!".
      Марія бачила, як здригнулася Мальва від першого викрику і здивовано підвела на матір очі, потім вдивилася в зал і вже не відводила погляду від дервішів. Слово "аллах" повторювалося стільки разів, скільки зерен було на довгій вервиці, безнастанно билося у вухах, гіпнотизувало, і здавалося, що нічого в світі не існує, крім цього слова. А коли мусульманський бог був уже прославлений дев'яносто дев'ятьма іменами, схопилися дервіші і почали своє божевільне радіння - зикр, їм мало було зерен на чотках, вони кричали, називаючи ім'я аллаха сотні разів, билися в конвульсіях, падали на кам'яну підлогу, заливаючись піною в екстазі.
      Марія лячно глянула на дочку, кинулась до неї, щоб винести її геть з цього скаженого содому, та враз упало в матері серце: вона побачила у сутінках, як горять очі в дівчинки, як ворушаться її губи. Склавши молитвою руки, Мальва повторювала: "Аллах, аллах, аллах..."
      Це приголомшило Марію. Вона зрозуміла, що трапилось у цю хвилину: дочку не злякав зикр дервішів, а заворожив; дитина увірувала в того аллаха, який заповнив тут весь її світ, свідомість, і, можливо, вже ніколи не схоче знати, яка віра була в її батьків, та й узагалі не повірить, що може бути щось інше, крім магометанського бога, на світі. Знала, що це трапиться, коли йшла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку і збігла сходами вниз. Та в передсінні зупинив її Мурах-баба.
      - Ти куди тепер? - прохрипів. Він схопив правиці Марії і Мальви, підвів їх угору. - Повторюйте обидві за мною, чуєш... Во ім'я бога милосердного, милостивого. Слава аллахові, панові світів...
      Рука Марії безвільно опустилася, а дочка... тримала набожно підняті два пальці вгору і пошепки повторювала за монахом:
      - Слава аллахові... цареві дня суду... Воістину тобі ми поклоняємося... веди нас прямою дорогою....
      Мурах-баба зірвав із Маріїної шиї хрестик і владно наказав:
      - Топчи ногами!
      Марія схлипнула, сахнулася, дервіш шпурнув хрест під ноги дівчини, і та потоптала.
      - Тепер ідіть, - сказав Мурах-баба. - Коли ж бо посмієш не прийти сюди на кожне ранішнє і вечірнє богослужіння, наречемо тебе безумною, і вік свій скоротаєш у тімархане 29[29] серед божевільних. Бо безумний той, хто не вірить єдиній правді на землі.
      Мов із чаду вибігла Марія і на безлюдній вулиці, оглянувшись, зітхнула:
      - Прости мене, мій боже... Ми не топтали хреста, це снилось. Прости...
      І закам'яніла, - Мальва, звівши руки до неба, молилася:
      - Воістину тобі ми поклоняємося і в тебе просимо допомоги, веди нас прямою дорогою...
      Шепіт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом міста, викриками муедзина з мінарета мечеті Муфтіджамі, з клекотом невільничого ринку, куди прибували нові й нові невільники вмирати за віру, каратися за неї, топтати її і родити ворогові здорової крові лицарів.
      Так природно...
      Свінула думка в Марії - втікати! Геть звідси поза мури Кафи, тут страшно, тут неволя тіла і духу, це місто вповзає в душі людей, засмоктує: ще день, ще година, хвилина - і вже несила буде вирватися повік.
      День хилився до спочинку, червоне, закіптюжене сухою пилюкою сонце сповзало за хребет Тепе-оба. Марія поспішала знову до північних воріт, шаль зсунулась їй на плече, очі жінки злякано бігали під чорним надбрів'ям, розхристалось передчасно посивіле волосся.
      - Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? - спотикалася, підбігаючи за матір'ю, Мальва. - Я хочу їсти, хочу до хати. - Сльози стікали по запилених смаглих щічках, залишаючи брудні сліди.
      Марія згадала про дукат, що дав їй на дорогу татарин. За нього можна буде щось купити в крамничках за стіною Кафи, де живуть євреї і караїми. Тільки ж вечоріє вже.
      - Ходімо, доню, швидше, зараз купимо їсти. Вони вже наближалися до воріт, коли з провулка вибігла зграя смаглявих хлопчаків. З криком, реготом обступили їх, закидали грудками землі, камінцями.
      - Джаври, джаври, джаври 30[30], - верещали вони.
      Метнулася Марія, щоб вирватися з кола напасників, затулила Мальву грудьми, та хлопчаки почали смикати її за кафтан, за волосся, не вгаваючи кричали слово "джаври".
      Злякана Мальва плакала, притискаючись до матері. Марія відірвала від свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навідмаш ляснула одного-другого по голених головах. Ті сторопіли на мить, а далі загаласували ще дужче, з хвірток почали висуватись закриті яшмаками 31[31] голови татарок, вони теж викрикували, "гяур яман" 32[32], вимахуючи погрозливо руками, і вгамувались аж тоді, коли Марія з Мальвою заховалися в тісній бічній вуличці.
      Краще, ніж за два роки неволі, зрозуміла Марія, що таке "гяур". Треба було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хіба цього надовго стало б? Перший азан і - не вклякни на вулиці - знову презирство, перше слово дитини не по-татарськи - знову каміння і ганьба. Що робити?
      Тривожні думки перервали такі знайомі, давно не чуті звуки: на дзвіниці вірменської церкви тихо, вкрадливо загомонів дзвін. Зупинилася, слухала. Війнуло на неї далеким і ніжним, як дитинство, спогадом: вечірні дзвони на Україні, сипле гомін росу на степ, м'якне тирса, і соняшники опускають голови до молитви...
      Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала і, оглядаючись весь час назад, лебеділа крізь сльози:
      - Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу...
      Марія не чула скигління доньки, повільно йшла на переривчасте теленькання дзвону, з заздрістю, подивом і боязню дивилася на людей, що не боялися йти на його поклик.
      Скільки їх у Кафі? Чи є в них діти? Що їдять? Як живуть серед вічного приниження і знущань, яких вона зазнала тільки що? На що надіються ці люди, задля чого жертвують собою, адже день їхнього спасіння ніколи не настане. Вони ж ніколи не вийдуть за ворота Ор-капу, бо - християни. А все-таки ідуть на поклик совісті, за совістю, щоб умерти самими собою.
      І Марія йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дівоцтва. Ніколи до них не дійдеш.
      - Я не хочу бути джавром, мамо...
      - Не плач, доню, ти не джавр. Ти... мусульманка.
      - Яка мусульманка?
      - Дізнаєшся... Навчишся... Ой, навчишся на мою сиву голову!
      - Ну, яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б'ють, не кидаються за це камінням?
      - Ні, дитино, за це хліб дають, щоб вижити. Ти ростимеш, а я гріх візьму на душу, щоб вивести тебе колись із цієї страшної землі.
      Дійшли до самої церкви. Біля паперті стояли пониклі старі люди. Якась жінка привітно посміхнулася до Марії. Була одна мить, коли Марія хотіла ринутись до входу і впасти пластом на церковний цемент. Але тільки одна мить. Не відповіла на привітну усмішку жінки, відвела погляд. А в пам'яті повз потоптаний хрест і її совість пройшли маслоставські лейстровики з переяславським полковником Ілляшем Караїмовичем на чолі, які прийняли шляхетські бунчуки, аби тільки жити. Їх називав Самійло яничарами, та вони, може, таки дочекаються кращих часів. А що здобув полковник Самійло своєю гординею, яку фортуну запосяг тим, що не схилив голови перед польськими бунчуками? Смерть собі, а сім'ї - неволю.
      - Дивися, Мальво, - сказала Марія, підвівши голову. - Дивися і запам'ятай: це божа церква. В такій, як ця, ти хрещена. Колись, як виростеш, мусиш її пригадати. А нині ми мусульмани і розмовлятимемо з тобою по-бусурманськи.
      Мальва, втомлена і голодна, спала, опустивши голівку на материне плече.
      - Тепер ходім до Мураха-баби на вечірнє богослужіння, доню. Ходімо послужити іншому богові, якщо наш забув про нас.
      Ішла Марія, смиренна, скорена, зі зсутуленим сумлінням. Загорнула обличчя шаллю і не звертала уваги на людей, що виходили на вулиці й голосно про щось гомоніли, на яничар, які збирались на площі біля мечеті і кричали:
      - Слава султанові султанів Ібрагімові!
      Марію ніщо на світі не обходило. З сонною Мальвою зайшла на хори монастиря і аж тепер зрозуміла, що, напевно, трапилась у бусурманів якась велика подія. Дервіші богослужили так, як і тоді, тільки після кожного викрику "аллах" зривалися з місць і верещали:
      "Світло очей наших султан Ібрагім!", а після відправи загриміли в барабани, запищали на флейтах.
      "Нового ідола собі обрали і радіють", - подумала і зійшла вниз, байдужа, втомлена, виснажена.
      На подвір'ї стояв Мурах-баба. Очі його світилися стриманим задоволенням.
      - Ашхам хайр олсун 33[33], - привітався він і повів Марію за собою.
      
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
      
                                               Цей світ - город: один росте,
                                               другий достигає, а третій падає.
                                               Східна приказка
  
      Рік тому Османська імперія знову стривожила світ. Цього разу ляк огорнув не тільки християнські, а й мусульманські держави. Ім'я тридцятилітнього султана Амурата IV пролунало з такою силою, як колись імена його великих попередників.
      Магомет Завойовник узяв Константинополь.
      Сулейман Пишний покорив Сербію, Грузію, Алжір.
      Амурат IV завоював Багдад.
      Десять років турецькі війська облягали перлину світу, десять років текли гроші з державної скарбниці на безнадійну, здавалося, війну, і нарешті - таки перемога, нарешті багдадське золото перелилося в ковані куфри стамбульського семивежного замка Едікуле.
      Фанатичний ворог курців і поклонник Бахуса, несамовитий деспот, що винищив тисячі непокірних яничар, і простодушний демократ, до якого на вулиці підходили жебраки, пияк і звитяжець Амурат IV, втративши терпець стратега, переодягнувся в мундир рядового воїна і сам поліз на стіну Багдада. Деморалізовані яничари і знеохочені невдачами спагії 34[34] ринулись за своїм шаленим полководцем - Багдад упав. Переможці справили сорокаденну криваву тризну на берегах Тігру, а на султанській чалмі засвітився ще один алмаз.
      Перський шах Сефі І погодився на всі умови Амурата. Протягом цілого року прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан із військом повернувся аж весною. Більш ніж місяць готувався в Скутарі до вступу в столицю. Стамбул томився в очікуванні великого свята.
      Врешті півсотні галер переплили Босфор під грім усієї артилерії. На білому перському коні, в леопардовій шкурі, перекинутій через плече, в сніжно-білій чалмі в'їжджав у Золоті ворота султан-переможець, з ним - двадцять вельмож у срібних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими килимами, їхав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юні циганки-красуні звивалися в гарячих танцях, дзвеніли лютні, цитри, заливались флейти, з сотень мінаретів викрикували муедзини хвалу султанові, і навіть дзвонили церковні дзвони на Пері і Галаті.
      За Золотим Рогом, на горбах Касим-паші, звідки видно, мов на долоні, весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелів пригощати всіх - від великого візира до простого кафеджі. А сам раз по раз підіймав бичачий ріг із вином, і кожний тост султана супроводжували гарматні залпи з анатолійського і румелійського берегів.
      Біля султана стояли п'ятибунчужний великий візир - сивобородий Аззем-паша, ага яничарів - понурий Hyp Алі, шейхульіслам Регель - глава духовенства.
      - Я покорив перлину світу Багдад! - мовив гучно султан, і повіяло тишею над гамірною юрмою. - Квітуча і хлібодайна Месопотамія навіки з'єдналась із єдиновірною імперією Османів. Я підіймаю чашу за те, щоб усі народи стали під зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта, за майбутню перемогу над невірною Руссю, бо клянусь вам, що й Азов, і Астрахань, і Київ лежатимуть біля моїх стіп. Хай допоможе мені в цьому аллах!
      Вдарили залпи, знову заграла музика, дервіші-трясуни здирали одяг, кололи себе ножами, пекли тіло розпеченим у багаттях залізним бруссям. Викрикували "слава" спагії, та мовчазні були чомусь яничари, наче отой понурий погляд Hyp Алі не дозволяв їм радіти з перемоги.
      - Великий султане, - підступив яничар-ага до Амурата, - дозволь хоч мені, коли забули про це твої уста, прославити сьогодні хоробре яничарське військо, яке штурмувало стіни Багдада і билося, мов стадо диких левів, за твою честь і славу.
      Амурат не чекав таких зухвалих слів від яничара-аги. З того часу, як він розправився зі збунтованими яничарами в казармах Селяміє на Скутарі, Hyp Алі став запобігливим і заробляв собі султанської ласки в битвах насправді героїчних.
      Мить не зводив грізного погляду з аги, вже чув, як клекоче в грудях божевільна лють, але вигляд Hyp Алі був настільки спокійний, що знітився Амурат.
      - Ти правий, Hyp Алі, - промовив, стримуючи тремтіння губ. - За твоїх лицарів треба випити, і я дозволяю. Одначе, як велить закон предків, усі пропозиції султану доводить до відома диван 35[35], а не одна особа. І тому завтра я чекатиму ухвали дивану про те, чи потрібен серед султанської прислуги ще й проголошувач тостів?
      - День тільки-но закінчився, великий падишаху, хай вічним буде твоє ім'я, - поклонився Hyp Алі, показуючи рукою в бік затоки, де засвічувалися факели. - Сонце не швидко осінить Анатолію, а ніч довга. - Він із ненавистю дивився тепер в очі Амурата, і не бентежило його те, що насторожилися султанські сановники і підступили ближче до султана зброєносці. Біля нього стояв чорбаджі 36[36] Алім - чорновусий кремезний слов'янин, а позаду - почет. Яничар-ага випростався. - Ніч буде довгою для тебе, султане. А спадкоємці твої, можливо, задумаються, чи годиться рубати галузу, на якій сидиш, чи можна ремісникові ламати верстат, що дає йому засоби на прожиток. Багдад здобутий ціною крові, яка лилась роками, а міг би впасти за місяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарі.
      Амурат зблід, вихопив із піхви далматинську шаблю. Кинулись до Hyp Алі султанські зброєносці, та в цю мить султан схопився обома руками за живіт і впав долілиць на землю.
      Зчинився крик, брязнули шаблі, та на скресалися. Яничари обеззброїли султанську охорону.
      Великий візир Аззем-паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого султана, промовив півголосом:
      - Закінчилась династія Османів. Синів ти не народив, султане, а слабоумний брат твій Ібрагім не може правити імперією.
      Наказав своїй прислузі віднести тіло султана в палац - споряджати для вічного супочинку, а сам стояв у нерішучості, слухаючи, як верещить натовп, розбігаючись по місту:
      - Султан Амурат помер! Султан помер!
      Та враз тривожні вигуки приглушились іншим кличем, що наростав, ширився, а врешті виразно долетів до вух великого візира:
      - Ібрагіма! Ібрагіма!
      Стояли, мов на герці, розумні очі Аззем-паші з підступними, злорадними очима Hyp Алі.
      - Рано тішишся, ефенді, - блиснув яничар-ага білими зубами. - Чуєш, кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмієш піти проти них?
      Тепер зрозумів Аззем-паша; султана отруїли яничари, щоб поставити на престол недолугого Ібрагіма, якого Амурат запроторив на вічне ув'язнення у двірцеву тюрму. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, і, забуваючи про свій стан, великий візир закричав:
      - Шайтан! Чужинце, віровідступнику! Що дороге тобі на цьому світі, крім власної вигоди? А будь ти проклята, зміє, вигодувана Урханом!.. 37[37] О аллах, Ібрагім правитиме імперією!
      Hyp Алі спокійно вислухав вибух безсилого гніву великого візира. Вигуки "Ібрагіма, Ібрагіма!" лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар-ага міг бути спокійним. Він поклонився візирові і мовив, не ховаючи переможної посмішки:
      - Непорушні устої Порти, ефенді. На яничарах виросла Османська імперія, на яничарах держиться і, якщо буде воля аллаха, загине разом із ними. А та голова, - додав із погрозою, - що не має влади над своїм язиком, часто пишається на золотій таці біля воріт Баб-і-гамаюн 38[38] напроти Айя-Софії.
      Він повернувся до великого візира спиною, сказав прислузі подати коня. З сідла ще раз поклонився Аззем-паші.
      - Сьогодні брат покійного Амурата буде на волі. А тоді, коли султан Ібрагім повернеться з мечеті Еюба, оперезаний мечем халіфа Османа, я сподіваюся зустрітись із тобою на раді дивану, де поговоримо не про посаду виголошувача тостів, а про важливіші державні справи.
      Аззем-паша не відповів. Він дивився на те місце, де недавно лежав останній хоробрий султан із роду Османів - династії, яка пережила себе. Позаду візира стояв його ескорт, по всьому місту народ вигукував: "Ібрагіма, Ібрагіма!", чвалував до палацу Hyp Алі - все це були піддані Аззем-паші, та серед них усіх найменше сили мав він сам.
      Тіло Амурата спорядили в спальні султана, і тоді увійшли сюди шейхульіслам, анатолійський і румелійський кадіаскери 39[39], вождь спагіїв - алай-бег, останнім увійшов спітнілий від швидкої їзди Hyp Алі.
      - Покличте валіде 40[40] Кьозем, - сказав шейхульіслам, та саме в цю хвилину відхилалася портьєра, і в спальню увійшла жінка в чорному. Серпанкова чадра прикривала її суворе обличчя. Вона притулила руку до серця, скорботно дивлячись на мертвого сина. Та хвилина материнської печалі тягнулась недовго, валіде підвела голову, зняла вгору руки.
      - О, радість мого серця Ібрагім, син султана! - виголосила урочисто, і блиснули очі в яничара-аги. Владна султанська мати, яка колись сама порадила Амуратові посадити в тюрму Ібрагіма, благословила тепер свого юродивого сина на трон.
      Hyp Алі ступив крок назад, і глянули на нього сановники. Він мовчки показав рукою на вихід, шейхуль-іслам вагався тільки мить і пішов першим, а за ним усі члени дивану. Мовчазною процесією пройшли через подвір'я, минули султанську конюшню і зупинилися перед залізними дверима двірцевої темниці. Розступилися вартові, каштелян тюрми прогундосив тремтячим голосом:
      - Тільки з дозволу великого візира можу відчинити браму...
      Hyp Алі шмагонув його канчуком, зірвав з пояса каштеляна ключі, і відчинилися зі скреготом двері.
      Заросла людина в брудному халаті, з червоними очима боязко наблизилася до виходу, впала на коліна і проячала:
      - Тільки... тільки Амурат є і буде повелителем правовірних, ніхто не сміє визнавати іншого... даруйте, даруйте мені життя...
      Валіде Кьозем рішуче ступила вперед і перервала Ібрагімове квиління:
      - Сину мій, твоя любляча мати благословляє тебе на престол предків.
      - Ні, ні! - вереснув Ібрагім. - Я не піду звідси, я не піду!
      - Принести тіло Амурата! - наказала валіде.
      І тільки тоді, коли Ібрагімові дозволили діткнутися до братового трупа, він повірив.
      - Тиран мертвий, мертвий! - закричав, схопив ротом повітря й впав зомлілий на руки Hyp Алі.
      
      Старий Хюсам, власник ювелірної майстерні, що заховалась у темній вулиці на околиці Скутарі, довго не міг заснути цієї фатальної ночі. Розтривожили його сльози вірної дружини Нафіси, зануртували свої думи - невтішні й тривожні.
      Не знав, що діється по той бік Босфору, та певне, - оргії, банкети, зикри дервішів із нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало обходило. Вісім султанів змінилось на престолі за довгий вік Хюсама, а пам'ятає він ще Сулеймана Пишного - Законодавця. Ні один не доріс до нього, ні один не досяг слави великого можновладця.
      Багато років прожили разом Хюсам із Нафісою - тільки удвох. Не мав він більше жінок, хоч ця йому й не народила дітей. Любив Нафісу. А їм, бездітним, завжди давали з сералю на виховання хлопчиків, привезених із чужих країн. Нафіса любила їх, приймаків, - отак, як люблять сусідських дітей бездітні жінки. Хюсам навчав їх турецької мови і корана, а сам не раз запитував себе: навіщо це? Хіба можна полюбити мачуху дужче, ніж рідну матір? І віддавали їх у яничарський корпус без болю, і забували про них, як забувають про сусідських дітей.
      А одного випестили, а одного викохали - дикуватого хлопчину з Дніпровських степів. Не хотів Хюсам віддавати вихованця, коли ода-баші 41[41] прийшов його забирати в яничарські казарми. Хай подарують їм Аліма - в запл






COMY.ru - Мобильные телекоммуникации | Купить весы в Украине vis.ua | Электронные замки в интернет-магазине PlastMarket. Доставка по Украине, гарантия.
bigmir)net TOP 100          SERVER UA - Выделенные сервера
Сторінку згенеровано за 0.030784 сек.