Новоє лєтоісчесленіє (збірка)
ТРАГІЧНЕ ПОКОЛІННЯ
Воно жило і в боротьбі,
І в муках рабського терпіння,
Та не зневірилось в собі —
Моє трагічне покоління.
І чи конало в таборах,
Чи клало голови на плаху —
Жило, тамуючи і страх,
І гнів, народжений зі страху.
І часто гоїло синці,
І мліло, кинуте за грати,
Але не йшло на манівці —
З німим терпінням на лиці,
Мов у терновому вінці,
Жило — трагічне і завзяте!
1950 — 1988
ЕТАП
Вечірній Львів, і знічена колона,
І конвоїри з псами — не втекти,-
Діждалися товарного вагона
І зникли в ньому, вирвані з глоти.
В два яруси вмостилися квапливо —
До грона гроно стрижених голів —
І в забутті крізь дим локомотива
Стривожено дивилися на Львів.
Загув гудок — і рушили. Як тіні,
Хиталися у рамочці вікна:
Остання ніч на рідній Україні,
А далі — невідома чужина.
Зникали сили, тижні і вокзали,
Ніхто не знав, куди нас завезуть,-
Ми, як поліна в штабелі, лежали,
На дні і ночі міряючи путь.
Солона риба — їли чи не їли,
Але нікому й крапельки води,-
Немов кати, бездушні конвоїри
Знущалися із нас — не доведи.
По надцять раз на ніч, несамовиті,
Лічили паші ребра залюбки,-
Нема нічого тяжчого на світі
За дерев'яні їхні молотки.
Так цілий місяць, в голоді й печалі,
Ми пропадали, биті задарма:
Урал — Байкал — порт Ваніно, а далі
Охотське море, далі — Колима.
1950-1988
* * *
Здається, що гори горять,— вечоріє.
Вже сонце сховалось за їхню гряду.
І, взявшись під руки, як в сонній замрії,
Я в довгій колоні з роботи іду.
Іду і дивлюсь, як належить, під ноги,
Йду мовчки — під зором конвою й собак,-
Дарма, що хилюся, од вітру й знемоги,
Інші твори автора
Іду, щоб одразу упасти на нари,
Хоч трішки спочити, не ївши весь день...
Вже гори стемніли, і світ мов за хмари
Зникає — він теж на спочинок іде.
І лиш конвоїри з недремними псами
Ніколи, здається, очей не зімкнуть,-
Обступлять уранці — і знову так само
На шахту в колоні мене поведуть.
1951 — 1988
* * *
Як вутлий човен, кинутий у бурі,
Я у неволі б'юся за життя,
Шукаю в ньому точки опертя,
Беззахисний, як пагонець на мурі.
Четвертий рік, у немочі й зажурі,
Не чуючи людського співчуття,
Перепливаю річку небуття,
Де видно тільки бескиди похмурі.
І часто хвилі відчаю мене
В безтямі б'ють об лоно кам'яне
Тих бескидів — я корчуся від болю.
Мабуть, уже й загинув би давно,
Пішов би вутлим човником на дно,
Якби на мить зневірився у волю.
1952 — 1988
МАРЕННЯ
Не раз, повернувшись з роботи й, мов камінь,
Упавши скраєчку тривожного сну,
Я довго ще слухаю стомлений гамір,
Що кане зі мною у тишу нічну.
І мрію про волю, про рідну Дзвинячу,
Дрімаючи, згадую матір свою,
А часом і батьківське поле побачу,
Таке дороге у чужому краю.
Так зримо складаю копиці на ньому
Чи ходжу за плугом у зграї ворон,
І, наче куфайку, скидаючи втому,
Бува, переплутую дійсність і сон.
В щасливому сні усміхаюсь до себе
І чую: так легко на серці мені!
Вже місяць уповні на заході неба
Горить, як пожар у нічному вікні.
Освітлює в'язнів, що поруч зі мною
Лежать, наче мертві у темряві шахт,-
Я стогну, а мрія страшною марою
Стає — і тікає, мов з тіла душа.
1952 — 1988
НОСТАЛЬГІЯ
О хмарко грайлива
Яка ти щаслива
Що, маючи волю,
У далеч пливеш,-
Ти линеш, як мева,
Сріблисто-рожева,
Не чуєш ні болю,
Ні туги — без меж.
Колись неодмінно
Мою Україну —
Мою найсвятішу! —
Ти стрінеш в путі;
Побачиш, як мати
Стоїть коло хати
І слухає тишу
В німій самоті.
А я у неволі —
Колимській юдолі —
Караюся, наче
У пеклі на дні,-
Я мов на розп'ятті
Пригадую матір
І чую, як плаче
Вона по мені.
Я з розпачу млію
І трачу надію,
Що стрінуся з нею
У ріднім краю,
Та ревно молюся,
Щоб рідна матуся
Не чула й душею
Про долю мою.
О хмарко весела,
Як будеш у села
Нести над землею
Жагу грозову —
Скажи Україні,
Що я на чужині
Лиш матір'ю й Нею
Живу.
1952 — 1988
СИНИЦЯ
Ще тільки сіріє, а рання синиця,
Присівши на грати, вже будить мене,-
Аж дивно: чого їй так рано не спиться,
Коли ще надворі й вітрець не війне.
Як дома, бувало, схопився спросоння,
Два кроки — і вже притаївсь у вікні:
Ні сну, ні синиці — лише підвіконня
І грати, що світ заступили мені.
На сході світає — і хмари барвисті
Зливаються в гаму далеких суцвіть,
А тут за вікном — загорода й на вишці
Нічний вартовий з автоматом стоїть.
Можливо, мені та синиця приснилась?
Так стукає серце — надворі ж весна...
Незчувся, як сльози з очей покотились,-
І я відвернувсь од вікна.
1952 — 1989
СПОМИН
Він усмішку солодку
Зітер з лиця, як жрець:
Підписано "двосотку"1[1] —
І допитам кінець.
Він слідство вів старанно,
Але тепер, як тигр
У засідці, неждано
Напружився й застиг.
Завирували зморшки:
Удар — і світ померк,-
Здавалося, він мовчки
Заб'є мене на смерть.
У спалаху нестями
Тренований і злий,
Під груди — носаками
Й ні слова. Як німий.
Мов танцював круг мене,
Поклавщи наповал,-
То був його щоденний
Жертовний ритуал.
Він на мені, зловтішний,
Зганяв і втіху, й злість,-
За що — і сам всевишній,
Мабуть, не відповість.
А лють його сваволі
З оскалом на лиці —
То крапка в протоколі,
Поставлена в кінці.
1952 — 1989
* * *
Вибиті вікна — й знадвору
Сніг залітає, як пух,-
Я тут від холоду скоро
Випущу дух.
Сумно і страшно самому,
Карцер — то гріб під замком,
Щоб не замерзнути в ньому,
Гріюсь труськом.
Ледве зіпруся об стінку
Й, наче бігун чи атлет,
Бігаю — навперемінку
Взад і вперед.
Бігаю й подумки в строфи
Слово до слова нижу,
Мов на вершину Голгофи,
Холодом гнаний, біжу.
1952 — 1989
КАТОРЖАНИ
У сірих бушлатах, німі, як раби,
Голодні, знесилені, гнані,
Ми зносим нестерпне знущання, аби
Сконати у тому знущанні.
Невладний над нами ні голод, ні страх,
Хоч ми безборонні і голі,-
Вже краще загинути в концтаборах,
Ніж бути рабами — на волі!
І хоч посіпаки, лютіші за псів,
Готові з нас жили сотати,
Ми мужньо, тамуючи праведний гнів,
Підемо на муки й на страти.
Ми в'язні, але не безмовні раби,
Дарма, що закуті в кайдани,-
З ненавистю дивимось в очі судьби,
Ми — каторжани!
1952 — 1988
НОМЕР
Я особовим номером навік,
Немов тавром, позначений цинічно —
І не на те, щоб з каторги не втік,
А щоб, як страм, носив його публічно.
Мені той номер даний як ім'я
І як лихе напуття на дорогу,
Адже якщо затреться він, то я
У карцері каратимусь за нього.
Такий вже тут неписаний указ,
Без номера на каторзі — ні кроку,-
Я через нього й мучуся не раз,
І маю з ним прискіпливу мороку.
Він пишеться на правому стегні,
І спереду на шапці, і на спині,
Як з паспортом, я з ним на чужині
І житиму, і струхну в домовині.
1952 — 1988
ЮВІЛЕЙ
По радіо — сцени баталій,
Нема ні спокою, ні сну,-
Замучені в'язні — і Сталін
У рамці на цілу стіну.
Бліді, наче проскури, лиця,
Цитати з газетних статей,-
Вже з тиждень вельможна столиця
Святкує його ювілей.
Сьогодні і я під землею,
У шахті, хоч змучений в дим,
На святі його ювілею,
Як личить, зустрінуся з ним.
Я вирву з газети чи з книжки
Його ювілейний портрет,
Приб'ю десь у шахті, і нишком
Зустрінуся з ним тет-а-тет.
Хоч раз у відплату за геній,
Що дав нам страшну Колиму,
Я кров'ю сухотних легенів
Межи очі плюну йому.
1952 — 1989
СМЕРТЬ ТИРАНА
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!..
Тарас Шевченко
І околів божественний тиран,
Создавший благоденствіє в Росії,
Але про це ніхто — від молдаван
До фіннів — навіть писнути не сміє.
Він заморозив душі і уста —
Ніхто не вірить в смерть його неждану,-
На всіх язиках рабська німота
І нині ревно молиться тирану.
І не один з тривогою в очах
Завмер і жде, що він іще воскресне,-
Ніхто не вірить в смерть його, бо страх
Нескоро в душах зрихліє і скресне.
За тридцять літ жорстокості його —
Мільйони жертв і зрадницьких розбоїв,
Можливо, й Бог не відає того,
Що той тиран у безумі накоїв.
В його труні волатиме їх тінь
І їхня кров, що ллялася рікою,
А вічний крик зруйнованих святинь
І в судний день не дасть йому спокою.
Дарма, що він не вмер, а околів,-
Апологети сталінської ери
Ще довго в Нього будуть за рабів,
Глухі, немов завалені печери.
Він заморозив душі і уста —
Ніхто не вірить в смерть його неждану,-
На всіх язиках рабська німота
Мовчить — і мовчки молиться тирану.
6 III 1953-1988
КОЛИМСЬКА ВЕСНА
Посвітлішали хмари, зігріті весною,
І над горами гливий туман посвітлів,-
Вже й колимська зима не здається
страшною,
Зм'якла сила її — ні завій, ні вітрів.
Хоч ночами ще тиснуть морози і гори
У снігах, мов у білих кожухах, стоять,
Але небо уранці вже чисте й прозоре,
Наче марля, протерлась його непроглядь.
Вже тайга віддалік — у відтінках
смарагду,
А повітря таке — як столітнє вино! —
Жаль, що треба спускатися в каторжну
шахту,
Мов у прірву — коміть головою на дно.
І конати в тій шахті — живцем в домовині,
День у день — місяцями без сонця й тепла!..
А весна ж не чекає — минає, і нині
Кожна мить мимо серця летить, як стріла.
Так незвично у світі — не стало тирана,
І душа, наче крига, скресає — весна,
Навіть рейка, що дзвоном нас будить
щорана,
Не така вже тепер осоружна й страшна.
1953 — 1988
РОЗВІД
Уже сніги розтанули, і серце
Прокинулось — печальне і сумне.
В неволі час невидимо несеться,
Як вітер, з ніг збиваючи мене.
Воно й не дивно — каторжне знущання
Й неситий голод випили снагу,-
Я на розвід збираюся щорання,
Долаючи сухоти і цингу.
Знемога тіло зводить, як судома,
Так важко йду, немов на ешафот,
Адже ніхто на каторзі, відомо,
Не визнає ні втоми, ні сухот.
Людська душа в терпінні кам'яніє,
Даремно в ній шукати співчуття,-
Здається, вже ні крихітки надії
Не залишилось в мене на життя.
Але весна торкнулася до серця —
І щось живе затьохкало в мені,
Душа, як скрипка, зойкнула й, здається,
Заплакала на порваній струні.
1953 — 1988
МОГИЛА
Там, де виснуть, як мокрі мішки, небосхили
І, задумавшись, гори стоять навкруги,
Ледь видніє чиясь безпритульна могила,
Мов сирітка, загублена в дебрях тайги.
Ні хреста, ні, як ставлять тепер, обеліска,
Видно, хтось безіменний у ній спочива,-
На сторожі її лиш тоненька берізка
В узголів'ї стоїть, як фігура жива.
Сотні верст до найближчого селища в горах —
Хто і звідки прийшов, щоб знайти тут спочив?-
Час його в таємниці присипав, як порох,
Лиш могилу по ньому в тайзі залишив.
Може, то втікача із тяжкої неволі
Прийняла ця земля, ця могила проста,
Бо кого б ще могли на глухому роздоллі
Поховати отак — без огради й хреста?
Хоч би номер його особової справи
Залишив хтось у пам'яті — біль у сльозі! —
Ні слідочка нема — лиш каміння і трави
Облягають її в цій дрімучій тайзі.
А берізка росте. І ще довго ростиме!
Шелестить над могилою листям своїм...
Може, так десь лежать і його побратими,
Що колись посадили берізку над ним.
1953 — 1988
НЕВОЛЬНИЦЬКА ПІСНЯ
Полинула пісня під звуки гітари —
І пружно забилось у серці життя,-
Я чую його непокірні удари,
Що будять в неволі святі почуття.
А пісня, мов чайка, і квилить, і плаче,
Під стогони струн повідає мені
Про те, як живі запорожці, неначе
В могилі, лежать в підземеллі на дні.
Схиляються верби, задивлені в воду,
І йдуть козаки у визвольний похід,-
Не пісня — а біль невмирущого роду,
Що волі шукає навпомацки, вбрід.
Я бачу в тій пісні і битви, і орди,
Розвіяні прахом, і в'язнів з-за грат,-
До самого серця доходять акорди
Козацького маршу, що зве, як набат.
У кожному звуці живе Україна —
Високі могили й широкі степи,
І мати, що мовчки стає на коліна,
Неначе благає когось: заступи!..
А пісня, мов чайка, що квилить у полі,
Витає над табором — скоро відбій,-
Ще мить — і розійдуться в'язні поволі,
Втираючи сльози в глибокій журбі.
1953 — 1988
* * *
Невдовзі гори знов зазеленіють,
Прокинуться за річкою лани,
Та марно я, леліючи надію,
Неначе волі, ждатиму весни.
Вона мене в неволі не зігріє,
Не усміхнеться й покрадьки мені,
Лиш цяткою німої ностальгії
Замиготить — і зникне вдалині.
1953 — 1988
КАРЦЕР
Як домовина — темна і страшна
Ця камера в два метри довжиною,-
Зроблю лиш крок — і вже переді мною
Стоїть стрімкою кручею стіна.
Ані стільця, ні нар — лише з вікна
Квадратик світла падає і грою
Тонесенького спектра, мов стрілою,
Могильну тьму і тишу протина.
Ця камера — страшніша домовини.
Як тяжко в ній, не чуючи провини,
Каратися, заціпивши уста!
Мовчу — як мертвий, скаржитися всує,-
Ніхто моєї скарги не почує:
У кого сила — в того й правота.
1954 — 1988
РІЗДВО
Стемніло — скінчилася денна робота,
Вже й світло на табір упало, як шок.
Я на ніч в барак, мов у рот кашалота,
Як завжди, з глотою розводу прийшов.
Стою коло печі, наставивши руки,
А піч лиш димить — ні вогню, ні тепла,
І нічим обмити їдкої пилюки,
Що в шахті всі фібри забила дотла.
Сяк-так сполоскав їх у пригорщі снігу,
Утерся й, одбувши вечерю, приліг,
Аби вже нарешті про денну кормигу
Забути — й заснути, не чуючи ніг.
— Сьогодні ж Різдво,— хтось зітхнув
мимоволі.
— Різдво,— донеслося, немов з-під землі.
Те слово із серця звалилося — й долі
Упало, розбившись на болі й жалі.
І рухнули спомини — важко, мов скелі,
Засипали в серці різдвяне тепло,
Що, наче даремне волання в пустелі,
До самого ранку нестерпно пекло.
1964-1988
ЖИТТЯ
Я пізнавав життя в полоні ностальгії,
В тужбі за волею, у вогнищі сухот,-
Як потопельник, плив із каменем на шиї,
Тонув і виринав, заціплюючи рот.
Минали дні й роки —
я плив за течією,
Дивився на красу й на обшир Колими,
Я день і ніч тужив за рідною землею,
Забутий усіма — і Богом, і людьми.
Я подумки ішов у гори — вище й вище,
Я молодість з-за гір душею визирав,-
Моє життя було — як чорне попелище,
Але мій дух, однак, у ньому не вмирав.
Якщо здоровий дух —
здоровим буде й тіло,
Я гартував його в страшних концтаборах,
Нічого, що життя на попіл перетліло,-
Мій дух із попелу відроджувавсь, як птах.
І хоч моє чоло — пооране, суворе,
Хоч змучене лице, та погляд молодий,-
Ще почуття в душі розбурхане, як море,
Немовби я не знав ні горя, ні біди.
Якби мене спитав хтось пещений і ситий,
Чи варто жити так, як я — на Колимі,
Я б відповів йому,
що краще вік прожити
На каторзі, ніж день — в духовному ярмі.
Я жив не так, як він, що знав лиш насолоду
И усе життя в страху догоджував усім,
Немов бездушний черв, не чув страждань народу,
Безрідний і чужий йому, як анонім.
Ні, я не скнів — я жив, хоч часто в очі смерті
Дивився й кров'ю в них плював у забутті,-
Я пізнавав життя в бездушності одвертій,
Але ніколи їй не кланявся в житті.
1954-1988
МАТЕРІ
"Жди меня, и я вернусь".
К. Симонов
Жди мене, мамо, у кожну хвилину,
Жди у жорстоку добу,-
Доки ти ждатимеш — я не загину,
Я переможу судьбу.
Жди, хоч недоля нас тяжко карає,
Жди у терпінні, в сльозах,-
Я крізь розлуку і відстань безкраю
Лину до тебе, як птах.
Жди серед ночі — до самого рана,
Жди — чи зима, чи весна,-
Може, якраз я прилину й неждано
Стукну у шибку вікна.
Жди на Великдень, коли розговлятись
Будеш з малими дітьми,-
Може, і я завітаю на свято,
Наче воскреслий з тюрми.
Жди й на Різдво — не зневіришся, мамо,
Жди — не давайся журбі,-
Може, я пошепки з колядниками
Заколядую тобі.
Жди ненастанно — у дощ і в погоду,
Жди в хуртовину й жару,-
Я повернуся до рідного роду
И сльози тобі обітру.
Жди, хоч почуєш, що я вже в могилі,
Не подавай за впокій,-
Я тобі вогником на небосхилі
Сятиму в пітьмі тяжкій.
Жди: що б не сталось — я вирвусь з неволі,
Жди з-під землі й з-під води,-
Я переможу всі муки і болі,
Тільки ти жди мене, жди!
1954-1988
МАТЕРІ
"Жди меня, и я вернусь".
К. Симонов
Жди мене, мамо, у кожну хвилину,
Жди у жорстоку добу,-
Доки ти ждатимеш — я не загину,
Я переможу судьбу.
Жди, хоч недоля нас тяжко карає,
Жди у терпінні, в сльозах,-
Я крізь розлуку і відстань безкраю
Лину до тебе, як птах.
Жди серед ночі — до самого рана,
Жди — чи зима, чи весна,-
Може, якраз я прилину й неждано
Стукну у шибку вікна.
Жди на Великдень, коли розговлятись
Будеш з малими дітьми,-
Може, і я завітаю на свято,
Наче воскреслий з тюрми.
Жди й на Різдво — не зневіришся, мамо,
Жди — не давайся журбі,-
Може, я пошепки з колядниками
Заколядую тобі.
Жди ненастанно — у дощ і в погоду,
Жди в хуртовину й жару,-
Я повернуся до рідного роду
И сльози тобі обітру.
Жди, хоч почуєш, що я вже в могилі,
Не подавай за впокій,-
Я тобі вогником на небосхилі
Сятиму в пітьмі тяжкій.
Жди: що б не сталось — я вирвусь з неволі,
Жди з-під землі й з-під води,-
Я переможу всі муки і болі,
Тільки ти жди мене, жди!
1954-1988
НЕВОЛЬНИЦІ
Колони й колони —
в німій чужині,
Знеможені й гнані, ідуть крізь хуртечі,
Ідуть і не чують, як зори стальні,
Неначе багнети, впиваються в плечі.
І сніг, забиваючи дух, як вогонь,
Пекельно січе в обморожені щоки,
Мороз, мов наїзник, примчавши вдогонь,
Бере їх в обійми і мучить жорстоко.
Прийшли на роботу — лопати й ломи,
Гризи хоч зубами цю вічну мерзлоту!
А вітер кружляє у танці зими
І б'є їх навідліг до сьомого поту.
Надсадно довбуть, мов надгробки свої,
Ця вічна мерзлота —
твердіша за камінь,-
Довбуть і тужливо у рідні краї
Не раз, замерзаючи, линуть думками.
Так хочеться їм хоч на хвильку, на мить
У рідній хатині край грубки завмерти,
Почути, як в тіло тепло струменить,
Як тануть у ньому сибірські замети.
Та марні бажання —
лиш вітер гуде
І гупають їхні ломи та лопати,-
Як важко їм дихати й з хрипом грудей,
Задихавшись, землю весь день колупати!
І в'яне в неволі дівоча краса,
Грубіють їх ніжні спрацьовані руки,
Жіночість — і та поступово згаса,
Немов кам'яніє з німої розпуки.
І голод під серцем їх смокче, як спрут,
І холод нахабно хапає за груди...
...Колони й колони — мільйони їх тут,
Невинних, ідуть під конвоєм — в нікуди.
1954 — 1988
* * *
І в'яне в неволі дівоча краса,
Грубіють їх ніжні спрацьовані руки,
Жіночість — і та поступово згаса,
Немов кам'яніє з німої розпуки.
І голод під серцем їх смокче, як спрут,
І холод нахабно хапає за груди...
...Колони й колони — мільйони їх тут,
Невинних, ідуть під конвоєм — в нікуди.
1954 — 1988
* * *
Дивлюсь на небо — сіре, однотонне,
Як і життя в неволі, і мені
Той сірий колір десь у глибині
Душі лежить і каменем холоне.
Тут сонце й те — лиш вигляне і тоне
Мов у безодні. Хмари — крижані,
А гори — мертві. Тут і навесні
Усе безбарвне, зниділе і сонне.
Ще й огорожа з дротом навкруги...
Якої треба мужності й снаги,
Щоб вижити в цій каторжній юдолі!
Я десять кіл у пеклі перейшов,
Але живу — і мрію про любов,
Живу, хоч, може, й плачу мимоволі.
1954-1988
БЕЗСОННЯ
Солодка дрімота, мов стомлена мати,
Проводить рукою по віях моїх,
А серце, що зроду не відало втіх,
Товчеться — й не хоче ніяк засинати.
Дарма, що навколо — і темінь, і грати,
Що сон вже півсвіту давно переміг,
Воно безоглядно пішло б і на гріх,
Аби хоч краплину кохання пізнати.
Та марно воно вибивається з сили:
Куди не піткнеться — колючі дроти,-
Чи ж можна у клітці піднятись на крила?
Ні, мабуть, від себе йому не втекти,-
І б'ється, і рветься воно з темноти —
Куди? — і самому збагнути несила.
1954
* * *
Я без любові нидію і гину,
Закинутий в холодну чужину,
Мабуть, я в тому холоді й засну,
Не відігрівши серця до загину.
Я дотепер пізнав лише полинну
Гримасу долі — каторгу страшну:
Без просвітку і спочиву тягну
Тягар життя, як воза в хуртовину.
Літа, немов повалені хрести,
Вростають в душу болем самоти —
Я до землі згинаюся під ними.
Але іду. Не падаю. Несу.
В любові я сповідую красу —
Вона мене до віку берегтиме.
1954-1988
КОЛЮЧЕ ПЛЕТИВО ДРОТІВ
Моїй дружині
1
На Колимі, де урвища і скелі
Змагаються з потугою вітрів,
Я так тебе негадане уздрів,
Як подорожній — річку у пустелі.
І посвітліли темні акварелі
Колимських краєвидів, посвітлів
Мій тужний погляд — відсвіт почуттів,
Тугих, як струни на віолончелі.
Ти провідною зіркою мені
Засяяла в неволі й освітила
Моє життя і світ на чужині.
Той світ покритий темрявою, мила,
Вона мені страшніша, ніж могила,-
Якби не ти — я згинув би у ній.
2
Ми всі про щастя мріємо в коханні,
Хоча воно й примарне, як мара,-
Дивлюсь на нього —
й серце завмира,
Ачей же ми обоє безталанні.
І вже довіку, цьковані і гнані,
Мов витурені з рідного двора,
Не знаючи ні щастя, ні добра,
Ми будем снити ними в завмиранні.
Колючий дріт. Неволя. Колима.
А ми шукаєм щастя крадькома,
Щоб хоч на мить зустрітися очима.
Ні пари з уст — бентежні й мовчазні,
Ховаємо кохання в таїні:
За нього тут карають невмолимо.
3
Давно від тебе вісточки нема,
Я записки як в прірву посилаю,-
Німим чеканням змучений до краю,
Вже й сумніви збираю крадькома.
Нестерпна туга душу обійма,
Куди від себе дітися — не знаю,
Я, наче грішник, вигнаний із раю,
В тяжкій розпуці їм себе їдьма.
Ні, я ще так не мучився, здається,
Я відвертаю спогади від серця,
Неначе гострі кулі чи списи.
А сумніви — нема від них одбою.
Невже так пильно стежать за тобою,
Що й голосу мені не подаси?..
4
Як диких коней в упряжі — насилу
Я стримую шалені почуття,
Я не боюся смерті, хоч життя
Мене ще так ніколи не п'янило.
Узаперті кохання — як горнило,
Само в собі згоряє без пуття,-
Я в сні — і то не маю забуття,
Немов у пеклі мучуся безсило.
Куди не гляну — вишки і дроти,
Але до них не можна підійти,
Хіба за мить до смерті — у відчаї.
Тут кожний день — як вирок на суді.
Якщо терпець увірветься — тоді
Той вирок, мабудь, куля увінчає.
5
Я був на попіл серцем перетлів,
Чекаючи обіцяної стрічі,
А ти немовби в іншому сторіччі
Жила, забувши мову почуттів.
Здавалось, я навік осиротів,
Готовий, не задумуючись, двічі
Піти на смерть, щоб глянути у вічі
Тобі хоча б крізь плетиво дротів.
Адже любов, закована у пута,
Стократ солодша й тяжча, ніж покута,-
Я мучився за мертвих і живих.
Коли ж, нарешті, зболена, мов знята
З хреста, прийшла, впросивши вартових,
Збагнув, що ти — ні в чім не винувата.
6
Твій поцілунок — з присмаком вина:
Лише пригубив краплю — й мимоволі
Сп'янів, немов, ослабнувши в неволі,
Я повний келих вихилив до дна.
Забув про біль, що душу розпина,
І про безправ'я в каторжній сваволі,-
Я в мить блаженства — день на
видноколі
Спинив, здавалось, наче скакуна.
Коротка мить — і мусимо прощатись,
На те воно й побачення, щоб радість
Побачити й оплакати живцем.
І знов неволя — темна, як могила.
Ти з поцілунком в пам'яті лишила
Лиш присмак болю, тихого, як щем.
7
Барак, нічне освітлення, і нари,
І сплячі в'язні — царство кам'яне;
В кошмарах сну хтось іноді зітхне
Чи засміється, звикнувши до кари.
І знову тиша. Думи, як примари,
Обсіли й мучать сонного мене.
Уже за північ. Скоро калатне
Дзвінок "підйому" — й скінчаться
кошмари.
Я жду його — як просвітку, ачей
Ти ні на мить не йдеш мені з очей,
Немов у сні, ввижаєшся крізь грати.
Який контраст — неволя і любов!
Я падаю під ношею оков,
То ще й любов'ю треба покарати.
8
Коли мене на розстріл поведуть
(Це може статись в будь-яку хвилину),
Я подумки побачу Україну,
Що вже на смерть засуджена, мабуть;
Побачу кров на шальках правосудь
(Хай бачить Бог!), пролиту безневинно,
І суть життя, і таїнство загину,
И твою любов, непізнану, як суть.
Побачу все, і щастя ілюзорне
Мене стоїчним спокоєм обгорне:
Я мучився, одначе — недарма.
І, закінчивши власну одіссею,
У світ, з якого виходу нема,
Піду, зігрітий ніжністю твоєю.
9
Важке твоє життя: Бутугичаг,
Цинічні жарти, й люті холоднечі,
І безпросвітний смуток, що, до речі,
Ще й дотепер просвічує в очах.
І вічний біль приреченості, й страх,
Що мимоволі стискує за плечі,-
Ти вся в собі — як в келії чернечій,
Не знаю, як твій дух ще не зачах.
Я не лише коханням і журбою,
А й кревним болем зв'язаний з тобою,
Несу його у серці, як і ти.
Твоє життя — як запис в протоколі.
Чи зможу я, конаючи в неволі,
Тобі хоч краплю щастя принести?..
10
Воно само, те каторжне кохання,
Прийшло до нас — нікого не кляни,
Нема у ньому нашої вини,
Благослови його хоч на прощання.
Ти від'їжджаєш завтра — це остання
У нас розмова... Боже, сохрани
Тебе в тяжкій дорозі з чужини —
Юдолі сліз і вічного страждання!
Востаннє усміхнись мені — й прости.
Забудь навік і вишки, і дроти,
Як можеш, то й мене забудь, кохана.
А я — нема тут вибору мені —
Сховаюся в своїй самотині,-
Така вже в мене доля безталанна.
1954-1989
* * *
Я сам-один у камері кромішній,
Немов живцем похований в труні,
Вже наді мною, мабуть, і вві сні
Не зглянеться ні доля, ні Всевишній.
Перебираю спомини й невтішні
Тюремні думи — холодно мені,-
Надворі дощ, і краплі по вікні
Повзуть, немов комахи дивовижні.
Дивлюсь на них знічев'я — і мовчу.
Тут можна лиш мовчати досхочу
І думати, не тямлячи нічого.
Така страшна манколія — хоч плач,
Хіба що часом вічко наглядач
Підніме — й стрілить поглядом крізь
нього.
1964-1989
* * *
І дні, і літа пропливають поволі,
Як хмари осінні — холодні, сумні,-
Сухоти, як шашелі, точать в неволі
Застуджені груди і душу мені.
Мабуть, у снігах, за півсвіту від дому,
Я стомлені очі навіки зімкну,
Сховаю в могилі, не знаний нікому,
І каторжну долю, і пісню гірку.
Без волі та пісня не піде між люди,
Та пісня під серцем у мене засне,-
Ніхто не почує її — не осудить,
Хоч, може, ніхто й не згадає мене.
1954-1988
БУРЯ
Над гірським північним краєм
Б'ється буря об вершини,
Виє, наче в темних штольнях,
В межигір'ях і ярах,
Рве гранітні дикі скелі,
Де лежать без домовини
Білі кості тих бездольців,
Що померли в таборах.
І річки з-під рук у бурі,
Мов акули зголоднілі,
Перехоплюють ті кості
І тікають в океан;
Мчать щодуху, ніби знають,
Що кати у божевіллі
Не спускають злого ока
Навіть з праху каторжан.
І, немов човни об кручі,
Ті скелети круточолі,
Налітаючи на рифи,
Трощать ребра й черепи.
Але буря невгамовно
Їм співає пісню волі,
Кличе їх на Україну,
В рідні села і степи.
Та не чують того співу,
Божевільного, страшного,
Ні нещасні їхні діти,
Ні самотні матері,
Бо вони в гіркій печалі,
Ревно молячись до Бога,
Чують лиш німий неспокій —
Тихий подзвін на зорі.
То не буря — панахида.
Я не вперше чую в горах
Її пісню — пісню волі
Над пожовклими кістьми,-
Може, так, замордувавши,
І мене десь лютий ворог,
Як помру, без домовини
Кине в прірву Колими.
1958-1988
СНІГ
Пухкий сніжок, мов клаптиками вати,
На мокру землю стелиться до ніг,
А день такий, що тільки сумувати,
В німій журбі вітаючи той сніг.
Дивлюсь на гори — щойно зеленіли
І вже немовби в саванах стоять,-
Так, як і ми, дочасно посивіли,
Закутані в кромішню непроглядь.
Та ми давно забули про волосся,
Як і про скиби зморщок на чолі,-
Вже стільки мук знести нам довелося,
Що й гір з-за них не видно віддалі.
Ті муки не минулися нікому,
Усі на вигляд немічні й старі,-
Якби ми повернулися додому —
Нас не пізнали б рідні матері.
Подивишся — три чисниці до смерті,
Ачей же всі замучені живцем,
І тільки наші погляди уперті
Горять так само — гнівом і вогнем.
Душа в неволі ніби не старіє,
Витаючи за межами життя,-
Ось випав сніг — і щось у ній світліє,
Щось невідоме, наче відкриття.
А сніг іде й, мов клаптиками вати,
На голу душу падає мені,-
Бараки, дріт — аж страшно сумувати,
Вітаючи той сніг — на чужині.
1955-1988
* * *
Хтось за стінкою в камері тихо співа,
Виливає свої затамовані болі,
Та приглушена пісня в бездушній неволі,
Як молитва, з душі добуває слова.
І бринить у мені, як туга тятива,
Його туга за волею — я мимоволі
Чую в ній безталання і власної долі,
Видно, всім у неволі так тужно бува.
Він стривожив мене, наче крик побратима,
Я крізь стінку ловлю його образ очима,
Я і піснею й ним переповнений вщерть.
Чути: кру!.. в чужині... заки море...-
Аж плаче,
Крає серце й мені... О незнаний співаче,
У неволі та пісня — сильніша за смерть.
1955-1988
КОНЦТАБІР ІМ. БЕЛОВА
Холодний край. Концтабір. І навколо
В два чоловічих зрости — частокіл.
Недремні вишки й поверх частоколу
Колючий дріт, натягнутий навкіл.
То світ людського розпачу і втоми,
Юдоль терпіння й злого торжества,-
Тут все навколо мертве й нерухоме,
Природа й та, здається, нежива.
І ми, худі й голодні до нестями,
Приречені тут гинути в журбі,
Самі собі здаємося мерцями,
Хоча про це й не кажемо собі.
Ми, як дерева, зрубані на дрова,
Звикаємо до смерті взаперті,
Адже концтабір імені Белова
Живими нас ховає в забутті.
1955-1988
РОЗПУКА
Серед гір і заметів Колимського краю,
Де морози у зашпори й душу беруть,
Вже сім літ я задарма в неволі караюсь,
Вісімнадцять попереду ждуть.
Та неволя, мов п'явка, припала до серця,
День і ніч по краплині висмоктує кров,-
Не діждуся, коли вона врешті нап'ється
І хоч мертвого звільнить з оков.
Не діждуся, коли вже для певності в тому,
Що помер я, навиліт прохромлять мій труп
І бездушно у горах зариють потому,
Не прикривши й розтулених губ.
Це, звичайно, розпука, та все ж я свідомий,
Що від смерті мене тут ніхто не спасе,-
Як помру — на могилі поставлять мій номер:
"О — один — дев'ятсот тридцять вісім" —
і все.
1955-1988
ПРОЩАННЯ
Так довго ми пліч-о-пліч прожили,
Караючись у каторжній сваволі,
Що вже й до горя звикли мимоволі,
Як до ярма — спаровані воли.
З усім уже й змирилися самі,
И збраталися: без дружби тут —
могила,-
Ця дружба нас єднала й боронила
Від всяких лих та зла на Колимі.
Ми, як брати, зріднилися — і ось
Негадано (життя несповідиме)
Прийшла пора прощатись, побратими,
Що ж, сядемо гуртом — і простимось.
Останній раз, хоч подумки, в гурті
Помолимось за нашу Україну
І чашу мук доп'ємо непоклінно,
Як той, що був розп'ятий на хресті.
Дарма, що можновладці нас, немов
Па каїрському базарі, розлучають,-
Ми простимося мужньо, без одчаю,
Як прийнято в неволі: — Будь здоров!
Ніхто нас тут не вирядить у путь,
Не скаже нам: "Щасливої дороги!" —
На волю — й то во ім'я остороги
Нас під конвоєм, мабуть, поведуть.
1955-1988
ПОВЕРНЕННЯ
Як нещасний старець, у сухотницькій зморі,
Збайдужілий до світу й свого майбуття,
Я з неволі, немов з катастрофи на морі,
Повернувся, уздрівши загробне життя.
Я вже був примирився із вироком долі,
З тим, що руки на грудях в неволі складу,
Вже й ніколи не снив, що в родинному колі
Рятівне забуття, як в нірвані, знайду.
Може, лиш материнська любов і тривога,
Біль її, що у серці хрестом кам'янів,
Умолили, власкавили долю і Бога,
Щоб на милість до мене змінили свій гнів.
І звершилося їх милосердя: можливо,
Я на те й не помер, щоб звершилось воно,-
То нічого, що вже маловіри ні в диво,
Ні у боже знамення не вірять давно.
Я немовби воскрес, повернувшись додому
(По-домашньому пахне березовий дим),
Але трудно повірити навіть самому
В те, що я повернувся з неволі — живим.
1956-1988
* * *
Неначе птах з ключами журавлів,
Нежданий спогад з півночі прилинув,
Торкнувсь мені до серця — й на хвилину
Зашерхлий біль у ньому розбудив,
І пасма гір в покровах снігових,
І вартових, що ревно стерегли нас,
І крик тужби, важкої, мов цеглина,
В якій ще жар погаснути не встиг.
Збудив усе той спогад — і, як птах,
Десь коло серця крикнув мимоволі,
Немов привіт з далекої неволі
Приніс мені — й розтанув на очах.
1956
ВЕРБОВИЙ ЦВІТ
1
Недавно ти була ще молодою,
А вже стоїш похилена й сумна,
Як та верба,
що гнеться над водою
І срібним цвітом віття запина.
Стоїш — і сльози капають у воду,
І боляче тремтять твої уста...
Чогось і вітер жалібно заводить,
І крик гусей із цвітом обліта.
Далеко все:
і молодість, і муки,
Тяжкі етапи, голод, Колима,-
Нема уже ні чорної розпуки,
Ані жаданих радощів нема.
Усе, як цвіт, осипалось безслідно
І час його давно позамітав...
Чого ж ти так стривожено поблідла?
Дивись: то гуси падають на став.
2
Піди й хоч трішечки засни,
Приспи настирливі гризоти,
Ачей же їх перебороти
Ніхто не зможе й до труни.
Ти спала в клопотах з лиця:
То хліб, то ліки, то оплати,-
Усі митарства перейшла ти,
А злидні мучать без кінця.
То через мене ти, мабуть,
Ті муки зносиш безневинно,-
Мої сухоти в домовину
Обох нас, мабуть, покладуть.
А тиша тягнеться, як нить.
Вже перша ночі продзвеніла.
Твоя усмішка омертвіла,
Як гляну — душу кам'янить.
Піди й забудься хоч у сні,
Покинь ту каторжну роботу,-
Вона зведе тебе достоту
Так, як колись на чужині.
Побережи своє життя,-
Ти чуєш? — третя пролунала!
А ти й на мить ще не здрімала,
Припавши мовчки до шиття.
3
Ми йшли в поля доріжкою вузькою.
Вечірній вітер бігав по вівсі.
Краса благословенного спокою
Зійшла на нас в усій своїй красі.
За кроком крок — навпотемки у полі.
Стелилася і тиша, і спориш.
Я чув, як ти від щастя мимоволі,
Немов струна від дотику, тремтиш.
Вже ніч на небі вишила узори,
Здавалось, час, як паводок, тече,
А ти ішла й, шукаючи опори,
Довірливо спиралась на плече.
Щось незбагненне душі огортало,
Ми чули тільки музику вівса,
Ми йшли — немов здавались на поталу.
Сіяли зорі. Падала роса.
4
Утихомирились печалі,
Вляглися в серці сум'яття,
І спокій — човен на причалі —
Колише нинішнє життя.
Вже далеч, променем залиту,
Ти вільно можеш обійти,
Не заступають круговиду
Колимські сопки і дроти.
По рідній вулиці музично
Стукочуть гострі каблучки,-
Ідеш, притиснувши незвично
Тепло сповитої дочки.
Ідеш, задумана і сива,
Контрастом — первістка мала,-
Мабуть, тому ти і щаслива,
Що з нею молодість знайшла.
1969-1989
* * *
Я жду чогось — якихось перемін,
Хоч зміни обстановки чи погоди,-
Моя душа підводиться з колін
І тягнеться до рідної природи.
Але нема ні вражень, ні думок,
Я в порожнечу тягнуся рукою,-
Застій життя, мов пліснявий ставок,
Тхне мертвою задухою спокою.
Я жду чогось — хоч давнього листа,
Хоч вісточки — якоїсь переміни,-
Перебираю по думки літа,
А день за днем, як листя, обліта,
В моїй душі так б'ється самота,
Як билася у камері — об стіни!
1958
ПІЛІГРИМ
З погідними думками на чолі
Я йду собі ходою пілігрима,
Іду, хоч очі — гострі, мов шаблі,
Услід мене просвердлюють незримо.
Іду й дивлюсь на сонце, на сади
(Звикають же, буває, й до отрути),
А що в моїй душі — не доведи
Того нікому й подумки відчути.
1968
* * *
Коли в життєвому циклоні
Знемога душу обійма
І думи — зморені і сонні,
Ти йдеш — і падаєш сторчма...
Ти сам-один, і снігом суне,
Проте іди,
іди,
іди,
Хоч сніг зневірою і сумом
Завіює твої сліди!
Іди й не думай про негоду,
Іди — на зло холодній млі,-
Не стане сил — позич в народу,
Позич у рідної землі.
Іди в обійми завірюхи,
Іди наосліп — крізь югу,
Бо знай, що тільки слабодухих
Вона завіює в снігу!
1963
* * *
Наївні сцени завченої ролі —
Смішна мені їх вічна метушня.
Я сам в собі, як в замкнутому колі,
Насущні думи думаю щодня.
Вони мені — як ноші подорожні,
Нелегко їх теліжити в путі,-
Чи ж дивина, що нині ще спроможні
Сізіфи перти камені круті?
Трудний мій шлях, і думи — як граніти,
Зносилися і сили, й постоли,
Та де мені ці бесаги подіти,
Коли вони до тіла приросли?
То вниз, то вгору — важко, поступово.
У серці сумнів моститься, мов птах...
Чи ж дивина, що виношене слово
Я вимовляю з кров'ю на устах?
1974
ДЕРЕВОРИТ
Зачинене вікно. Дереворит
Із контурами сірого пейзажу.
І шахівниця вимощених плит.
І гнізда ватри, схожої на сажу.
І чорна туга... Лину крізь вікно,
Як птах із неба — коміть головою,-
Мій світ — екран безмовного кіно,
Обрамлений печаллю світовою.
Я сам-один. Закутаний в халат.
Магнітні бурі. Ліки. Лейкоцити.
І сіре тло — ні буднів і ні свят,
Не доберу, як тугу пережити.
Тікаю в думи — виходу нема,
Тікаю в давні спомини — в неспокій
І з туги сам на себе крадькома
Дивлюсь як на приреченого — збоку.
Не повертаю навіть голови,
Дивлюсь на себе в профіль — як
сторонній,
Стою, сховавши в довгі рукави
Закляклий трепет рук на підвіконні.
І так щодня, однісінький як перст,
В тужбі, що душу їсть несамовито,
Я бачу лиш різьбу деревориту
І це вікно — із рамою навхрест.
ЕКСПРОМТ
Як тяжко дихати — задуха
І кашель. Ока не зімкну.
Так надриваюся, мов глухо
Товчу обухом об стіну.
Чи то застуда, чи сухоти
За груди знов мене беруть? —
Уже не раз перебороти
Мені вдавалося їх лють.
І знову кашель — крематорій,
І в муках зведені уста,
І млість, і холод, хоч надворі
Суха липнева спекота.
Та що б не сталося — я знову
Допоки Парка ще пряде,
Пишу й надіюся на слово,
Що всі недуги одведе.
* * *
Були у мене сумніви і драми,
Я в суть життя по-своєму проник,
Аби колись, як взорами рушник,
Його у віршах вишити словами.
Я добираю в кольорі слова —
Червоні й чорні, зібрані по слову, —
У їхній гамі, вишитій терново,
Найтяжчий біль неждано зажива.
СНИ
Літа. Безвихідь. Колима.
І погляд голоду тяжкого...
Усе забулося — нема
У мене гніву ні на кого.
Забув і кривду у житті,
І настороженість недремну,
Вже в душу спомини — і ті
Вросли, мов камені у землю.
І тільки сни тих лихоліть,
Страшних, як трупи на морозі,
В безсонні ночі — мимохіть
Мені привиджуються й досі.
Ті сни — як вироки судьби,
Що мучать душу до нестями,-
Я все віддав би їм, аби
Вони не снилися ночами.
БЕЗЗАКОННЯ
Йому не вірили — і розп'яли
За те, що він шукав у них довіри,
Цинічно душу мацали, коли
Воскрес,— бо де ж повірять маловіри?
І пальці пхали в рани, й крадькома
З підозрою дивилися у вічі,-
Своєю недовірою Хтома
Розп'яв його, приреченого, двічі.
І суть не в тому — хто він: чи Христос,
Чи інший хтось, розіп'ятий невинно,-
Якщо вини не виявлено — хто ж
Дав право їм так мучити людину?
Те беззаконня, скоєне чи ні,
Було чуже й Пілатові-тирану,
А втім, якщо не вірите мені,
То ось — душа: помацайте, як рану.
СПОВІДЬ
Як не жилось мені — не заздрив я нікому,
Я тільки ним живу і житиму незмінно,-
Воно мені — як хрест, але я весь у ньому —
В твоєму імені святому,
Україно.
ГІРКА ЗОРЯ
...І сходить над Дніпром
гірка зоря-полин.
Ліна Костенко
1. Тривожність
Так і сплю — з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю ніч нечутно і незримо
Вісь Землі в Чорнобилі скрипить.
Бачу як журавлики з паперу
Рятівними птахами надій
Падають у Прип'ять стоозеру
І шукають зцілення у ній.
Поніміли села і причали,
Де стояв реактор — саркофаг.-
Ті, що атом з Прип'яттю вінчали,
Криводушно каються в гріхах!
Тихо й страшно дихають турбіни,
Вже тривожність — ока не зімкне,
І Чорнобиль болем України
Вічно буде мучити мене.
ІІ. Сосни
Дарма, що в лісі холодно, — іду,
Цілую кожну сосонку очима, —
Він пережив чорнобильську біду,
Але його краса — неопалима.
Ті чорні сосни — я їх обмину,
То жертви радіації — вже мертві...
Ось білочка стрибнула на сосну,
Можливо, теж призначена тій жертві.
А онде крук дрімає на сучку,
Навшпиньки шелест ходить по гущаві...
Я відслоняю тишу сторожку
И молюсь на сосни — бані величаві.
Той ліс — немовби замкнутий собор,
Моя молитва кане в безгомінні,
А мертві сосни тихо, як дозор,
Стоять, завмерши в чорному одінні.
III. Роковини
Знов запахло весною — квітень
Чути говір бурхливих рік.
Так довірливо сонце світить,
Як світило воно й торік.
І не тільки один Чорнобиль
Після року тяжких терпінь
Чорним спомином, як в жалобі,
Перев'язує давній біль.
Він у пам'яті — наче знімок,
Той оголений рік жалоб:
Затонув "Адмірал Нахімов",
І зійшлись поїзди у лоб.
І страшні снігові завали,
І лавини, що сходять з гір...
Скільки горя за рік упало,
Надломилося людських вір!
Катастрофи й стихійні лиха —
Як із чистого неба сніг
Так, мов хтось насилав їх стиха
Й випробовував нас у них.
Та з приходом весни природа
Воскресає, всьому на зло,-
Потепліло надворі — й сходить
Ярина й молоде зело.
Заживають у серці рани,
І співають в садах дрозди...
Тільки страшно, щоб знов неждано
Не наслав хтось на нас біди.
IV. Бджоли
Ще природа заспана і гола,
А верба аж міниться — диви! —
Кожну вітку з котиками бджоли
Обліпили з ніг до голови.
День стоїть, наповнений, мов келих,
Тишею, що стигне на лугу,
Тільки бджоли на віолончелях
Виграють, збираючи пергу.
Не бояться радіонуклідів,
Ні роси, холодної, як мла,-
Мабудь, хтось їм загодя повідав,
Що верба у лузі зацвіла.
Так уже стараються ті бджоли,
Невсипущі в музиці й труді,
Так гудуть і нишпорять довкола,
Мов на зло Чорнобильській біді!
Що їм світ, спечалений в нещасті,-
Цілий день клопочуться собі,
Золоті, мов котики пухнасті,
Що цвітуть на збудженій вербі.
V. Мертве поле.
Так тепло — земля як рута,
Буяють сади та й ліси,
А в полі життя не чути,
Не видно його краси.
Нема орачів на ньому,
Ні злаків — лише трава,
Та вітер чи гуркіт грому
Над ним пролетить, бува.
Те поле святого хліба
Не родить вже другий рік,-
Заросле й забуте — ніби
Його хтось на смерть прирік.
І, мабуть, нескоро буде
На ньому рости пашня,-
Даремно те поле люди
Думками орють щодня.
Засохле, як хліб на сонці,
Запечене кров'ю сердець,
Те поле засіяв стронцій,
Страшніший за всяку смерть.
Те поле приспала тиша,
Тривожна, як в дні чуми,
І тільки полинна тирса
На лоні його шумить.
Поглянеш — таке безкрає,
А мов неживе кругом,-
Так, мабуть, дитя вмирає
З чиїмось тяжким гріхом.
VІ. Гірка зоря.
1
Гірка зоря, що на Чорнобиль
Упала — нагло, як стріла,
Крилом зловісної хвороби
Усіх нас, мабуть, опекла.
Ми безборонні перед нею,
Схрестивши руки, стоїмо
І мовчки, вражені зорею,
Свого призначення ждемо.
Адже ми жертви лейкемії,
Від неї ліків ще нема,-
Як меч караючий,тяжіє
Трагізм епохи над всіма.
Він так загрозливо уперше
Завис над головами нам,-
Під тягарем його, завмерши,
Ми й смерть звіряємо життям.
Ми не страхуемось од смерті
І не впадаєм в сум'яття —
Одначе будемо відверті
Перед жорстокістю життя:
Зоря, що впала на Чорнобиль,
Гірка і гостра, як стріла,
Крилом зловісної хвороби
Вже й наші душі опекла.
2
Не те вже нині наше сьогодення,
Не те, хоч ми й по-давньому живем,-
Зоря Полин, відома з Одкровення,
Упала в Прип'ять атомним вогнем.
То не зоря — а притча во язи цех,
І суть не в ній, а наслідках її:
Були, звичайно, жертви інквізицій,
Але ж були безумні мудрії.
І хто керує світом — невідомо,
Забув про нього й Бог на небесі,-
Якщо ми будем жити по-старому,
То й без потопу згинемо усі.
Чорнобиль попередив нас: мовчання —
То самогубство!
Чуєте чи ні?! —
Не дай нам, Боже, каятись в одчаї,
Не дай прозріти — в атомнім вогні.
VІІ. Нове літочислення
1
Сталося те — що й статися повинно,
Вже безсилі скарги і плачі,-
Ти й тоді мовчала, Україно,
Як почула вибух уночі.
Ти лише тремтіла, як в ознобі,
З кляпом в роті —
Спокій берегла
І збирала вісті про Чорнобиль,
Як жебрачка — крихти зі стола.
А тобі — то атомні аз-буки,
То бадьорість фальші й глупоти,-
Лжепророки іменем науки
Вимагали жертв і німоти.
І самі, з холодними очима,
Хоч весь край у стронції горів,
Як святкові жертви, невмолимо
На парад зганяли школярів.
Їх колони — мертво, безгомінно —
Йшли, як на бенкет в розгул чуми,-
За чиєсь безумство, Україно,
Ти платила рідними дітьми
Ти була приречена, як здобич,
Ти лише тривогою жила
І збирала вісті про Чорнобиль,
Як жебрачка — крихти зі стола
2
Час минає швидко і невловно,
Хоч-не-хоч, минає і життя,-
Ті, що у вогонь саможертовно
Кинулись, відходять в небуття.
Люди прокидаються зі страху,
Воскресають мертві і живі:
Той — поклавши голову на плаху,
Цей — почувши кривди вікові.
Час зриває маски і перуки,
Видно всіх — і речників брехні,
І бездушних виродків, що руки
Гріють на чорнобильськім вогні!
А великий мученик-Чорнобиль
У своїй трагедії живе,-
Ще від неї (час його сподобить)
Піде літочислення нове.
3
Сотні літ поволеньки пролинуть,
Стронцій розпадеться і помре,-
На новому полі неодмінно
Час його, мов попіл, приоре.
Знов життя повернется в Чорнобиль,
Зацвітуть жоржини коло хат,
Й може, знов лелеки довгодзьобі
Виведуть цибатих лелечат.
Час очистить Прип'ять незглибиму,
Оживуть і луки, і сади,
Та Чорнобиль вічно берегтиме
Хрест своєї чорної біди
Вічно буде пам'яттю судити
Тих, що розп'яли його в огні,
І з ребра, що стронцієм пробите,
Кров його тектиме по мені.
* * *
Нема — як муки ностальгії,
Нема — як смерть на чужині,-
В тривожних споминах — завії
Ще й нині плачуть по мені.
Без ріски в роті — на поталу
Голодній тузі та зимі,
Як неприкаяний, бувало,
Я погибав на Колимі.
І, припадаючи до бога,
Благально линув крізь дроти,
Аби до отчого порога
Бодай на милицях прийти.
В снігу, що падає лапасто,
Чи в сні, що лине звіддалі,
Хоч на хвилиночку припасти
До лона рідної землі.
Бодай на старість, як до мами
Не впавши духом на хресті,
Припасти спраглими устами
І так померти в забутті.
Нема — як муки ностальгії,
Нема — як смерть на чужині...
Чого ж так боляче завії
І нині плачуть по мені?
Не стало просвітку й на сонці,
Земля в премудрості азів,-
Поцілував її — і стронцій
Мене, як вірус, заразив.
А час летить, як біснуватий,
З печаттю смерті на чолі,-
Вже й у біді поцілувати
Не можна рідної землі.
ВЕРБНИЦЯ
Не весна, а дивна плутаниця,
Холод пробирає до кісток,-
Вербне свято — й хоч би для годиться
Десь пробилась брунька чи листок.
Замерзають птахи перелітні,
І душа до тіла примерза,-
Як зимою, холодно у квітні,
Хоч у січні блискала гроза.
Щось непевне коїться в природі,
Вже нема ні літа, ні зими,-
Все перемішалося відтоді,
Як зіткнулись звихнені уми.
Ті уми, як іграшку, зухвало
Розщепили атомне ядро,
В рідних ріках села поховали,
Затруїли Прип'ять і Д