Бібліотека Української Літератури
Українська література  :  Бібліотека  :  Сучасна література  :  Біографії  :  Критика  :  Статті  :  Енциклопедія  :  Народна творчість  |
Навчання  :  Реферати  :  Шкільні твори  :  Твори з мови  :  Стислі перекази  :  Контрольні питання  :  Крилаті вирази  :  Словник  |
Бібліотека — повні твори > В > Винниченко Володимир > Слово за тобою, Сталіне (скорочено) — електронний текст

Слово за тобою, Сталіне (скорочено) - Винниченко Володимир

(ви знаходитесь на 1 сторінці)
1  2  


      ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР
      "СЛОВО ЗА ТОБОЮ, СТАЛІНЕ!"
      
      (Політична концепція в образах)
      
      Роман (Скорочено)
      
      [Події відбуваються після закінчення другої світової війни. У Москві проживають брати Іваненки - українці, що колись були членами партії українських соціалістів-революціонерів. У 30-ті роки їх було заарештовано за членство в таємній організації, яка боролась за волю й самостійність України. Нелюдські катування витримав лише Марко Іваненко, якого було заслано на каторжні роботи до північного концтабору, а Сергій, Степан та Євген підписали все, що від них вимагала влада, і стали сексотами (секретними співробітниками) таємної служби. Степан Іваненко отримав навіть посаду депутата Верховної Ради, але в дійсності він працює таємним провокатором сталінського МДБ (Міністерства державної безпеки) і допомагає виловлювати ворогів режиму. Одного дня Степана Петровича викликали до Миколи Бєлугіна, начальника секретного відділу МДБ. Бєлугін повідомив, що Марко Іваненко тяжко хворий, але перед смертю хоче розкрити братові "секрет великої державної ваги". Степан Петрович їде до концтабору. Марко помирає, але перед смертю передає Степанові листа, в якому стверджується, що існує масова таємна антисталінська організація "термітів", яка має на меті зруйнувати тоталітарний режим. Вона має й свій пароль. "А він такий: треба сказати два рази "ніч". Коли скажеш це слово солдатові народної армії, він повинен два рази відповісти тобі: "ранок". Але члени цієї організації не піддаються на провокації, вони ніколи не скажуть "ранок" таємному сталінському агентові.
      Степан Петрович пропонує своєму керівництву дізнатись, чи насправді існує така організація. Для цього Іваненко зустрічається з членом Політбюро "Дев'ятим", своїм давнім знайомим. "Дев'ятому" він говорить, що розробив з провокаційною метою спеціальну теорію, яка, за умови її реалізації, допоможе ліквідувати режим. З документами кореспондента "Правди" Андрія Зінчука він має поїхати в Україну, де, на його думку, знаходиться "гніздо термітів", і провести опитування громадян, щоб виявити їх ставлення до цієї теорії. Якщо хтось її підтримає - значить він "терміт". "Дев'ятий" просить його також дізнатись про справжні настрої населення, про його ставлення до влади.
      Степан Іваненко - Андрій Зінчук - їде в Україну. Людям, з якими він зустрічається, "кореспондент" розповідає про теорію "трудової колектократії". Суть її полягає в тому, що, зважаючи на загрозу нової світової війни, яка знищить все людство, капіталістичні та соціалістичні країни мають погодитись на своєрідний експеримент: власність має належати відтепер не капіталістам і не державі, а трудовим колективам, тобто людям, які працюють на певному підприємстві. Коли б такий спосіб господарювання (в поєднанні з політичною демократією) довів би свою перевагу, то зникла б і небезпека атомної війни.]
      Розділ 10
      З огляду на те, що Семен Семенович Строганов, будучи сильно занятий державними справами, не міг прийняти журналіста Зінчука в інші години, він призначив йому інтерв'ю в себе під час обіду. Як і більшість високопоставлених осіб, а надто близьких до Політбюра ВКП(б) та генерального секретаря компартії України, чи краще сказати віцекороля її, Строганов жив у Липках1[1], в чудесному "особняку". Особняк (як і кожне житло високопоставлених осіб) був обведений з усіх боків високим муром, як біля тюрми, повз який день і ніч ходили вартові. Пропуск за цей мур через залізні ворота давався після пильної перевірки документів і часом обшуку.
      Од воріт до будинку, що стояв на горбі, ішла чудесна липова алея і з ґанку його видно було такий краєвид, що від нього хотілося з захопленням крикнути. Запрошених на обід гостей, розуміється, не примушують чекати в приймальні, а надто післанця "Правди", чи то пак Сталіна. Навпаки, це він примусив чекати хазяїв, бо назустріч йому зразу ж вийшов сам Семен Семенович, який, привітавшись і взявши його під лікоть, зараз же повів його до їдальні. Там він представив його дружині, молодій дамі з модною зачіскою і пофарбованим "плятиновим" волоссям, яка посадила його поруч себе. В їдальні вже були якісь істоти, але, видно, такої невисокої окости, що не варто було представляти їм гостя (мабуть, секретарі, друкарки, гувернантки та таке інше), і двоє дітей. Ці останні, хлопець і дівчинка, правда, мали такі свіжі, рожеві, чисті-чисті личка і такі ясні, веселі очі, що він їм без представлення одверто посміхнувся, і вони зараз же відповіли йому ясним, довірливим, охочим усміхом.
      - Які чудесні личка! - прихилившись злегка до хазяйки, сказав журналіст Зінчук і цим одразу привернув до себе серце матері. Навіть сам Семен Семенович посміхнувся, і після того за столом розіслався м'який непримушений настрій.
      Семен Семенович звичайно за обідом не любив говорити, але з гостем із Москви трошки зрадив свою звичку і говорив досить багато та весело. (Правда, він сьогодні одержав із Кремля, від самого Політбюра схвальний відгук на свій останній секретний рапорт про загальний стан на Україні). Сам огрядний, одягнений з елегантністю старих російських аристократів, він і очі, і уста, і навіть трохи роздушений ніс мав такі певні в собі, такі спокійно-владні, що не уявлялося, як можна було перечити їм у чому-будь.
      - Любо, ти не так тримаєш виделку, - раз сказав він дочці; сказав спокійно, майже м'яко, але і дочка, і гувернантка, і навіть мати злякано схвилювались і вмить виправили це маленьке злочинство.
      Ну, обід був такий, якого Іваненко, бувши з радянським міністром на парадних обідах президентів різних західніх республік, не часто їв. Чорна ікра, розуміється, як банальність, а після неї такі страви і вина, яким навіть він назви не знав. Коли дійшов обід до кінця, у всіх, навіть у дітей, очі життєрадісно й п'янувато блищали.
      Після обіду Степан Степанович запросив гостя до свого кабінету.
      - Там ми займемось нашою справою, - додав він з усміхом і з вибачливою величністю повів рукою наперед себе, тим показуючи гостеві дорогу.
      У кабінеті перед широким, півкруглим, широко розчиненим вікном між двома спокійними, глибокими фотелями стояв маленький столик, а на ньому невеличкі чашечки з чорною кавою і шухляда з сигарами, переперезаними золотими поясочками. За вікном унизу, на першому пляні соковито зеленіла галявина, оточена квітами, а за нею, за муром, розлягався отой самий захоплюючий краєвид: синя височінь неба, фіолетова далечінь обрію, срібна сталевість Дніпра і щедра, сяйна, золота ласка сонця на всьому.
      - Яка могутня краса! - сказав Степан Петрович і стримано повів рукою на краєвид.
      - Так, гарно, - владно і вибачливо ухвалив Строганов і теж повів рукою, тільки на фотель і сигари. - Прошу сісти, взяти сигару, покуштувати справжньої турецької кави і, коли ваша ласка, викласти мені предмет нашого інтерв'ю. Вибачте, мушу попередити: маю не більше години вільного часу.
      - О, цього цілком досить! - запевнив поспішно журналіст Зінчук і швиденько сьорбнув кави. Після того так само швиденько вхопив жовту тугу рурочку сигари з червоно-золотим пасочком, закурив її від піднесеного хазяїном вогню, подякував і зараз же почав викладати свою "принаду".
      Строганов слухав спокійно, нерухомо, без ніякого знаку свого ставлення до викладу, тільки час від часу потягаючи дим сигари й присьорбуючи каву. І в цих рухах була все та сама певність, владність, спокій. Коли журналіст Зінчук закінчив, Семен Семенович глянув на золотого годинника на лівій руці, кілька секунд подумав і сказав:
      - Хороша ідея. Може бути корисною.
      - А чим саме, Семене Семеновичу? - поштиво спитав інтерв'юер із Москви і витер хусткою чоло, на якому від викладу і наслідків обіду виступила пітна вогкість.
      Строганов спокійно відповів на запитання:
      - Тим, що вона може збільшити могутність Росії, чи коли хочете, Радянського Союзу. До речі: ви - українець, здається?
      - О ні! - скрикнув Степан Петрович. - Я чистісінький росіянин. Моє прізвище ніби трохи... українське, але я...
      - А? Ну, тим краще. Значить, будемо говорити без цих глупих національних рахунків, як двоє "русских" людей і, розуміється, комуністів. Так от, я кажу, що, на мою думку, ідея цієї, як її, колек...
      - Колектократії.
      - Так, колектократії, може бути дуже корисною. Якщо, розуміється, її уміло, дипломатично і стратегічно вжити. Але щодо цього то я ні трішки не боюся: Йосиф Віссаріонович такий дипломат і стратег, якого в історії людства не бувало й напевно не буде. За це ми можемо не турбуватись.
      (Степан Петрович про себе зазначив: Строганов не сказав ні "наш великий вождь", ні "наш єдиний Сталін", бо це було б трохи вульгарно, банально, а головне трішки віддаляло б Семена Семеновича від Сталіна. "Йосиф Віссаріонович", це показувало, що Семен Семенович був у якійсь інтимній близькості до нього).
      - ...Але мова тут іде не про Йосифа Віссаріоновича, а про мене, про мою скромну опінію, яка цікавить "Правду". Отже я повторюю: ідея хороша й може бути корисною нам, бо може розгорнути нашу міць на всю плянету.
      - А як ви собі уявляєте, Семене Семеновичу, це розгорнення? Яке воно буде: фізичне, політичне, воєнне?
      - Всяке, насамперед, розуміється, політичне. Пропозиція від нас колектократії всім урядам світу як способу замирення народів зразу приверне до нас симпатії всіх трудових мас плянети. Капіталісти, розуміється, не приймуть її. Тим краще. Цим вони вдвоє, втроє збільшать силу прихильности до нас усіх народів. Треба признатись, що цілий ряд обставин останнім часом спричинилися до ослаблення цієї прихильности. Отже, пропозиція колектократії з нашого боку і відмова імперіялістів, надто американських, зразу підняла б наші політичні фонди. Наші друзі, комуністичні партії на Заході, захитані всякими мерзотниками Тітами, набрали б нової сили, компартії скрізь здобули б більшість голосів на виборах, і вплив Росії на світовому форумі набрав би величезного розміру. І хто зна: може, ми й без війни опанували б усю плянету. Москва стала б столицею і владаркою світу без проливу крови, принаймні російської. Можливо, що в деяких країнах дійшло б до крови, але тільки внутрішньої, барикадної крови. Але тим краще: тим швидше ми могли б узяти ті країни в свої руки.
      - Вибачте, - знову з поштивою влазливістю вставив журналіст Зінчук, - а як ви ставитеся до того, що разом з постановою Об'єднаних Націй про ідею соціяльно-економічної демократії було б поставлено пропозицію про політичну демократію?
      Строганов здивовано закинув головою назад.
      - Будь ласка! У нас є найкраща в світі політична демократія.
      - Так, але імперіялісти настоювали б на тому, щоб було прийнято їхню демократію, і то під інтернаціональним контролем.
      - Цього ніколи не буде! - рішуче й категорично покрутив головою Строганов.
      - Але ж тоді вони не згодяться на колектократію. Це ж була б найсутніша умова прийняття її ними. Невиконання цієї умови розірвало б порозуміння.
      - Будь ласка. Нам тільки цього й треба.
      - Значить, розрив? І ніякого миру?
      - Не ми винні. Відповідальність за це перед народами нестимуть капіталісти й насамперед американські. Бо це вони розірвуть переговори, а не ми. Ми готові на все: і на економічну, і на соціяльну, і на політичну, і навіть інтернаціональну демократію. Будь ласка. І розуміється, трудящі в усьому світі стануть на наш бік і почнуть вимагати заведення колектократії. Капіталісти не будуть згоджуватись. І таким чином шанси на революцію збільшаться. А на випадок війни робітництво противника, обурене незгодою капіталістів на колектократію, буде бити їх ззаду.
      - Значить, на вашу думку, війна - неминуча?
      - Чи неминуча війна, я не скажу так категорично. Але що наша влада на всьому світі є неминуча, то за це є всі сто відсотків, коли капіталізм одкине колектократію.
      - Але ж Сталін сказав, що дві системи, капіталістична й комуністична, можуть ужитися разом, що можна встановити рівновагу сил на землі й жити собі без війни. Так і багато західніх політиків кажуть.
      Строганов вибачливо посміхнувся і обережно скинув сіру шапочку попелу з сигари в попільничку.
      - Що Сталін, цей великий дипломат і найрозумніший стратег на світі, це сказав, то це - правда. Але для кого сказав? Для дурників, товаришу. Для тих, хто охоче здається на сентиментальну казку. Це - казка, ця знаменита рівновага сил. Казка для політичних дітей, яких є так багато на землі. Сталін знає, до кого він говорить. Ніякої рівноваги ніколи з капіталістами у нас не було. З нашого боку є тільки воєнний камуфляж оливковим гіллям. Нехай собі тішаться дітки його чудесним виглядом і не дуже готуються до війни.
      Журналіст Зінчук теж обережно зсунув з сигари сіру шапочку в попільничку й з усміхом сказав:
      - Так, але як нам бути тоді, коли капіталісти на випадок розриву, боячись нашого дальшого впливу на їхні маси, причепляться до якоїсь дурниці й проголосять нам війну?
      - Вони ніколи цього не зроблять. Вони занадто бояться нехіті своїх мас до війни. Це - наш великий козир. Західні демократії ніколи перші не почнуть війни. Ми можемо спокійно видирати у них шматочок за шматочком територію плянети. Не будуть же справді американські маси йти битись з нами за якусь там частину Німеччини, чи Австрії, чи якоїсь іншої країни, які нам потрібні.
      - Ну, а все ж таки? А як вони виразно поставлять питання: або колектократія й тоді їхня політична демократія у нас, або війна, що ж ми? Відмовимось? Воліємо війну?
      Строганов не зразу відповів. Він довгенько дивився якимсь мрійним поглядом на широчінь пейзажу, потім сказав:
      - Будучи добрим учнем Сталіна, я сказав би: розуміється, прийняти їхню демократію, а не війну.
      - Як??
      - Не лякайтеся, - вибачливо посміхнувся Строганов. - Від прийняття до здійснення дуже далеко.
      - Але ж, кажу, вони поставлять умову контролю.
      - Будь ласка. Тільки хто нас може проконтролювати? Чи встановили ми економічну колектократію? Встановили. От вам один завод, от другий, спитайте робітників, як вони працюють, хто вони на заводі. Всі як один скажуть, що працюють вони вже по-новому, по-колектократичному, що вони повні хазяїни. Політичні вибори? Будь ласка: всі голосують за Сталіна.
      - Так, - нерішуче сказав журналіст Зінчук, - але ж вони так легко не повірять.
      - Не повірять, не треба. Пришлють нам дужчу контрольну комісію? А ми проголосимо на весь світ, що ця контрольна комісія - шпигуни, прислані для саботажу колектократії, для зриву миру. Ми їх арештуємо, вчинимо суд над ними й вони самі признаються в усіх злочинах. Нам не повірять? Хто? Політики, журналісти, інтелігенти? Плювать нам на них. Нам повірять маси, оті маси, які ненавидять своїх капіталістів. І знову тільки ми будемо у виграші, а не вони, бо масам буде ясно, що ми за колектократію, а капіталісти проти. Так, дорогий, ідея колектократії чудесна зброя, і я не буду здивований, коли Сталін візьме її в свій арсенал. Розуміється, він її гарненько розфарбує, виставить усі привабливі боки, але служити вона буде нам, .нашій силі й владі.
      - Так, - знову згодився журналіст Зінчук, - це правильно. Але що як капіталісти все ж таки не згодяться і не злякаються навіть, мас? Не маси ж рішають питання війни, а вони. Значить, таки війна?
      - А хоч би й війна? - з гордим викликом випростався Строганов. - Ми ще побачимо, хто переможе. Росію ще ніхто не перемагав. Не переможе її й Америка. З нами вже більше мільярда людей, півлюдства. Ми маємо майже всю Азію, за два тижні після проголошення війни будемо мати всю Европу. Африка й Австралія самі впадуть нам у рот, як стиглі груші. Лишиться сама Америка. Прекрасно. Ми її за рік задушимо ззовні й зсередини. І от тобі й війна. З Росією могутній спільник, якого не мали досі жодні завойовники світу; це - велика ідея комунізму, яка двигає народами. А у капіталістів ніякої такої ідеї немає, і вони з війною чи без війни засуджені на поразку.
      - А як вони візьмуть ідею колектократії, серйозно, чесно візьмуть? - тихо спитав Степан Петрович. - Чи не стане вона дужчою за ідею комунізму? Вона, кажуть автори цієї ідеї, конкретніша, наявніша, спокусливіша, зрозуміліша масам.
      - Значить, капіталісти пішли б на самоліквідацію? - з цікавістю спитав Строганов.
      - А що ж? Деякі їхні ідеологи вже кажуть: коли б виразно стало питання: або комунізм і з ним криваве знищення капіталістів як кляси й як людей плюс руїна світу й страждання всього людства - або трудова колектократія, себто повільне поступове переформування людського господарства на справедливих, як казав папа римський, підставах і відшкодовання приватних капіталістів за справедливою оцінкою, то вони в більшості своїй прийняли б колектократію. І стали б, може, її цінними робітниками і захисниками, хто, мовляв, знає?
      - І тоді, значить, поставили б Росію на коліна, вихопили б у неї її велику місію владарки світу, звели б її на колишнє становище поплентачів Заходу? І її роздерли б на шматки? І всі ці України, Грузії, Естонії "самостійно" наплювали б на неї з лона світової федерації?
      Строганов устав і, дивлячись на Зінчука гострими очима, сталево сказав:
      - Ніколи цього не буде! Сталін ніколи на це не піде! Навіть деякі, не всі звичайно, наші вороги, російські емігранти, демократи й соціялісти, і ті признають йому заслугу, що він не допустив до "расчленения России". Навіть вони плюють на ту світову федерацію разом з ним.
      Степан Петрович витер долонею піт на чолі й тихо, майже пошепки спитав:
      - А як Сталін усе ж таки піде? Ради миру? Строганов раптом пильно подивився на журналіста Зінчука, післанця "Правди", себто Сталіна, і теж тихо сказав:
      - Ви думаєте? Ви щось знаєте?
      - Я нічого не знаю, - ухильним тоном відповів післанець. - Я просто, виконуючи завдання, питаю вас: як Сталін піде на це, то що ми повинні робити?
      - Сталін не піде на це! - злісно вирвалось у Строганова. - Не піде, я вам кажу!
      І він навіть рвонувся вбік і зробив кілька кроків до столу. Потім вмить повернувся назад, майже підбіг до Зінчука і крикнув йому в лице:
      - А як він піде на це, то ми, всі руські люди... Він раптом зупинився, прокашлявся і взяв з ребра попільнички недокурену сигару в рот. Журналіст Зінчук пильно стежив за ним і ждав. Строганов глянув на годинника й злякано скрикнув:
      - О, я запізнився на засідання! Це всі ваші запитання? Іваненко, не хапаючись, підвівся й відповів:
      - Так, це всі мої запитання. Дякую сердечно за відповідь.
      - Але це ж інтерв'ю, розуміється, не для друку? - тривожним, не тим уже певним і владним тоном, спитав Строганов.
      - Ну, розуміється, розуміється! - не тим уже запобігливим тоном відповів журналіст Зінчук. Могутній Семен Семенович Строганов, віце-король України, нащадок російських завойовників, непевно, скоса поглядаючи на лице паршивенького журналіста, сам провів його аж на ґанок і ще раз міцно потиснув йому руку. Журналіст Зінчук спокійно пройшов повз сторожеву охорону й ввічливо злегка уклонився їй.
      І того ж дня надвечір із кімнати журналіста Зінчука швиденько вийшов якийсь чоловік з клуночком під пахвою і замкнув за собою двері. На голові в нього була старенька жовта кепка, на тілі потерте, підлатане убраннячко, з-під якого на шиї виглядав комір синьої полинялої аж до білого косоворотки. Лице було вкрите якимись плямками, зморшками, під носом стирчали руденькі коротенькі вусики.
      Проходячи повз одчинені двері готелю, він зробив очима знак управителеві і хапливо вийшов на вулицю. Наздігнавши автобус, який якраз повільно йшов біля тротуару, він ускочив у нього. Сівши всередину, він пригорнув, як дитину, до грудей собі тісно набитий клуночок.
      На кінці вулиці автобус завернув униз до Дніпра на Поділ. Іваненко ввесь час уважно придивлявся до перехресних вуличок. Нарешті, впізнавши щось ніби знайоме, він на наступній зупинці вийшов з вагону й пішов назад. Це був робітничий квартал (трішки відмінний від того, де жив Строганов). Будинки тут були старі, брудні, притулені один до одного, деякі вікна заліплені папером, замість скла.
      Але Степан Петрович дивився на них зі зворушеним усміхом в очах: ті ж бо самі, що були тридцять років тому, неначе не було ні війн, ні революцій, ні стількох усяких змін і катастроф життя. От тільки деякі, видно, полисіли, загубили штукатурку, деякі посліпли, деякі присіли від старечих недуг. Ось і той самий завод, в якому не раз доводилось йому на мітингах виголошувати громові промови проти царизму, такий самий брудний, чорний, закурений.
      І люди йшли вулицею ті самі, що тридцять років тому, тільки й вони теж стали немов старші, брудніші, подертіші, в тих самих кепках, хусточках, у стареньких, латаних і просто дірявих піджаках, або спідницях. І обличчя в них були ті самі, стомлені, нудні, заклопотані, понурі, то п'яні, то тверезі, всякі, тільки не веселі.
      Аж ось і той самий будинок, що його шукали очі з вагона автобуса. Аж серце завмерло від ніжности й хвилювання. І ворота ті самі, і халабудка двірника, і те саме, як велетенський колодязь, вузьке подвір'я між двома чотириповерховими будівлями. В глибині його повинна бути одноповерхова, довга, порізана на кілька частин, як велетенська ковбаса, будівля. Є вона чи нема?
      Степан Петрович зайшов у ворота й жадно подивився в глиб колодязя-подвір'я. Так, є, стоїть вона, наче тільки вчора покинув її. Стоїть зворушливо стара, брудна, темна, смердюча, як і тридцять років тому була.
      Але тут із дверей великого будинку вийшов чоловік з обмотаними ганчірками (замість чобіт) ногами, з сіро-сивою бородою і з мітлою в руці. Побачивши Степана Петровича й озирнувши його з кепки до старих, стоптаних черевиків, він суворо, тоном сторожі особняка Строганова спитав його:
      - Тобі чого, гражданин?
      Гражданин вийняв із кишені кілька монет і з ласкавеньким, привітним усміхом добрих очей підійшов до охоронця.
      - Прошу вибачити, що турбую вас... - сказав він і навіть злегка підняв кепку. Та тут же взявши руку двірника, тикнув у неї монетки. Така ввічливість гражданина виразно зм'якшила суворість охоронця і він поблажливо сховав гроші в кишеню.
      - Тут усяка шантрапа швендяє, так і на порядних людей доводиться гримати, - немов би вибачаючись, сказав він. - А вам чого желательно, товаришу?
      Товариш прихилився до нього й з ласкавою таємничістю проговорив:
      - Та я желав би просто спитать, чи вже вернувся з роботи Григор Криниченко?
      - Який Криниченко? - здивувався двірник. - Гм! Таких у нас немає.
      - Тю, переплутав! Та отой, що живе он-там у тій пристройці, в крайній кімнаті.
      - А, Юхим Біленко?
      - Так, так, так! Юхим же, Юхим, а я Григор. Їх троє братів, так я їх переплутав. І жінка в нього... як її? Ганна ніби?
      - Е, ні, Оксана.
      - Так, так, так: Оксана! То в Григора Ганна, а я... Я їхній родич, знаєте. Здалеку їду, та оце заїхав. Так що вони, мабуть, вдома тепер? З роботи вернулись?
      - Та вже, мабуть, і повечеряли. Вже не рано. Справді в "колодязі" вже сутеніло.
      - А де їхня квартира?
      - Та он - та ж таки крайня. Аж у кінці пристройки.
      - Ну, спасибі. От таки знайшов. Треба відвідати. І, вийнявши ще кілька монет, зраділий родич втиснув їх у безвольно, покірно звислу руку охоронця ладу. Той зворушено розсунув усміхом зарослі сірою щетиною уста й винувато сказав:
      - Та не безпокойтеся, товаришу. Он та сама крайня. Вони всі вдома, і Юхим, і Оксана, і дітки їхні. Отак просто йдіть...
      І він ще щось говорив навздогін родичеві, але той ішов уже не озираючись повз "пристройку", повз двері й вікна кожного розділу її. Нарешті підійшов аж до "самого крайнього" й зупинився біля дверей.
      Гей, двері були тепер не ті! Двері були, видно, нові та ще й недавно пофарбовані сірою, хорошою, арештантською фарбою. Але вікно було те саме, воно так само, як і тридцять років тому, дивилось на смітник і кльозет, що були теж такі самі, як тоді. І запах гут стояв той самий задушливо-гнилий, огидний. І вікно було так само, наче від цього запаху, глухо запнуте якоюсь червоною запоною й тьмяно світилось.
      Ні, ні, тут усе було трошки інше, ніж там, у Липках, звідки він тільки що прийшов. Але яким зворушенням віяло від цього старого, рідного "колодязя", навіть від цього смітника, від цих подертих стін "особняка" Юхима Віденка. В цьому "палаці" колись, так давно-давно і ніби тільки вчора, він, Степан Іваненко, студент, член комітету українських соціялістів-революціонерів "здіймав пролетаріят духом правди й свободи". Так само надвечір він непомітно приходив сюди, так само переодягнений у стару кепку й подерте убрання. Його вже чекали такі самі, як він, безвусі, молоді, але страшно серйозні, таємничі личка товаришів з заводу, і він їм годинами розповідав, що таке соціялізм, коли він настане на землі, як тоді люди будуть жити й працювати в палацах, ясних, уквітчаних квітами, в музиці, в спокою. Як усякі "пристройки", "нужники", злидні, воші, голодування, пани, жандарми, - все це зникне із землі на віки-вічні й тільки тяжкий кошмарний спомин про них лишиться в людей. Ті молоді обличчя десь дуже тепер постарілись, згадують його пророцтва та радісно дякують йому: адже вони вже дожили до обіцяного ним соціялізму. Ось він як пахне!
      Степан Петрович люто плюнув і рішуче постукав у двері, за якими чувся дитячий плач і сердитий жіночий голос. Вад стуку і плач, і голос стихли. Тоді Іваненко надушив на клямку й потягнув двері до себе. Вони розчинились, і на нього війнуло іншим духом, духом застояної, теплої вогкости, якогось варева, тютюну й ще чогось тяжкого. "Квартира" вся складалась з однієї кімнати. В ній коло дверей була піч, за піччю - велике ліжко, проти нього на підлозі - купа лахміття, з-під якого визирало троє дитячих голівок. А коло вікна ліворуч, проти печі, припнувся стіл. На ньому стояла невеличка гасова лямпа, біля лямпочки над листочком друкованого паперу нахилилась голова хлопчика років дев'яти. Біля печі, коло лави з посудом стояла жінка, худа, довгоноса, гостроока, з навислими на щоки пасмами брудно-темного волосся. А на стільці, з другого боку столу, сидів з цигаркою в роті чоловік з жовто-сірим лицем, з пукатими жовтими очима, з жовто-брунатними вусами, весь ніби прокопчений жовтим димом.
      Усі голови встромили в Степана Петровича вражені очі й ждали.
      - А чи живі, чи здорові, Юхиме й Оксано з дітками? - весело гукнув гість і зачинив за собою двері.
      Юхим і Оксана перезирнулись. Юхим, не підводячись, підозріло, непривітно озирнув гостя і запитав:
      - А ви хто за чоловік?
      Гість озирнувся на двері, глянув на вікна і тихо сказав:
      - Знайомий вашого родича.
      - Якого родича?
      - Того, що там... пропадає. В концтаборі.
      - Брата Панаса?! - чи то з жахом, чи з вибухом радости скрикнув Юхим.
      А жінка випустила з рук просто на підлогу мокру ганчірку й прошепотіла:
      - Боже наш, Боже наш!..
      - Так, Панаса, - хитнув головою гість і широко посміхнувся. І очі його так привітно, так одверто, так по-рідному озирнули всіх, що Оксана, витерши руку об хвартух, спустила заткнутий за пояс поділ спідниці, відмахнула пасма волосся й кинулась до гостя.
      - Та заходьте ж ближче! Та от сюди! Та, Юхиме, дай же стільця чоловікові. Гаврику, тікай звідти, сядь коло печі з своїм ученням.
      Юхим швиденько підвівся, зашамотався й від хвилювання не зміркував, що міг же подати гостеві свого власного стільця. Схопивши звільненого хлопцем стільчика, він для чогось підніс його наперед, поставив з другого боку столу й навіть рукою потер по ньому.
      - Ось тут, сідайте, прошу вас! - посміхаючись до гостя й показуючи великі жовті зуби, прохрипів він закуреним голосом.
      Степан Петрович, мило посміхаючись, повісив кепку на кілок біля дверей і сів на показаний стілець, поклавши собі на коліна свій туго набитий клуночок. Оксана підійшла до гостя ближче й, жадно дивлячись йому в лице, тихо, таємниче спитала:
      - Ну, як же він там? Пропадає, кажете? Степан Петрович сумно похилив голову.
      - Пропадає. Каторжні роботи.
      - А ви ж як?.. Ви бачили його, чи що? Гість понуро посміхнувся.
      - Та бачив. Разом з ним п'ять років ліс рубали у Сибіру.
      - Боже! Ліс рубали. А вас же за що? Теж за те, що вилаяли їхнього Сталіна?
      - Гірше: самого Леніна.
      - Одна чортяка.
      - Та я своє відбув, і мене після десяти років каторги випустили на волю. А Панасові доведеться ще побути...
      - Його ж на п'ятнадцять років... - хмарно вставив Юхим і сів на місце сина.
      - Та так, так, - згідно хитнув головою гість. - Так от коли я виходив на волю, Панас попрохав мене, щоб я вас відвідав і розказав про нього. Та й гостинців прохав передати вам. Ось тут приніс трошки...
      І Степан Петрович, розв'язавши клуночка, почав витягати з нього гостинці. Юхимові - добру, синю, з пришитим коміром сорочку, яку й на свята не сором одягти. Оксані чудову, жовтогарячу кохтину, від якої Оксана так засяяла й засоромилась, що аж одвернулась. Дітям - по парі штанців і по сорочці (не знав, що є вже четверте). Потім пішли хусточки, теплі панчішки, мило, дзеркальце, знову шкарпетки, знову хустина. На столі зробився цілий базар. З підлоги посхоплювались дітлахи, позбігались до столу й жадібними, дикими очима й руками хапали подарунки й тягли до себе з криком, сміхом, плачем. І хто його зна, до чого б воно дійшло, коли б батько й мати не повідганяли дітей від столу й не повкладали назад під лахміття. Розпатлані, замурзані, сіро-жовті, очманілі від радости й одчаю, вони не переставали дивитись до столу широкими, блискучими очима. Степан Петрович відвернув від них свій погляд, - так, так, вони були трішки відмінні від тих милих, чудесних, так гарно зачісаних голівок, які він кілька годин тому бачив там, на горі, на фоні могутнього краєвиду, діточок з такими ясними, одвертими, задоволеними очима.
      Сховавши надзвичайну спокусу для дітей і ще раз та ще раз подякувавши гостеві, хазяїни затурбувались: Господи, чим же його почастувати, чим прийняти такого доброго післанця від мученика-брата? А в хаті ж не то що горілки чи чогось доброго до неї, а й сухого хліба ні шматочка.
      Тоді чудодійний післанець, зрозумівши замішання господарів, з загадковим усміхом знову розв'язав свою торбу й почав викладати з неї на стіл: насамперед черевату, жовто-білу пляшку горілки, потім темно-зелену пляшку вина; далі великий буханець прекрасної пшеничної паляниці, далі добрих фунтів два ковбаси; ще далі велику скибку жовтого сиру; а на кінець товсту паперову торбинку цукерків. Тут діти, як тільки почули з вигуків батьків і брата Гаврика, що там вийшло з тієї магічної торби, не витримали й вихорем кинулись до столу, як дика татарська орда. їх знову хотіли спинити й відтягти до лахміття, але вони вчинили такий вересклий опір, що гість утрутився і залагодив конфлікт пропозицією піти на обопільні поступки: дітей розсадити на лахміттю, дати їм по шматку паляниці, по доброму кільцю ковбаси, по скибці сиру, по два цукерки; а за це вони, з'ївши це, повинні влізти під лахміття, гарно вкритись ним і зараз же заснути. На тому й стало.
      Гаврикові як старшому було дано його порцію на припічку біля печі, але теж з умовою, що він там сьогодні вивчить свій друкований папірчик на завтра до школи. Бо як не вивчить, то краще б йому й на світ не родитись! Гаврик понуро прийняв цю умову й почав теж уминати гостеві подарунки.
      Разом з дітьми не витерпіли й узялись ласувати й батьки з гостем. Випили по чарці, закусили так, що аж затріщала ковбаса в роті, ухопили ще по одній, та ще по одній. Юхим із жовто-сірого став жовто-червоним, а Оксана, витерши губи ребром руки, смачно й густо розцілувала гостя в обидві щоки.
      - Та й свято ж ви нам принесли, хай вас Бог благословить за нього! - сказала вона на закінчення й розчулено поклала в рот наготовлений цукерок.
      Тим часом Гаврик уже давненько закінчив своє святкування і, як чесний контрагент, узявся за виконання прийнятої умови, тобто, підсунув до себе друкований папірець і почав бурмотіти з нього. Пробурмотівши за папірцем, він заплющував очі й намагався повторити напам'ять пробурмочене. Але воно, видно, не давалося, бо він безсило ворушив губами й не міг нічого з них видушити. Накінець в його повторюваному бурмотінні почали вже пробиватись нотки плачу.
      - Учи, учи! - весь час оберталась до нього Оксана. - Не вивчиш, не дістанеш більше ні ковбаси, ні сиру, ні канахветів. Учи!
      - Та я вчу-у... - з плачем у голосі згоджувався Гаврик, - так воно не влізає в голову... І знову бурмотів.
      -..."В Радянськім Союзі ти щастя знайшла, ти щастя знайшла, ти щастя знайшла..."
      І з таким одчаєм і люттю повторював це "щастя", що аж гість зацікавився і запитав:
      - А що то він вчить таке?
      - Та отой гімн України їхній... - понуро пояснив Юхим. - Вийшов наказ, щоб усі учні по школах вивчили напам'ять оцей їхній гімн. Не гімн, а, звиняйте за слово, чисте г... Ну, а Гаврик наш ніяк не може його напам'ять узяти. Ну, прокажи нам, що ти вивчив. Прокажи швидше. Ну?
      Гаврик сьорбнув носом, розгладив долонею папірець і почав механічним, високим голосом:
      - "Живи, Україно, прекрасна і... і...
      - ..."І сильна, і сильна..." - підказав батько.
      - ..."Прекрасна і сильна, - повторив Гаврик. - В Радянськім Союзі ти щастя знайшла..."
      - Бодай їм було повік таке щастя! - тихо вставила Оксана, а Гаврик зупинився.
      - Ну, далі, далі! - підштовхнув Юхим. Гаврик напнувся і потяг далі:
      - "Між рівними рівна, між... між...
      - "Мок вільними вільна"... - знову підказав батько.
      - "Між вільними вільна, - підхопив Гаврик, - під сонцем свободи, як цвіт, розцвіла..."
      - Бач, знаєш. Катай далі!
      Підбадьорений похвалою, Гаврик ще напнувся і випалив;
      - ..."І Ленін осяяв нам путь на свободу, і Сталін веде нас до світлих висот..."
      - Завела б його чума на той світ від нас! - знову подала свою репліку Оксана. А батько зауважив вибачливо:
      - Ти трохи пропустив. Ну, нічого, катай далі. Останній куплет. Ну?
      Але "останній куплет" ніяк не піддавався натискові Гаврика, і тільки кінцевий рядок весь час вистрибував:
      - "І в світ комунізму велично ідем... І в світ комунізму велично ідем..."
      - Та що велично ідем, то так... А що ж перед цим було? Забув?
      - Забу-ув...- з плачем вирвалось у Гаврика і крізь сльози він раптом скоромовкою додав:
      - "І слава Союзу Радянському, слава, в Радянськім Союзі ти щастя знайшла"...
      - Ну, знаєш що, хлопче, - поставив батько, - лягай спати, а завтра рано я тебе збуджу і ти ще повториш...
      Гаврик охоче вхопив папірець і з ним побіг до голівок, що, як жабки при березі з жабуриння, виглядали з лахміття.
      А дорослі знову звернулись до своїх склянок з вином.
      - Так, та-ак! - глибоко зідхнув Юхим, - знайшла щастя Україна в Радянськім Союзі, отам воно по лісах Сибіру та отут... у лахміттях і злиднях. Так, так, слава Сталіну, що й казать. Він додав на червоному полі блакитну смугу і гадає заплатити нею за заграбовану нашу державну самостійність і наш добробут.
      Степан Петрович пильно, по черзі глянув на обоїх своїх хазяїнів. Розуміється, це були терміти, виразні, одверті, просто кричущі терміти. Тут і без принади та без паролю видно було. Але на всякий випадок, чи просто з цікавосте він, зідхнувши так само як Юхим, понуро промовив,
      - Ех, ніч нависла над нами!
      - Ой, ніч, ой, тяжка, страшна ніч! - підхопила Оксана. - І коли вона скінчиться, Господь його знає.
      - Та, може, колись і скінчиться? Правда, Юхиме? - підштовхнув того гість.
      Але Юхим сидів і все з тим самим виразом понурого суму й нічого не казав.
      - Боюсь, що ніколи вона проклята не скінчиться. Хіба що війна всіх нас скінчить... - нарешті тихо пробурмотів він. А про "ранок" не згадав.
      Та видно, що вони й не чули нічого про той бідний "ранок". Або, може, все ж таки недовіряли? Ну, добре, а якби вони сприйняли "принаду"?
      І Степан Петрович, знову зідхнувши, почав:
      - А от я чув, що за кордоном люди знайшли спосіб знищити і війну і большевиків та їхню ніч.
      - Та не може бути?! - скрикнула Оксана. Одначе Юхим тільки наставив на гостя свої пукаті жовті баньки і мовчки ждав пояснення. І гість став пояснювати. Біленки слухали жадібно, але по-різному: Оксана весь час перепитувала, не розуміла, від захоплення сплескувала долонями. А Юхим усе мовчав, усе дивився жовтим, понурим поглядом у лице гостеві й курив цигарку за цигаркою. Нарешті, коли гість виставив головні боки принади, Оксана не витримала й закричала:
      - Та щоб ото наші нові царі, маршали, генерали та директори, та всякі інші совєтські пани, щоб вони ото віддали нам, робочим людям, заводи та фабрики, колгоспи? Щоб ото відмовились від усякого панування та розкошів?! Щоб перестали нас гнати, як худобу, на каторжну роботу? Та де ж це ви бачили таке?!
      А Юхим спустив очі на стіл і рішучим, хмарним голосом додав:
      - Ніколи, ні Сталін, ні його апостоли не приймуть цієї... колектикратії, чи як її?
      - Колектократії, трудової колектократії.
      - Нехай колектократії. Нащо вона їм? Хіба їм погано без неї? Отже пишуть про Україну їхні писаки: "В Радянськім Союзі ти щастя знайшла". Коли вже є щастя, то чого його шукати в якійсь там колектократії.
      Але Оксана заперечила, чи серйозно чи в насмішку:
      - А чого ж вони ще в тому гімні кажуть, що "Сталін веде нас до світлих висот". Значить, ми ще внизу, ще нема нам ні світла, ні висот?
      Степан Петрович всередині себе посміхнувся: "писакам" може здорово влетіти за такий "ухил", вони й не передбачали, що з їхнього "щастя" можна зробити такий простий і логічний висновок. Виходить не гімн, а хитра контрреволюція?
      - Іноді сукини сини, нехотячи, правду скажуть... - буркнув Юхим. - Тільки дурних тепер уже мало у нас. Треба бути зовсім без розуму й без пам'яті, скотиною якоюсь, щоб оце наше життя мати за щастя.
      - А вони нас за таких і мають! - підхопила Оксана.
      - Тож тільки худобі можна казати в лице, що вона має щастя, живучи в безпроглядній роботі й отаких злиднях та бруді... - І вона повела рукою по кімнаті, затримавши її на лахміттях дітей. - Бо худоба не може плюнути їм у морди їхні і крикнути: Брешеш, падлюко ти! Отак і ми, не можемо. От Панас сказав, і погнали прокляті душі на п'ятнадцять років у ще каторжнішу роботу, на ще страшніше скотяче життя. "В Радянськім Союзі ти щастя знайшла"! От так щастя! А ми ще повинні співати й кричати "Слава Сталіну"! То не скотиняки ми, га?
      Юхим понуро посміхнувся:
      - Але ж вони нас запевняють, що в інших країнах по Европах, чи навіть в Америці, трудящі живуть під страшним тягарем капіталістів, що там і злидні, і голод, і неволя...
      - Таке мовляв там страхіття, - вставила Оксана, - що наші злидні є чисте щастя.
      - Так це ж знову тільки мовчазній скотині можна таке казати, - продовжував Юхим. - А ми ж тепер, після цієї війни, добре знаємо, яка це брехня. Мільйони нас були загнані ними ж таки у ті Европи, і ми на свої очі бачили, які там "злидні". Коли б у наших робітників чи селян було таке життя, яке я бачив у робітників та мужиків у Німеччині чи Франції, так, справді, сказав би "слава" Сталіну. Хай вони нам кричать своїми гучномовцями, що совєтський народ он як любить Сталіна, хай нам затикають рота своїми каторгами, а ми все ж таки говоримо. І ми таки слухаємо й інше радіо з Америки чи з Англії. Та й між собою ми все ж таки говоримо, бо ми не скотяки. При шпигунах та сексотах їхніх ми кричимо їм славу, а проміж себе, між своїми, маємо інші слова, от як з вами.
      - О, маємо інші, маємо! - грізно підтвердила Оксана.
      - І нехай тепер здійметься нова війна, ми їм покажемо, що ми знаємо, Вони гадають, що вони наших дітей так замурували й так їх напихають своєю пропагандою, що ті нічого іншого не знатимуть, що й критики у них не може бути. Брешуть. Наші діти теж не скотяки, вони теж уміють бачити та думати. А вони бачать, що в одних людей розкоші, а в інших злидні, що одні живуть у палацах, а інші в халупах, що одні мають шампанське, а в інших і на хліб нема. Так вони, наші діти, можуть і повірити, що в Радянському Союзі є справедливість та рівність? Та навіть тварина, коли їй погано, то й та брикається. А наші діти будуть співати славу Сталіну? Дурні вони, коли думають так. Ось нехай прийде нова війна, ми їм покажемо, що ми знаємо та хочемо. У ту війну тільки дурний Гітлер урятував їх, а то б тепер від них ні сліду не зосталось би на світі.
      - А чим він їх урятував? - спитав гість.
      - А тим, що здійняв у народі проти себе ще більшу ненависть, ніж була до Сталіна. Ви там, у своїй каторзі, не могли бачити, що він тут виробляв з нами, як він нас ще за дурнішу скотину мав, яке рабство на нас наклав. Комуністи хоч стараються прикривати його хорошими словами, а нацисти так без усякого прикриття катували нас.
      Та от нехай прийдуть тепер американці! Коли не будуть такими самими дурнями, як німці, коли дадуть нам нашу самостійну Україну, тоді большевики побачать, як ми їх, отих американців будемо "ненавидіти".
      - А як вони нам і поміщиків, і капіталістів, і всяких панів привезуть із собою, - тихо спитав гість. - То як їх будемо приймати?
      - Ніколи в світі! - аж ударив по столу Юхим. - Оце ж і була друга дурість німців. Вони хотіли замінити нам большевицьких панів своїми панами. А ми на це їм сказали: "К чортовій матері! Ніяких більше панів, ні чужих, ні своїх! А тепер ми американцям ще скажемо... "і ніяких наймитів не хочемо мати в себе, самі собі хочемо бути хазяїнами і робітниками". Так же я кажу? Це ж вона є ота трудова... коле-кго-кратія, чи як там ви кажете.
      - Та так ніби.
      - Ну, от. І коли американці зможуть оце зрозуміти й схочуть таку волю нам принести, то нехай сміливо йдуть, нехай хоч завтра починають війну, ми їм дамо свою народну армію, повстанську. Вона в ячейках давно вже є і воює з советами, а тоді повстане ціла організована армія. Та не тільки в Україні, а й у Росії та по інших краях Радянського Союзу. Та чи американські капіталісти здатні це зрозуміти? Оце питання. Як ви думаєте?
      Гість зідхнув і сказав:
      - Хто його зна. Це у великій мірі залежало б ще й від того, чи вони повірили б, що більшість людей в Радянському Союзі мають отаку ненависть до Сталіна та большевизму, як оце ви кажете.
      - А що, американські капіталісти такі дурні, що не можуть зрозуміти такої простої задачі, яку й Гаврик може рішити? - запитав Юхим. - Та яке ж інше почуття може бути в наших радянських людей до большевизму? Нехай зміркують. Я заробляю 400 карбованців на місяць. Так? А кіло житнього хліба коштує карбованець двадцять копійок. На нашу сім'ю треба чотири-п'ять кілограмів на день, скажемо: 6 карбованців, а на місяць, значить, 180 карбованців. Так? На сам хліб. Скільки ж, питається в задачі, зостається на все інше? 220 карбованців, а дрова самі на місяць зимою 500 кілограмів коштують 230 карбованців. Отже ще й не вистачає на дрова. А чим же жити? М'яса ми в очі ніколи не бачимо, молоко для дітей раз на тиждень на чотирьох один літер купуємо. А на трамвай, а на городину, а на тютюн, а на... Про одежу вже й не думати. Діти голі та босі бігають навіть зимою. Живемо напівголодні, сонця ніколи не бачимо, бабраємось у бруді, дихаємо смітником та нужником, з хвороб не вилазимо. Та отак не день, не місяць, не рік, а роки, а без кінця до самої смерти нашої. І діти наші так само будуть жити. Оце наше щастя. А там трошки вище за нас, розкошують наші пани, женуть автами по вулицях, заливаються шампанським по своїх ресторанах, живуть у палацах і особливих помешканнях. Так скажіть, на милість, чи треба багато розуму, щоб зрозуміти, яким чуттям такі, як ми радянські люди можуть горіти до Сталіна та його партії? А нас же таких, як наша сім'я, є відсотків шістдесят. Значить, мільйонів сто двадцять. Трошки менших, ніж ми злидарів є відсотків тридцять. А відсотків десять оті розкошуни-сталінці. А до цього додайте мільйони тих, що по концтаборах, як от ви, чи наш Панас, пропадають. Та рідко ж знайдете в нас по Союзу сім'ю, в якій би не було свого Панаса, ближчого чи дальшого. А голод 1933 року? Мільйонів вісім у нас в Україні померло від нього. Матері дітей своїх їли. Трупи по вулицях валялись. Селяни з сіл бігли в міста й просили милостині шматочком хліба, того самого хліба, який вони самі робили та який сталінці в них забрали. Хто ж його створив, хто організував той голод?
      Юхим витяг жовту, худу руку й крикнув:
      - Сталін! Сталін свідомо, організовано створив нам голод, щоб загнати селян у свої колхози, у свою каторгу тут у нас, в Україні. Та й співає тепер нам гімн: "Живи, Україно, прекрасна і сильна" бо "в Радянському Союзі ти щастя знайшла". Так от, нехай американці зміркують, може в населення України не бути отої ненависти до Сталіна та його ладу? Га? Може, скажіть?
      І бачачи, що гість мовчав, Юхим обурено тикнув у нього пальцем, неначе той був американцем.
      - Ага, мовчите? Але війна не мовчатиме, вона скаже своє слово. І вони почують його, наші пани! Світ жахнеться від нашої любови до сталінців!
      "Замучимо, замучимо, замучимо"... - раптом блискавкою промиготіло в мозку Степана Петровича. Він злегка труснув головою, неначе викидаючи щось із неї, і спитав:
      - А що ж нам до війни робити? Терпіти отак і далі? А як війни і зовсім не буде, як Сталін та Труман якось помиряться, то нам так і помирать у каторгах? Адже народ сам, мабуть, не зможе скинути большевиків? Правда? Коли б хоч яка-небудь організація була, щоб було кому керувати народом, як збунтувався б. Ми там, на каторгах не знаємо, що тут у вас, чи є хоч яка-небудь таємна організація?
      І він з напруженою хоч і непомітною увагою зиркнув на Юхима й Оксану. Юхим у понурій задумі покрутив головою.
      - Ні, щось не чути нічого за якусь організацію. Злоба, ненависть люта є, а організація... Так як ти його організуєшся, коли вони таку свою організацію завели, що діти на батьків доносять і на каторгу засилають. Ні партійні, ні безпартійні, ніякої організації завести не можуть; як тільки двоє-троє закладуть якийсь зародок, так четвертий підісланий провокатор зараз же видає їх і всіх арештовують. Зокрема всі готові на всяку організацію. Дайте нам волю, завтра буде мільйонна партія.
      - А ви самі тепер які: партійні чи безпартійні?
      - Та ми - партійні... - неохоче муркнув Юхим.
      - Ох, партійні, партійні! - гірко похитала головою Оксана.
      Гість здивувався:
      - Партійні? А яким же способом вас прийняли до партії? Ви ж родичі "ворога народу", політичного в'язня?
      Обоє Віденки немовби трохи пригнічено помовчали й ще більше похмарніли.
      - Е, яким способом! - раптом схопився за пляшку Юхим і почав наливати вина. - Колись ми згадаємо їм і деякі способи, якими вони втягають людей до їхньої партії. Згадаємо і це!
      І, взявши в руку свою склянку, він половину її випив і поставив на стіл. Потім раптом перехилився до гостя і шепотом сказав:
      - Народ не зможе без кінця терпіти. Колись мусить терпець увірватися. Коли ні війною, ні організацією, то чимсь іншим, а мусить він себе рятувати.
      І знову взяв склянку в руку. Але, не піднісши її до уст, знову поставив на стіл і прихилив голову до Іваненка. Прихилив, якусь мить так тримав і нарешті ще тихіше прошепотів:
      - Убити Сталіна і все його Політбюро. Оце єдиний, коли так, рятунок.
      Він не був п'яний, ні, але змішана з вином горілка робила своє, це виразно було видно. Жовті загорілі очі його хижо вп'ялися в лице гостя і з припухлого рота його ще раз зашипіло:
      - Убити Сталіна! Нема іншої ради. Єдиний рятунок наш.
      - Хто ж це зробить? - теж прошепотів гість.
      - Хто-небудь! Я знаю? Народ, кажу, не зможе більше терпіти. Та, може, якийсь таки з його міністрів... Не стане терпцю та й... Бо всі ж тремтять, навіть ті, що там "нагорі" коло нього. Або якийсь партієць, або просто з народу. Я знаю? Знайдеться. Так, кажу, не може без кінця бути. Не може! Мусить настати якийсь кінець. Та давайте мені бомбу, і я перший піду на свою і на його смерть. Як так помалу в нужнику весь свій вік помирати, краще зразу героєм померти за всіх. Отак я думаю!
      І, схопивши склянку, Юхим одним духом випив решту вина. Оксана витерла рукою очі й теж узяла склянку.
      Ну, тепер Іваненкові не було чого далі лишатися. Він ще трохи посидів, потім умить схаменувся й почав прощатись.
      - Я ж на свій поїзд запізнюся!
      - А ви сьогодні їдете далі?
      - Та сьогодні ж. Я ж тільки щоб вас одвідати зліз із свого поїзду. Ну, та опівночі маю другий.
      - А вам же куди?
      - Ну, бувайте здоровенькі. Може, ще коли побачимось.
      - Дай Боже, шоб побачить! - сказав Юхим, потискаючи руку гостеві. - Ну, спасибі ж вам, що завітали, що принесли вісточку про нашого бідного Панаса та що так розворушили нас вашою розмовою.
      - Ой, розворушили! Ой, спаси ж вас Цариця небесна! - додала Оксана і, обнявши Степана Петровича, з сльозами зворушення розцілувала його.
      А в кутку на підлозі з-під лахміття визирали "жаб'ячі" голівки й провожали очима хорошого щедрого дядька.
      [Бєлугін викликає до себе дружину Степана Петровича та його доньку Марусю і змушує їх стати сексотами. Маруся йде за порадою до свого дядька Сергія Петровича Іваненка, який живе разом зі своїм сином Івасиком.]
      Маруся пройшла до фотелю, побачила Івасика, який не рухався, і запитально-тривожно подивилась на дядька.
      - Ваня - не хворий? - тихо спитала вона.
      - Ні, ні, ні! То він так, трошки втомився після гімнастики в школі та оце трошки задрімав. Це нічого, нічого...
      - О, в такому разі я не знаю... - нерішуче і ще тихіше промовила Маруся. - Я хотіла з тобою, дядю, поговорити про одну... важливу річ. Але коли Ваня спить, то... я боюсь, що ми його розбудимо. І крім того, я хотіла говорити з тобою зовсім наодинці.
      - Так чого, так чого ж! - швиденько й охоче заговорив Сергій Петрович. - Ми можемо поговорити й наодинці






COMY.ru - Мобильные телекоммуникации | Купить весы в Украине vis.ua | Электронные замки в интернет-магазине PlastMarket. Доставка по Украине, гарантия.
bigmir)net TOP 100          SERVER UA - Выделенные сервера
Сторінку згенеровано за 0.027252 сек.