Волинь

Самчук Улас

ЧАСТИНА ПЕРША


Куди тече та річка


ВЕЛИКИЙ ПОХІД


Батько корчує пні за лісом на вирубі — гейби не заважали на тому шматку такого дорогого поля. На новині добре просо вродить, а там і пшениця, та прокляте оте коріння. Не зореш його, не заскородиш. Корчувати його не так легко, але хіба батькові першина? П'ять отаких десятин своїми власними руками вичистив, а самі, либонь, здорові знаєте, що то за ліс ще перед парою років стояв на цьому гарному місці. Що то були за сосни, та дуби, та липи... А хіба тільки тут?! А отам в Осовці! А на чеських полях! А на панських! А на Тимошівщині... Рве, було, та рве, як буревій, а все, "щоб просо вродило, а після пшениця".

А "вона", тобто мати, пішла до млина. Ось уже третій тиждень валяється там та гелетка1 жита і ніяк його не змолоти. Не диво, коли б хоч млин далеко, а то ж під боком. Та що порадиш? Завізно. Хліба, мовляв, зародило, то кожний силоміць на зламання карку до млина преться, так ніби не хватить йому води.

Василь корови пасе і вже "на цілий день", бо дні, як не кажіть, укоротшали, а паша на тих Валах не дуже то вилягає. Не попасеш довше худобину — не питай з неї й молока.

Володько й Хведот? Ті лобурі! Їм що... Для них все ще готове прийде до рота. З них ще, як з кози шерсті чи з козла молока. Куди його ще попхнеш, коли першому щойно від м'ясниць піде сьомий, а другому аж після другої Пречистої четвертий. Сиди на печі та носом підшморгуй.

Але хіба та дітвора всидить вам дома. Поки вештається отут десь близько мати, доти й вони тут — майже, як ті курчата біля квочки, жебонять. Але варто матері бодай на хвильку відвинутися, чи то на річку сорочку виколотити, чи то до млина, чи на ярмарок, як і дітиська обоє одразу кудись котяться і хто знає куди. Страхота — ота річка поблизу... Та Володько, Богу дякувати, лобур з головою видався, берегтися воно, хоч мале і зацяпане, потрапить, але одного разу мало-мало до нещастя-страхіття не дійшло.

Хлопчисько ото завше діло з огнем має. Ледь, бува, розвидниться, а воно вам вже рахається (і де його та охота береться) і, чи лемензнуло2 що, а чи й так — бере отого меншого і волоче його за собою бозна-куди. Завше до того лісу тягнуться — ліс для них, що бур'ян для курчат. Полізуть ген отуди в соснину на Мартинове або до Таксарової контори і там цілий Божий день без їдла і без сідла3 пропадають... "Ми, мамо, огонь кладемо, назбилаєм тлуску, калтопель у побелезника накладемо, спецемо і їмо". Це все вам отой Хведотисько шепелявить, бо Володько... Той би такого "накладемо" від батька дістав, що вдруге йому не захотілося б... Той вам прийде ввечері по вуха обмурзаний і ані пари з уст. Мовчить, і тільки оченята сині-пресині та ще кирпатий носик... А оченята розумні, та полохливі, та такі вам глибокі — в кого воно таке вдалося, Господоньку, подай сили та хороші, Мати Пречиста, щоб здорове росло — люди будуть...

Так ото посунуться, як сказано, в той їх ліс, печуть там ті свої "калтоплі", гурма побережникової дітвори до них прилучиться — сухе листя, вогні, дим, а репетують, що тобі безума...

Отако раз заманулось бахурові наложити огню ще й над річкою. Задумано — зроблено. Бере, чуєте, головешку з огнем і сунеться з нею до самої клуні. Ні батька, ні матері на подвір'ї якраз не було, а йому, чуєте, заманулося взяти з клуні пшеничної соломи на розпал. Один Бог, видно, схоронив від нещастя — Боже, Боже, таке страхіття лихе!

А Хведотисько (штанята йому все спадають на п'яти, бруднізна сорочка ворочком із заднього прорізу вилазить) і собі за ним тягнеться, та носом підшморгує, та щохвилини терпеливо сопляка рукавом по губах розмазує, від чого край рукава ніби шкірою облямовано. Володько каже йому зі стіжка соломи насмикати і то стільки, що той ледве-ледве руками сягне, а живіт так вип'явся, що кордупель мало назад не повалиться.

Так і до річки дотьомбали. Багаття раз-два і готове. Поклав на землі головешку, соломи, сухого верболозу, кілька разів дмухнув, ковтнув дещо гіркого диму, дещо сльозу пустив, і сухий верболіз із соломою, як стій, спалахнув і затріщав весело.

А пора ж осіння, вітер студить низом і до всього гостро торкається, сонце, червоне та велике, поволі за млин ховається, верби листя своє, рудим підбарвлене, гейби кури пір'я весною, стрясають із себе до землі, до річки і де попало. Дітиськам ноги мерзнуть, а вони їх сунуть в огонь, ніби кусні коріння, та все по кущах лазять, та трусок сухий нипають. А Володько все Хведота діймає та хвилі йому не дає, що той, мовляв, не вміє збирати. Хлопчиськові, мовляв, ось вже четвертий, а принесе одну ломачку і чваниться. Дурний, дурний! Другим разом не візьме його із собою огонь класти.

Хведот зовсім-зовсім такою погрозою розторощений, зі шкури вилазить. Не винен же він, що те прокляте ломаччя йому не дається, що штани його такі зрадливі, що в корчах ворком сорочки за якийсь сторчак зачепився, полетів коміть головою, носа до крові розчовп та ще й сорочку розпанахав. Дадуть тобі мама сорочку, бринить у його вухах, а сльози самі від себе спливають на очі, а кров, змішана із сопляком, сочиться й сочиться, так, що тут ні язик, ні рукав не поможе більше.

Володько ж надто крутий і не знає милосердя, допікає до живого... І знає чому. Хто то за все відповідь дасть? Він — "до всього приводець". Той тобі сорочку роздере, носа розквасить, у грязюку всунеться, все "сам зробить", а ти Богу духа винний, іди та вислухуй за нього, та діставай ляпаси, та вибріхуйся. Гірко, гірко... І образливо... І несправедливо... От хоч би ті "ручиська та ножиська", що на них "хоч гречку сій". Спробуй обмий таке — "Господоньку, Господоньку! Коли б ти мені хоч одну дівчину було послав, а то все оті бахурі". І чого ті мама нарікають? Просив же він, щоб купили йому чоботи, щоб не був вічно босий? Просив. Не послухали — чого нарікають? І Володько дивиться на ті свої "ножиська", супить брови.

— Хведоте! Не тич ніг до огню! Попечеш, а мама скажуть, що то я навмисне тобі попік! — падає враз голосне і суворе.

Хведот здригається, шморгає голосно носом і слухняно задочком відсувається від огню. Потім глянув боязко спідлоба на "Воводька", що той далі зробить... Але той уже, видно, "такою дурепою" не цікавиться більше. Щось, видно, інше сплило йому на думку. Ось він устав, підійшов до краю берега і вдивляється чогось до води в річці, що тече поволі та ліниво, місцями робить закрути, місцями вирує і щось потиху, здається, сама з собою говорить. Ї Володько, здається, також з нею розмовляє... Он пливе гурток іржавого вербового листя. Володько проводить його поглядом і, здається, питає: куди ви пливете? Ті мовчать, пливуть далі, Володько проводить їх так далеко, доки сягає його зір і вже щось інше бачить. Он якась ломачка —пливе,кусник свіжої тріски... І ломачка, і тріска, мов кораблі, пропливли перед зором здовж і зникли. Усе пливе і все зникає. Плюнув до води, і та маленька цятка його слини також попливла і також зникла. А коли б він отак кинув свою шапку? Чи попливла б? Ммм! Шапку! Дали б йому тато шапку. Не дурний він таке робити.

Але ж куди насправді все то пливе? Та вода? Та ціла річка? Володько стоїть, руки заложені за спину, очі вперті в прозору, жовтаву воду, на обличчі задума. І враз приходить ще одна думка: а що, коли б отак. піти за водою? Отак усе лугом та лугом... І куди б зайшов? Це ось довкола "наша Лебедщина", а там далі, за тими кущами вільшини, як літом сходить сонце, невеличке село Лебеді. А що там далі? Тато кажуть: річка тече до моря. Іти отак просто-просто і там... море. Аж страшно. Таке велике, велике, ні кінця, ні краю, сама вода і вода... І глибоке, глибоке! Володькові очі все ширшають і ширшають, на щоках з'явились рум'янці. Щось дуже сильне тягне його туди. Так хотілося б, так дуже хотілося б... Бачити. Чути. Знати.

Але ж ні. Там ще не море. Там лише став великий, та стависько, та очерети. Тож Володько добре пам'ятає, як-то одного разу старий Лук'янчук з Лебедів розговорився було та почав казати: "Ото коли я ще малим був, як оцей ваш,— і показав на Володька... (Хіба я такий малий?) — Батько мій покійник не то, щоб рибачили... Ні. Але, бувало, з покійним Юзьком Ставицьким візьмуть сака і підуть отак під вечір здовж річкою. Далеко щоб там йшли — боронь Боже! Ось дійдуть лише до Климової сіножаті,— там вир, батько сака держить, а Юзько бовтом рибу наганяє, і поки отак люльку викуриш, у саку, аби — Боже поможи,— витягнув".

— На ставу,— каже,— нашому колись лебеді кублились, а тому і село так звуть. Вийдеш, було, ранком, а вони з-під туману випливають. Ех! — І в тому "ех" Володько щось таке вичував, що аж здригався.

— Минулося,— казав старий.— І куди воно все то ділося? Ну, скажемо, риби, чи рака, чи лебедя не стало. Звісно. Люду-сарани намножилось. Виловили, вистріляли... Але ж де ділася річка? Очерети? Стависько? Верболози? Тож, бувало, як оком глянеш — гонів на тридцять здовж пуща сама, та стави, як скло, та очерети, як ліс... А птахів-бугаїв, а качок... А все то реве, рокоче, свище...

Лук'янчук при цьому спльовував, курив свою люльку, морщив пожовкле, мов у цигана, чоло, а Володько не пропускав ні одної рисочки його лиця, ні одного слова, ні одного відтінку його розважливого і спокійного голосу.

Володько робить кілька кроків далі. Там три верби, ніби три горбаті верблюди, з обох берегів одна до одної нахилилися і то так, що, здається, вони обнятись хочуть. Дерманські та лебедські пастушки за це місце не раз люті бої зводили, це ж бо живий перелаз. Одна з верб своїм черевом зовсім через воду лягла, перетяла течію, створила вир. Вода, щоб текти далі, мусить кришечку здуситись, відбитись убік, управо, закрутитись там і, вилізши з закруту, тікати, ніби з переляку, далі.

А скільки там листя та сміття всілякого, та піни, що нагадує велику стару мухомору. Володько закачує штанята, бо як його втриматись, щоб не полізти на ту вербу. Хведот, побачивши таке, кидає огонь і, забувши, що має гніватись, підходить і собі до верби, а на обличчі сама беззастережна зацікавленість. Володько ж втілена повага... Зійшов на обчовганий стовбур верби ("і як він, халєла, не боїться"), присів навшпиньки і дивиться мовчки у вируючу воду. Дивиться довго і вперто, і мовчить, і мовчить, і надутий такий. І як то воно так? І чому то тепер немає "того риби та рака"? — думає він поважно. А може, дещо ще й тепер лишилося. Напевно ще щось є. Он там щось мигнуло. То в'юни та линьки... вони такі меткі та слизькі, що їх ніяк у руці не втримаєш. Виховзне і плиг у воду. А там ще і рак он зовсім ліньки, ніби дід Рачинець, що має вісімдесят років, повзе... Тут Володько на хвилинку переносить свою згадку на діда Рачинця з Дерманя, що, бувало, у них ночував та на цілу хату смородив своєю люлькою з довгим, брудним чубуком. Але це не довго триває. Його цікавить, чому це дійсно немає тих лебедів, і де ж вони ділися? І чого зміліла річка? І де ті очерети та стависька, та верболози з бугаями, і що це за бугаї такі? Володько вичуває, що нот йому в колінах терпнуть, але вставати ніяк не має сили. Усе тягне і тягне та вода... Хочеться надивитися, бо хто знає, чи не втече вона одного разу зовсім у безвість.

— Хведоте,— не відриваючи зору від води, нагло каже Володько.

Хведот здригається, не чекав такого, шморгнув голосно носом і перелякано відповідає:

-Сцо?

— Знаєш ти що?

— Не знаю, ні...

— А забожись, що не будеш більше плакати, то скажу.

— А ти не сказис мамі, як бозитимусь?

— От дурний. Щоб я ще й мамі казав... Божись!

— Їй-бо, не буду.

— Що ти не будеш?

— Не буду плакати.

Володько глянув на Хведота з виразом — "чи можна ще твоїй божбі няти віри", бо вигляд того рішуче мало викликає довір'я. На щоках позасихали патьоки сліз, носеня брудно-червоне, очі перелякані. Та все-таки Володько звівся, надто кортіло йому сповнити свій задум, і промовив:

— Знаєш що, Хведоте? Давай підемо отак... Знаєш? Отак туди... До Лебедів. Як тече річка. Добре? — і вказав рукою напрямок.

— Добре,— згодився одразу Хведот, шморгнув веселіше носом і підбадьорився. Він ще не забув, що "другим разом не візьму тебе огонь класти".

— Ми,— пояснює Володько,— побачимо, куди тече та річка. У Лебедях став великий-великий, а на ставу лебеді плавають. Гммм! Ти ще не знаєш, що це таке.

— Не знаю,— щиросердечно признається Хведот...

— Такі, як гуси. Знаєш?

— Мгу,— шморгнув той носом.

— Ну, то ходім.

З місця рушають і йдуть. Володько веде Хведота за руку. Йдуть просто здовж річки, і що їм до того, що сонце ось зовсім ховається, що потягнуло дошкульним вітром з полів від Михалкового хутора, що темінь покрила ліс по тамтому боці долини. Перед ними виразна мета, і досягти її вони будь-що-будь мусять.

І воно було б ще несугірше, коли б річка не робила отих осоружних закрутів, бо саме на тих закутках буває найцікавіше зупинитися, поглянути у воду, поміркувати, що і як. Тут також завжди кущі вільшини чи верболозу ростуть, а в кущах трапляються ожини. Часом якийсь птах звідти випурхне і цікаво глянути, чи не має він там, бува, свого гнізда. А вода на закрутах бурлить, та вирує, та на всі боки ліниво повертається і все то так дуже цікаво.

Але час також біжить і треба йти далі. і мандрівці йдуть. І коли відійшли так далеко, що їх хата зникла з овиду, їм почало робитись ніяково. До всього почало виразно сутеніти.

А ставу з лебедями все нема та й нема. Володько, розуміється, першим збагнув становище, хоча він ще мовчить. Хведот натомість нічого не помічає, він весь сповнений вірою, і тому він почуває себе зовсім бадьоро. Володько ж вже тихцем подумує, чи не краще б воно повернутися, бо тут вже, як звичайно, прочуханом запахло.

І він зупинився... і дивиться перед собою... і міркує. На Хведота також находить непевність, він здивовано дивиться на Володька, хоча не сміє щось питати. Не його діло втручатися до таких важливих справ.

І враз рішення запало. Володько круто міняє свій намір. Не питаючи Хведота, він повертає назад, але іншою дорогою, навпростець, через болото, до польової стежки. Хведот не розуміє, що з тим діється, але що тут багато розважати — іти так іти. І спочатку йшлося гаразд, під ногами твердий грунт, але згодом той грунт стає м'якшим і м'якшим, аж нарешті дійшли до такого, що ні сюди ні туди. Ноги по самі коліна грузнуть в драглину, з-під них чвиркає брудна, іржава, шипуча рідина. Стрибають з купини на купину, Хведот грузне, падає, й незабаром його скромна постать перетворилася у найсумніше видовище. Ні обличчя, ні очей — суцільна руда пляма.

Але він все-таки йде, довго тримається, хоча плач висить йому на устах, на носі, на очах. Пам'ятає свою присягу, і, може б, воно обійшлося все гаразд, та в одному місці хлопчисько раптом спотикається і летить у багно сливе з головою. Він мало не тоне. Володько кинувся його рятувати, але не має досить сили. І тут вже Хведот не втримався і заревів на ціле горло.

От тобі й на. От і повір іншим разом, коли хтось божиться. Ну й що його тепер робити? І як його з'явитися на очі матері, а ще гірше — батька? Знов те "він до всього приводець" задзвеніло в ухах...

— Цить! Чуєш? Цить, кажу тобі. Хведот реве.

— Цить! — розпачливо кричить Володько. Хведот реве.

— Ах, ти! Ти ж забожився! Дадуть тобі мама. Я скажу, що ти... божився,— це останнє вирвалось з Володька через плач.

Хведот миттю перестав ревіти; йому тяжко, йому холодно, він увесь дрижить, але він уже мовчить. Боже, що може бути страшнішим, ніж коли він присунеться до хати в такому вигляді, а до всього з такими страшними злочинами. Тож божиться у них найсуворіше заборонено, і це Хведот дуже добре знає.

Володько вдоволений зі своєї витівки, він би й так ніколи не сказав мамі, бо ж на кому все то скоїться, але добре, що той повірив. Сяк-так ідуть далі і ось вилізли на сухе... І лише тут Володько зрозумів і збагнув справжнє значення свого підприємства. З них обох стікали брудні патьоки, тяжкий, непрошений жаль огорнув хороброго мандрівця, і він сам не видержав... Заревів на цілу губу — боляче і ображено. Він же тут зовсім-зовсім не винен, все так само сталося... Хведот негайно піддержав йому товариство, і дружний плач рознісся в темряві понад лугом і полями.

Пізно, зовсім пізно, голодні й холодні присунулись вони до своєї хати. Хведот уже не плакав, хлипав лише сам Володько. Він зовсім виразно вичував на своєму задку дотики батькової попруги, і це порядно його бентежило.

Але коли увійшли до хати, там було темно і безлюдно. Значить, нікого нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго тут роздумувати негаразд. Швидко з місця, не миючись і не витираючись, подерли обидва (Володько ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнішу захисницю всіх покривджених дітей — їх найнедоступнішу фортецю — піч. Сиділи там під лежаком на гарячому черені і лише зрідка несміливо підшморгували носами. Володькові все ще текли по щоках рясні, солоні сльози, а він, щоб не робити зайвих рухів і шуму, підлизував їх язиком.

Сиділи отак із чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увійшов і батько.

— Боже, Боже! І де ті дітиська ото полізли! Тошненько мені та нудненько мені! Ото залізли, може, в багно,— матінко Божа, хорони! — тошніла мати. А батько мовчав. Засвітили лампочку. Мати не вгавала і квоктала далі: — То вже так далі не може бути... І чому ти того лобуза, отого старшого (знов старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку пору і не було дітей дома?

Батько ні пари з уст. Тяжко сів біля столу, закинувши наперед настільника, щоб бруднізними рукавами не замазати його. Виразу його обличчя при такому мізерному освітленні побачити годі, але ота тверда мовчанка і таке ж уперте лебедіння матері вимовно казали про все, що твориться в тих мужицьких душах.

— І чого ти мовчиш, як пень? — чіпляється мати.— Хоч би пішов куди, хоч би робив що... Я он оббігала всенький ліс аж до лебедського порубу... На лузі була, у млині... Ніде їх немає... От, горе моє, горе!

Батько сплюнув.

— Тo,— каже він,— вилазить наверх твоя наука. Я що... Хіба я знаю, що маю з ними робити... Коли ти вчиш дітей непослуху — то й маєш...

— Вчиш, вчиш... Не допікай мені тим вчиш... Хто його в повітря лихе вчить.

— Ага! А як візьмеш попругу, щоб протягнути котрого ("Ого! Добре вам протягнути",— думає Володько) через-пліч, то галасу на цілу околицю наробиш. Тепер маєш... Як десь усунуться в річку — будеш бачити.

Та все-таки батько звівся і, сказавши, що "чортова спина болить", наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зібрався кудись іти.

Володько довго та хоробро змагався зі спазмами плачу, що тиснулись у горлі. Довго стискав свої тремтячі уста і ціпив зуби, щоб не подати голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав і заревів від переповненого і щирого серця. За ним поспішив і Хведот. Дружний, на два голоси, концерт по вінця виповнив хату.

На щастя, на цьому й скінчилося. Василя ще не було дома, а батько, видно, так був наморений, що йому не тільки свої, а й циганські діти не на умі. Він, видно, зрадів, що не треба буде йти їх шукати, а все-таки, раз узявся за клямку, не випадало вертатися.

— Треба ще до хліва заглянути,— сказав він, хоч перед хвилиною там якраз був.

А мати, звісно, мати. Лемент підняла, стягнула обох з печі і, патраючи їх, ніби курчат зарізаних, додавала найдивовижніші прислів'я, стягала з них "оте дрянтисько", мила оті "ручиська та ножиська", а далі суворо-пресуворо наказала, що "якщо мені не будете їсти, то я вас тутеньки розтрясу, і зараз мені спати марш".

Обидва зробили оте "спати марш". Зробили не гаючись, поки не вернувся батько. Краще хутчій з очей, поки лихо дрімає. Але спати Володько одразу не міг. Стільки того за день пережито, стільки перебачено й передумано. Велике й нерозгадане питання, куди, власне, тече та їх річка, так і залишилось нерозгаданим. А коли заснув, воно далі ввижалось йому уві сні. Снились йому кручі, вири, раки, лебеді і багато всячини. Ні, не міг спокійно спати. Щось його хвилювало, інколи щось говорив, когось доганяв. Глибокі і уривні зітхання виривалися з його груденят. Ляк, бажання і багато хвилюючого проймало сплячого Володька... Мати, лягаючи, глянула на дітей.

— Оті смаркачі,— сказала вона, обох перехрестила і теплою "дрантиною" прикрила їх чорні, порепані з порознепіреними пальченятами "ножиська". Увійшов батько, мовчки щось там з'їв, переказав "Отченаш", мовчки роздягнувся, ліг на тверде своє логовисько і дуже хутко заснув кам'яним сном.


Другого дня — неділя. Погода лагідна, м'яка. Рано батько вибрався до церкви. Мати з Володьком підуть уже на "вечірню" до монастиря, бо хто зварить обід? А церква не близько, верстов п'ять, у сусідньому селі Дермані.

Василь ночував у млині, не виспався, прийшов десь над ранком і ще спав, а опісля мав вигнати худобу...

Батько дав коням обрік, напоїв, заклав їм за драбину сухого, молодого очерету, підстелив, а опісля до церкви одягався. Мився він уважно. Тверді, мозолясті долоні обмивав водою без мила, та толку з того мало. Не відмиєш же мозолів. Опісля гуньку нову одягнув, щільно підперезав її своєю попругою, взяв нового кашкета, який "от служить уже п'ятий рік", що він при кожній нагоді всім пригадував, бо з доброго, мовляв, сукна. Шурнув по ньому разів пару твердою щіткою, якою Василь глянцував не раз також свої "халяви-бутилки", й урочисто відійшов до церкви.

Мати варить обід. Володькові зовсім нічого робити, і він ламає голову, що б тут йому розпочати. Він якось виманив на двір Хведота, і перше, що вони видумали, це почали крутити кирата молотарки. Особливо захопився тим Хведот, якому геть губилися штанята, одначе це не відбирає йому охоти, і він невгамовно бігає навколо по манежу за дишлем. На це якось нарвалась мати, ну і, звичайно, Володько дістав кілька пляцунів. І так воно завше. Увесь ранок зіпсутий. Учора очікував прочухана — не дістав. А тутка от неждано й негадане. Поплакав бідачисько, поплакав, звернув чомусь усю вину на Богу душу винного Хведота, заявив, що "з таким ніколи більше не буде гратися", покинув його, а сам поліз на горище хати під стріху. Для нього це місце схоронища і таємничих думок. Тут стільки всього цікавого. Особливо приваблює його велика матерня скриня. От би заглянути туди. Там, мабуть, всякої всячини. Тому-то мама й ве пускають до неї нікого. Он яка здоровенна іржава, кругла, як кулак, висить колодка. Дудки таку відімкнеш.

Почуваючи себе невинно ображеним, він починає мріяти, і то так, щоб усе те стверджувало його невинність. Він, наприклад, часто мріє, в що потім зовсім вірить, що одного разу "щось таке само зробиться", а мати візьмуть та й усе звернуть на нього і за це його кріпко намоченим путом виб'ють "через плечі". Від цього Володько починає кашляти, харкати кров'ю, хиріти, "так що хоче вмерти". Мати знають, що то вони причиною його смерті, а тому дуже, ним турбуються, годують його... "Ні, мамо,— каже він.— То не я зробив. То само зробилося..." Але далі він не може більше терпіти, щоб його за все бито, і він воліє краще вмерти. Вмер же Пилип. Умер і Петро. Хай і він умре. А тому він гордо відвертає лице і не приймає того, що дають йому мати, "навіть булки з солодким молоком, і навіть цукорків, і нового купленого кашкета зо звіздою".

А може, ні. Може, він краще не вмре. Ага. Пригадав. Як дуже хочеться йому побачити на свому житті царевого сина, що, кажуть, є однолітком з Володьком. І навіть, здається, як міркують мати, родився в той сам день.

Володько усміхається. Йому ніяково про це згадувати, бо позаторік одного разу, будучи у Дермані в церкві, він бачив драгуна і думав, що то сам цар. Це смішно, розуміється. Але тоді "він іще був малий". Тепер уже його таким царем не обдуриш. Однак все-таки не пошкодило б зустрінути царевого сина. Дійсно. От, наприклад, кажуть тато, що по наших полях мають москалі маневри робити. Розуміється, де москалі, там і цар. А при цареві мусить бути і син його.

Міркує просто і звичайно. Він собі бавиться. Робить з ломачок будинок, кидає кашкет, щоб опісля ціляти в нього "палюгою" — шкандибає, значить... Аж тут раптом над ним хтось:

— Добрий день, Володьку!

Оглядається — царів син. Одяг у нього ясний. Блищить усе. Гудзики у два рядки. Такий чисто, як на календарі намальований. Щоки червоні, очі веселі, носик он як, ніби й не носик. Чистий, не замурзаний, не те що у Володька.

— Дай, Боже, здоровля! — відповідає Володько.

— Ти є Володько, Матвіїв? Правда?

— Еге!

— Ти,— каже царів син,— мені подобався. Візьму я от тебе до себе у палати. У мене місто більше, ніж Остріг. Був ти коли в місті?

— Еге. Був. У Мизочі. З мамою до олійні їздили.

— А хочеш ти зо мною?

— Ще б ні! —! Володько, розуміється, все геть-чисто розкаже. І як його завше переслідують, і як його сьогодні мама вибили за те лише, що він "нічого не робив, тільки Хведот крутив кирата".

Той розуміє його. Дає йому багато, багато грошей, купує йому нові штани, кашкета з околушками та звіздою, чобітки ті довгождані, вимріяні роками чобітки та ще й з лакерованими халявами, як у Харитонового Ілька, або іще кращі.

І тоді Володько прийде додому. Виложить на стіл цілу купу грошей і скаже: "Ось, хоча мене всі не любили, били і сварили, але візьміть собі оце все". Скаже це, а сам: "будьте здорові" — і піде собі назавше з дому. Ах, як тоді "вони" шкодуватимуть усі, що його не знали, що він усе хотів лише добре робити, а його за те завше лиш били та били... Розважає, що то він кому купить. Батькові добрі чоботи — витяжки на три карбованці. Мамі м'які, теплі на зиму виступці, щоб ноги їм не приходилось на печі гріти... Але в той час чує різкий, розбитий голос:

— А де тебе нечиста сила носить! Володьку, Володьку! А йди-но, чмано замурзана, обідати!

Мати. Знов мати. Всі мрії, ніби тінь, злиняли і розвіялись. Крути не верти, а треба злазити з горища, перед грізні очі батька, бо мати... Де там. "Вони не втримаються, щоб усього не розказати татові".

Обтер вогкі очі кулачком, і хоча кликали якусь чману, одначе він знає, що протестувати тут дарма. Устав і поліз по драбині униз.

Одначе мати нічого про Володькові вибрики не згадувала. Балачка велася навколо нових чуток, що кодують між людьми. Кажуть, нібито "німецький цар хоче воювати на руського, бо руський цар не хоче дати німецькому хліба". Дивно воно.

Володька це непокоїть: "Як то так? Один цар воює другого. Такі багаті. Всього мають досить. Буцімто й направду німецький цар не має хліба. Щось це не дуже так". Зрештою, "хай прийде він до кого-небудь та купить собі хліба". Навіть хоч би й "до нашого тата". Наш тато мають усього п'ять десятин і ще мусять їх корчувати, а й то у них є хліб. А у німецького царя ціле царство.

Між батьками з цього приводу почалась розмова, і вони, Богу дякувати, забули про "Володькові вибрики".


ДЕНЬ БОЖИЙ


Хутір Матвія розлігся попід пригірком, укритим сосновим і мішаним лісом, проти сонця, над берегом невеличкої річки Лебедівки. Джерело річки у Дермані, звідки три роки тому вибрався Матвій з родиною на п'ять десятин, що їх купив у лебедського пана, почав тут господарство. Воно-то замало... п'ять десятин, бо до того більш як половина з них ще з пнями, а з чверть під лісом, що належить острозькому жидові Таксарові. Та що вдієш? За свою працю, по часі, можна ще дещо прикупити, щоб на кожного бахура хоч по дві десятини припало, коли Бог не дастьїм більше дітей.

Купити то воно легко сказати, але купля та не з маком дається. От хоч би й ці п'ять десятин. Він же женився ще у дев'ятнадцять літ. Дитячі й парубочі літа проробив у дворі, то на чехах, а опісля гірка, гірка праця вже дома у гурті, жонатим, при батькові й братах, бо залишив йому батько у спадщину всього три чверті десятини.

Аж на старості літ, як сивий волос показався, як злисіла голова, як ціла його здоровезна колись постать почала хилитися додолу, вдалося якось зігнати отих п'ять десятинок.

Оженений уже вдруге. Перша жінка померла нагло і залишила двоє діток — Катерину і Василя. Та вже й від другої має також двоє: Володька і Хведота. Найстарша донька Катерина від смерті матері живе на хуторі у діда, а Василь пасе худобу.

Зросту Матвій великого... Постать його потужна, міцно збудована, "яких сьогодні вже немає". Робота в його руках горить. Ступить — земля гнеться. Ударить кулаком— довбні не треба. Дуб дубом мужик. Тому й начиння мусить він для себе робити по силі і по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира, чи плуг — все надійне, не яка тобі тендита. Його маленька і сухенька Настя в години сварки обдаровує його такими назвами, як дуб, ведмедисько, слонисько. І все це, як нікому, личить, але Матвій все те зовсім легковажить. Йому це не дошкуляє.

Але де вже тепер та сила дівається? Меншає її та щорік убуває. Висихає якось. Багато її випили то трачка4, то косіння, то корчунок пнів чи залізний півпудовий лом, з яким виважив на свому віку немало каміння у дерманських каменоломнях. Сивий волос завчасу поспішився. Лисина над чолом усе ширшає — розростається. Але все-таки "коли б Господь продовжив віку, то сили ще поки старчило б". А він що-небудь дітиськам припас. Десятинка-друга не зашкодила б, придалася б.

Тяжкий корчунок. Тяжко добувати той чорний кусень хлібиська. А хочеш петльованика мати, так уже добре лоба гостри. На новині то пшеничка, дай Боже, як росте. Вилягає. Але новини тієї мало, а до того корчунок живота рве та спину трощить. Скільки-то йому в житті трапунків трапилось. Крижі зірвав — пролежав з півроку. Зашивали, гоїли, але воно то вже не те. Трачкуючи, з риштовань злетів — руку ліву у плічку вивихнув. Не вдався завчасно до лікаря, запустив, а рука криво зросталася і так залишилась нижча від правої. Сутулуватим виглядає, а це дається відчувати тепер при трачці та й при інших тяжких працях. Не "дєйствує" вже вона як слід, та й годі. Наверху просто-таки не може різати. По-третє, скажений щенюк колись укусив, мало-мало в сказину не перекинулось, докторів ще тоді "таких спеціяльних" не було, так, хвалити Бога, дід один з Раковець знайшовся і зілляччям якимсь відпоїв. А то "ночами, бувало, сказ у голову йшов".

А яке то життя було колись. Що то тепер діти наші знають? Бувало, коли "ще в гурті були",— то всю свою роботу польову й домашню — і жаття, і косінку, й оранку — все це завше ночами робилося. А день по день у дворі чи у чехів повзаєш та тягнеш грабки чи пилку, а з тим і жили свої. Тепер ось наші бахурі і хліб, і до хліба — сала шматочок, вареника якого там, по неділях пшеничника... А бувало ж... Пилки борошна, бувало, в хаті не було. Як є кусник хліба, то й добре. Натер цибулею, огірок як трапиться — покомлав і тягай далі. Як той народ видержував — Господь святий знає.

Бувало, за турецької війни... Хм... (при цьому, як сидить, то обов'язково засовається на лаві, ногу на ногу заложить і голосно носом повітря втягає). А треба знати, що зими тоді не ті, що тепер, були. Як зима, то зима...

У сімдесят сьомім та восьмім роках. (Саме тоді ягнята пас, а зимою по злотому за день до машини в двір бігав). Хліба від м'ясниць бракувало. Турецькими кукурудзяниками харчувались, карбованець — пуд. Наїсися тим пудом, коли дванадцять ротів у родині, і то самі лежні. Одна мама покійничка, я та старший Єлисей заробляли. Решта пухли на печі та гризлись, як собаки. Довго шкребеться людина, поки трохи того... у люди вишкребеться.

Воно-то й тепер. От дай, Боже, трапиться яка десятина під бокомі Не купиш — гріх. Великий гріх вчиниш, бо ще рік-два і за землею посвищи. У Сибір підуть шукати, а дітвора росте. А як його купити? Корови збудешся, залишишся з ялівкою, дітиська цілий рік без молока, а це ж, звісно вже... Веприка позбудешся, знов-таки за свіжину в святки забудь, бо хоч воно й запас у бодні деякий і є, та все-таки того не вистачить надовго. Та нічого його не вдієш. Мус є мус.

Хіба що карі лошаки продати та якісь дешевші, старші шкапини купити? Отак, аби снопа з поля стягли та заволочили ріллю. Хоча, що то — господар без доброї коняки? А мабуть, таки прийдеться це зробити. Десятина поля напевно коло п'ять соток коштуватиме. О, то напевно. На це... Та хто його, зрештою, знає. Напевно, прийдеться й корівки, та ще й обидві, загнати. Може, карбованців сто п'ятнадцять-двадцять можна буде взяти. За годовану льоху, як ще не спаде ціна... ну, може, карбованців сорок, а й то ледве. Та від заміни коней яких двадцять рубликів перепаде. А пашня цього року, відомо. Змокло все, поросло. Куди воно. Більш над півсотню ніколи не можна рахувати. До цього, як докинеш тих тридцять рубликів, які чоловік копійку до копійки складав, дітям від губ відбирав, чобота ніколи людського на нозі не мав... Як зложити це все, ну то й, може, половинка потрібного набереться. Але ж це значить до сорочки стягнутись. А де другу половину вишпортаєш? Хм... Легко сказати: двісті п'ятдесят карбованців. А попробуй їх ниньки дістати. Чекати хіба до другого року? А дітиська тим часом пухніть. Ростіть, як поросята, да картоплі. А після від такої дитини праці вимагай, сили від нього чекай. А про яку там лахманину й не згадуй. Володько он вже світить коліняками, а треба б щось дитині справити. Принаймні як між люди вилізе. Хведот то сидітиме ще пару зим на печі. От уже інша сторія з Василем. Чей же до школи лазить; ніяково, щоб дитина темною залишилася, а тутка і школа. Бог відає, де. Попотьомбай-но щодня милю туди та милю назад. Прийдеться-таки ликами запасатись та постали плести. Мусить переходити вже ту зиму і в постолах. Що подієш? Що при такій дорожнечі? І чи вистачить для такого хлопця того чобота? Де там. Аби то ще воно обережно, обачно. А тож, де тільки льоду шматок, то й ковзне. По храпі, по мокрому, після не обшкрябає чобота, не висушить. Там шкорбне, там шпирхне, і чобіт горить. У мене он (і він гордо показував свої широконосі тяжкі, на військовий зразок, чоботиська) — у мене он третій рік чобіт, а ще дивись... Має він хоч одну лату? А там підметку підоб'ю, підлатаю і ще з рік виходить. Бувало, парубком ще був. Думаєте, бачив того чобота? Постоли. Як був який чобіт, хоронив його тільки до церкви по років п'ять одного. Тепер же... Ще рік не минув. Дивись. То закаблук відлітає, то зуби шкірить... Все на згубу, все на пропало.

Так розважає старий. Розважає, міркує та все головою покручує. Все воно, звідки не зайдеш, скрізь скупо.

Настя з Володьком пішли "до батьків", а звідти підуть на "вечірню" до монастиря. Матвій довго бавився з Хведотом, який дуже скидається на батька, "тільки такий крикун, як мати", а опісля лишив його самого в хаті, а сам пішов поле та садок оглянути.

Садок свій оглядає і рано, і ввечері, і завше, коли тільки має вільну хвилину. Знає його, як жид свою кишеню. Кожне деревце, кожний кущик, кожна врешті галузка йому знайомі. Все то його руки виплекали, все то виховали, все то обчистили, все то опорядили. Від світання до смеркання готовий він тут сидіти, але часу на те обмаль. Радо б і бджолу тут завів, та вона догляду потребує, а йому ніколи. Радіє десь глибоко в собі якоюсь особливою матвіївською радістю. Ніхто її не помічає, не помічав її, мабуть, і він сам, але радість та велика. Воно й радіти є чого.

Пригадати тільки, як то, будучи ще в гурті, зносив він з усіх усюдів дичечку до дичечки, шкілку зробив, тицяв їх там, заливав, оповивав — і от тепер полюбуйся. Пощепив сам (ото, він ще потребує там когось!), перевіз на хутір, із садівником монастирським порадився і посадив деревця по-людському. А сорти все які! Самі, можна сказати, найкращі: золоті, зелені та білі ренети. (Ці можуть довго лежати, гарно пахнуть і мають добрий збуток. Особливо зелені ренети). Опісля цеголки, цяківки червонобокі — солодкі, тарольки (ах, як пахнуть! А долежать часом до масляної). Виноградки. (Це не яблука, а щастя. Великі — півхунта кожне). Зорі, до-вгощепи. Це все сорти зимові. Літніх яблук Матвій не садив, бо "який з того толк"? Не продаси, а засушити не встигнеш. Отак сюди-туди, облетить, поб'ється, погниє... От ще райки з літніх, та й то ці вже більше осінні. Ці вже можна й продати. Папірівки добрі. Нічого сказати, але ніякого з них толку. Дві всього і має їх Матвій у своєму садку. Грушок; як то для себе — досить. Цукрівки, варшавки, попаді. Із зимових — хунтівки та бери. О, ці два сорти. Оце грушечки. За них можна часом грошики лупнути. Всього дерев понад сотню, вже от під овочами погнулись. "Своєї фрукти доволі вже, а це ж усього кілька років". Тут вже й шкілка при саді. Садок розростеться, і він засадить цілу підсонню десятину. Пригодиться колись.

Глянеш — око радіє. Все на місці. Все виплекане. Огорожа одна чого варта, найкращі лати у лебедському лісі вибирав, навколо вишнями обсадив. І затишно для саду, і корисно. Вишні вродять і продати навіть дещо можна буде.

Так то так. Але що то з тією дітворою буде? Четверо вже їх. А хто може заручити, що й ще одно не прибуде? Хоча Мавіеві й під п'ятдесят, та "баба" його сім літ молодша. Ну, по одній десятині кожному... Що то є? Починай, кожна дитино, спочатку ту каторгу, яку прожив твій батько.

Матвій зупиняється за садом і окидає зором Суміжну нивку лебедця Григорчука. Ходять поголоски, що він її продати хоче. Думка про неї вже не виходить з Матвієвої голови, хоча ціна її, мабуть, куслива... О, куслива. Рубельків круглих з п'ять сотень закотить. Але не купити її, це значить краще не жити. Де ж то видано. Під порогом, межа в межу. Поле вироблене, вигноєне, під сонцем.

І Матвій навіть пройшовся по тій, уже зябльованій нивці, розчавлюючи тяжким чоботом більші грудки, нібито те поле вже його. Порою навіть зупинявся, щоб підняти якусь дернюку і, витрусивши її із землі, викинути на межу. Земелька свіжа, пахуча. Бабине літо по скибах поснувалось.

І коли Матвій зійшов з Григорчукової нивки й уважно зайнявся підпорою одної гілляки на щепі, що занадто гнулася під тягою овочів, у той час його поздоровив здалека хрипливий баритон чоловічого голосу.

— Помайбі, дядьку Матвію!.. Матвій піднімає голову.

— Дай-бо здоров'я! — автоматично відповів Матвій і побачив на своїм полі Григорчука. Миттю шибнула у Матвія думка: "Ага. Приходить за поле балакати, а вдає, що тільки оглядати прийшов".

Григорчукові хотілося, щоб Матвій купив його поле з таких причин: по-перше, може йому ціною краще солити, ніж кому іншому, бо "це ж під порогом". По-друге, "краще мати діло з порядним господарем, бо гой і слова додержить, і грошей, хоч, може, готових і не має, то швидше роздобуде. Бо йому й у банку, й у жида, куди не кинеться, скорше, ніж другим дадуть".

Приходом Григорчука Матвій зрадів, але "при таких оказіях чоловік має степень свою знати та бути чуйним". Він сам було не раз збирався скочити до Григорчука, та не знав, як його краще того... А тут нагода сама допомагає.

Обидва зустрілись заклопотано, руку один одному подали і байдуже по-жидівськи потиснули та почали, як то, мовляв, з погоди... "аж випогодилось, а то ж таке лило", причому Матвій не забув заявити, що у нього "геть-чисто пшениця у копах замокла і поросла. Хоч бери та й на гній кидай. А це ж уся цьогорічна надія була. Скрутно цей рік прийдеться. О, скрутно".

— Що скрутно, то скрутно. Але якось то Бог дасть,— завертає назад Григорчук... — Воно те саме в цілій окрузі, куди не глянь. Шкоди ті сльоти "дівствітельно" наробили. Геть аж шапки в півколах позеленіли. У самого мене п'ятнадцять кіп, як золото, пшениці... ну просто, можна рахувати, зігнило. А дивно, чому отой Сидір отам свого вівса не забере? Чи то він хоче його вже заразом розкидати замість паренини, заорати та пшеницю сіяти?

— Хо-хо-хо!.. Мабуть.— Обидва коротко засміялись.

— Проходжу ото коло вашого саду і просто мене аж оскома бере... — починає Григорчук. (А це ж Матвієва слабка струна — садок. Ніби знає...) Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару років ви багач.

— По десять років мають оті... — похвалився Матвій.

— Дивна тут під садок земелька. Підсоння,— зауважив Григорчук.

— А як виробиш та погноїш, то росте нічого,— зм'якшував вартість земельки обережний Матвій.

— Пшеничка, знаєте, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повірите чи ні, а оця моя десятина (тут є ще кілька сажнів лишніх, отам те заглубисько коло Харитонового рівчака, але то не рахується), їй-бо, вона... ви ж самі бачили, двадцять кіп пшениці дала. А яке зерно. Змокло... Ото-то тільки...

— Та ви і гною туди вперли,— не здавався Матвій.

— Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглиці "польза". Я вам кажу, немає кращої, по-моєму, землі, як тут. Оця мастка глинковатка... Проти сонця. Це перва земля на пшеницю... Коли я був у москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовській це було губернії. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, відомо, кацапське оброблення. Вийде ото з тим гаком, отою западенною, як вони кажуть, сохою. Покопирсає... Тьфу! Стид — не робота. До того там оті суші. Страшні суші. А "почва", знаєте, не видержує суші. Твердіє, репає... Ото, знаєте, часом такі рівчаки порепають, що ой...

Це все оповідає Григорчук, коли обидва господарі ліньки, переступаючи ступ за ступом, ідуть до хати. Зайшли.

У хаті Хведот наробив тарараму. Повитягав усякої всячини на середину хати, понаставляв стільців, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвій і шевство знав. "Отак для своєї потреби"), наніс полін, дров і якусь, видно, фортецю будував.

Чоловіки сполохали його, і він, чимдужч, покинувши все — як стій, попер на піч і заліз у сам куток. А всі його причандали так і валяються серед хати.

— Отой шибеник... — каже Матвій, ховаючи все на своє місце,— Баба моя пішла до Дерманя, то ось, як бачите...

— А то, звісно, дітвора,— байдуже, сідаючи й оглядаючи скоріше стелю, ніж долівку, каже Григорчук.— Добру маєте хату... Но, пощо ви ото такі малі віконечка зробили?

— Ах, знаєте. Мене це завше непокоїть. Вікна дійсно замалі. Поласував ото, що пару карбованців дешевше обійдеться. Швагер мій на залізній дорозі служить, а коли я будувався, то воно відомо. Знаєте, як то кожна копійка дорога. А він одного разу каже: "Знаєте. Я маю готові, вирізані тахлі. Малі тільки". Подумав я, та й люди пораяли. Візьміть, кажуть. Що, що малі. І нічого не коштує, і в зимі при менших вікнах повітря у хаті не так стигне. Тепер ось каюсь... Є каяття, та нема вороття. Переробив би, але немає поки "средств" на це... На все потрібні "средства".

Спрягавши все, що було посеред хати, Матвій присів і, заложивши ногу на ногу, продовжує:

— До того думаю, що я тут довго не втримаюсь... Григорчук, що саме кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро і швидко кинув на Матвія оком...

— Не курите? — сказав зовсім не те, що хотів, бо ж знають усі, що Матвій ані не п'є, ані не курить...

— Ні, цього не вживаю... — і відмахнув рукою.

— Щасливий ви, Матвію, чоловік. Те куриво, то марнотратство. Пачка "коришків" отої от поганої "рибки" три копійки, а тут сюди-туди й нема.

Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з вареною губкою і закурив. Хведот дивиться з печі, заздрить та дивується. Він хотів би, щоб і йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.

— Так як то ото кажете? — ніби ненароком згадавши щось, питає Григорчук.— Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш...

— Що ж, знаєте, по тому садку, коли діти ростуть і потребують грунту. Що вони з тим садком почнуть? Землі ж, ви знаєте, все меншає і меншає у нашій околиці, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще п'ять років назад... Один ліс та ліс... А що тепер? Там он Мартин засів. А Трихонові сини, як підростуть, то де дінуться? Куди підуть? Сюди? Має ось тут, у мене під вікном, дві з половиною десятини і вже одного примостить. І вже матимемо сусіда. Ну, а скажіть? Де тої землі діти наших дітей візьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я є... Що, знаєте, по тім... Я думаю...

— Воно так-то так... — перебиває Григорчук.— Та що подіяти? От ми лебедці... Мусіли ж ми викупити панську землю.

— Та я нічого не кажу...

— Чекайте-но... Бо не хватає справді місця. На днях якось... Не пам'ятаю... Позавчора, чи то в четвер, вилічували ми з сусідом, Хвещиним Паньком, скільки у нашому селі є повних грунтів. І що ви думаєте? З сорока наших господарів щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вісім, сім, шість, п'ять... а найбільше по дві, по дві з половиною десятини... А не купиш, не матимеш. Купляй, поки купляється і що купляється. То-то,— і чвиркнув крізь зуби просто на долівку.

— Ех,— каже Матвій.— Вам трапилась дурничка — отой ліс та млин. Той один ліс виплатить весь маєток. А млин. Скільки платить вам Волько оренди?..

— Двісті на рік... Але хіба від нього видереш ті гроші разом? Отак тоді тицьне, тоді тицьне... І чорт тим грошам знає лік... Ще коли б то не був млин громадський. Волько під'юджує кращих господарів, щоб вони не впоминалися оренди, а решта, знаєте... Що їм на тому вигорить?.. Плюне та й піде...

— Но. З цим можна порадити. Я не йму віри, щоб один жидок водив за ніс цілу громаду. Ви тільки до нього візьміться. Двісті рублів щороку дасть громаді десятину поля.

Григорчук викурив цигарку, кинув її на долівку і, трохи підвівшись, розтоптав її чоботом. Після цього сплюнув.

— Думаєте? По правді сказати, нема сьогодні за двісті рублів десятини. Але не в тім біда. Двісті рублів завше пригодиться. Але оце Волько задумав перебудувати млин. Вставляє замість коліс турбіну і нові вальці. Поки що дамо йому спокій, а після таки візьмемось... Він то вже побалакує зо старостою про купівлю того млина. Видно, корисний він йому, хоч завше лементує, що нічого з нього не має. Я то, по правді признатися, нічого б не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому, як у нас, ладі почнеш. Громада, що череда овечок. Немає в ній пастуха, то, звісно, який вже там лад. Страшить мене тільки те, що Волько виманить той млин майже задурно, а друге, що грішми покористується лише дехто... Ну, от і подивіться... Моя дурна голова не раз міркує: чому б то, думаєш, та не могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода своя. Самі собі й за молоття платили б і став, і стависько, і гуску є де вигнати... Є й вальці, і питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним словом... Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на одного мельника та помічника вистачило б... І поправити при потребі можна було б... А то... Я вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року на сходці... Крику, гамору наробили, але хіба що-небудь вирішили? Де там. Кричали, дерли роти і розійшлись так на чорт-матері...

Григорчук із серцем сплюнув і засовався на лаві. Очі його загорілись, але рівновагу свою мужицьку і необхідну стриманість та діловитість розмови не тратив...

— Трудно, знаєте, сьогодні чесну людину знайти... — продовжує.— Дуже тяжко, хай йому частець. Волько, звичайно, пускає дим у вічі мужикам, і хто б то повірив, що отакий млин та не міг виробити тих двісті карбованців оренди? Але він, коли почне лементувати, та коли почне... і клянеться, і божиться... Ну, а мужик що? Плюне та й думає — чорт тебе бере, хай тебе нечиста сила слухає... і пішов собі додому. Ми викупили маєток — сто двадцять десятин, і всунули за нього двадцять чотири тисячі карбованців. Суму цю ми вичавили зо своїх власних животів та мозолів і животів наших дітей. Казали, за ліс виберемо. Млин он які "доходи" дасть... А тепер піди його, пошукай ті доходи. Так само і з лісом. За десять тисяч такий ліс продали... Та це ж треба... (Григорчук знов поліз до кишені за кисетом з "рибкою"). Я не знаю... Це треба найдурніших людей на світі. Але що ви зробите?.. Скільки то наші главарі попоїздили до острозьких Таксарів, щоб таки умудритись таку соснину, кажуть, двадцять п'ять тисяч дерев без дубини, отако за марно віддати... Тьху!.. і, помовчавши, ладить кресало з губкою та додає:

— Ну, Таксар то вижене грошиська. Що вижене, то вже вижене...

Саме увійшов Василь. Він щойно пригнав корови, поприв'язував їх до ясел ланцюгами і прийшов оце до хати. Григорчук поздоровив його як дорослого, "дайбоздоров'я", і подав навіть руку. Матвій при цій нагоді заявив, що це його найстарший і що він уже "у третю групу" ходить. Ось по тижневі і наука розпочнеться... Кепсько буде, та прийдеться обходитись. От худоба... Як його, не знаю... того...

— Ви маєте ще ту вигоду, що хоч є куди худобину вигнати,— сказав Григорчук.

— Воно то так. Особливо з весни та восени. В літі так само не дуже... Ні, ні... Тепер вже не дуже то, як бувало. Скрізь око дозорливе, і навіть на зрубах вже не так, як колись... Навесні та восени у верболозах та болотах... Але оце на днях мало-мало не трапилось нещастя. Корова загрузла в болоті і ледве витягли.

— То-то-то! Чув про це, чув! — підбадьоривсь Григорчук.— Оповідали наші лебедці...

— Ото-то! Ваші лебедці й витягнути її допомогли мені, дякувати їм. А коровисько чимала. Моє щастя, що можу хоч худобу плекати, а то б... Але що то воно за декілька літ буде? От питання. Подумайте тільки, що тут було ще недавно, ще першого року, як я сюди перебрався, при старому мельникові. Усе, як глянути, стависько... Хто захоче, їдь, коси, бери, паси худобу. А піди тепер... Я сам хочу вже взяти у мельника в оренду на п'ять літ оті верболози на клину коло калюжі. Думаю: викорчує чоловік, а п'ять літ сіно братиму. Воно-то сіно там спочатку абияке. Осока, лепеха та очерет, але по парі років, думаю, вибавиться... А для рогатої худоби це, хо-хо-хо, як піде в зимі...

— Василю! — звернувся Матвій до Василя. Звернувся, ніяково мнучись... — Принеси-но там дещо... Василь, видно, зрозумів, а Матвій продовжує:

— Ото, знаєте, добро було зо старим мельн

1 2 3 4 5 6 7