пала, а може, з горя покінчила з собою?
Виростала школа, церква, знову обрали його сеньйором братства, писав книгу проти уніатів, сивів і ждав розплати. Бо що кому до того, що з Гретою він не живе, кого переконає, що якби не Гізя, то в ту ніч, коли Бялоскурські били вікна в братському будинку, він знайшов би собі смерть, бо безнадія — страшне й темне почуття. Воно триває одну мить, але ж для смерті більше не потрібно; тоді, коли все, чим жив і в що вірив, разом пропадає — як тоді ніхто не подасть тобі руки, щоб провести по кладці над прірвою, канеш безслідно. А Гізя взяла за руку людську тінь, яка ще сьогодні вранці була сильним мужем, — чи то ждала цієї миті, чи любов їй підказала, що саме в цю хвилину вона йому потрібна, — і обережно провела над урвищем і на тому березі вдихнула в тінь своє кохання і дала тій людській тіні в сто крат більше сили й віри, ніж було досі... Хто це зрозуміє? А нині розплата підповзла?
Він пішов тоді за нею, бо нікуди йому було йти. Вона полишала за собою вузьку й тверду стежку, ту стежку міцно й туго витоптували її стрункі ноги, він ішов по ній, наче справді над проваллям, що зіяло з обох боків; не існували для нього ні люди, ні місто, тільки порожнеча глухо стугонів в грудях, а вона іноді оглядалася, її очі були сповнені не бажанням, не пристрастю, не хтивістю — тільки добром, і він відчував, як це добро вливалося в нього; він ставав важчим, дужчим і вже впевненіше ступав стежкою, втоптаною її ногами, — Гізин погляд кожного разу додавав йому рівноваги. Вони вийшли за місто, йшли попід схилами горбів, густо засаджених виноградом, місто вже було далеко позаду, минули розкиданий унизу панський фільварок на Знесінню, і заховав їх густий ліс.
"Я кохаю вас, пане Юрку, — сказала вона, йдучи поруч, не зупиняючись, не шукаючи його рук, і було йому від цього добре, хоч не знав, чому й за віщо любить його ця дівчина; Юрій дивився на неї і мовчав, тільки погладив її по довгому кучерявому волоссі й від дотику до нього заспокоївся зовсім. — Я — Гізя, — підвела вона на Юрка очі, наче злякавшись, що він не знає, з ким іде, — дочка Абрекової. Я змалку люблю вас, бо ви — для мене. Усе у вас — для мене, а ви того й. не знаєте..."
"Але чому?" — спитав він тихо.
І вона у відповідь думала вголос, йдучи поруч з Рогатинцем сивим буковим лісом:
"Я вперше побачила вас, Юрку, коли була ще підлітком. Ви ходили щодня Руською до братства, такий заглиблений у себе, поважний, мудрий... Нікого рівного вам у нашому великому місті не було, а я й не роздивлялась, усіх побачити не могла, та знала — нема... Ні в. кого не могло бути такого проникливого погляду сірих очей, а в них — доброта й розум; ваше чорне, мов крукове крило, волосся побила перша вкрадлива сивина, і нікому вона не могла так пасувати, як вам... Ви стояли на колінах у Трьохсвятительській каплиці перед іконостасом, і я бачила по вашому обличчі — молитва ваша була не такою, як у всіх. Якими словами і за кого ви молилися? Людськими, звичайними і — за мене, за бідну Гізю, доньку перекупки Абрекової, за маленьку Льонцю, за пияка Пися. П'яного Пися, який усе життя мовчить, мов безсловесна твар, бо ж бидлом він і є — німим, безправним; що може нещасний Письо сказати, що йому те слово допоможе, вино лише для нього розрада, як для вівці сіль... За мене ви молилися, за покоївку пані Лоренцовичевої, а в тієї пані на стінах образи світових малярів, у шафі — книги, в душі ж чорна темінь пожадливості й фальшивої віри в Ісуса... За мою дитину, яка не буде рости, як я, у темряві, бо ви дали нам, русинам, світло науки. Я чула вашу молитву, розуміла, і коли ви підіймалися з колін і йшли до виходу, я, не усвідомлюючи, що роблю, вставала і йшла за вами, а ви не бачили й не знали цього..."
"Чому ти вмовкла? — Юрко діткнувся долонею до Гізиного ліктя. Йому не похвала була потрібна, а ствердження своєї потрібності на світі: устами Гізі говорив той люд, якому він захотів дати зір і голос, а нині здалось йому, що цього зробити не зможе, — Говори, Гізю..."
"Ви не знали, а я любила вас, як люблять повітря, сонце, хліб, дощ, грозу — те, чого нічим не заміниш, не розлюбиш, не перелюбиш. Мені було страшно за вас: ось спіткнетеся, впадете на брук, баскі коні, запряжені в бричку, затратують вас; або з риштування впаде цегла, камінь, і вас уб'є, і я... і ми залишимось без вас, мов сироти... Боже, чого я тільки не придумувала, бо ще ж була підлітком, щоб відчути себе вашим захисником, вашою доброю долею... А роки йшли, і я почала розуміти, що інші лиха чигають на вас — не коні, не камінь, а злі люди, проти яких ви пішли, щоб заступитися за мене, беззахисну Гізю. Я хотіла, щоб ви покохали мене, бо без тії любові ви зникли б колись з мого світу і — я боялась — пропали б. Пропали б у той мент, коли моє добро перестало б слідкувати за вами, мов вірний пес. Я ж не для себе вас полюбила — для Абрекової, для Пися, для сотень таких, як вони, для Гізиної дитини, і тому носила зілля материнки за пазухою, а збирала її на вершечку Чортової скали — бачите, крізь ліс вона видніє, ми йдемо туди... Я зривала у вербну неділю пахучі жовті базьки ліщини, м'яла їх і замішувала в хліб, а потім той хліб відносила Мацькові в надії, що ви зайдете до корчми на обід чи на вечерю і з'їсте його. Шукала до сходу сонця чебрецю на сокільницьких лугах і купалася в його виварі, а в місячні ночі ходила до млина на Полтву і ставала одягнена під потоки... Ви мене і в обличчя не знали, а я все одно була щаслива своїм коханням. А нині побачила, що вам дуже важко і зважилась..."
"Дуже важко, Гізю..."
У лісі зсутеніло, хоч був ще день, а вони йшли під гору навмання, полишивши втоптані стежки; темно-зелений сутінок пах лопухами, рястом і торічним прілим листям. Гізя йшла попереду, постать її то ховалася поза буковими сірими стовбурами, то виринала, вона квапилася, і Юркові здавалося, що дівчина хоче втекти від нього; вона схожа була тепер на лісове видмо, він наздогнав її, схопив за руку, повернув до себе. її сумовите обличчя перший раз проясніло, але усмішка вмить згасла на устах і засвітилася добротою з очей, сказала:
"Ходімо ще трохи".
І коли на гребені гори, над верхів'ям сосон засірів величезний камінь з химерними головами, з-за якого прозирало призахідне небо, вона зупинилася, повернулася до Юрка обличчям і так стояла опустивши руки — застигла в чеканні. Він легко діткнувся губами до її білої довгої шиї і відчув, як тече по ніжно-синіх жилах її кров; легко, наче боявся, що видмо розпливеться, розтане в його руках, узяв долонями її за плечі, а вона ще раз сказала:
"Я кохаю вас. А більш нічого..."
"А чого іще треба, — вимовив Юрко, — чого іще треба?"
"Жити вам треба. Для мене... Для нас..."
"Я буду жити... Тепер буду".
Тихо захрустіло й подалося торішнє листя під лісовою травою, дівчина була легка, немов очеретина, і він поніс її, поніс і не дійшов до каменя. З його грудей добулося слово, дивне у своєму солодко-терпкому звучанні — його він вимовляв уже не раз, але досі не знав, що те слово має вагу, плоть, дихання і що не похіть, а сильне, мов смерть, почуття, назване тим словом, е тою великоюі радістю, яка дає життя.
"Цілуйте мене, Юрку, цілуйте, — шепотіла Гізя. — Мене ще ніхто не цілував і ви не будете. Цілуйте мене всю ніч, на все моє життя, бо більш ніхто ніколи мене не поцілує".
"Що ти говориш, Гiзю, я люблю тебе".
"Тихо, тихо... Ви вернетесь до своїх братів, щоб жити для мене, для моєї дитини... Вона буде така гарна, як наш поцілунок, а я житиму для вас. А коли розсвіне, не шукайте мене. І дужим будьте, бо ваших рук і розуму потребуватиме зачатий нині рід. Тут і там — у місті, у весях, по всій нашій землі починається нині новий рід. З дідівською силою, з батьківським просвітком..."
"Ти будеш зі мною жити..."
"Якби то... Хто нам дозволить разом жити? Нас уб'ють, нам душі повбивають. Не можна, Юрку... Але віднині вам ніколи не буде ні страшно, ні важко, я завжди буду біля вас".
Вони верталися, поєднані й тихі, коли почало світати. Ще трохи — і розлучаться, ще трохи — і розтане у вранішньому тумані Юркове видмо, а він іще не знає, що все життя шукатиме його, знаходячи весь час у собі лише слід Гізиної доброти, а її самої не знайде ніколи.
Сонце піднялося над обрієм, щоб освітити все красне й гидке на землі, і при першому промені зустрілося добро із злом: за Знесінням із Круп'ярської корчми вийшов Блазій. Юрко і Гізя саме минали корчму, а він, захмелений, протирав очі, не вірячи, що бачить Рогатинця, а коли усвідомив, що це таки він, його суддя, задріботів назад, але спинився, луда страху на обличчі змінилася злорадною посмішкою: Юрій не сам, з ним жінка — і не Грета, і не якась повія, а жива-живісінька Гізя Абрекової, його перелюбниця!
Тоді він масно засміявся і низько вклонився.
"Падаю до ніг шановному панству, падаю і вітаю праведника Рогатинця, який за законом братського статуту буде нині вимазаний із списків разом зі мною. Ха-ха!"
Вибухнула кров у Юркових грудях: треба вбити паскуду, що споганила світ і нинішній святий ранок... Він у нестямі кинувся на Блазія, і той, побачивши во-очію свою смерть, помчав, мов вепр, поміж кущами винограду; Блазій у смертельному переляку біг швидше вепра і зник з очей. А коли Рогатинець вернувся, Гізі не було...
Юрій різко висмикнув ліктя, за який тримався Барон, і пішов крізь юрбу, не оглядаючись, він ще чув за собою погрозливе хрипіння: "А пожалієш, пожалієш!", гидливо струсився, начеб на нього хтось вилив відро помиїв, і звернув з Ринку в безлюдні вулички.
Туга убогості, руйнації дихала в тісних, завалених сміттям і кінським послідом провулках; пишний патриціанський фасад раптом змінився брудною клоакою, і — диво: навіть у цьому содомі оптимістична й добра людська рука виліплювала то тут то там для радості танцюючих амурчиків на фризах, усміхнених сфінксів, маскаронів із спотвореними від реготу обличчями, п'яних кентаврів з кухлями в руках, і подумав Рогатинець, що коли насправді людство вічне і його не можуть винищити ні війни, ні чума, ані голод, то тільки завдяки силі людської радості, яка не набувається удачами, багатством, перемогами чи вином, а е споконвічною життєдайною силою — як опір смерті.
Він бачив проблиски радості в цьому похмурому світі всюди. В крамницях, де продавалися годинники з фігурами граційних ангелів і хижих левів на золотих футлярах, сікачі з ручками, оздобленими тонкою інкрустацією, папір з орнаментними філігранями; у заставних літерах, що їх карбували на металі братські формшнайдери47[47] — колишні цехові малярі, котрих повиганяв з цеху Соліковський, щоб поляки не вчилися шанувати витвори, зроблені українськими руками; в білизні кривчицького полотна, яким у торгові дні на Ринку любуються чужоземні купці; у золотому пшеничному ядрі, що яріло у відкритих міхах, у маскароні п'яного лева, який пожирає гроно винограду над входом до пивниці Лисого Мацька, і в собі — коли після втоми і смутку сідав викінчувати чи то по-новому оздоблювати сідло і сагайдак. Бо тільки за цією роботою знаходив Юрій для себе спокій і тиху втіху, а ще й надію щемну: колись далекий вільний нащадок погляне на його витвори і скаже: "Хто зна, що вони там діяли за тої темряви в часи Зигмунта III, для нас це залишилося таємницею, та мрія в них була. Вони робили сідла й сагайдаки, щоб віддати їх звитяжцям, яких чекали, прагли, а можливо, й народжували".
У цих тісних провулках Рогатинець наче відшукав себе самого — втраченого нині зранку, коли натовп валив на Ринок дивитися на магістратське видовище, глупу комедію, під час якої кожен став іншим, ніж є, або ж знеособився зовсім. Юрій віднайшов спокій: одна лише скульптурна групка танцюючих амурів повернула його обличчям до того невидимого, але, певно, усміхненого за роботою майстра, і він думкою уздрів добру людину. І подумав: чому це так? Адже серед цього багатотисячного натовпу — лише жменька лихих людей, а решта — піддаються злу і регочуть, і горлають замість того, щоб навалитися на дощані замки і змести їх, знищити символ, який прославляє розбій. Чому один Мнішек, один Соліковський, один Барон уміють заразити бузувірством і підлістю сотні людей, які народилися для добра?
Рогатинцеві згадалося: він якось попросив Гануша Альнпека провести його до колонії прокажених на Калічу гору — туди потрапив один із братчиків. Це було страшне видиво: колишні люди, і той братчик, у гнояках, струпах, безвії, сльозині, каправі бігли до загорожі, товпилися і вигукували радісно: "Докторе, докторе, нового привели?" Вони тішилися, скакали, раділи, качалися від сміху по землі, простягали крізь загорожу руки, а прокажений братчик, вчорашній папірник з Брюхович, лебедів: "Пане Юрію, пане Юрію, як добре, що ви прийшли, я для вас прічу свою відступлю..." Юрій стояв приголомшений такою неймовірною жорстокістю, адже донині знав, що хвора людина стає чутливою, бажає здоров'я іншим, він спитав у Альнпека:
"Чому вони такі?"
"Ця страшна хвороба, — відказав лікар, — вбиває не тільки тіло, а й психіку, жорстока бацила прокази вражає злобою свідомість, хворий жадає, щоб усі були такі, як він, щоб увесь світ став прокаженим. Огидне бажання рівності..."
Барон теж хотів рівності. Блазій так мало жадав від Рогатинця — тільки випити з ним на людях. То чому це так: поспільство відокремлюється від людей, тіло яких вразила проказа, а не ізолює себе від прокажених духом? Їх же вбивати треба, мов скажених собак!
Гріх мій згадав... Пізно, Бароне. Так пізно, що аж страшно: ти ніколи вже не зможеш відімстити мені. Гізі нема...
Так тоскно, так боляче стало Рогатинцеві, що завив би; сивий головатий камінь на горі, легка, мов очеретина, дівчина на руках і слово, яке дістало плоть і кров, — і нема, нема нікого, де ж ви ділись, де живете всі ці довгі шістнадцять літ?
...Після братського суду Юрій зайшов до Абрекової. І не тільки тому, що сподівався побачити Гізю, — привело його сюди ще й почуття провини перед матір'ю. Не бував тут ніколи, не мав чого сюди заходити і не помислював, що спотребиться колись, тож з острахом відчинив рипучі двері й у сутінках тісної клітки, надиханій густим горілчаним перегаром, змішаним із сопухом плісняви, уздрів спочатку янголя, що сиділо на лавиці біля вікна і баламкало ніжками, у янголяти було довге золоте волосся і великі сині очі, воно скрикнуло: "Мамо, пан зі школи!"; тоді Юрко розгледів профіль сивої худої жінки, яка стояла біля печі й помішувала кописткою чир у горшку; потім в очі впала синя пляма чоловічого обличчя, притуленого боком до чорної подушки на тапчані, а більш нікого не побачив Рогатинець і стояв мовчки посеред кімнати, поки худа сива жінка не повернула до нього голову.
"Нема Гізі, — тихо сказала Абрекова, і ковтнув спазму Юрій, бо ж цього не повинна була говорити Гізина мама, звідки їй знати, що він до її дочки прийшов; Рогатинець щулився в душі, чекаючи крику, — знав-бо, як уміють перекупки розмовляти, але Абрекова, повернувшись до печі, проказала ніби до себе самої: — Нащо було панові сеньйорові таку кривду нам чинити? Знавєсь, жесьмо бідні, а купець Балтазар подарунки їй носив і мав до себе забрати, то й ми якось би... он Льонця підростає. А пан сеньйор, як той пес, що сукно стереже, сам же у ньому не ходить, приворожив дитину, хіба я не виділа, як вона у церкві, немов ваша тінь, клячала біля вас і вставала, коли вставали ви, і виходила... А позавчора прийшла вранці, а вже як дівчина прийшла з ночі, то з чим вона піде до жениха? Я спитала Балтазара, чи не з ним була, а він як закричить і подарунки почав забирати, я допомагала шукати, щоб чого не залишилося в нас чужого, на те надійшла Гізя і все, що Дістала від нього, вифуркала за двері, а він ще погрожував, що в суд подасть. Голий грабунку не боїться, — глипнула Абрекова на Рогатинця, — суд нам не страшний, але Гізі нічого вже не світить, а нам і паче..."
"Де ж вона?" — видобулось нарешті Юрієві з горла. "А панові сеньйору що до того? Чей не задумав женитися з Гiзею при живій жінці, пані Грета, слава богу, не вмерла... Побавилися нашим горем і ще чогось хочете? Я б її була і вбила, але така сумна вона, моя дитина, і добра така, і що то їй сталося, що здуріла, бо сказала... — Абрекова витерла очі. — Бо сказала, щоб ніхто її не шукав... Я подумала таке страшне і заголосила, а вона каже: "Не бійтеся, я буду жити, маю для кого, ви ж не шукайте, а якби хтось прийшов, то йому теж таке скажіть. А ви прийшли, то я вам і повіла. Боже, боже, як то є на світі... Такий поважний пан і зацний, люди на вас моляться, спасителем називають, а ви... Ну, скажіть, пощо ви бідній Абрековій таку кривду заподіяли?"
Схлипнув Юрій, а сказати не мав що і не міг, бо хіба полегшає матері, коли він повість, що кохає Гізю, що шукатиме її, а стара вгадала його думки і мовила:
"А якби-сьте й знайшли, то що з того? Чому ви не подумали, що ніколи не зможете взяти Гізю, чому? Ідіть і най вам бог гріха не пише... А Гізі нема... — І тут прорвало Абрекову, вона закричала, замахнувшись кописткою на Пися, який лежав на тапчані: — А ти, ти, німий пияку, чого мовчиш і тепер, хіба не чуєш, що нема, нема уже в нас Гізі?!"
...Іноді Юрієві здавалось, що він видумав для себе дівчину з сумовито-добрими очима і чорним буйним волоссям, що в той вечір вела його на Чортову скелю не Гізя, а Грета, якій добрий маг повернув любов і світлий розум, а він не впізнав своєї дружини лише тому, що досі не зазнавав від неї ні доброти, ні розуміння; таке могло лучитися, бо зовнішній лик — то тільки оболонка духовного світу людини; колір очей, закрій губ, голос, гнучкість тіла, цілунок — це тільки вияв багатства чи убогості душі. Та дівчина була подібна до Грети і зовсім інша, а може, була іншою Гретою — Рогатинця вперто переслідувала ця химерна здогадка, і хоч знав, що Грета зняла кімнату в Лоренцовичевої, бо гидким їй став український квартал, все ж не раз підходив до свого колишнього помешкання і заставав там чужих людей.
Гізі не було ніде. Він виходив до Чортової скелі, сподіваючись, що, може, вона колись вийде туди зривати материнку, та материнки їй уже не було потрібно, і вона не виходила, а по неділях блукав позаміськими селами, розпитував по фільварках — даремно.
А одного разу побачив Гізю. Висока струнка дівчина з чорним і довгим аж до пліч волоссям зійшла із Левової гори і, минаючи Підзамче, квапно повернула польовою доріжкою в бік Замарстинова. Юрій здалеку впізнав її і побіг щодуху; він не кликав, щоб не сполохати, а коли, задиханий і від тривоги й радості зів'ялий, уже наздоганяв, дівчина повернулася, і він побачив жінку, подібну до Гізі і до Грети, але не була це ні Гізя, ані Грета — очі в жінки палали одержимим вогнем, вузька стулка губ стягнула, мов петелька, запалі аскетичні щоки, губи ледь помітно ворушились, вимовляючи якісь слова — чи то молитви, чи то прокльони. Юрій відступив назад, бо це таки була Грета.
"Що ти тут робиш, куди йдеш, Грето?"
"Пріч з очей, схизмате, не оскверняй мене своїм подихом! — прошипіла. — До Єрусалиму йду, до гробу господнього!"
"Де ж той Єрусалим, що ти говориш?"
"У серці він, безвірнику. Я йду до нього, щоб знайти його у своєму серці..."
"Боже, боже, що вони з неї зробили!..— застогнав Рогатинець. — За що аж так скалічили?"
"Нещасний, бо не знаєш правди Ісусової, — презирливо виплюнула Грета. — Пріч, пріч!" — вона завищала, піднявши вгору руки, і Юрій позадкував, Грета ж пішла далі, звертаючи на Замарстинів.
Примарний образ скаліченої, обдуреної жінки переслідував Рогатинця, снився; Гізі не було ніде, а на світі жила Грета, і він її колись любив, а може, й нині любить, бо чому ввижається весь час і сниться; минуло багато часу, і вже та зустріч під Левовою горою теж здавалася сном; Юрій зважився зайти у дім Лоренцовичевої до Грети.
Застав її саму — спокійну, покірну, втомлену, марну; Грета довірливо притулила голову до його грудей, наче нічого ніколи між ними й не трапилось, і Юрій сказав:
"Ходімо, Грето... Додому".
"У Єрусалимі мій дім, Юрку. Я весь свій кількарічний заробіток віддала на дорогу до гробу господнього. Патер Лятерна взяв... І я ходжу, щодня ходжу, поки знайду його. А ти запишися, запишися в мене до ранку, мені так страшно..."
"Що вони тобі зробили?"
"Нічого, ах, нічого. Покута, покута, покута!.."
Усю ніч просидів Рогатинець біля хворої, він вранці приведе лікаря, треба рятувати людину; перед світанком задрімав, а коли прокинувся, Грети в кімнаті не було.
Квапився до Левової гори, знав, що вона там. Довго сидів на тому самому місці і врешті побачив: Грета знову сходила з гори, минала Підзамче, вона довго кружлятиме довкола Львова — стільки, скільки миль до Єрусалима, якого прагне віднайти у своєму серці.
Юрій присів на обочину польової доріжки, схилив на руки голову; Грета, минаючи його, закричала істерично: "Пріч, пріч з очей, схизмат!" Рогатинець не підводив голови. Він аж тепер до кінця усвідомив, яку страшну пошесть принесли з собою святі отці — небезпечнішу за найчорнішу проказу, та вже не безвихідь, а тверда лють входила в його душу, і Рогатинець знав: утікати нікуди, можна тільки йти супроти, хоча б на смерть.
Дізнався недавно, що Грета померла — під час молитви, в екстазі. Та в серці Юрія не ворухнувся навіть жаль. Вона вмерла для нього давно. В пам'яті жив один-єдиний образ — доброї і печальної Гізі.
...З Ринку долинули переможний крик, рев, мушкетна пальба, бій барабанів — хоробрі жолнєрове здобули нарешті дощану фортецю.
Язики полумені досягали вершечка ратушевої вежі, дим розповзався вуличками по всьому місту. "Ще, чого доброго, спалять здуру Львів", — подумав Рогатинець і вийшов на ринковий майдан.
Вогонь швидко згасав, народ розходився, Юрій, минаючи Чорну кам'яницю Лоренцовича, попрямував на Руську. Біля будинку Шимоновича спинився, побачивши у брамі самого поета. Давно не бачив пана Шимона, ще з часу рокошу Зебжидовського — тоді Шимонович читав йому й Альнпекові у своїй бібліотеці поему "Лютня рокошанська", і з цього приводу між Рогатинцем і лікарем Ганушем спалахнула суперечка. Цікаво, де нині Альнпек?.. А Шимонович помітно змінився: колись витончене шляхетне обличчя осунулося, довге волосся стало шпакуватим, він мав вигляд гордовитого олімпійського божка; Рогатинець, на мить зупинившись, швидко пішов, усе ще не відриваючи погляду від поета, і Шимонович вловив його погляд, маску зверхності звіяла щира усмішка, він поклонився.
— Добридень, пане Юрію. Невже не впізнали, що минаєте?
Рогатинець розвів руки, ніби просив цим жестом вибачення, насправді ж йому хотілося обняти поета, він подався до нього, та за крок зупинився, наткнувшись на незриму перепону. Poeta regius48[48] і сеньйор братства ще раз поклонилися один одному й, не вітаючись за руку, пішли на відстані кроку в бік вірменського кварталу.
Мовчали, щоб перечекати ту хвилю, за час якої мали б висловити вголос свою думку про нинішнє представлення, а говорити про це не хотілось обом: безглуздя бравурної комедії було очевидним, адже весь світ уже знав про крах московської авантюри, доходили чутки про канібальство серед польських жовнірів, обложених князем Пожарським у Москві; свій страх польські владці намагалися заглушити громом "смоленської перемоги". Не хотілось про це говорити, певне, ще й тому, що на магістратську комедію Рогатинець дивився з ринкового майдану, а Шимон Шимонович — з висоти трибуни, то й бачення їхнє мусило бути дещо відмінним, як, напевно, по-різному вони дивилися на все, що діялося в світі, і сходились, можливо, лише в одному — людській порядності.
— Давно не бачив вас, пане Шимонович.
— А я до Львова тільки наїздами. З ласки покійного гетьмана Замойського я живу тепер у своєму чернятинському маєтку біля Замостя. А за Львовом тужу... Ах, той Львів, Львів: розкіш і розпач, злет духа і чорна темрява, здоров'я і проказа...
— Так ладно говорите, як і личить поетові. Тверезо так... — посміхнувся Рогатинець. — До братства вас записав би, та нежонаті єсьте... А там, у Чернятині, великий у вас маєток?
— Гарний маєток... Ви знаєте, я й не підозрював, що в мені живе якийсь дивний атавізм. Батько мій — ректор катедральної школи, мама — з ремісників, а я — чистий вєсняк, селюк. День у день блукаю полями, перелісками, левадами, воєдино зливаюся з природою, і тільки тоді, коли у всі фібри мого єства входить божество первозданності, я відчуваю себе поетом... Я задумав написати жмут селянських поем, щось на зразок "Пісень" покійного Кохановського, тільки ближчих до людей, ніж до політики, і так назву їх — "Селянки". Мені хочеться схопити все, чим живе безмежно цікаве й миле українське село, простежити життя селян від народження до смерті.
— І їхню працю?
— Авжеж. І радість, і кривду, і жорстокість старост, і весільну буйність, і просту несфальшовану любов...
— А за прообраз братимете свій маєток?
— Напевне... — Шимонович пильно глянув на співрозмовника.— Він мені найближчий.
— А за старосту — вашого економа? — Рогатинець холодно витримав погляд Шимоновича.
— Та яка муха вкусила вас, пане Юрію? — поет переступив ту межу, шириною в крок, яка досі їх розділювала, взяв Рогатинця під руку, вони звернули на Краківську. — Та невже ви думаєте, що я... Зрозумійте, я насамперед поет і кожної миті думаю про те, що після мене залишиться для нащадків. І коли мій вірш іноді виходить світлішим, чистішим, ніж мій власний спосіб життя, то тим краще — значить, я маю силу піднятися над самим собою, можу скочити вище своєї тіні.
— Правда ваша, пане Шимонович... Далекий наш нащадок, можливо, не захоче знати, яку повинність відробляли селяни у вашому маєтку, якими одами ви вітали перемоги короля і гетьманів, він напевне не буде дошукуватися у вашій спадщині того панегірика єзуїтам, яким ви привітали закладення єзуїтського костьолу у Львові. Він буде впиватися вашими пасторалями, вчитися на них таємниць поезії, хвилюватиметься, ставатиме добрим і чесним... Але скажіть, як це у вас самих поєднується та, ну... подвійність?
— Був такий гріх, пане Юрію... А зрештою, людина, яка бажає у всіх відношеннях бути чистою і чесною, неминуче загине серед безчесної більшості. Я не поділяю всіх гасел Макічвеллі, але тут він мав рацію, це його слова. То тільки Томас Мор у своїй "Утопії" міг дозволити собі зробити із золота відхожі місця, а злочинців заковувати у золоті кайдани. В житті, самі знаєте, зовсім інакше... Хіба ви не скористалися в Бересті з православних симпатій магната Острозького, в добрах якого мій маєток канув би, мов крапля в морі, і який, обороняючи свою власність, погромив повстання єдиновірця Криштофа Косинського?
Нічого не відповів Юрій, змовчав. Бо ж так і є — далеко всім до досконалості... Не святий же і Рогатинець. Грети не врятував, Гізі не знайшов, зневірювався — боже, таж він сам скільки знайшов би в собі гріхів!.. Чого ж раптом забажав у Шимоновичеві побачити ідеал? Захотів сотворити такого, яким сам не є?
— А я не славословлю князя Костянтина, — відказав невпевнено по хвилі. — І Корнякта, мецената нашого братства — теж...
— Але ж користаєте з їх допомоги. Як у тій пісні:
"Ой пане хороший, не треба нам твої віри, лишень твоїх грошей". Хіба це не макіавеллізм? Мета виправдовує засоби...
— Користаємо. Ми бідні. І не маємо права, як наш славний Вишенський, пишатися тією бідністю в самотній келії.
— Чув я — ви розійшлися з ним.
— На жаль, навіки... А коли він відійшов, ми зрозуміли, ким він міг стати для нас. Нині замість нього я своїм убогим умом складаю листи, перестороги проти уніатів і ваших єзуїтів, а все то таке недолуге й марне супроти слова мніха Йвана...
Шимонович і Рогатинець повернулися й пішли назад, в бік Ринку.
— Я читав "Пересторогу" в списку, — сказав після мовчанки Шимонович. — Трактат сей не підписаний, та зрозумів я тепер, що автор — ви... Багато болю в ньому, багато правди, а ще більше наївності. Хіба суть у тому — був чи не був апостол Петро першим римським папою? Ви забираєте Петра в Константинополь і робите з нього першого патріарха. І що з того? Сила ж за Римом. Ви проповідуєте ідею рівності між православними й католиками, мовляв, рівні єсьмо з часу прийняття Христової віри — і що з того? Солома й зерно рівні при народженні, однак солому їсть худоба, а зерно — люди...
— То який вихід для нас? — підвів голову Рогатинець. — Ви такий прихильний до русинів — Підкажіть, де наш вихід.
— У вдосконаленні, в культурі. Я, пане Рогатинець, глибоко шаную вас — вашу працю, .мужність. Ви почали... А коли русини піднімуться до найвищого культурного позему, в що я вірю, наші народи посполу їстимуть зерно.
— Неправда це... Посполу треба не тільки їсти, а й орати, сіяти і жати. А на це пан добровільно не погодиться. Він звик мати хлопа, раба...
— Не треба вам, Юрію, піддаватися ребелізантськпм ідеям, не ваша це справа. Хіба ви не бачили, до чого призводять ребелії? Де нині Наливайко? А скільки пролито крові. Ваш Пилип Дратва...
— Ця кров пролита на своїй землі і за свою землю.
А за віщо і де проливають її тепер поляки?
— Хіба я похваляю короля, Скаргу, Мнішека за московську авантюру? Вони перші гробокопателі моєї Польщі, вони штовхають Річ Посполиту до упадку, бо озлоблюють проти неї народи...
— Можливо, ми ще й спасибі їм скажемо, — блиснув очима Рогатинець. Шимонович зупинився біля свого будинку.
— Що маєте на увазі, пане Юрію?
— Задалеко зайшли провідці ваші у своїй захланності й жорстокості. І злом просвітили нас. І може, хтось .серед мого народу вже знає або завтра знатиме, на кого нам опертися, щоб ми з худоби стали людьми.
— Прощайте, — подав Шимонович Рогатинцеві руку. — В нинішньому сутінку ми нічого ще розгледіти не можемо.
— Але коли вогонь просвітить нас — чи не може таке лучитися, що ми з вами станемо супротивниками?
— Путі господні несповідимі. Та хай не допустить бог, щоб навіть у найтяжчій борні ставали ворогами люди, які однаково бажають кожен своєму народові добра...
Рогатинець провів поглядом високу постать Шимоновича — крізь відчинену браму видно було, як він, зсутулюючись, поволі йшов подвір'ям, щомиті зупиняючись, наче щось забув на вулиці і хоче вернутися; божок сходив з п'єдесталу на землю; здавалось, він ураз відчув земне тяжіння — не магнітом, а відвічним земним болем, який стягав його з олімпійських захмарних висот, і, можливо, авторові пасторалей ввижалися тепер на тій землі не буйні трави і килими квітів, не щебет птахів і шум непорочних дібров, не досконала гармонія, а жорстока боротьба за життя у всіх її виявах — від комахи до людини.
"Не дай, боже, нам стати ворогами, — прошепотів Рогатинець. — Але чи в смертельній сутичці з панами ми зуміємо з тобою, поете, піднятись над злобною люттю, чи запах крові не сп'янить, не задурманить найсвітліші голови, чи зуміємо ми тоді, коли підніметься народ на магнатів, заглянути хоча б на мить у царство людського розуму, щоб серед пекла битви зуміти збагнути, хто ворог, а хто друг? Ще темно, ще нічого ми не знаємо, це правда, Шимоне, та вже проклалася в суспільстві глибока борозна, яка поділила людство на обаполи, і дороги топчуться від неї врізнобіч. І непомітно, але щодня, щохвилини стають одні супроти одних на тих обаполах; знедолені й ситі, чесні й підлі... Пішли зрадливі русини за Блазієм — і добре. Задумався поляк Шимонович — і добре. Вигнав Лисий Мацько пересмішників з корчми, немов Ісус міняйлів з храму, став лихвар людиною — і добре. Вернувся з Італії його син Роман Патерностер — п'ючи в чужих студницях воду, смаку своєї не забув — добре. Вчиться в нього, дидаскала братської школи, учень Марко — і це прекрасно..."
— А я вам кажу, що то добром не скінчиться, — почув Рогатинець голос з вікна на розі Руської і стрепенувся: хто так різко заперечив його думки? Він підвів голову і побачив у вікні наріжного будинку Абрекову — її добродушне, зморщене, мов квашене яблуко, обличчя — і знітився, як завжди при зустрічі з нею... Ці слова вона мовила двом пахолкам, котрі стояли з бардами біля її дверей, а Рогатинець подумав, що до нього. Він привітався і, відвівши очі, відійшов уліво, а тоді почув тихе, материнське:
— Юрку... Юрочку... Постій, синку. Покажи мені свою долоню, може, я по ній відгадаю, де наша Гізя?..
У винниківській улоговині поблизу гуральні пана Залеського притулилася до жовтого горба така мізерна халабудка, — дивно, як її вітри не здули, але вибілена, під свіжим очеретом і всередині світла, вистелена по долівці пахучим шуваром. Марна, аж прозора, з великими темними очима жінка сидить у віконці, когось виглядає.. На білі хрусткі пальці впала прядка чорного волосся, погляд жінки втомлений і спокійний — неділя. Завтра вдосвіта знову на гуральню до гарячих котлів, у той чад, Що задурманює мозок і висушує кров. Пан Залеський такий добрий, до всіх усміхається і ніби й не знає, що економ у нього — мов скажений пес: і як то людина так довго, без упину може носити в собі стільки злості й не згорить...
Між Львовом і Винниками — гора, поросла густим лісом, а на вершині з-поміж сосон прозирає сіра голова Чортової скелі, і здається жінці, що теплий вітер доносить звідти густий запах материнки.
Із-за гори, з міста, долинає приглушений людський рев, чутно постріли; спокійного обличчя жінки торкається тривога, вона, згинаючись у низьких дверях, виходить з хати і хистка, мов коноплина, довго стоїть на подвір'ї, вдивляючись у бік Личакова, звідки повинен надійти нині-бо ж неділя — її Марко-школяр. Жура щораз густішою тінню лягає на лице, та враз воно прояснюється — чутно дрібний і лункий тупіт на горбі, жінка впізнає: ніхто так твердо й густо не біжить по землі, тільки її син.
— Марку!
— Я, мамо! — У хлопчика розхристане русяве волосся, сірі очі іскряться, в нього знову якась радість, — боже, скільки радості у тих дітей. — А ви чого такі?.. Там стріляли не по-справжньому, а тільки так, для забави. Такий замок горів! А за жовнірів переодягли простих, як нас у школі для різдвяної вистави... Мамо, а завтра в нас остання молитва, ректор сказав, і я вже буду дома ціле літо.
— Поможеш мені на гуральні, я така недужа...
— Поможу! Але мамо... я вам ще не казав. Ми як тоді билися з єзуїтами... Та ви не бійтеся, ми вічно б'ємося... То один з них не бився, я підскочив до нього, а він як не крикне по-нашому: "Не підступай, бо вб'ю!" А я кажу: "То якого ти дідька тут, коли єси русин?" Він відвернув голову, а потім наздогнав мене і мовить: "Я з Одеська, мій тато в старости служить, а я маю дикого коня". А потім ми потоваришували з Зіновієм, тільки йому не дозволяють до нас ходити, то ми потаємно. Я нині бачив його, він ішов з новіціями до колегії, я підбіг до нього, а він шепнув: "Поїдемо завтра до Одеська, тато бричкою за мною приїде". Мамо, я вам усеньке літо буду помагати, лише пустіть мене поглянути на дикого коня.
— Як ти торохтиш, Марку... І що там ти ще бачив, у городі?
— Таж кажу, замок з дощок горів... А спочатку здавався справжнім. І жовніри воювали, ніби в полі. Але то все забава... А потім пана Рогатинця, провізора нашої школи, бачив. Він стояв біля вікна Абрекової, розмовляв із старою...
— О боже, — прошепотіла жінка і зімкнула очі. — І про що?
— А я не слухав, стояв на другому боці вулиці... Та Абрекова завжди у вікні сидить, вона, кажуть, відьма — ворожить, нашіптує...
— Не вір тому, Марку... Нема відьом на Руській... А він, пан Рогатинець, який?
— А ви вже колись питали... Сивий, суворий, але ми його не боїмося. Він живе у шкільному будинку, одного разу завів нас із Зіновієм у свою кімнату, і таке сідло нам красне показав, і сагайдак, а Зіновій як скрикне: "Воно б моєму коневі пасувало!" Нічого не відказав на те пан провізор, лишень спохмурнів... А нині побачив мене і каже: "А чого ви з Зіновієм не заходите?" І пішов собі...
— Він добрий чоловік...
— Звідки ви знаєте?
— Мусить бути добрим, коли науку вам дає.
— Ну, мамо, то ви мене пустите з Зіновієм в Олесько? Він завтра вранці вільний, їхній ректор спудеїв відправляє, а його аж у обід. Після сніданку чекатиме на мене біля нашої школи. Мамо...
— Пущу, синку, пущу. Тобі ж треба подивитися на вільного коня. Аякже...
... — Не сходиться лінія серця з лінією натуральною, пане Юрію, — похитала головою Абрекова. — Не світить вам любов, не віднайдете її... — Вона притулилася лицем до підвіконня і прошепотіла ледь чутно: — О, скажіть мені, люди добрі, де моя Гізя?
Розділ восьмий
СКОРБНА П'ЯТНИЦЯ
Кгди ж зась русинські посполиті супроти костьолу стали, а не мали свого казнодія, подався старий Іван Красовськнй на Афон і ревно благав мніха Йвана, аби не замикався в пустині, потребно ж бо йому стати в ряди братів своїх, которі суть загрожені від поляків і від русинських відступників. І прибув мніх Іван року божого 1605-го і в мене був, купив п'ять Псалтирів, а я, уздрівши його, зрозумів много такого, чого не розумів до-толе, і вигнав лотрів з корчми, які, бувши мудрими на злое, не знали іще істини, щоб розуміти добро.
З манускрипта
Шевця Пилипа Дратву колись знали у Львові всї, а нині тільки дехто. Він продавав на Ринку цвяхи, смолу, шевські ножі та інше причандалля, і мало хто пізнавав у ньому колишнього сеньйора цеху, славного майстра, який робив найкращі сап'янці, і якби мав сто рук, то був би взув, напевно, ціле місто. Знав його добре лише Лисий Мацько: Пилип у всі неділі й свята заходив до його пивниці, сідав за столик у темному кутку, однак ніколи не пив, ні з ким не розмовляв і все думав, думав. А про що — те нікого не обходило, він залишав на столі гроша за посидне, і Мацько був з того вдоволений, хоча й задумувався інколи: чого приходить Дратва до корчми, коли й кухля ніколи до губ не піднесе, і їсти не замовить.
У великодну ж неділю він дав про себе гучно знати, а
двома роками пізніше так прославився на весь Львів, що шевці про нього навіть пісні склали.
А почалося все з того, що цієї ж таки провесни потрапила Дратві до рук книжечка "Гармонія", — польською мовою написана, а він, яко чоловік письменний, почав її читати, не глянувши, хто написав, і, дійшовши до слів: "...противники унії — не духовні особи, а ремесний люд, которий, покинувши дратву й шило і привласнивши собі уряд пастирський, письмо боже шельмують, справжніх пастирів соромотять", — вельми обурився, тоді ж подивився на обкладинку і геть отетерів: автором книжки був Іпатій Потій. Мало того, що цього русина-відступника проклинали всі православні й Дратва — теж, додалася в цю мить до посполитої ненависті ще й своя особиста: поганцю, нас же примусили покинути дратву й шило, а ти іще й ганьбиш, і плюгавиш мене — майстра, до якого колись, будучи берестейським каштеляном, слугу присилав з просьбою пошити для "свого" пана сап'янові чоботи руського крою з витяжними халявами.
Тож сидів Пилип Дратва на Ринку за скринькою, з шевським крамом, думав про оту погану книжицю і додумався до такого, що аж самому моторошно стало: хто більше винен у русинській біді — польські пани чи таки свої?
І ось у цей мент з подвір'я архієпископської резиденції вихопилися коні, запряжені у фаетон, у фаетоні — цибатий священик у чорній сутані, і хтось сказав до Пилипа:
— Он як жене, занюхав, що Балабан помирає...
— Хто — занюхав? — запитав Дратва у сусіда.
— А ти не чув? Новий митрополит київський, Потій, приїхав на єпископство наше уніата ставити.
Пилип мерщій замкнув скриньку, побіг на Руську і, мов оглашенннй, бігав з двора у двір, волаючи:
— На Юрську гору! На Юрську гору! Церкву рятувати!
...Високий довгобразий Іпатій Потій зігнувся дугою над ложем, на якому під сніжно-білою периною згасав львівський владика і екзарх Гедеон Балабан. Тяжкі корчі в животі вже більше тижня зводили його тіло, лікарі були безпорадними, хвороба висмоктала колись рум'яне, мов у м'ясника, обличчя, і тепер воно, худеньке й вутле, визирало з-під перини, геть закрите сивою густою бородою, і тільки очі, вперті й великі, не змінилися. Гедеон мав ще ясний розум, він передумував усі свої діла і вчинки, важив їх на шальках совісті — покоробленої, скрученої, перетертої, але ще не зовсім утраченої, і відчував, що вона мовби очищається від накипу злості, заздрості, честолюбства, стає тією первісною, з якою він колись, сповнений благочестивих і для України потрібних намірів, займав єпископський престол на святоюрській горі.
Візит Потія вельми здивував його й насторожив. Він ще не знав, що з ласки Петра Скарги Іпатій призначений київським митрополитом, і цей, їдучи з Володимира-Волинського до матері городів руських, завернув до Львова, довідавшись про хворобу Балабана. Не знав, але й нічого доброго від Потія не чекав, тому наставився не згоджуватися на жодні його намовляння: єпископ перед обличчям смерті не бажав наново засмічувати своє сумління плодами нечестивих спокус.
Потій стояв біля узголів'я і, молитовне склавши руки, півголосом вимовляв п'ятдесятий псалом за здравіє єпископа, не виминаючи при тому погляду Балабана, в якому тяжіли задавнена злість на підступного собрата і нинішня погорда до зрадника.
— Я вас не кликав, превелебний отче, чого ви хочете? — тихо спитав Балабан.
— Господь осінив мене тривожним чуттям, брате,— відказав Потій. — У сію мить, після якої ви, бо всі ми в ласці божій, можете стати перед найсправедливішим судом, маєте іще змогу опам'ятатися і останнім своїм словом викупити гріх перед апостольською церквою.
Втім, відчинилися двері: до єпископського покою увійшов Юрій Рогатинець і ректор школи Іван Борецький. Потій скосив поглядом, він упізнав братського сеньйора, потім глянув на єпископа; Балабан примружив очі, наче й не замітив пришельців, і проказав:
— Говоріть, говоріть... Я їх не кликав, та вони, певне, як і ви, стривожилися недобрим чуттям... Невже я нині помру?
— На все воля господа, — продовжував Потій, не звертаючи уваги на братчиків, проте голос його став різкішим. — Підпишіть акт унії, отче. Зробіть богоугодне діло, і я, розгрішаючи вас, зніму анафему, митрополитом Рогозою утверджену.
— А я не прийняв тієї анафеми, — відказав Балабан, — я правив своєю єпархією, ви ж знаєте. У нас мир з братством, просвітив господь наші голови й лють уйняв. Вони визнали мене екзархом, я ж більше не заважаю їм, бо часу на те не маю... Усі свої останні сили віддав справі книгопечатания і щасливий єсьм, що уздрів іще мої дітища, які віддаю православній церкві — "Служебник" стрятинський і "Учительное євангеліє" крилоське... А яким правом ви, превелебний, можете зняти з мене ту анафему? Я знаю, що Рогоза упокоївся, невже вам віддали митрополичий жезл?
— Саме так, отче, — жоден м'яз не здригнувся на холодному обличчі Потія, — іменем його милості короля.
Балабан підвівся, сперся на подушку ліктями, в й'ого великих очах промайнула тінь болю й заздрості, він глипнув на братчиків, вони кивнули головами — дізнались про це скоріше від єпископа.
— Що ж, — сказав по хвилі Гедеон, — не підвладний королеві, а вам і паче, патріарший екзарх... Хвалити бога, минув біль у моїй утробі, почув я сіє в цю мить. Видно, ще на цьому світі потрібний єсьм. — Біле й зморщене, мов пожмаканий папір, лице єпископа порожевіло, він сів, опустивши долу ноги; братчики помітили в його погляді зблиск тої злості й упертості, з якою мали СТІЛЬКИ клопотів, він злобно посміхнувся й мовив до Потія: — Не маю ще права вмирати, ваша превелебність, бо поки найдеться наступник, ви наробите багато лиха... Панове, — звернувся Балабан до братчиків, — а може, ви таки погодитесь, щоб єпископом після мене став ігумен Унівського монастиря Ісайя Балабан, мій племінник? . Рогатинець з Борецьким переглянулися і, опустивши голови, мовили разом:
— Не згодні, владико...
Гедеон опустив голову на подушку й зімкнув очі, скрушно й винувато зітхнули братчики, єпископ посміхнувся.
— Бачите, не хочуть іншого Балабана, крім мене. То мушу ще жити... Щоб церков православну у Львові держати, а київська, дасть бог, сама втримається, і сокрушаюсь я над вашою долею, превелебний, аще гнатимуть вас звідти розгами, яко блудницю вавілонську...
Кам'яне обличчя Потія побагровіло, він випростався і, звівши руки, заволав:
— Напоминаю, напоминаю вас, заблудших овець... — від люті він затинався, — же у Львові київські митрополити завше зверхність мали! Був я тої надії, жесьте мені, яко пастирю своєму, повинність оддасте, а если не хочете до правди божої приступити, я меча Христового, мені поданого, добуду і соборну сію церков святого Георгія в посідання однині беру!
— Не кваптеся, пане Потію, — мовив спокійно Рогатинець. — Вигляньте лише у вікно. Он сад монастирський, .много там дерев, а ще більше православного люду, і деякі з киями суть. То радили б вам як можна прудкіше піти із святої гори, бо гвалт може ся учинити, і ми за ваш живот поруки не даємо...
Потій кинувся до вікна. У садку і на подвір'ї хиталося море голів. Він просичав:
— Ви згорділи, гвалтом бороните мені входу до церкви?! То я ще раз напоминаю: если нині не пришлете до мене своїх людей з мирним словом, то повернуся я сюди після великодня, і не майте тоді нам за зле, коли до меча духовного і до права вдатися змусимо, а тоді пізнаєте, яка то небезпечна річ владі божій противитися!
— Йдіть, Потію,— відчинив двері Рогатинець.— Я проведу вас до фаетона, щоб безпечні були-сьте, та веліть добре тримати коней, бо вельми крута гора, а наш люд голосний — наполохати може... І хай ніколи більш не ступає ваша нога сюди, а ваш здрайський язик не псує повітря на цьому святому місці. Йдіть, Потію!
Зіщулений митрополит вийшов з покою, за ним подався Рогатинець. Коли вийшли на подвір'я, він змахнув рукою до мовчазного натовпу:
— Розходьтеся по домах! Його превелебність хоче покинути нас!
Потій боязко ступав подвір'ям, перед ним розступалися міщани, вийшов на вулицю й поквапився до фаетона, тоді заступив йому дорогу Пилип Дратва, схопив обома руками за поли ряси:
— Паскудо! Шило й дратву ми полишили, але шевські ножі ще маємо!
Рогатинець прискочив до корячкуватого чоловіка, який термосив за оборки Потія, і відштовхнув його в юрбу. Митрополит ускочив до фаетона, рвонули коні, і тоді натовп злорадно зареготав.
Юрій повернувся до єпископського покою блідий, стривожений. Йому згадалися застережливі слова з "Апокрисиса" Христофора Філалета: "Через унію сію вибухне полум'я домової війни..." Тільки що бачив зблиск кривавої ребелії, і стало Юрієві страшно: хіба для того закладалися фундаменти шкіл і церков, друкувалися книги, росли бібліотеки, дозрівало нове просвічене науками покоління — щоб усе те разом згоріло у вогні й скупалося в крові?
До Балабана долинув зловісний крик юрби, він прошепотів:
— Краще вмерти, ніж побачити те, до чого ви своїм
посполитим умом доведете народ і церкву. Чи ж то погано жилося нашому люду тоді, коли він мирно молився і ще не знав розбрату?
— Кайтеся, отче, бо ви перші той розбрат посіяли, — мовив Іван Борецький. — А тепер ми всі пожинатимемо його плоди. За люд же не вболівайте. Від прозрілого краще прийме молитву господь, ніж від темного, знає-бо прозрілий, чого просить.
— Ох, ох, — простогнав Балабан. — 3 чим ви проти них ідете? З Євангелієм? Католики теж його мають... Ми глаголимо до них стихотворами древніх євангелістів і апостолів, которі більше тисячі років тому глаголили, а вони б'ють нас вишуканим словом учених любомудрів. Не має ж бо православна церква своїх речників, не має!
Рогатннець підійшов до єпископського ложа і проказав, упершись поглядом у старця:
— Не каркайте, мов зловісний ворон, отче. Будуть речники. Іван Вишенський іде до нас з Афона.
Він зайшов і став посеред братської ізби, а братчиків набилося густо, бо знали, що нині з Карпат, від Иова Княгиницького із Маркової пустині, прибуде мніх Іван Вишенський, який з висоти Афонської гори гласив світові божу істину без підхлібства, олжу називав олжою, вовка — вовком, злодія — злодієм, диявола — дияволом, а своїм "Посланням к утекшим от православної віри єпископам" убив старого Рогозу, митрополита київського, Терлецького ж і Потія, яко шельм нечестивих, прибив плювками до ганебних перехресть і виставив їх на глум поспільству на велелюдних роздоріжжях.
Велика була любов до мніха Йвана — русинський люд у Львові чекав його давно. Відтоді, як Іван Красовськіїй вирушив у далеку путь на Афон, аби славного Вишенського, який здалеку будив народ, до діла святого притягнути, щоб живим, а не книжним словом убивав католицьку тать.
І передав Красовський братчикам відповідь Вишенського, коли повернувся пізньої осені до Львова: "Пощо мене ожидаете: чи позичив я що у кого і віддати повинен? Чому хочете вирвати мене із Руссікону афонського — столиці духа мого народу, до кого я прийду, коли не має Україна воїнства божого, когорти очищених від світських зваб і спокус християн?"
Тоді написав Рогатинець гнівного листа старому другові і через паломників передав. Легко, мовляв, вам, мніху Йване, ворогів шельмувати, безпечним у далекім краю будучи. Нам багато важче, на нас тут у кожну мить чигає доля протосингела Никифора, котрого в тюрмі згноїли за сміливе слово.
Тож вирушив на Україну Іван Вишепський і ранньої весни з колиби Княгиницького над Манявкою прислав до Красовського монаха із звісткою, що прибуде до Львова ко великому дню.
Він увійшов, а була великодня субота, і став посеред ізби — сивобородий, у чорній рясі, з києм у руці, довге волосся впало з-під чорної шапки на плечі; Рогатинцеві важко було впізнати в цьому суворому дідуганові колишнього Івана з Острога, і в