хліба, рибу і кухоль пива.
Перед вечором чорт вивів Антоха з пивниці, взяв під пахву і поніс його тим самим провулком, яким він сьогодні йшов услід за голубом. Кинув у кущі біля королівського арсеналу, витер об штани руки і провалився під землю.
На другий день Соліковський сукав із кінської шерсті ляльку Антоха Блазія.
...Лист від Іпатія Потія дрібно тремтів у руці єпископа Балабана, він ще і ще раз перечитував його і не міг йняти віри, що на нього, династичного владику, так підступно наставили капкан берестейський єпископ Потій і луцький єпископ, ненажера й розпусник, Кирило Терлецький.
Та хіба ж не вони, такі вже затяті руснаки, такі вже гарячі православні, а найпаче митрополит Рогоза, картали його і від церкви відлучали за війну з братством? А самі потаємно, щоб місця добрі захопити, погодились на унію з костьолом, і тепер вони із Соліковським купно самі з братством розправляться, а йому, Балабанові, замість білого митрополичого клобука приход Миколаївської церкви віддадуть... Бо не слухав Блазія. Боже, звідки він МІГ знати, що устами цієї мерзоти говорить сам Соліковський? А скільки разів хотілося Балабанові, сполоханому роз'юшеною паствою, побігти до архієпископа і на колінах просити, щоб визволив із патріаршої неволі. Але ж бо ні — що скажуть православні єпископи й митрополити? Лисиці... Вовки!
"Повідомляю сим,— Балабан ще раз перечитував Потієве послання,— що я і луцький владика Кирило Терлецький, порозумівшись з митрополитом Михайлом Рогозою, помислили вчинити богоугодне діло — звільнитися від пут патріархів, які запродали себе невірним і рачать нашу нещасну, сліпу церкву, що синагозі уподібнилась, віддати в наругу московському цареві, і осінити римським апостольським хрестом усю неукую Русь, ту плюгаву обору, що народом українським себе називає. Ти ж, Гедеоне, благородну рать розпочав проти бидла і глупих простаків, і коли ми тебе усовіщали, то з тим токмо наміром, аби ти зрозумів, що тільки в спілці з римською церквою можеш їх перемогти. Ти цього не хотів зрозуміти і тому не можеш стати першим між нами. Та коли не хочеш бути останнім, приїжджай у Берестя. Як ми повернемось з Рима поблагословлені папою, то приймемо тебе і ти підпишеш акт унії".
Коли вони встигли змовитися за його спиною? Рогоза — цей ревнитель православія, який каплицю Трьох святителів братчикам освячував, а Балабана віддавав анафемі! Але чи ж то за його спиною? Хіба отой гнилозубий Блазій не нашіптував йому день-денно, щоб піти на поклон до Соліковського і подякувати йому за те, що посилає ціпаків проти походів черні на Юрську гору? Що тепер діяти, в який бік кинутися? До Соліковського — пізно. Поїхати нині ж у Берестя і стати четвертим у сонмі відступників? Четвертим — йому, єпископові, якому снився митрополичий престол? А що, коли примиритися з братством і зажити слави захисника православія перед уніатами?
У двері єпископського покою хтось постукав. Гедеон склав листа і ждав. До покою увійшов диякон Юрської церкви.
— Владико,— мовив диякон, подаючи єпископові великий ключ,— якийсь парафіянин поклав служці на тацю і просив передати особисто вам.
Балабан кинувся до диякона, вхопив ключа.
— Умгу... Іди. Або ні, почекай...— Він сів за стіл, взяв аркуш паперу і довго писав. Потім засвітив свічку, дістав з шухляди сургуча, накапав на сувій і відтиснув печатку.— А тепер, у цю ж хвилину,— подав сувій і ключ дияконові,— йди до братського дому на Руській і віддай сеньйору братства Юрієві Рогатинцеві.
Випав сніг на Михайла — святий архістратиг приїхав на білому коні. Якраз у той день з далекого студеного краю повернулися віце-сеньйор Іван Красовський і скарбник Хома Бабич на критих шкіряною будою санях і, вихудлі, зморені, ледве позаносили до братського будинку дари московського царя: п'ять сороків соболів, п'ять сороків куниць, ікону Ісуса шириною в півтора ліктя, а висотою у два, ікону владичиці з младенцем і золота чистого для прикрашення чесних ікон цілий фунт — щоб величнішою була Успенська церква, ніж римські костьоли, які своїми світлими прикрасами, благоліпієм, органами православних християн до себе притягають.
Безцінні подарунки привезли братчики від царя Федора Івановича, а найцінніше — тепло людей руських, в яких мешкали, перебуваючи в білокам'яній Москві, їх співчуття до боротьби народу православного з латинниками на Україні. То подумав Юрій Рогатинець, що ніхто вже не в силі спинити їх братського чину, бо визнав їх і став за ними православний світ.
Велика була радість на братській сходці: постановили збудувати ще не бачену у Львові за красою і величчю православну українську святиню, фортецю віри й науки і запросили для звершення цього діла італійського зодчого Павла Римлянина, який прославився будівництвом Чорної кам'яниці Лоренцовича, а ще більше-готичної синагоги, фундованої сеньйором єврейської гміни Нахманом Ізаковичем.
Скарбником братства, з причини хворості старого Бабича, вибрали в лічбі спритного поборця пожертв на братські потреби Антоха Блазія, він-бо ревно покаявся, що трутного зілля більш не вживатиме і братству хоче вірно служити.
Соболів продали за дев'ятсот п'ятдесят золотих, куниць — за шістсот, а ще від молдавського господаря Єремії Могили цілу тисячу отримали, то як тільки потепліло, сповістив дзвін Кирило на Корняктівській вежі про закладення каменя під Успенську церкву.
У той же самий день ,на архієпископській відправі в катедрі промовляв з амвону Соліковський.
З вигляду він був спокійний, не піднімав уверх рук,запрошуючи господа в свідки чи на допомогу, тільки пальці до білоти в нігтях стискали поруччя амвону, він не закликав нікого, не вмовляв і не чекав підтримки — архієпископ доводив до пастви своє рішення так, як повідомляє регіментар військо про початок війни.
— Переможець, який не знищив вільних установ завойованого краю, мусить чекати загибелі. Втрачена воля, коли вона ще живе в умах підданих, стає хоругвою ребелій. Чого ми дочекалися: козацькі ребелізанти під проводом якогось Наливайка сваволять на Волині й доти сваволитимуть — як не ці, то інші,— доки підкорений народ держатиметься своєї віри. А в нас під боком закладають схизмати свою синагогу. І ми, безпечні й сліпі, спокійно споглядаємо, як множиться гніздо гадюче! Колонії свої треба вводити на підкорений терен, і я роблю це на власну руку, бо не послухали моїх просьб ні гетьман, ні король. Я закликаю вас, правовірні католики, вийти у великодну п'ятницю на інавгурацію32[32] ордену товаришів Ісуса — єдиних божих сподвижників, які мають силу оновити нашу приспану віру, нашу снагу і здольність до боротьби із схизматами. Не бійтесь бути жорстокими, вірний син ойчизни має право йти проти законів милосердя, і всі його вчинки вважатимуться чесними й похвали гідними. А коли хто знайдеться серед вас, відданий Ісусовому серцю, і прийме у свій дім хоча б одного єзуїта, тому прощені будуть усі гріхи.
У великодню п'ятницю біля катедри зібрався натовп — найпобожніші католики, а особливо жінки, пропихалися наперед, щоб зблизька побачити рицарів Ісуса, вістка про яких розкотилася по всьому світу — від Іспанії до Хін, а до Львова входять уперше, щоб захистити святий костьол від схизматів.
Вони увійшли через Краківську браму, наче справжні пілігрими з далеких світів. Попереду крокував молодий суперіор33[33] майбутнього єзуїтського дому патер Лятерна — в чорному капелюсі з широкими загнутими крисами; на поштивій віддалі від нього — три коад'ютори34[34] в рогатих беретках, їх смиренні очі дивилися повз людські обличчя, зосереджені в спогляданні святої мети, яку бачить єзуїт кожної миті, тим паче на людях. За ними йшов осел — символ Христового тріумфу; за ослом петляв, наче спутаний, монах у чорному катівському каптурі з прорізами для очей і рота, він ніс у руках хрест, а в кінці — кількоро монахів, простоволосих, з палицями й гудзуватими шнурами в руках.
Процесія зупинилася напроти катедри, єзуїти помолились і пішли вбік Галицької брами: неподалік неї стояла непоказна каплиця, в якій досі молилися тільки жебраки.
Убогий вигляд рицарів Ісуса і те, що вони не заходять до величного й розкішного костьолу, а йдуть приймати благословення в Жебрацькій каплиці, їхня відреченість від мирських суєт, зворушили юрбу, жінки побігли слідом за процесією і вклякли на мокру землю, не оголюючи колін, а за ними й деякі чоловіки.
Юрій Рогатинець стояв посеред вулиці, мов загублений, діймало його тремке відчуття тривоги. Зловістям віяло від цієї чорної процесії, а ще на дні серця лежав терпкий осадок після вчорашньої розмови з Гретою. Він пробував примиритися з нею.
"Ми бідні з тобою, Грето, ми однакові, чому нас має різнити віра. Ти зрозумій: багаті, поляки то чи русини, мають іншого бога, ніж ми".
"Неправда,— відказала якось кволо й невпевнено,— ми з панею Дорогою Лоренцовичевою одному богові молимося..."
"Що у вас спільного може бути з панею Дорогою? Єзуїтство тим і страшне, що воно прибирає машкару скромності й ловить душі бідних простаків. Грето, тебе обплутують, і мені тебе жаль. Зійдімось знову, забудемо ту суперечку..."
"Пані Дорота все знає...— сказала Грета, зречено глянувши на нього.— Завтра, Юрку, я тобі все скажу".
Рогатинець перебирав поглядом голови жінок, які стояли на колінах, і легшало в нього на душі: Грети між ними не було.
Коли поріділо біля катедри, Шимон Шимонович уздрів Рогатинця, підійшов до нього.
— Ви знаєте, пане Юрію, я ще не бачив, щоб так багато ослів віддавали честь одному,— засміявся Шимонович.
— Не до сміху, пане поете. Ви — поляк, вам не страшно. А на наш русинський край іде чума.
— Львів усе одно залишиться русинським містом, ніхто не в силі цього перемінити, пане Рогатинцю, запам'ятайте. Мій народ колись це зрозуміє. А втім, розуміє й нині — я також з народу. Тільки не замикайтеся від світу на своїй тісній Руській вулиці. З вашої школи молодь повинна глянути колись на великий світ, далеко ширший, ніж Україна. Не дайте занидіти їй у притворі з Часословцем і Октоїхом. Латина — не тільки словоблудіє, як мовлять ваші проповідники, а й вікно в науку.
Рогатинець не відповів: з боку Жебрацької каплиці донісся лемент жінок, і вони, кожен окремо, поквапилися туди.
На паперті каплиці перед архієпископом Соліковським стояли на колінах суперіор і коад'ютори, монах у каптурі тримав піднятий у руці хрест, а простоволосі монахи, оголені до пояса, мовчки били один одного палицями, шмагали гудзуватими шнурами, осел кричав, ніби виригував із себе монаший біль; криваві басамани вкрили спини покутників; жінки вголос ридали, піддаючись екстазові, деякі пані зривали з вух сережки, знімали з ший кольє і кидали на паперть, а коли бичування закінчилось, до Соліковського підбігли дві жінки і, падаючи перед ним на коліна, закричали:
— О Єзу, о Єзу! Ми приймаємо їх, святих мучеників, захисників наших!
Рогатинець пропхався вперед і застогнав: він упізнав дочку покійного аптекаря Лоренцовича Дороту і свою малжону Грету.
Мов ошпарений, біг додому на Руську. Невідома досі сила страху гнала його, він ще не знав, що буде робити, в кого питати поради, але чув: за ним валить брудна хвиля потопу, яка заллє нині все місто. Лише кілька бузувірів удерлося до Львова, і їм викрикує дику осанну юрба, і в тій юрбі — його Грета. А що буде завтра, потім — всі одуріють, скоряться, озвіріють і зітруть все те, що збудував він з братчиками на землі і в душах. І ніхто не допоможе — далеко православний світ.
Він похапцем зібрав свої речі у мішок, побачив на підвіконні оздоблене візерунками сідло і сагайдак, вишитий золотом, узяв їх і, не замикаючи дверей, пішов до братського будинку на Руську.
Біля дверей стояв диякон Юрської церкви. Він подав Рогатинцеві сувій, запечатаний сургучем, і ключ. Юрій сполотнів: він упізнав ключ від братської скарбниці.
Сидів у братській ізбі за столом, застеленим білою скатертиною, на столі хрест, підсвічники і братська скринька,— що це, Красовський, не дочекавшись його, скликає сходку? Екстраординарну? Протиєзуїтську? Юрій перечитував Балабанового листа, і все інше, крім тої пропасті, яку мережкою заступили єпископські рядки, здавалося марним, смішним, непотрібним. Яка сходка, кого вона врятує? Усе, що виростало роками, упало за один день, вони — мов діти, які будують з піску фортецю, а ту іграшкову твердиню за одну мить розвалює ногою дужий гевал або ж розмиває злива. Жменька білоголових дітей під високою стіною тюрми...
Одного не міг зрозуміти — чому Балабан? Чому ворог ворога сповістив про небезпеку?
Двері до ізби рвучко відчинилися, чорнобородий Іван Красовський зупинився біля стола, видихнув:
— Нас б'ють, але й правда наша! Послання від Вишенського прийшло!
Красовський здивувався: чому Рогатинець не схопився, ні слова не сказав? Адже це його замисел — написати листа до патріарха Єремії з просьбою, щоб той розшукав через своїх посланців Івана Вишенського на Афоні й передав йому ревну просьбу братчиків: хай приїде мніх Іван до Львова і проповідує в Успенській церкві.
— Ти слухай, слухай, Юрку! — Красовський розгорнув дрібно списаний лист паперу: "Посланіє до всіх обще в лядськой землі жив'ящих".— "О люта страно грішна, плем'я злоє, синове беззаконія! Од глави і ног острупіли єсьте, осмраділи єсьте гноєм, несть місця цілого од гріховного недуга: все струп, все рана, все пухлина, все неправда, все лукавство, все лжа..."
— Це правда, свята правда...— не підводячи голови, мовив Рогатинець.— Тільки то дуже легко глаголати пророчі слова з теплої келії після порції бобу чи квасолі...
— Я тебе не розумію, Юрку,— розвів руки Красовський.— Ти ж сам говорив: кого ми протиставимо Скарзі, Соліковському? І вже маємо — Вишенського. Уїдливого, лютого, праведного. Адже ми беззубі: нас лихословлять, а ми благословляємо, нас переслідують — ми терпимо, нас лають — ми молимося, ми стали як сміття для світу, як ті покидьки!
— О, так!..
— Тому скличемо сходку сьогодні по великому ділу всього нашого народу: постановимо надрукувати посланіє Вишенського во мнозіх екземплярах, а королеві супліку складемо. Скажемо: немає в нас уже більше терпіння. У мурах Львова чотири народи живуть. Вірмени свій уряд мають, жидове — теж, тільки старожитній натуральний народ русинський — ніби в єгипетській неволі. Дзвони сказали нині сплутати, щоб ми ними не кликали Наливайка...— Красовський зблиснув очима й ударив кулаком по столі.— Але ж урветься терпець, і ми самі до нього підемо!
— Не підемо,— підвів очі Рогатинець.— Ніхто не піде із своїх домівок, від дітей своїх, від церков, від ринкового смороду. Від голови до ніг острупіли єсьмо... Не треба сходки. На, читай...
Рогатинець подав Красовському Балабанового листа і ключ від скарбниці. Іван пробіг очима листа і зажмурився.
— Сходку! Доконче нині сходку! Я посилаю дзвонаря із знаменням до всіх братчиків.
Не відказавши й слова, Юрій пішов з ізби. Пішов до Блазія. Не знав, що скаже йому, можливо, й нічого не скаже, навіть не плюне в його пику. Але побачити мусить. До Рогатинця надто повільно добиралося усвідомлення тієї неймовірної зради, яку задумали церковні ієрархи. Перед очима постало благородне пастирське обличчя митрополита Рогози і — незнайомі — Потія й Терлецького, певне, теж благородні, та Юрко не міг тепер співставити їх зовнішні личини з потворністю наймерзеннішого вчинку, тому шукав Блазія, щоб побачити його ніздрювате обличчя, гнилозубий рот, схопити сам образ зради і накласти його на достойні лика ієрархів.
Але як це так, що вони, а не Балабан!
Юрій зупинився перед халупою під міським валом неподалік зброярні. Потермосив дверима, ніхто не озвався, і закляв Рогатинець:
— Нехай пусткою стане мешкання твоє і нехай пожильця в нім не буде...
Він подався до Лисого Мацька, той може знати, де Антох.
— Дай, Мацьку, вина,— сказав, важко сідаючи на лаву.
— А то що в лісі здохло? — аж сплеснув у долоні Мацько.— Пан Рогатинець просить вина?
— Ісус Христос теж причащався. Налий, Мацьку... Корчмар заметушився, гукнув синка, за ляду вийшов учень братської школи — Роман Патерностер і знітився; як це він буде подавати вино панові провізору?
— He неволь дитину до тієї роботи, Мацьку,— помітив Рогатинець хлопцеве збентеження.— Досить, що ти вже...
Мацько запобігливо дивився на Юрія — Роман безкоштовно вчиться в братській школі; батько не хоче, щоб він лихварив чи торгував вином у корчмі, він мусить піти далі, чей же вчаться і прості в чужих краях, хіба доктор Гануш багатий був, а вивчився в Італії, видно, пан Рогатинець хоче допомогти, коли так каже...
— То візьміть його зовсім до себе, в бурсу,— перехилив Голову Мацько, ніби вудочку закинув: а може, клюне.
— Ковтай, Мацьку, та не вдавися. Досить, що вчиться задаром... Ну, за твоє здоров'я... Слухай, Патерностере, Блазій пропав, зникла погань. Ти не знаєш часом, чиї він тепер стіни обтирає?
Мацько дивився на похмурого сеньйора й перебирав у думці всі можливі причини зникнення Блазія і прикидав усі свої втрати, які можуть статися, коли Блазій не знайдеться. Він натужно думав і враз ляснув себе долонею по чолі.
— Таж Антох у Корнякта п'є! Він до мене вже не заходить, а там сидить щодня.
— І ти цього досі мені не сказав?
— А чому я вам мав казати? Це ж я втратив клієнта, а не ви.
— Втратив і я... А віддавна він туди учащає?
— О, вже кілька років.
— Якби-то ми були знали...
Мацько заглядав в очі Рогатинцеві — хотів уздріти в них, що втратить він, Патерностер, від братської неласки до Блазія: чи далі продаватиме книги, чи буде Роман вчитися в братській школі задарма, та нічого не міг відчитати з потемнілого обличчя пана Юрія.
Рогатинець залишив вино недопитим, вийшов з корчми. Довго стояв на розі вулиць Руської і Шкотської. Уже не страх, а байдужа безнадія огорнула його. Все, що задумав колись, було облудою. Власть імущі дотепер тільки приглядалися до братчиків, а нині побачили ту дрібку їхньої сили, оцінили її, прикинули, якою може стати потім, і — зітруть. Той обузувірений натовп з-під Жебрацької каплиці як не нині, то завтра, розвалить їх дім, книги спалить, друкарню потрощить, підмурівок нової церкви осквернить, а захисту ні в кого шукати, пастирів нема, братчиків жменька... Десь там, на просторі, гуляє Наливайко з козаками, а що вони, міщани, можуть вдіяти під цими мурами, безоружні. Піти до Наливайка?.. Але ж не кличе, не знайшовся іще муж, який наважився б підняти народ... Мніху Іване з Вишні, ти закликаєш очиститися від струпів, а очищених теж так само душать кліщами за горло.
Рогатинець глянув на ріг будинку, на якому вряди-годи хтось вивішував листок, навіть купці вихваляли свій товар над вікном Абрекової, і побачив приклеєний папір, на якому великими літерами було написано: "Bij Nali-wajkow! Bij schyzmatow!"35[35].
— Оце і все,— прошепотів.— Сходка... Яка вже там сходка?
Почуття нестерпної самотності окутало його всього: усе, що мав, чим жив донині, утратив за один день — для чого тепер жити? Він схилився головою до муру і тоді почув на плечі дотик чиєїсь руки. Оглянувся.
— Грета?
— Ні, я Гізя. Ганна... Пане Юрку...
Висока, перетягнута в талії, з буйним чорним волоссям, що закривало обидва личка, дівчина чимось нагадувала Грету, але темний погляд очей був інший: доброта, з тугою й жаданням змішана, мовби чекала тільки одного його слова, щоб вилитися до краплі, і відчув сеньйор Юрій, що те добро уготоване для нього, що це єдине його духовне майно, якого ще не встигли відібрати, бо десь було заховане, а тепер з'явилося перед ним, щоб порятувати в безнадії.
Ця думка тільки промайнула і згасла, дівчина була дивно гарна у своїй доброті, але ж чужа, і Юрко пожалів, що не може взяти її за руку й піти світ за очі.
— Пане Юрку, ви так стомилися, я ж бачу. Кожного дня вас бачу, пощадіть себе трохи...
— Чи можеш допомогти мені, дівчино?
— Я кохаю вас. А більш нічого... Ходіть зі мною. ...Другого дня вранці Рогатинець з нудким передчуттям біди підходив до братського будинку. Він став і, опустивши руки, дивився на руїну. Вікна в ізбі побиті, скло валялося на землі, рами потрощені.
Він врешті зрозумів, що трапилося, і кинувся досередини. В ізбі порався Красовський. Його обличчя було в ранах, очі .заплили синіми пухлинами, у руках тримав переламаний братський хрест.
— Де скарб? — прохрипів Рогатинець.
— Скарб є,— відвернув голову Красовський, поклав хреста на стіл.— Тільки що тобі до нього? Іди, Юрку, у вежу. А завтра братство вирішить, що чинити з тобою.
Дзвін Кирило з прив'язаним до криси могутнім бильнем визирає кремезною чашею крізь східне віконце дзвіниці й мовчить. У нього відібрано голос, рух, а силу стриножено. Сонце ще не сходить, тільки рожевіють перисті хмаринки над Високим Замком. Невже дзвін мовчатиме, коли й сонце зійде, невже не він розбудить день?
А-а, марево... Мовчатиме він доти, доки цього захочеться повелителям. Що ми можемо... Що можемо? А ось по грошу склалася русинська громада і вилила дзвін — змогла... Руками витягли його братчики на останній поверх вежі — теж змогли. І вдарив цей дзвін, і пробудив сплячих — зміг! То чи ж не знайдемо ми в собі сили, щоб повернути йому голос, він же не тріснув, не надщербився, не вирвали в нього сердечко, він тільки спутаний. Та й не самі ж ми — он уже прислали допомогу брати з півночі...
Юрко Рогатинець не зімкнув очей усю ніч. Думав: а чи не надщербився він сам, чи не пролягла тріщина боягузтва через усю душу, чи зможе він ще раз стати серед побратимів і йти з ними. А чи повірять тепер йому? Що ж залишилося від тебе колишнього? — спитають. А я так відповім... Не дивіться на моє лице, воно змарніло, поникло, та душа в сумнівах скупалася, я ними перетер себе самого і знаю вже — не втратив відваги. Зважив марноту і силу свою — є в мене сила. Зміряв за одну ніч правду й неправду і кажу: хай благословенна буде шабля Наливайка — без жертв ще ніхто не виборов волі; хай святиться сподвижництво Вишенського — слово його стане гострішим за меч; хай згинуть відступники — народ не прийме глевтяка, купованого зрадою. Я пошукав віри у серці своїм і знайшов її: вірю в прийдешнього мужа свободи, якому віддам крихту свого чесного хліба, вирощеного на моїй убогій ниві.
То слова, Юрку,— скажуть мені.— Що маєш ти таке в душі, чому повірити можна? І я відповім: маю любов. Я знайшов її. Чуєте, маю любов і вона не дасть мені бути слабким. Бо коли я роздам усі свої маєтки і коли віддам своє тіло на спалення, а любові в серці не маю, то я — ніщо. Хто це сказав? Мабуть, апостол Павло до корінфян. Бо коли я маю дар пророкування, коли можу навіть гори пересувати, то все одно без любові я — ніщо.
А в мене є любов. І хай вона тільки моя, тільки для мене, хай грішна й недозволена,— я стану заради неї знову сильним, заради неї не пущу більше страху в свою душу. Замало вам цього доказу, занадто він особистий? Але ж послухайте: хіба задля своєї гідності — а тільки вона може вберегти моє кохання — не піду я в тюрму й на смерть? Немає в черствих серцях, які не здатні по-земному кохати, шани до батьківщини. А може, я тоді злякався через те, що не мав іще тії любові?
Чутно кроки на сходах: йдуть братчики кликати на свій суд зганьбленого сеньйора.
Дайте мені йти разом з вами, бо час трудний і я ще буду вам потрібен. Через славу й безчестя, через хвалу й ганьбу, не знаний ще нині вам, та пізнаний самим собою, я йду. Хай не зайде сонце во гніві вашім.
Розділ шостий
КІЛЬКА УЦІЛІЛИХ СТОРІНОК МАНУСКРИПТА
З ВІДСТУПАМИ й КОМЕНТАРЯМИ
"...іж Потій, владика берестейський, і Кирило Терлецький, владика луцький, іменем митрополита київського Рогози їхали до папежа поклонитися йому і повіли, же суть прислані на тоє, аби унію прийняти. Папеж тому рад бивши барзо, отослав їх до короля по привілеї.
А повідають такожде, тілько їм можна вірити альбо й ні, як тое ся відбувало в Римі.
Мовлять, що київський митрополит аж у хворість упав по тому, як оттиснув печать і підпис свій поставив на тій супліці, що нею берестейський і луцький владики продавалися папежові, бо душею він за православіє істинно стояв, тілько витримати не міг патріарших поборів, которими патріарх Єремія купував собі пастирський жезл у турського царя. Я сам, бо єсьм справедливий православний русин, не якийсь там кламця на кшталт Блазія, мусив дати півтора золотих патріаршого побору, а за такі пенязі можна купити три з половиною гарнці найлучшої мальвазії. То сказав Рогоза: "Ми в нього, патріарха, такії овци, которих тільки доять і стрижуть, а не кормлять". А владики тое підхопили, підлили оливи до лампади: "І як же то так, що якійсь сходці торгашів, пекарів, сідельників, не смислящих у богословських ділах, дають право пересуджувати суди, установлені церковною владою, то лучше вже піддатися римському папі".
Як на мене, то вельми глупі і святому письму супротивні тії єпископські постулати, єж бо апостоли Ісусові такожде не були архієреями, а простими рибалками і теслями, але ж, як мовлять посполиті люди,— сова коли з'яструбіє, то вище літає, ніжли сокіл.
І зело погано іще вчинив патріарх, що не хтів цілковито довіритися прирожоному духовному лицю Рогозі, а настановив своїм екзархом36[36] луцького єпископа Терлецького, оного же знали у всій єпархії яко грабіжника, гвалтовника й убивцю. Той же скомпонувався з берестейським шахраєм, прости м'я господи, бо хто ж такий Іпатій Потій? Русинський пан, який давно совратився в католицтво, а потім притворно знову православним назвався і в ченці постригся, аби паству облукати і унію сотворити.
І тії двуликії владики, не дождавшись одповіді нашого справедливого Балабана, которого бог урозумив до братчиків навернутися, в септемврії 1595 року депутували себе до Рима з двома листами Петра Скарги: еден до папи Климента VIII, а другий до генерала єзуїтське го ордену Аквавіви.
Я міг би цього й не знати, але Юрій Рогатинець, якого братство скинуло з сеньйора за якусь немаловажну причину (чей не задарма сидів добу у вежі і безмін воску, которий коштує цілих три золотих, на братський стіл поклав), але яко мужа вченого на Берестейський собор послано, аби книжицю проти відступників написав, ото пан Юрко, котрий з причини безжонства ходить до мене обідати, а за обідом і вином стає звичайним, як ми всі, все, що чув, мені — довіреному продавцеві братських книг розповів37[37].
У грудні єпископів увели в залу Константина у Ватікані. Папа в білому вбранні, пурпуровому наплічнику й камаурі38[38] возсідав на золотому троні під балдахіном в оточенні кардиналів.
Церемоніймейстер подав прохачам знак, вони впали. на коліна і, мов пси, лизали папі ноги, а Потій, не встаючи, тільки підвівши голову, подав святійшому акт унії. Папський секретар прочитав декларацію, потім — наперед складену відповідь папи, а владики весь час стояли на колінах. За тим їх привели до присяги, і ті присягали, поклавши руки на євангеліє, а опісля знову цілували папі ноги. Тоді великий Інквізитор розгрішив єпископів від гріхів схизми і дав їм право розгрішувати всіх, хто приступив до унії — на Україні і в Московії.
Бог буком не б'є. Козацький отаман Наливайко напав на Луцьк, зайняв його, розгромив маєток відступника Терлецького, сторожу вибив до ноги і забрав пергаментні документи з підписами духовних і світських осіб, які потаємно погодилися на унію. Ті документи він передав своєму братові Дем'янові, сповідникові князя Острозького, той віддав князеві, і аж тоді стало відомо поспільству про зраду Рогози.
Терлецький застав дома таку руїну, що отой напад катедральних жаків і братів Бялоскурських на русинський квартал у Львові виглядав супроти наливайків-ського погрому дитячою забавкою. У мене, приміром. було побито всього п'ять пугарів, випито й розлито три гарнці вина, і все це обійшлося мені в два золоті і двадцять сім грошів. А синок мій. хвалити бога, здоровий і хоч має шрам на чолі — вчиться добре. Наливайко ж, вічна тепер йому пам'ять, відплатив за нас сторицею.
...Ще не стемніло, як до корчми Лисого Мацька ввалилися два незнайомі гевали, плечисті, з довгими руками. Корчмар відразу збагнув, що то за птиці, вибіг із-за шинквасу з простягнутими руками, наче він міг заступити собою ляду, заставлену пугарями й суліями з вином та горілкою; один, вищий на зріст велетень, штовхнув Мацька в груди й гаркнув:
— Схизмат?
Мацькова жінка, яка давно звикла до непоштивих клієнтів, вийшла з комірки, де завжди сиділа напоготові,— часто находить стільки пияків, що Мацько сам не може дати ради,— й буркнула:
— А ми не знаємо, що це таке.
— І ми не знаємо,— підходив гевал до ляди,— а он там, на розі, висить листок, в якому мовиться, що треба бити схизматів. То шукаємо, де вони...— Він узяв пугар, постукав ним по ляді й спитав тихо:— Чому порожній?
Мацько, бачачи, що з цими гістьми заходити собі не варто, кинувся наливати вина, і поки він допав сулію й тремтячими руками перехиляв її над посудою, велетень брав один за одним порожні пугарі й кидав ними в стіну, поки не натрапив рукою на повний; тоді подав повний пугар товаришеві, який стояв мовчки з оскаленими білими зубами, потім узяв собі й сказав:
— Ми ще не були у вас, пане Мацьку, то будьмо знайомі: я — Бялоскурський, Янко, а це мій брат Микольцьо.
Жінка аж присіла за лядою, а Мацькові руки ще більше затремтіли, він згадав, як бідний Аветик черпав вино з ночв, пригощаючи кожного перехожого. "Добре, що хоч книжки продав",— подумав і чекав найгіршого, але збуйці перехилили пугарі, потім взяли ще по одному, понюхали й вилили на долівку; "рівно три гарнці",— підрахував Мацько, а Бялоскурські, посвистуючи, вийшли з корчми.
— А де Роман? — спитав у жінки Мацько, коли за
братами зачинилися двері.
— Таж у школі, певне,— відказала жінка. Біля Жебрацької каплиці спорожніло, смиренні єзуїти розійшлися по домах найправовірніших католиків, і стало в місті спокійно, як було перше. Бо нібито нічого особливого й не відбулося. Львів на своєму віку бачив уже й покутників, і біснуватих, навіть пророків. Мало того, в цій Жебрацькій каплиці вряди-годи з'являлася, а потім зникала чудотворна ікона божої матері; у страсний четвер на вікні кам'яниці Гуттера проступав на склі Ісус — весь у кривавих ранах. І то ще нічого: в судовій залі ратуші донедавна літала опівночі домовина з останками якогось міщанина, невинно засудженого до страти. Виповзала вона з могили на катедральному цвинтарі, піднімалася в повітря, ковзала по місячному промені до ратушевого вікна, гримотіла, лякала сторожу, і тривало це доти, доки війт з лавниками зібрались на пересуд і виправдали невинного, посмертно записавши його в списки достойних мужів міста. До того ж усі міщани знали, що по суботах на Кальварії, а деколи навіть на бані Домініканського костьолу шабашують чорти й відьми — різні дива бачили львів'яни, то єзуїтські покутники ніби й не повинні були справити особливого враження. Та ось залишилося після них не знане досі збудження духу: старим хотілося молитви, жінки готові були на самопожертви, а молодим — жакам катедральної школи — забажалося крові.
Жаки снували біля катедри, не розходилися. Правда, коли побачили архієпископа, який у супроводі прелатів повертався з Жебрацької каплиці, готові були дати драла, але той зупинився, поблагословив їх хрестом, і жаки слушно прийняли це благословення як заклик до діяльності во славу божу, а що саме чинити — вони добре знали: не будуть же себе шмагати, навпаки — відімстять біль покутників на шкірі невірних.
Учень молодшого класу братської школи Роман Патерностер стояв біля венеціанського палацу й дивився на місто зовсім іншими, ніж учора, очима. Нині він дізнався від улюбленого дидаскала Івана Борецького таке, про що ніколи не міг і здогадуватися: Львів — місто русинське, давня столиця Галицького князівства. З болем і люттю доходило тепер до нього усвідомлення своєї нерівноправності в цьому місті, де чомусь первісний господар-русин мусить жити у відведеному панами кварталі, а не там, де йому хочеться; він згадав свого тата, який тихцем молиться православному богові й книги братські продає, а коли до нього зайде хоч би який задрипаний шляхтич, у пояс кланяється за ласку, мало ляду не лиже. Хлопець дивився на передвечірнє місто й щемко відчував, що любить його і що болить воно йому. "Ми живемо для того, щоб відібрати забране",— знову почув слова дидаскала Борецького. Хлопець стиснув кулаки, немов спробував відчути міць своїх м'язів, коли враз побачив, що його обступили жаки в чорних свитах і рогатих беретках. Подався назад, але кільце було замкнуте, один жак тицьнув йому під ніс дулю, перекривив:
— Паки-паки, дай, попе, табаки!
— На!— Роман і не спам'ятався, як це сталося, він зовсім не збирався вступати в бійку, їх же багато, та ось болість, яка щойно пройняла його, злилася раптом з образою: кров бризнула з розквашеного носа напасника, жаки на мить сторопіли. Роман скористався цією миттю, прорвав тісне коло і побіг у бік Руської. Чув за собою викрики: "Люпус, Наливайко! Бий го, господи помилуй!" Аж коло братської школи оглянувся — не було на вулиці нікого, він забіг до бурси й крикнув до спудеїв:
— Бійка буде, хлопці!
Проте до пізнього вечора ніхто не порушував тиші в руському кварталі, тільки хтось вивісив листок над вікном Абрекової: його спочатку побачив Юрко Рогатинець, а потім брати Бялоскурські, які вийшли з підвалу
Корнякта. Братчики розпочали сходку, не дочекавшись Рогатинеця. За ним тричі посилали дзвонаря, але той повертався ні з чим — нема дома сеньйора. Речі ж його лежали в кутку сусідньої кімнати — ніхто не міг збагнути, що могло трапитися з Юрієм. На сходці склали супліку королеві, сеньйорові присудили добу арешту і штраф — знав же, що буде сходка, і не прийшов. Блазія вимазали з братських списків і прокляли.
Місто стихало. Вдарив на ратуші дзвін, скреготнули ключі у замках міських брам, хвірток та крамниць. Тісне, густе від люду місто спорожніло, стало просторішим; темне небо впало мороком на засмічений брук; ще тут то там проколювали тишу квапливі кроки запізнілих перехожих.
Красовський залишився після сходки сам у братській ізбі, він замкнув скарбону і якусь мить наслухав — глуху тишу полохали шепоти чи то шелест,— а, то ж вітер горне по бруку сміття, та все ж загасив свічку і в ту мить почув брязкіт битого скла — десь там, біля бурси,— і пронизливий свист. Він заховав ключі в тайник, підійшов до дверей і приглух від лускоту. Скалки скла обсипали його, Красовський ще встиг зариглювати двері, повернувся і ніби сам головою вдарився об камінь, що влетів через вікно. Липка кров залила очі, Іван упав на долівку. Того вечора Бялоскурські не мали найменшого наміру гріти руки. Але ж над вікном Абрекової висів листок з таким заманливим закликом, що годі було і встояти. Дотепер вони сваволили в єврейському гетто на Краківському передмісті, інколи заглядали до вірменського кварталу, а до русинів руки ще не дотягалися. Для бадьорості випили вина у Лисого Мацька і пішли Руською, шукаючи зачіпки. У кварталі було тихо, то вже хотіли вертатися, та враз із Зацерковної долинув протяжний свист, войовничі крики — жаки вискочили з засідки і увірвались до бурси. Микольцьо кинувся на смалене, Янко стримав його: встилайся з дітьми воювати, ось же перед тобою гніздо схизматів. Він ударив палицею по вікні братської ізби, старанний Микольцьо збирав каміння й шпурляв досередини.
Жаки вдерлися через розбите вікно до бурси, сподіваючись переколошматити сонних. Та самі попали в засідку: попереджені Романом спудеї не спали, вони впустили напасників досередини і кинулися на них з кутів, мов шуліки.
Опівночі, коли все стихло, учні старшого класу потихеньку вивели з бурси ледь живих жаків і, надававши кожному по стусанові, погнали їх униз Зацерковною.
...Мацько із страхом приглядався до розбитого чола сина, обмацував його, наче не вірив, що він повернувся живий, а потім потрусив його за оборки свити.
— Що сталося? Де був так допізна?!
— Жакам надавали, тату...
— Жакам?!— скрикнув Мацько.— Та як ти смів? Та ти знаєш, з ким розпочав? Дурню, ти бився не з жаками задрипаними, а... а...
— Пустіть, тату,— Роман незалежно, з тінню зневаги дивився в очі вітцеві.— Пустіть... Як хочете, то гніться собі й далі в три погибелі перед кожним паном і панком, а я не буду. Чуєте, не буду!
Мацько опустив руки, отетерів. Він дивувався: адже в його домі, в сім'ї, в корчмі усе донині було зважено, перевірено, обчислено, і як це він досі не знав, що є ще речі, які не вміщаються в жодні виміри, є ще душа в людини, яку не зважиш, не обчислиш, хіба що зрозумієш. І що — віднині він повинен вчитися розуміти душу оцього вилупка, який не тільки проїдає денно п'ять грошів і виношує одягу та взуття на три гроші, а ще й має свою волю, свій гонор, честь, лють?
Мацько Патерностер на другий день записав у свою книгу таке:
"Почитаніє книжное помагає уму, но і шванк йому приносить: латво управляти душею темною, просвіщення же будить у людей, а паче в отроків, бунт противо власті отцовської і панствової. Мій син Роман, навчений братськими дидаскалами, виявив перше непослушенство39[39]. "Cudze pomoce czesto przynoszq niemoce, cudze rady — zdrady"40[40] Та Абрекова зовсім не дурна, не знає їмо, до чого прилатати розумне слово. А ця її примовка, ніби для нашого митрополита складена, але це не Абрекової розуму справа. То як тілько повернулися єпископи з Рима, ясний круль Жигимонт пише епістолу Рогозі, аби у Бересті синод скликав, на котрий можуть прибути довірені й світські мужі. токмо без зграї, від католицьких і православних громад, а митрополит ще раз у недугу впав і хоч розіслав послання до духовенства й братчиків, сам на собор не прибув і ревно каявся во грісі своїм, що дав себе обдурити і в кабалу католицьку втягнути41[41]
А львівський бургомістр і райці позвали Красовського і Рогатинця до ратуші й улесливо намовляли, щоб ті визнали унію, а за те їх діти і внуки матимуть право рівності в торгівлях й ремеслах. На що їм від благовірних одказав Рогатинець: "На овчарню волки напали, а пастух скликав з різних весей псів для оборони. Собаки ж зажадали за роботу по овці. Єдна овечка і мовила:
"Ах, воліємо ми гинути від справжніх ворогів, ніжлі від зрадливих оборонців". Не чув єм того, але твердив мені пан Юрій, що мовив тако. Повідав він мені тое за обідом, то, може, трохи й переборщив; за обідом, а ще коли він не зовсім сухий, кожен трохи любить додати до правди. Я зособна гадаю, що за собак він мав оних єпископів, которі унії продалися, а за пастуха Рогозу. Лучше-бо, коли волки в лісі суть, а пси за кошарою. Легко тоді чинити реляцію, хто овцю із'їв.
То приїхали до Берестя духовні особи, воєводи, каштеляни, старости. Зі Львова до латинян — архієпископ Соліковський, а од православних — Балабан і Рогатинець. Єпископ і пан Юрій обнялися, мов брати, і слізно просили один в одного прощення за колишню зваду і поруганіє. Так, плачучи і слезами обмиваючись, просив Балабан: "Прости мені, брате Юрію, за мої прогрішення: разом починали-сьмо святе діло, разом тепер за вітцівську віру постоїмо". На що відповів Рогатинець: "Простіть і ви, ваше священство, а ми проситимемо патріарха, аби вас екзархом своїм настановив"42[42].
А ще приїхав до Берестя королівський казнодій43[43] Петро Скарга, а король прислав озброєних татар і козаків, которі після Наливайка Жолкевському продалися. Скарга власною персоною з'явився перед очі князя Острозького, який зупинився у своїй кам'яниці і дорікав йому, що той за єретиками обстає. На що відповів князь: "Яким духом ви прибули сюди з озброєними почотами, ачей їхали-сьмо не на зваду, а на згоду". Подлії же латиняни давно помислили згоду внівеч оборочати, то підніс Скарга Острозькому такую кознь: "Ви, — каже, — главою свого партикулярного собору обрали турського шпигуна Никифора і дієте днесь впрек не тілько костьолові, а самому королеві". Тое мовивши, пішов. А на другий день русинські й польські єпископи в шатах понтифікальних, з послами папськими й королівськими, в оточенні панів світських пішли до церкви святого Миколая, де правили православну літургію, а потім до костьолу найсвятішої панни Марії, там співали "Те. deum, laudamus"44[44], а на Балабана і киево-печерського архімандрита Тура кинуто екскомуніку. Протосингела же Никифора, которий того же дня на православному соборі прокляв єпископів-відступників, увечері поймали і у вежу запроторили45[45].
Л тоді князь Костянтин буцімто погрозив королеві війною і таке йому написав: "Усе християнське ісповідання від півдня до глибокої півночі буде тепер захищатися проти папежників. Ти, королю, хотів унією умоцнити римську церкву, а сталося противно — ослабив. До днесь православні ще не знали, за що мають воювати, а тепер уздріли: за те, що в них забирають. А хто встоїть перед нами, коли тілько з Волині й Червоної Русі ми можемо виставити тридцять тисяч люду при зброї, а папежники хіба превзойдуть нас числом тих кухарок, которых ксьондзи в себе місто жон тримають". Пан Юрій не читав того листа, і я не дуже вірю, аби подданий осмілився повелителеві таке написати, а ще, як то кажуть, ворон воронові очей не клює.
Тяжка молестія впала на наш народ русинський, недаром на святої Параскеви земля ся трясла, і гадали люди, що буде кончина світу. А у моїй пив'ярні впала з полиці куфа сиракузького вина, то була велика руйнація, бо втратив я на тому аж тридцять польських талярів46[46].
Соліковський тупо дивився на маріонеток, не розрізняючи їх. Ляльки стояли — кожна на своєму місці — мертво, уява архієпископа вперше не змогла рухати ними, вони тепер скидалися на шахові фігури, вибиті противником з дошки — недіючі й непотрібні.
Програшу ніби й не було, адже за цими ляльками стоять олов'яні жовніри, їх багато в шухляді, але вдаватися до їх допомоги — то вже не архієпископська справа, а королівська. Ця сила вирішила долю Речі Посполитої в останній битві з Наливайком над Солоницею біля Лубен, але вона нічого не важить у боротьбі з людською совістю — чей же не пошлеш жовнірів ні в русинський квартал, ні на Юрську гору, ними не обложиш кожну церкву, не приставиш драгуна до кожної душі, тут і чорти безсилі — православіє живе, як і жило... Ба ні, не так. Дотепер воно було предківською замшілою вірою із старими обрядами, глупими попиками, розпусними архіпресвітерами, зажерливими єпископами, а після Берестя стало ідеєю, яка сама собою очищається від баговиння, хоругвою, котру ледь день піднімуть ще не відомі нині витязі й розбудять від сплячки приспаний люд, із темного смерда сотворять воїна, з пастуха — ватажка, з байдужого — зацікавленого, з боягуза — сміливця, а схильний до зради заховає глибоко в душу свою слабість, бо нині зраду стало видно у всій її соромоті й гидливості.
Тож таки програш. Але чому? Як могло статися так, що Балабан, котрим Соліковський нітрохи не турбувався, бо той давно своїми вчинками став одесную з костьолом, ураз перекинувся і вирішив, власне, долю унії? Бо що вона тепер — папір, а львівська єпархія, з якої мало розповзтися уніатство по всій Україні, залишилася православною. Що тепер діяти? Вбити Балабана і дати православним ще й мученика? Проповідувати? А що дасть нині проповідь — озлоблені, пробуджені схизмати не приймуть тепер з католицьких рук найбілішого хліба, бо він здаватиметься їм отруєним. Посіяти страх, напустити тихих убивців... А що, коли замість страху народиться помста? Заборонити відправи — потаємно будуть сходитися на молитву, зруйнувати церкву — на руїнах складатимуть клятви, оголосити царгородського патріарха турецьким найманцем — московського визнають.
Перед очима Соліковського проступив лик його милості короля Польщі Зигмунта III — тридцятирічного марнославця, великого князя Литви, Русі, Пруссії, Жемайтії, Лівонії, спадкоємця шведської корони. І ще йому мало... Перед королем — поникле високе чоло Скарги і схилений Соліковський. "Я вам велів прокласти міст між Україною і Польщею, а ви проклали його між Україною і Московією. Тож поки не з'єдналася південна схизма з північною, я мушу піти війною на Москву, бо якщо там костьолу не поставлю, то схизмати заберуть у мене і Львів, і Перемишль, і Холм".
Не з'їсть жаба вола, то хоч пащу роззявляє. Чи ж то можна нині думати про московський престол, коли тут, на цій проклятій землі, сидимо, мов на бочці з порохом? Ось вибухне, ось задрижить...
І земля враз задрижала. Хитнувся стіл, поплив убік, втекла підлога
з-під ніг архієпископа, з креденса впали підсвічники; Соліковський хрестився, не розуміючи, що трапилося, а стіл ковзав то в один, то в другий бік; ляльки попадали, перемішалися; весь прообраз ладу на довіреній йому землі, так ретельно продуманий, розставлений, вивірений, умить зруйнувався, тільки лялька-Лойола стояла міцно на краю стола як символ несхитності костьолу.
Соліковський судорожно тримався руками за стіл і в божевільному страху перед кінцем світу мовчки молився до образу засновника єзуїтського ордену. Лойола похитувався, тремтів, наче пройнятий благородним гнівом, втім Соліковський помітив, що фігура святого виростає, досягає людського зросту, гострі очиці генерала спалахнули, він підняв хреста і вдарив ним архієпископа по тонзурі.
Трясти перестало. Соліковський лежав на підлозі, і думалось тепер йому, що він у своїх сумнівах і душевних муках наблизився до бога, як Мойсей на Синайській горі, або ж — як Магомет під час приступу епілепсії, бо коли падав, то виразно чув голос: "А ти зумій зневажити провідців їхніх, а ти зумій висміяти їхні святощі і науку, нехай діти соромляться їх і шукають у твоїй школі доріг до світла!"
Соліковський ще наслуховував, що підкаже йому голос божий устами Лойоли, він розплющив очі, та замість святого побачив над собою ніздрювате обличчя Блазія.
— Не проганяйте мене, не проганяйте, — лепетав Антох. — Я бачив, як хиталася ратушева вежа, фігури падали з карнизів, і я подумав про вас і прибіг, щоб закрити вас своїм тілом.
— Баране, — звівся на лікті Соліковський, Блазій допомагав йому стати на ноги, — говори, як то сталося, що Балабан...
— Я почув — бароне, ваша ексцеленціє,— Блазій жалісливо скривився і затулив долонею рота. — Я падаю до ваших ніг — залиште за мною цей титул...
— Блазень... — прошепотів архієпископ і на мить задумався. — А ти й справді можеш бути блазнем. То скажи мені... Бароне, як це сталося, що Балабан не прийняв. ключа від братської скарбниці.
— Чорт його... — затнувся Блазій на півслові. — Бог його... — знову затнувся. — Аллах його знає. Я зробив усе...
— Нічого ти не вмієш, дурню... Але я дам тобі роботу по твоїй силі. Слухай уважно... Ти будеш мати гроші. Стільки грошей, як у справжнього барона. І пропивай їх у корчмах з тими, колишніми, твоїми братами. Споюй їх, фундуй... І смійся, глузуй з усього. А коли вони, п'яні, почнуть підсміхатися, наливай ще — поки не зарегочуть на цілий рот. Тоді виводь їх на люди. І хай сміються з себе, з тебе, з своїх провідців, дидаскалів, проповідників, з церкви...
— Не второпаю.
— А ти бери гроші. На! — Архієпископ відчинив шафку, зачерпнув долонею золотих і срібних монет і висипав їх у наставлену жменю Блазія. — Тепер іди, а ці кружальця самі тобі підкажуть, що робити.
Розділ сьомий
ПЕЧАЛЬНА ПЗЯ
Нехай він цілує мене поцілунками уст своїх, бо ліпше кохання твоє від вина... Став подібним до пальми твій стан, твої перса — до грон виноградних.
Пісня пісень
Бургомістр Вольф Шольц готував переодягнутих жовнірів до останнього штурму іграшкової "смоленської" твердині, і був би Юрій Рогатинець ще почекав, щоб побачити фінал магістратського видовища, та мусив іти геть з Ринку, не оглядаючись, бо до нього прилипав, мов лишай, гнилозубий Барон з землянистим пропитим обличчям. Барон чіплявся за Рогатинця, мов вішальник за бантину; Юрко був нині для нього, сплюгавленого і відкинутого всіма, навіть чортом, єдиною надією на порятунок, він справді не виказав нікому таємниці, тримав її для найчорнішої своєї години і тепер домагався плати.
Не простак — знав, що спілка з панством нетривка; з панами, як з вогнем: здалеку не нагрієшся, а зблизька обпечешся; йому хотілося нагрітись, та обпікся, то мав тепер у запасі останній шанс, який допоможе йому втриматися на людській поверхні. Молох його прокаженої душі уже не мав нині що жерти, та йому не так багато й треба: тільки випити на людях з Рогатинцем. Невже за те, що тоді він не зганьбив братського сеньйора, той не віддячиться йому мізерною послугою? Так мало хоче — лише випити з ним за одним столом на людях, і не більше.
Господи, жахнувся Рогатинець, який страшний викуп править Барон за те, що зберіг таємницю його і Гізі, — рівності з ним хоче тоді, коли не знаходить її в найбруднішому подонні міста! Скільки років тримав він для цієї нагоди на кінці свого язика слово, яке, напевне, лоскотало його, пекло і яким він у кожну хвилину міг збити з ніг Рогатинця: перелюбник! І втримав. А був би випустив, і Юрка прокляли б у церкві, люди на вулицях супроводжували б його осудливими глузливими поглядами, братчики витерли б із списків, а Гізю, — якби тільки знайшли, — вимазану в дьоготь вивели б ганебно процесією за межу міста.
Кожного дня він готовий був до цього, і у невтішному смутку радів іноді, що Гізі нема — йому ще, може б, і простили, їй — ніколи.
Гізі не знайшов ніде, а сам чекав: ось покличуть його на сходку й спитають: ти прелюбодіяв? Відректись — як відректись від власної душі? Признатись — як признатись, що він, поважний громадянин міста, голова братства, просвітитель, охоронець моралі, звів дочку бідної Абрекової, і вона про