Ті уми, як божі шестикрили,
Вознеслись у небо — й наяву,
Наче воду в річці, сколотили
В атмосфері тишу вікову.
І таку у космосі тривогу
Підняли, рятуючи прогрес,
Що в сліпій старанності й самого
Деміурга скинули з небес.
Ні ладу, ні певності в природі,
Квітень, а надворі — як взимі,-
Світова анархія, та й годі,
Хоч у ній і винні ми самі.
Я шукаю захисту у слові,
Що людська духовність зберегла...
Вербниця — а котики вербові
Ще й у сні не бачили тепла.
* * *
Космічна швидкість, атом, рок-н-рол —
Щось незбагненне звихрило епоху,-
Вже ні старих повіток, ні стодол,
Дивись — і пам'ять струхліє потроху.
Перевелись повір'я і казки,
Давно не чути голосу жар-птиці,
Уже й по селах нині не з руки
Йти на оденки чи на вечорниці.
Тепер же час транзисторів, кіно,
Усі цивілізовані — не дивно,
Що рідне слово декому дано
Докучило як щось неперспективне.
Як щось старе — докучило, і квит,
Дере у горлі декого те слово,-
Такий тепер невизначений світ,
Що й кревність роду гине поступово.
І давня пісня кане в забуття —
Космічний вік мов глумиться над нами,
Але останнім подихом життя
Усі, проте, звертаємось до мами.
СЛОВО
Уста отверзлися — і слово,
Лихим безбатченкам на зло,
Глаголом істини раптово,
Як зерно в грунті, ожило.
І хоч те слово ще не всюди
Пробилось ростом крізь броню,
Хоч злі манкурти й словоблуди
Його бояться, як вогню;
І хоч ще й нині лжепророки
Його зрікаються в житті,
Та крига скресла, і потоки
Життя — змітають їх з путі.
Були валуєви на нього,
І циркуляри їх були,
Але вони його, живого,
Звести в могилу не змогли.
Були й помазаники Божі,
І слуги чортові у них...
Інші твори автора
Рабів — не кривдників своїх.
І хоч ще й нині їх зневага
Його пригнічуе — проте
Воно й з глухого саркофага
Крізь людські душі проросте.
ДЖЕРЕЛО
Ти даремно скаржишся, їй-богу,
Не міліє мовне джерело,
А якщо намулом затекло,
То себе винуй, а не епоху.
Закоти рукава — ти ж поет,
Прочищай, бо хто ж його прочистить?
Я до нього, рідного, врочисто
Припадав і в темряві замет.
Припадав і серцем, і устами,
По словечку пив його снагу,-
Може, й через те я у снігу
Не замерз, хоч мучився роками.
Чом же ти так боязко над ним
Бідкаєшся, молячи пощади? —
Таж його самим нам прочищати
Й пити з нього воду — нам самим.
Джерело не візьметься багвою,
Мов ковбаня в пітьмі лісовій,-
Стань над ним навколішки — і пий,
Причащайся мовою живою.
Вичищай намул із джерела,
Не лякайся втоми, ні простуди —
І воно мілішати не буде,
Хоч яка б епоха не прийшла.
1962
* * *
За роком рік — як птахи вдалені,
А ти так само рідна і жадана,
Так само завжди й віддана мені,
І таємнича — мрія первозданна.
Почую дотик вірної руки —
І не боюсь ні часу, ні голгофи,-
Десь мимо нас пролинули роки,
А з ними — й наші лиха-катастрофи.
І тільки ми лишилися — удвох,
У первозданній ніжності й любові,
Лишилися у затишному схові
Своїх духовних таїн і тривог.
* * *
Ми заховалися у дім,
Забутий осторонь галактик,
Де світ, мов атомний реактор,
Горить у безумі своїм.
Сей дім — як рай: ні суєти,
Ні світового безголов'я,-
Сьогодні, мабуть, лиш любов'ю
Себе ще можна зберегти.
СВЯТВЕЧІР
Хати в снігу — мов іграшки із вати,
Чекають свята вікнами й дверми,-
Хтось, може, прийде, й нам колядувати,
Не боячись ні свідків, ні зими.
По-давньому — з вертепом, чи звіздою,
Чи просто так, як серце повелить,
Заколядує весело — й святою
Колядкою всю хату звеселить.
І буде сніп на покуті, і сіно,
І калачі, і свічка на столі,
І затишок на цілу Україну,
І наше свято в рідному теплі.
І буде в нас ялинка серед хати,
І буде щастя, зрошене слізьми...
Хтось, може, прийде й нам колядувати,
Не боячись ні свідків, ні зими.
КОЛИСКОВА
Вітер дме звіддаля —
Завірюха надворі.
Спить під снігом земля,
Сплять і діти, і зорі.
І клубочками сплять
Пси, поховані в буди,-
Їм така благодать,
Що ніхто їх не будить!
Спить у світі біда,
Сплять під кригою ріки,
Вже й стара коляда
Засинає навіки.
Сплять і села, й міста,
Спить у них Україна,
І людська суєта,
І ця ніч безгомінна.
Лиш до ранку не спить
Над колискою мати,-
Видно, серце болить,
Щоб чогось не проспати.
МЕДИТАЦІЯ
П'ять рочків моїй онуці —
Вона ще така маленька,
А очі — як дві волошки,
Розквітлі на цілий світ,
Такі безборонні й чисті,
Аж страшно, коли зблизенька
Заглянеш у їх довір'я
Крізь сутінь тривожних літ.
У них, як в живих озерцях,
Без тіні лукавства й смутку
Відбилась дитяча мудрість
І дивне життя казок,-
Хай тішить себе хоч ними —
Дитинство минає хутко,
Ще рочок чи два — й ті очі
Збентежить шкільний дзвінок.
Нічого, що слабосила,
Аби лиш була здорова,
Не збилась з тієї стежки,
Що йде через отчий двір,
І завжди тяглася серцем
До рідної пісні й слова,
До чистих джерел дитинства,
Що б'ють з-під Карпатських гір.
ДОЛЯ
Моїй матері
Вона добра ні крихітки не мала,
Зате уволю — злигоднів та лих,-
На панському і сіяла, і жала,
Гаруючи на кривдників своїх.
А взимку ледь приходила до тями,
Коли полотна ткала до смерку,-
Вузли ниток в'язались мозолями
І на її руках, і на віку.
І от життя лишилося позаду.
Лишилося? Чи, може, й не було? —
Вже й думи рідше ходять на пораду,
Переоравши зморшками чоло.
Влягаються і кривди, і печалі,
Не так вже мучить туга в самоті,-
Живе лише роботою й дедалі
Частіше хоче спокою в житті.
Та час її, проте, не втихомирив —
У кожного є клопоти свої:
Міняють їй телят і бригадирів,-
Усіх міняють — тільки не її.
Не раз ковтає спогади солоні:
Пройшли літа — й не вернуться назад...
Задивиться на долю з-під долоні —
І посміхнеться сумно... до телят.
1963
ДИКИЙ ГОЛУБ
І де він взявся — той приблуда,
Той дикий голуб-вокаліст? —
Прибився поночі — і будить
Усіх, воркуючи до сліз.
Вже третю ніч, як одержимий
(Співак — без публіки й жюрі),
Десь на причілку невмолимо
Сидить і тужить до зорі.
Когось оплакує чи, може,
Зове, покинутий в журбі,
І тужним голосом, що схожий
На стогін, скаржиться судьбі?
Він будить приспану тривогу,
Кричить, як пугач на біду,-
Вже третю ніч я через нього
У хаті місця не знайду.
Не їсть, не п'є — хоч до причастя,
Лише воркує безугав,-
Так невмолимо на нещастя
Той голуб, кажуть, воркував.
* * *
Либонь, зима вже вичерпала лють —
Похнюпилась і мокне під кущами,
І сірі дні навпотемки ідуть,
Немов сліпці, захльостані дощами.
Хати — як мертві мамути, німі,
Не пізнаю їх зовнішнього виду,
Лиш слухаю, як вітер по зимі
В їх коминах співає панахиду.
Нічого вже й не мариться мені,
Мовчу — думки, як віхоли, вляглися,-
Ані зими, ні літа — цілі дні
Дощі й дощі... ідуть... мов найнялися.
1974
* * *
Ступив за хвіртку і неждано
Сп'янів, немов од похвали:
Цвітуть сади — так первозданно,
Як зроду, мабудь, не цвіли.
Залиті пахощами, дивні
І екзотичні, як світи,
Цвітуть, хоч радіоактивні,
Бо як весною не цвісти
Так ревно годить їм погода,
Що хоч не хочуть, а цвітуть,-
Сади невинні, що природа
Їх випробовує, мабудь.
* * *
Ставок, і верби в дзеркалі води,
І жабуриння, й тиша первозданна,
І крекіт жаб, що збуджено сюди
В єдиний хор зібралися ще зрана.
І гайвороння в гніздах на гіллі,
І сонний гай, і свіжість прохолоди,-
Як мило тут, на клаптику землі,
Ще збереглась ідилія природи!
Ще не один завзятий риболов
Над цим ставком душею відпочине,
Тут навіть час, що лине стрімголов,
Пливе собі, як виводок качиний.
РИБА
Закинув ятера — і рибу
В порожній кошик, без води,-
І болем риб'ячого схлипу
Голосить світ, не доведи.
Якби душа — за душу взяв би,
За душу — й криком по душі,
Як рибу пальцями за зябра
Беруть і б'ють її в коші.
І, затаївши біль мовчання,
Заціпивши з водою рот,
Лиш криком погляду — з одчаю
Волає риба до хрипот.
1968
ПЕС
Він пес як пес — кудлатий і чуткий,
З великими розумними очима,
Але йому як псові невтямки,
Що гавкання — то служба невмолима.
Він знає вірність, чесну і святу,
Він сторожує, відданий людині,
Він знає навіть службу — лиш не ту,
Де всі собаки гавкати повинні.
А люди — злі і важать лиш на лють:
Як пес мовчить — то вже він їм не вірний,
Вже не слухняний,— схоплять і припнуть
Його, немов злочинця, на подвір'ї.
І денно й нощно, студінь чи сльота,
Він скнітиме, голодний і прикутий,-
Навчить його покірності — ота
Собача служба, вимушена й люта.
Така вже, видно, доля у собак.
О, як йому я гірко співчуваю! —
Ані втекти, ні згинути ніяк,
Хіба що вити й гавкати з відчаю.
1975
СУЄСЛОВ
Він завжди в образі пророка
Живе, не сходячи з трибун,
Дарма, що звивистий, як в'юн,
Що вдача в нього — круглобока.
За вітром часу легкома
Він повертається, як флюгер,
Дарма, що зроду недолугий
І недовірливий,— дарма.
Непогрішимий він, і завжди —
На вістрі всіх перебудов,
У пишноті своїх промов,
Хоч і не вірить їм, щоправда.
Він звик лише до похвали —
На смерть стоятиме за неї,-
Ні, недаремно фарисеї
Його в пророки возвели.
ЛЕСТУНИ
Його боготворили, і боялись,
І блазнювали, й терпли перед ним,
А він стояв з обличчям кам'яним,
Немов не чув їх лестощів, здавалось.
Були у нього блазні, й лестуни,
І ті, що стерегли його недремне,-
Один за одним стежили таємно,
Не боячись взаємної вини.
Але тепер, коли його не стало,
Ті лестуни та блазні, ледь живі,
Бо ж, може, руки декому в крові,
Гуртом його розвінчують зухвало.
Тепер вони міняють голоси
И свою вину приховують старанно —
Клянуть з трибун і мертвого тирана,
І культ особи в сталінські часи.
І воздають самі собі похвали,
Мовляв, ми не боялися ЧК —
Зі співчуттям, бувало, з літала
Квадрати таборів спостерігали
Що ж, табори — квадратні з висоти,
Їх легко в літаку спостерігати,
Не так, як тим, що боляче крізь грати
Дивились в них на вишки і дроти.
Тепер, коли вже Сталіна не стало,
Ті табори лиш в пам'яті живуть,
Вони так само знесені, мабуть,
Як їх творець з німого п'єдесталу.
Але якби підвівся він з труни
Й на мить явився в образі колоса,
То знов йому і оди, і доноси
Писали б ті придворні лестуни.
1962-1988
ЗЛОБОДЕННІСТЬ
Отак собі віршуємо знічев'я
І товпимось без черги на Парнас.
Не раз їдять нас завидки, як черви,
І слово їсть, не слухаючись нас.
А ми собі тупцюємо на місці
І дивимось під ноги — як сліпці,-
Є ж диваки на світі, що й у місті
Збиваються, бува, на манівці.
А ми собі віршуємо пістряво
На всі свої метафори й лади,-
Такі вже запопадливі до слави,
Такі вже геніальні хоч куди!
Так строчимо ті вірші випадкові
До всяких дат, і рішень, і газет,
Не знаючи, як боляче у слові
Народжується істинний поет.
БАГАТОЛИКИЙ ТЛУМ І СУЄТА
Букети слів, яскравих як гвоздики,
І мед усмішок — солодко-масних,
І суєта, і тлум багатоликий,-
О, як ми легко гинемо у них!
Послухаєш чи глянеш — не людина,
А дух святий — живісінький Ісус,
І той в німій приреченості гине,
Піддавшись волі суєтних спокус.
А що йому обов'язок чи совість? —
Він сам себе вже зрить на небесі.
...Невже ми так без болю і без крові
У тих спокусах згинемо усі?
РУЇННИКИ
Як боляче сяють у пам'яті храми,
Коли, ідучи на безумство і гріх,
Безрідні руїнники в шалі нестями,
Бува, обертають в румовища їх!
Жадаючи слави, ті виродки й нині
Готові спалити і храми, і світ,-
Хіба дорогі їм народні святині,
Де світяться лики не їх Артемід?
Прикриті щитами своїх демагогій,
Ті виродки хитро, немов торгаші,
Руйнуючи храми як пам'ятки строгі
Руйнують святині і в нашій душі.
У кожній кровинці винищують гени,
Тихцем обезріднюють душі й уми,
Аби з особистості — з тебе і з мене —
Створити бездушну аморфність юрми.
Невже їм удасться той зрадницький замах
І світ попадеться у їхнє сильце? —
Такі ж, як вони, торгували у храмах —
Ми добре затямили їхнє лице.
ВЕТЕРАН
Вже до сотні — рукою подати, а смерть
Не приходить по нього, старого служаку,-
Всі такі непоштиві, що він спересердь
Через них і на смерть нарікає всіляко.
Ледь укупці тримається висохла плоть,
Обвисають і губи, й неголені щоки,-
Так спотворнів увесь, хоч надвір не виходь,
Видно, час і над ним познущався жорстоко.
Остогидло й життя, й мішкувате пальто,
Він же звик до тугої — взастібку — шинелі,
Вже й з дороги йому не вступає ніхто,
Всі немовби не бачать його, мудрагелі.
І ніхто не зважає, що він ветеран,
Всі лише вимагають якоїсь моралі,
Але ж те, що у нього ні шрамів, ні ран,
Заступають йому ордени і медалі.
Недаремно ж, мабуть, їх давали йому,
Заслужив їх він кров'ю, хоча й не своєю,-
Та кого те цікавить сьогодні й кому
Він правдиво повість про свою одіссею?
Все засуджують нині — і грішне, й святе,
Не щадять у словах ні вождів, ні героїв,-
Вже й не вельми відверто він згадує те,
Що безстрашно в ім'я революції коїв.
Продрозверстка. Село. Дев'ятнадцятий рік.
І дитя, що картопельку в жмені сховало...
Як він спритно її із рукою одсік,
Прикриваючись іменем ревтрибуналу!
Він стріляв без вагання і суду — в упор,
Мов на стрільбищі, цілився в жертви-мішені,-
Ще й тепер, як згадає червоний терор,
Оживає — й шукає нагана в кишені.
А тридцяті роки — завмирає душа:
Куркулі, шпигуни — він їх сотні знешкодив!
Їхня зрима невинність не варта й гроша,
Ну а те, що він кат, викликає лиш подив.
Сперечатися з кимось — йому не з руки,
То політики здатні на всякі демарші,
І нікому не скажуть про те Соловки,
Як він в'язнів топив, пов'язавши на баржі.
Може, хтось там згадає собі Колиму
І чиїсь саморуби, сухоти, гастрити
Чи ті жертви, що й досі ще сняться йому,
Але ж він був на службі — і мусив служити.
Він служив у ЧК і, наводячи страх,
Дбав ретельно про шик — галіфе, портупеї,-
Тисячі безневинно в його таборах
Пропадали, не знаючи долі своєї.
Але врешті не міг же він знати тоді,
Що за мливо мололося в жорнах держави,-
То тепер несвятими вже стали вожді
И просіваються їхні закони і право.
Якби сила — він кров'ю відстояв би їх,
Жаль, що мертвих ніхто не бере на поруки,-
Сам себе він — і то захистити не зміг:
Відреклися від нього і діти, й онуки.
Ні пошани, ні щастя в житті не знайшов,
І, не в силі померти, конає, мов Каїн,-
Взяв би, може, онучку на руки, та кров,
Що лишилась на них, хоч кого налякає.
Ледь укупці тримається висохла плоть,
Обвисають і губи, й неголені щоки,-
Так спотворнів увесь, що, здається, й Господь
Відцурався його, щоб не мати мороки.
Спересердя він ладен весь світ шкереберть
Запустити і кинути ним об дорогу,-
Вже до сотні — рукою подати, а смерть,
Мов заклята, ніяк не приходить по нього.
Притча про жертовність
ТРИПТИХ
1. Мати
В ім'я ідеї — матір до стіни,
Перед холодне дуло карабіна.
Але в очах — ні жалю, ні вини,
Його душа — як статуя камінна.
Дивився в рідне пасемко сивин —
І цілився у цяточку на лобі.
...Голгофа. Хрест. І він на ньому — син,
Розіп'ятий у маминій жалобі...
В ім'я ідеї, зціпивши уста,
Наводив дуло — холодно і строго.
А мати, наче здійнята з хреста,
Навпошепки молилася за нього.
2. Кохана
Він дихав нею, він боготворив
її, святу, довірившись, як долі,
И не стямився, як сумнів мимоволі
Закрався в душу й лиха натворив.
Той сумнів був сильніший за любов,
І він в ім'я великої ідеї
Доніс верховним ідолам на неї,
Доніс — і сам за жертвою прийшов.
Але вона без осуду і зла,
Побачивши в очах його тривогу,
Закохано всміхнулася до нього
І на жертовник — з усміхом пішла.
3. Самопожертва
Яке життя — така йому і шана.
Тут не зарадить жодний компроміс.
Була у нього мати і кохана,
Але він сам у жертву їх приніс.
Не поступився совістю своєю
(Давав же сина в жертву Авраам)
Він цілий світ оддав би за ідею,
В ім'я ідеї згинув би і сам.
Але якось, побачивши, що руки
Його в крові — й ні роду, ні сім'ї,
Він сам себе ізгарячу-розпуки
Приніс у жертву ідолам її.
В ім'я ідеї — з кров'ю на руках
Він каїном пребуде — у віках.
ПРИТЧА ПРО СЛАВУ
У терновій славі й самотині,
Звикнувши до злиднів та нікчем,
Як святий пустельник у яскині,
Жив поет, зацькований царем.
Жив у самозреченні, піднявши
Над собою Слово, як Атлант,
В гнівній непокірливості завше
Він беріг і гідність, і талант.
Усіма покинутий, забутий;
Мов чужий у рідній стороні,
Вірив лиш у гамлетівське бути,
В те, що він ще буде й на коні.
І на зло цареві й царедворцям,
Що цькували й ганили його,
Він у слові жив собі лиш творчим
Болем самозречення свого.
Сам себе викрешував із слова
І згоряв у творчості дотла,
Ждав тієї миті, щоб тернова
Слава, як троянда, зацвіла.
Кров'ю віршів сходив ради неї,
Не боявсь ніяких заборон,
Таж поети творчістю своєю
Вже не раз розхитували трон.
Цар немов отямився і з ляку
Мусив попустити поводи,
Щоб його приборкати чи якось
Приручити — й збутися біди.
Присипляв похвалами й грошима,
Гладив по наїженій душі,-
Обертав поета в херувима,
Щоб співав йому отченаші.
Не жалів ні меду, ні отрути,
Був такий спокусливий, як змій,
Міг би цілий світ перевернути
У лукавій хитрості своїй.
Він же знав, що ласкою зуміє
Хоч кого круг пальця обвести,-
Царська ласка — наче лейкемія,
Що з'їдає душі і хребти.
І поет, потрапивши в тенета
Царської облуди, занімів,
Впав у ситу видимість поета —
Найстрашнішу форму лейкемій.
Як рахітик, зводився на ноги,
Мов не чув, що звихнутий хребет.,
Ну а слава — слава мимо нього
Полетіла, вирвавшись з тенет.
МАКСИМІН ФРАКІЄЦЬ
Як дикий тур — нестримний, вольовий,
Наділений хоробрістю й красою,
Він не одному шапку з голови
Здійняв зухвало разом з головою.
Дарма, що був із роду пастухів,
Фракієць, варвар,— славився як воїн
І як тиран, що, падаючи в гнів,
Злорадні втіхи й витівки засвоїв.
Він не боявсь ні кари, ні гріха,
Сповідував лиш власну одержимість,
Немовби знав, що стане з пастуха
Всевладним імператором у Римі.
Славетний зростом (жаль, що не умом)
Він був — як велет, схожий на Ахілла,
Але в душі лишився пастухом,
Хоч і з тугими біцепсами тіла.
Не переносив, заздрячи усім,
Ні мудреців, ні стоїків суворих,-
Хто виділявся розумом своїм —
Ставав йому ненависним, як ворог.
Він бачив їх талант за півверсти,
Він чув себе їх жертвою живою,
І не одному шапку з голови
Здійняв у гніві разом з головою.
Як груші в бурю, падали навкруг
Ті голови — святі і безборонні,-
А вся біда у тому, що пастух
Возсів на імператорському троні.
Хто знав його ще з фракії — усіх
Він безоглядно вигубив як свідків,
Аби ніхто довідатись не міг,
Якого він походження і звідки.
І хоч він був обачливий, та Рим
Зумів, проте, до нього підібратись,
Як з варваром розправився із ним,
Живим і мертвим римлянам на радість.
Розправився — земля йому пером,
Він був лиш зовні схожий на Ахілла,
Але в душі лишився пастухом,
Із заздрістю, що з люті посивіла.
ЕПІХАРИДА
Гей, одчайдухи заячого стиду,
Ви, що наїли душі горобині,
Чи чули щось ви про Епіхариду —
Жону, що стала вільною з рабині?
То діялося в Римі. За Нерона.
Не до лиця їй, римлянці, окови.
І от вона, та жінка безборонна,
Попала в коло викритої змови.
І пощезали фарси чоловічі.
Хіба кому до фарсів у в'язниці?
Один одному свідчили у вічі,
Вигадуючи всякі небилиці.
І жонглювали совістю людською,
І задки, задки — в хованки за спини,
У вир доносів коміть головою,
Ген-ген за межі власної провини.
Ну що їм честь? Банальність недоречна.
Аби душа не випурхнула з тіла.
На допитах сенатори статечні,
Як полохливі карлики, тремтіли.
Що сталося? Де ж ділася їх мужність?
Чи міг би хто подумати недавно,
Що нині так знікчемніють ті мужі,
Вознесені — і кинуті безславно?
Був лютий час. Була йому підвладна
Людська мораль — так діялося зроду.
Лиш одиниці здатні безоглядно
Приймати муки цілого народу.
І серед них була Епіхарида.
Дарма, що жінці — місце при куделі.
Розіп'ята на дибі, мужньовида,
Вона трималась, як на цитаделі.
Її судома зводила, і тіло
Не піддавалось дибі — з уст ні пари,
Лиш чоловіче зрадництво боліло,
Боліли мужі, блазні, яничари!
І сором їх аж бухав їй із вилиць!
Самі себе увічнюють ганьбою! —
Не стерпіла — й косою задушилась.
А що могла подіяти з собою?..
ЖАННА Д'АРК
Її засудили на страту. Амінь.
Сьогодні і спалять в пекельнім Руані.
За те, що зрадливі і ниці самі,
Вони не простять непокірливій Жанні.
Вони не допустять, щоб діва проста
В затурканих душах ворушила волю
І кликала в свідки самого Христа,
Безстрашна й несхитна в смиренній сваволі.
Як ревно вони, ті зрадливі ченці —
Прелати і судді — догодили зайдам! —
Усі на суді аж мінились в лиці,
Ховаючи в ньому свій каїнів задум.
Мовляв, лиш покайся й зречись привселюдь
Свого волелюбства, що здибило душу,-
І будуть вдоволені судді і суд,
Ніхто таємниці суда не порушить.
І буде в затурканих душах свят"1
Блаженство і спокій — провісники зради,-
Сумління не буде пекти їх за те,
Що зрадницю з месниці зроблять прелати.
"Зречися й покайся — усі ж бо в гріху!" —
Клювали їй серце настирливі судді.
Та Жанна д'Арк на підмову лиху
Не йшла і не піде — що буде, те буде.
Життя не життя — як у твані душа,
Як зрада, мов гадь, її жалить двожало,-
Такого їм Жанна дала відкоша,
Що дибки волосся й на плішинах встало.
І сталося — тупнява й галас навкруг.
Сутани і мантії. Маски й шоломи.
А полум'я просто аж липне до рук,
А хмари палають, як скирти соломи!
Стемніє — і діва згорить на кострі,
Самісінька в натовпі, мов на відлюдді,-
Ніхто не побачить, як тут на зорі
Збиратимуть попіл прелати і судді.
1973
ОДКРОВЕННЯ
І ось у Львові Маркіян,
Душа — як зірка світанкова,-
Прийшов і в поглядах львів'ян
Побачив цісарського Львова.
Вже не зосталося, мабуть,
Нічого княжого у ньому,-
Жандарми левів стережуть
І люд приборкують по-свому.
Той грішну душу продає,
Той самоїдствує ненатло,
А ворог потайки снує
На наше слово abecadto.
Чуже язичіє в письмі,
І мла духовного застою,-
Вже українці, як німі,
Кричать страшною німотою!
Адже без рідного письма
Вже стали з русинів — рутенці,
Здається, в душах їх нема
Людської гідності й на денці.
У храмах правлять торгаші
Та словоблуди злоторизі,-
Ні вільнодумства, ні душі —
Львів благоденствує
в кормизі.
Те благоденствіє вогнем
Пече у серці Маркіяна,
Хоч, може, й так його живцем
Вже їсть недуга невблаганна.
І хоч приречений в житті
На муки й змушене смирення —
Він рідне слово на хресті
Несе, як віще одкровення.
ДЗВОНИ
Дзвонять дзвони на телеекрані,
Б'ють на всі церковні голоси,-
Світ завмер і слухає весняні
Переливи їхньої краси.
Їхні тони вилиті з любові
І тривоги — чуєте їх дзвін? —
Дзвонять дзвони — срібні, малинові,
Дзвонять, підіймаючись з колін!
Б'ють на сполох — слухайте їх, люди!
Дзвонять, як у давню давнину!
їхні тони линуть звідусюди,
Будять світ з байдужості і сну.
Переходять через рубікони,
Чисті, як молитва чи любов,-
Як вони видзвонюють — ті дзвони,
Здійняті з соборів і церков!
Дзвонять в хаті, на телеекрані,
Б'ють на всі церковні голоси,-
Світ завмер і молиться на грані
Самогубства — господи спаси!
Світ в одчаї ловить за канати,
Б'є у дзвони — душу воскреша,
Вже і сам не в силі розпізнати,
Що то дзвонить — дзвони чи душа.
СУД
1
Не можу віри йняти, що однині
Я більш не раб. Не страшно і сухот.
Вже не помру в неволі на чужині,
Де каторжан закопують, як скот.
Не буду більше молотом лупати
Гранітних скель із жилами руди,
Хоч перед смертю гляну на Карпати,
На рідні села — гражди і сади.
Я вісім літ не бачив України,
Не чув сопілки пучками душі,
Приречений чекати переміни,
Як недобитий крижень в ягдташі.
І ось нарешті сповнилось чекання,
Немарне воля снилася мені,-
Зашарпаний паперами, ще зрання
Мотаюся в незвичній метушні.
Вже видали провізію та гроші
І познімали з лахів номери,
Мовляв, іди й за дротом огорожі
Шукай своєї долі чи помри.
Мене вже тут списали на сухоти.
Умили руки. Наче на суді.
Але мені аби лиш за ворота,
А там хай навіть пішки по воді.
Ось тільки попрощаюся — й, мов на ніч
Світ за очі (на щастя чи біду?),
Із вузликом на плечах, як вигнанець,
Перехрестившись, підтюпцем піду.
2
Вже Колима лишилась за кормою.
Пливу з важкими спогадами. Штиль.
Чайки — і ті, охоплені німою
Тривогою, притислися до хвиль.
Спинився час. На обрії — лиш небо.
Ніде не видно й цяточки землі.
Я мимохіть ховаюся у себе
І споглядаю тишу віддалі.
Я сам-один, замріяний до щему,
Болючого і тужного, як спів,
Пливу собі і згадую поему
"Полуботок",— я все перетерпів.
За неї я і суджений, по суті,
За безневинне слово — трибунал,
Адже страшне безумство правосуддя
Усіх підряд судило наповал.
Кого — за що, мене — за Україну
И за правду про Полуботка, що Бог
Його з Петром розсудить неодмінно,
Коли на суд поставить їх обох.
І суть не в тім, де чув я ту легенду,
Чи та легенда справдиться, чи ні,
Але вона звучала як крещендо
У вироку, що винесли мені.
Такі вже судді — відають, що коять,
Мільйони жертв на совісті у них,-
Якщо немає права — беззаконня
Карає всіх — і мертвих, і живих.
Усіх вони підгонили під форму
Свого закону, служачи йому...
...В передчутті невидимого шторму
Чайки тривожно б'ються об корму.
3
Двадцятий день в дорозі. Завмирає
У жилах кров — і гори, і ліси,-
Куди не гляну — обшири безкраї
З картинами печалі і краси.
Концтабори й берези первозданні,
Що забрели в озера до колін,-
Усе злилось в контрастному єднанні,
Покинуте й приречене на тлін.
Сибір — то край неволі, де від крові
І сліз земля скипається внутрі,-
Напевно, й сном не снилось Єрмакові,
У що його обернуть владарі.
Сибір — то край засуджених на муки,
Страховисько, що й мертвих потряса.
А поїзд мчить — тунелі, віадуки
Та вікова тайга і небеса.
Набігли думи — ока не зімкнути.
Мов кінокадри — види у вікні.
Вже зникли в ньому гори і якути —
Сибірський поїзд мчить по рівнині.
І раптом — Боже! — хата білостінна.
Щось у мені ввірвалося, як дзвін:
Старий дідусь, можливо, з України
Махає нам рукою навздогін.
Аж падає — без догляду і слова,
Один як перст, покинутий в глуші,-
Мабуть, мені ця зустріч випадкова
На все життя залишиться в душі.
Бувають всякі випадки життєві,
А цей — як вогник в отчому вікні,-
Чомусь так зримо в тому дідусеві
Полуботок привидівся мені.
4
Незламний, мужній, хоч і худощавий,
Із булавою — гетьман наказний,
Він став на захист волі і казни
Перед засиллям царської держави.
Хто поклонявся в небі журавлю,
А хто синиці в жмені — він чаїно
Кричав, коли на шиї України
Лихий Петро затягував петлю.
Він слав Петрові жалібні супліки —
У власній хаті милості благав,
Готовий був за тисячу Полтав
Прийняти кару й мучитись вовіки.
Не шкодував ні сили, ні душі,
За всіх платив своєю головою,
Однаково безстрашний — з булавою
И за гратами у рванім кунтуші.
Він так наївно вірив милосердю,
Був самозречний, наче пілігрим,-
Я дотепер схиляюсь перед ним,
Перед його незламністю і смертю.
5
Важкий туман сочиться по вікні.
Колеса в рейки стукають ритмічно.
А я, немовби всупір стукотні,
З дорожнім сном змагаюся стоїчно.
Ніхто ні слова — сутінки густі
І пасажири в чемній недовірі.
Я серед них німію в самоті,
Як той дідусь, покинутий в Сибірі.
Вже день надворі, наче акробат,
Виборсується з темряви — із ями,-
Засяє сонце — й обриси Карпат
З-під сонних вій проклюнуться сльозами.
Перегорять і розпачі, й жалі,
І тільки спазми в горлі — Україна! —
Я припаду до рідної землі
И закам'янію, ставши на коліна.
Моє жадання сповнилось-таки —
Я не помер в неволі на чужині,
За кроком крок — угору по стежині
Іду й дивлюсь на сонце з-під руки.
Іду й знайомих газдів зустрічаю,
І "Слава Ису!" по-давньому кажу,-
Не проміняв на грамоту чужу
Ні рідної говірки, ні звичаю.
Ті газди з роду славних різьбарів,
Я знаю їх і вірю їм на слово,
Як різьбара я вчора випадково
И колишнього навчителя зустрів.
То був кумир гімназії — історик
Пантелеймон Тарасович, то він
Підняв наш дух, як хворого з колін,
Зціляючи й зневірених, як хворих.
Як давній лицар, чесний і правдив,
Утікши з рук червоного терору,
Він полюбив гуцульську Чорногору
Й своє життя гуцулам присвяти?
То він страшну історію повів нам
Про гетьмана Полуботка й Петра,
Казав, що в ній самим себе пора
Пізнати нам, невігласам наївним.
Тепер він став на старість різьбарем,
Знайшов собі й притулок необжитий —
Пантелеймон Тарасович, навчитель
І правдолюбець, гнаний задарем.
Ми наче рідні в Косові зустрілись,
Утішені й розгублені в юрмі,-
Жаль, що не стрів його на Колимі,
Де й він здавав екзамени на зрілість.
Але хіба лиш ми ту Колиму
Обміряли — із каменя на камінь? —
Я мимохіть, прощаючись, в нестямі
З плачем на груди кинувся йому.
7
Нарешті й хата, схожа до колиби,
Світуща пустка — затхла і глуха;
Цілі і двері, й вікна — тільки шиби
Хтось витлумив, не чуючи гріха.
Стоїть і стіл, застелений обрусом,
І на столі — приладдя для письма,
І глек на воду, з вигляду — як бусол,
І лава, й піч — лиш матері нема.
Не дочекавшись вироку, за мене
Її на старість вивезли в Сибір
І десь в тайзі, самотню й безіменну,
Звели зі світу, кинувши в тужбі.
Посиротіла й хата на відшибі,
І цей поріг, і клямка, й постоли,
І навіть дим у комині — спасибі,
Що хоч ту хату люди зберегли.
Вже тиждень я живу у ній, самотній,
Поправив тин і залишки воріт,
І, щоб не стати схимником, сьогодні
Уперше вийшов глянути на світ.
Іду й дивлюсь — нічого не змінилось,
Ті самі гражди з гребенями стріх
І та ж крута камінна сухожилість
Гірських стежин та звивистих доріг.
Стара церковця й цвинтар під горою,
Де спочивають пращури мої,-
Мабуть, ніде так боляче весною
Не розривають серця солов'ї.
Тут віковічний захисток присілку,
Що непомітно віку дожива,-
Присяду й душу виплачу в сопілку,
Позбувшись права плакати в слова.
У ній нема ніякої крамоли,
Мелодія сопілки — як сльоза,
Невидима й невинна, хоч ніколи,
Немов луна, безслідно не щеза.
Як образи у церкві, обцілую
Пучками всі її голосники,
Воздам на ній крамольну алілую
За пережиті муки і роки.
Я наче вперше стрінувся з весною —
Стара церковця, цвинтар, солов'ї,-
Хоч, може, тут не дивляться за мною
Усевидющі недруги мої.
Як реп'яхи — цупкі мої сухоти,
Закашлявся у хусточку — і кров,
Я ще, мабуть, до себе не прийшов,
А вже берусь до всякої роботи.
Знайшов у хатній схованці на дні
Колишні вірші й начерки поеми,
І знов торкнувся спогадом до теми.
Що, наче рана, ятриться в мені.
Немарно ждав Полуботок халепи —
Цар не любив докучливих суплік,
Він подумки давно його прирік
На смерть, назвавши хитрим — як
Мазепа.
І царське зло звалилося як грім
На голову — ні вольності, ні війська,
Прийшов указ, аби малоросійська
Колегія орудувала всім.
Все посполиття владний Вельямінов
Згинав в дугу, аж тріскали хребти,-
Народ, що мовчки дався запрягти
Себе в ярмо, зігнеться неодмінно.
Він сам себе зречеться у ярмі,
Забуде волю й материне слово!..
О Господи, прости мені — я знову
Грішу на нього, як на Колимі.
Не хотячи ловлю себе на слові,
Що, може, й сам народ не без вини
У тім, що за маєтки і чини
Віддав козацькі вольності Петрові.
І, може, ми самі не без гріха,
Що боїмося гинути за нього,
Усіх і вся засуджуємо строго,
А біль душі, одначе, не втиха.
9
Щось незбагненне коїться: мов коні,
Гасають слухи, радісні й сумні,-
Вже третій раз про зміни у законі
Блюстителі зачитують мені.
За першим разом велено уставом,
Щоб жив я тільки в рідному селі,
За другим, наче глумлячись над правом,
Про те — що я вже вільний взагалі.
А нині втретє викликали й звично
Дали три дні на виїзд — от і все,
Дарма, що я невинен юридичне,
За ними ж право — хто мене спасе?
В Угорщині повстання — і хоч Косів
За тридев'ять земель, але мене,
Аби я тут крамоли не розносив,
Страшний закон у безвістя жене.
І хоч я кров'ю кашляю й стражденне
Життя вже силу випило мою,
За їх бездушним вироком — для мене
Немає місця в рідному краю.
Гуцульщина — як писанка,— звичайно ж,
Усяк на неї зазіхи таїть,-
Не встигнемо оглянутись — і край наш
Пройдисвіти заселять самохіть.
То суть їх філософії,— казав же
Пантелеймон Тарасович колись,
Що ті заблуди прагнутимуть завше,
Аби ми й свого імені зреклись.
Не знаю, де він — зайнятий різьбою
Чи рідним словом душі зогріва? —
Те слово нам — як зілля звіробою,
Хоч і гірким не раз воно бува.
Я, наче в Бога, вірую у нього,
Бо як без віри душу зберегти? —
Вже час мені збиратися в дорогу,
А то ще вдруге візьмуть за дроти.
Блюстителі закону не дармують,
Мовляв, даремно хліба не їдять,-
Яку завгодно справу сфабрикують,
Не боячись ні суду, ні проклять.
10
Немов у сні чи маренні тяжкому,
Не тямлячи, що трапилось, живу,
Я бачив смерть віч-на-віч, наяву,
Як нить життя, що рветься на тонкому.
В якійсь лікарні прихисток знайшов,
На день чи два — яка мені різниця? —
Вже й так при кожнім порусі сочиться
Мені із рота — кутиками — кров.
Живу — і лину думами в Карпати.
Хіба зі смертю змириться дута?
Незнаного вигнанця без гроша
Ніхто не схоче й в землю закопати.
Я, мов листок, закинутий в степи,
За кожну мить хапаюся душею,
Печалюся і радуюся нею
Як благодаттю,— смерте, відступи!
Я ще живу, знеможений до млості,
І думаю, хоч тлінням вже пропах,-
У тих побитих долею степах
Десь поховали волю запорожці.
Згасає день. Так холодно. Ніщо
Не гріє духу. Вікна — як бійниці.
Я наче в Петропавловській в'язниці
Караюся, не знаючи за що.
Я ту в'язницю бачив на картині —
Важке склепіння, стіни кам'яні,
В її кромішній темряві мені
Полуботок ввижається і нині.
У ланцюгах, могутній — як Самсон,
Зведеться — й тім'ям вивалить склепіння,
Та цар не чує докору сумління
За те, що топче право і закон.
Колись вони ще стрінуться — державні
Суперники — на божому суді,
І я торжествуватиму тоді,
Бо перед ним усі ми рівноправні.
Вже звечоріло. Закутки німі
Заворушились мишами й щурами,-
Дивлюсь у вікна й хрещуся на рами,
В моїй палаті — темно, як в тюрмі.
11
Блюстителів не мучитиме совість
За те, що, лиш звільнивши з кабали,
Мене у добровільну примусовість,
Як в гамівну сорочку, одягли.
І витурили з рідного присілку
У світ — куди? — Хіба не все одно.-
Я й так під їхнім наглядом у щілку
Самотності був загнаний давно.
Лише три дні дали мені на збори,
Три дні — важких і темних, як гроби,
І з вузликом святої Чорногори —
На всі чотири сторони судьби.
Не тямлю, як до станції дійшов я
І сів на поїзд з вузликом своїм,-
Безмежний край — Карпати, Подніпров'я,
А я немов бездомний анонім.
Лежу один у смертницькій палаті
І сам себе шукаю в темноті,
Покинутий, як той, що при Пілаті
Страждав за нас, розп'ятий на хресті.
Діждався врешті волі і спокою —
На волосинці вічності тремчу.
Знічев'я щоки мацаю рукою
І кашляю — надсадно, досхочу.
12
Я бачу образ матері — вона ще
Така болюча в серці, молода,
Ще десь чекає Божого суда,
Завезена в Сибір напризволяще.
А он дідусь, забутий усіма,
Край залізниці поїзда стрічає
И біжить за ним у тужному відчаї,
Немов пустельник, сходячи з ума.
І з Косова, спираючись на костур,
Як все життя — попереду людей,
Пантелеймон Тарасович іде,
З крутим чолом, високий, як апостол.
Не ніч — а Божа Біблія: стоять
Сім янголів із сурмами святими,-
Вже золотий жертовник перед ними
Покрився димом — зірвано печать.
Чи то в натурі діється, чи сниться?
Я чую гул і тупіт в голові.
Ідуть на суд і мертві, і живі,
І божим страхом світяться їх лиця.
Вже затрубила янгольська сурма —
І цар Петро, забігавши в сум'ятті,
Очима свердлить темінь в казематі,
Чи де якої шпарочки нема.
Уздрів Павла Полуботка в кайданах
І відсахнувся — шкіра й кісточки,-
Хоч в судний день, а стрілися-таки
В одній з мільйонів зустрічей нежданих.
Тепер уже всевишній Судія
Петра з Павлом розсудить неодмінно,
Воздасть йому за все — й за Україну,
І за гріхи усіх його діянь.
Якась гора на мене навалилась,
І прокотилось тисячу громів,-
Здається, третій янгол засурмив —
Третина рік у кров перетворилась!
Лиш мученики в царстві сатани
Возрадувались з янгольської сурми,-
Я жду, коли розверзнуться їх тюрми
И навіки стануть вільними вони.
І затряслося небо! Лжепророки,
Що славили дияволів своїх,
Рвучи одіння, падають до ніг
Всевишньому й караються жорстоко.
Перед його сіяючим лицем
Стоять, як в день Содому і Гоморри,
І просять смерті, молячи, щоб гори
Попадали й накрили їх живцем.
Та гори не сховають їх, і з чаші
Святого гніву питимуть усі,-
Вже засідає суд на небесі,
Я жду його в смиренному безстрашші.
Розвидниться — і з трепетом сердець
Його уздрять і мудрі, й юродиві,
І на престолі сяде Справедливість,
І буде Суд — Початок і Кінець.
РОКОВИНИ.
1
Пізня осінь — час не журавель,
В думці й то ніхто його не зловить,-
Ми немов з-за тридев'ять земель
З'їхались до матері на сповідь.
Вперше так згуртовано усі
З'їхались до матері на свято
І, відбиті в маминій сльозі,
Стоїмо у хаті винувато.
Обігнавши спомини й літа,
Цілим родом з'їхались до мами
И дивимось, як мати, мов свята,
За столом сидить під образами.
Дивимось, завмерши круг стола,
І не можем збутися провини:
Ніби ще й на світі не жила —
Вже вісімдесяті роковини.
У задумі, зігнута, сидить,
Так — мов не на покутті, а скраю,
Нітиться й радіє мимохіть —
У щасливій миті завмирає.
Як дитина, дивиться кругом
І мовчить. Малесенького зросту.
Вже давненько мати й за столом
З немочі спирається на костур.
Щось болюче в спині, мов правець,
Невмолимо гне її на старість,-
Сили вже звелися нанівець,
Лиш терпіння й немочі зостались.
Але все од серця відлягло,
Тільки нас побачила у хаті,
Землянисті щоки і чоло
Зашарілись, наче при багатті.
І в очах печально-голубих,
Де вже зір тремтить на волосинці,
Теплий усміх зболено застиг,
Гріючи принесені гостинці.
Ті гостинці в маминій руці
В'януть, як нездійснені надії,-
Мати їх складає на стільці,
Дякує й чомусь ніяковіє.
А сестра тим часом — за своє,
Так, як і належить господині,
Накриває стіл і подає
Всякі страви й вироби гостинні.
Час уже подумати й про тост,
Тобто словом — просто, без надриву,
Через долю матері навпрост
Перейти, немовби через ниву.
Мати притаїлася і жде,
Тиха-тиха — подиху не чути,
Лиш обличчя, змучене й худе,
Світиться у сутінках осмути.
Жде простого слова — не хвали,
Це мені ще змалечку відомо,
Та слова до горла підійшли
Й, наче брили, сперлися у ньому.
Я забрів у спомини — й мовчу,
Я немовби здався їм на милість,-
Як сльоза на кінчику плачу,
У мовчанні вічність зупинилась.
2
Мамо! Як же в слові осягти
Те, що і в житті неосягненне? —
Кожне слово падає на мене,
Мов круте каміння з висоти.
Я тебе вовік не переплачу,
Ради тебе, може, і живу,-
Я в тобі, як пам'ять родову,
Бачу рідну хату і Дзвинячу.
Вічним болем бачу віддалі,
Як жили ми вкупочці в тій хаті,
Наче пуповиною прип'яті
До своєї рідної землі.
Бачу наші яблуні, і вишні,
І кімнатні квіти на вікні,
Домоткані рядна і лляні
Рушники й мережки дивовижні.
Бачу і рівнесенькі грядки,
Ті, що ти плекала на городі,
І біду, заховану насподі
Пам'яті, й забуті могилки.
Хто тепер без нас їх доглядає,
Як усі байдужі й до живих? —
Я крізь сльози думаю про них
І в душі їх мир оберігаю.
Я і нині — подумки — в твоїй
Долі, подарованій як віно,
Занімівши, бачу Україну —
Рідне сонце в краплі дощовій.
У твоїй задумі, що тужливим
Зором німо дивиться на світ,
Бачу нашу осінь — переліт
Журавлів, написаних курсивом.
Бачу втому в зморшках на лиці
І в руках, що сперлися на костур,
Але як дійти мені до тосту,
Щоб не збитись десь на манівці?
Тост — то щось інтимніше за слово,
То твоє подвижницьке життя,
І мене замучить каяття,
Як у чомусь схиблю випадково.
Я у світ ішов нелегкома,
Я, немов напуття, у дорогу
Взяв терпіння матері,— нічого
Тяжчого й святішого нема.
3
Я скажу у тості, як до мами
З мовчазної безвісті крізь біль
Часто заповітними думками
Линув, знемагаючи в тужбі.
Линув, незважаючи на втому,
Наче з того світу — з небуття,
Через сни і спомини — додому,
В світ її тривожного життя.
Я ж його і з розповідей знаю,
І з того, що бачив очевидь,
Що й тепер, як спомином торкаю,
Наче зуб уражений, болить.
Я німів, як мати повідала
Про своє заміжжя — про те зло,
Що в нерідній челяді, бувало,
Ненаситно душу їй пекло.
Хоч-не-хоч, а кожному догоджуй,
Всіх і облатай, і обпери,-
Хтось, бува образити охочий,
І безкарно скривдити з хандри.
Але мати — батькові ні слова,
Тамувала й сльози мовчазні,-
Всіх була задобрити готова
Задля миру й згоди у рідні.
І лише, як змову, що зоріє
В задумі — без спільників і зла,
Потайки виношувала мрію
Про куточок власного житла.
День і ніч ту мрію колихала,
Гріла під подушкою не раз,
Тільки нею, змучена, зів'яла,
Захищала душу від образ.
Не могла поскаржитись нікому,
Адже долю вибрала сама,
Так спішила заміж — ніби з дому
Утікала, суджена всіма.
Ті родинні осуди й знущання
Не щадили й мрії про житло,-
Може, тільки батькове кохання
Матері пристанищем було.
Легше в ньому й осуди сприймати,
І прощати кривдників своїх,-
Все в коханні витерпіла мати,
Замоливши біль його, як гріх.
І удвох, обходячи скандали,
Батько й мати, наче по зерні,
По гіркому грошику складали
На свою хатину — без рідні.
І жили, і мучилися нею,
И тільки крокви похапцем звели —
Поділились злиднями з ріднею
І втекли, неначе з кабали.
То дарма, що, може, в тій хатині
Голі стіни й дах без накриття,
Тішились, що матимуть однині
В ній своє і право, і життя.
І од щастя, змучені до краю,
Цілували стіни й образи,-
Я й тепер їх радість пам'ятаю —
Усмішку болючої сльози.
4
Рік за роком — вже їх не здогнати,
Як на мості коней вороних,-
Я болючим спогадом до них
Забігаю з маминого свята.
Я хапаю їх за поводи —
Ті роки, побачені на мості,
А вони полохаються в тості
І летять, не знаючи — куди.
Легше, мабуть, серце зупинити,
Ніж у кадрах спогадів — роки,-
Кожний кадр у них віддалеки
Воскрешає горе пережите.
Рік за роком — з цокотом копит,
Я за ними — думами й словами,
Ні, я не звертаюся до мами —
Йду по тернах споминів на спит.
День сьогодні світлий, як молебень.
Гості вже сідають за столи.
А старенька мати з похвали
Крадькома ховається у себе.
Вже й чарки наповнили зяті,
Скромні і пісні — як на молитві,-
Всі чекають дійства, лиш обидві
Сестри ще витають в забутті.
Я торкнувся поглядом до брата —
Час, мовляв же, братись за обід,-
Діти, внуки, правнуки — весь рід! —
Зачекались маминого свята.
Всі на нього з'їхались, нема
Тільки батька — спить десь на чужині, —
У своїй самотності і нині
Мати буде нидіти сама.
5
Зникла мить, врочиста і святкова,
Всі заворушились круг стола,-
Почалося дійство — і розмова,
Як бурхлива річка, потекла.
Про усяку всячину, щасливі,
Гомоніли, справді як брати,
Бо коли ще трапиться можливість
Так родинно душу одвести.
Та розмова якось непомітно
Перейшла у пісню — у журбу,
Ні, ми не співали — заповітне
Споминали мамину судьбу.
Нам та пісня душі зогрівала,
Ми немов зливалися у ній,
Тільки мати гірко не співала,
Замкнута в самотності своїй.
Непорушне, стомлена й змарніла,
Мов на тризні, в чорному вбранні,
З нерозлучним костуром сиділа,
Слухала ту пісню, як у сні.
Я в дитинстві чув, як сиротливо
Мати, відкладаючи шиття,
Ту родинну пісню, наче ниву,
Засівала тугою життя.
Чув її щоліта серед поля
І над рукоділлям — щозими,-
То не пісня — материна доля,
Вишита словами і слізьми.
Але, видно, вже її навіки
Одспівала мати в самоті,
И ми без неї — наче без опіки
Сироти, покинуті в житті.
Мати в ній викохувала зроду
І народну душу, і красу,-
Як же я ту пісню до народу
У простому слові донесу?
Всі гуртом на маминому святі
Ми її виводили, як нить,
Поки не завважили, що матір
Наша пісня — в пам'яті болить.
6
Вже війна ішла до горизонту,
Десь аж за Карпатами гула,
Але ще так само до села
Йшли безногі воїни із фронту.
І щодня, чекаючи листа,
Ми ловили погляд листоноші,
Наче вирок суду, в насторожі
Брали пошту, зціпивши уста.
Ми жили тривогою за батька,
Місця не знаходили собі,
А найбільше мати, що в тужбі
День і ніч горіла, як лампадка.
Часто, переборюючи страх,
Уночі ставала на коліна
Й, мов свята покутниця, уклінно
Цілу ніч молилася в сльозах.
У важкому розпачі болящо
Піднімала погляд і без слів
Захисту просила в образів,
Кинута з дітьми напризволяще.
Всіх святих благала, щоб вони
Зглянулись над нами, всеблагії,
І, немов у співі літургії,
Повернули батька нам з війни.
Всі тоді надіялись на Бога —
Іншого рятунку не було,
А проте, виходячи в село,
Не могли позбутися тривоги.
Не було спокою й від облав,
Що в селі тоді бешкетували,
Через них і в запічку, бувало,
Страх на наші душі полював.
Засвіту вривалися до хати,
Так брутально — ніби на грабіж,
Мимоволі здатні ні за гріш
Будь у кого душу відібрати.
Де кого схопили — силоміць
Брали нас ті масові облави
Й, наче арештантів, без управи,
Малолітніх, гнали до в'язниць.
Як овець на стрижку, табунами
Гнали, злі, що ми не на війні,-
Скільки раз на допитах мені
Добавляли віку стусанами!
Я від страху мовчки полотнів,
Підліток — куди мені в солдати?
Але кат не міг же, щоб не дати
Попід ребра кілька стусанів.
Вічно пам'ятатиму, як Боков,
Туполобий слідчий і боксер,
Бив мене у надцять атмосфер,
Бив із насолодою, аж цмокав!
І, аби скалічити життя,
Норовив заплутати на слові,-
Кулаками вчив мене любові
До свого народу і вождя.
7
Мабуть, я довіку не забуду
Ні його науки, ні мети,
Не добившись доказів, без суду
Хоч би кості жертві потовкти.
Він знущався з неї невмолимо,
Вірний і законові, й собі,
Катував, не відаючи стриму
У своїй жорстокості й злобі.
З виробленим навиком і хистом
Він дивився в очі, як удав,-
Просто був уродженим садистом,
Що усе на світі потоптав.
В портупеї, зціпивши камінне
Щелепи, нікого не щадив,-
Якби міг, то б цілу Україну
В кам'яні застінки посадив.
Люто грався силою ударів,
Весь прищастий, зморщений, рябий,
Може, й передчасно він постарів
Од патологічної злоби.
Він у ній доходив до нестями.
Звідки в ньому бралась та злоба? —
Кажуть, він, знущаючись над нами,
Прагнув з себе вигнати раба.
Так чи ні — нелегко відповісти,
Хоч питання начебто просте,
Але страх, що сіяли чекісти,
Ще й тепер упевнено росте.
Все святе топталося в людині,
Всім крутили душі і хребти,-
Страшно навіть згадувати нині
Те, що нам судилося знести.
8
Пам'ять болю — хто її не знає?
Я згадав, як мати, ледь жива,
Над листом, ковтаючи слова,
Наче пташка, билася в одчаї.
Завмирала й квилила над ним,
Тим листом в цивільному конверті,
Не сприймала батькової смерті,
Що прийшла сповіщенням страшним.
Хтось із добротою, співчутливо
Написав нам скорбного листа,
Але нас усіх ця доброта
В саме серце вдарила зрадливо.
І аби позбутися того
Почуття роздвоєності — часто
Мати удавалась до начальства,
Щоб воно розрадило його.
Та начальство, сите і здорове,
Що в тилу, не нюхавши війни,
Знало тільки вислуги й чини,
Кепкувало з маминої мови.
Гірко мати скаржилась тоді,
Як воно цинічно і зухвало
В непристойних натяках, бувало,
Насміхалось з матері в біді.
Бачило, що мати молода ще,
И обертало біль її у жарт,-
Що йому людина? — Без ножа
Страдну душу краяло болящо.
Я у гніві замкнуто мужнів,
Я мовчав, хоч все в мені кричало,-
З маминої кривди і печалі
Виростав, мужніючи, мій гнів.
Пам'ятаю, як після війни вже
З круглим штампом давнього числа
Через кілька місяців прийшла
Похоронна звістка, запізнившись.
Мати брала батькові листи,
Ридма пере