нема на печі. Ну, діти, як вам тут живеться?
— Добре, тату! Страшно добре! Мама навіть до картоплі уволю хліба дала! О! —різними голосами закричала з усіх закутків дітвора.
— От яка у нас сьогодні щедра мати. Почубитись на новому місці ще не встигли?
— Встигли, тільки трошки!
— Василь мені головиць дає! То дайте йому бобу, — заремствував малий Степанко.
— А чого ти без мами лізеш до хліба? їв же сьогодні, як молотник! — баском гримнув Василь на нерозумного братика.
— Зараз, діти, іще поїсте, — посумнілим, з усмішкою Поглядом перелічила дитячі голівки.
На застеленому свіжою полотняною скатертиною столі з начищеної гільзи снаряда ніжно проглядав пучок сонних, ще запечатаних підсніжників і гілочка ліщини, вкрита вже розпухлими сережками. Це були перші весняні квіти. Вони одразу нагадали Григорію і дитинство, і партизанські весни, коли вісники їх — підсніжники — проростали між гільзами патронів чи стояли в гільзі снаряда у його землянці.
— От і дочекались весни, — підніс квіти до обличчя, вдихнув їхній свіжий земляний повів. —Хто назбирав?
— Я, тату, — обізвалася зеленоока, як і мати, Люба. — Це для вас, бо ви їх любите.
— І не побоялася в ліс піти?
— Ми з сусідською Ольгою бігали. В озері під берегом щуку побачили, велику-велику, — розвела ручатами. — Очі в неї були наче квасолини. Вона мало до самої кладки Не підпливла. Отам біля озера і назбирали квітів.
— Спасибі, доню, — притулив до себе дебеленьку, вилицюватеньку десятилітку, яка вже три дні не могла натішитися своїми новими чобітками і де треба й не треба хвалилася:
— А в мене обновка, тато купив.
Повінь добрих почуттів затоплює душу вчителя, коли він чує, як довірливо тулиться до нього дитина. Але на цій світлій радості нема-нема та й озветься болем холодна краплина: до цього б гурту хоча б ще одно дитя. Але на це поки що не має він права.
— Діти, і в мене є для вас гостинець! Вгадаєте? — приглушує сумну росину.
— Цукерки? — першим закричав малий Степанко.
— Не вгадав. Хто далі? — заохочував Григорій Стратонович, трусячи обстріпаним портфеликом.
— Булка!
— Де вона тепер візьметься? — розважливо заперечив найстарший, одинадцятиліток Володимир, такий самий великоокий сміливець, яким був і його тато.
— Цукор!
— Кислиці!
— Яблука!
Григорій Стратонович, надавши обличчю таємничого виразу, розщебнув портфелик, і в землянці одразу стало тихо.
— Ось що! — вийняв грубу і чисту, як сніг, четвертинку сала, а діти аж заплескали в долоні. — Зараз і в нас буде королівська вечеря. Знаєте, як вечеряли королі?
— У них було багацько пундиків, м'яса і продуктів, — обізвався Василь.
— Правильно, Василю, у них було багато пундиків, м'яса і... печеної картоплі.
— І в нас є печена картопля! Чуєте, як пахне, — подав голос Степанко, який і справді повірив, що королі ласували печеноюкартоплею.
— От і будемо їсти її з салом. Так навіть не кожен король вечеряв. Правда, діти?
— Правда, тату! — засміялася дітвора.
— А зараз мерщій сідайте мені! — і поклав у глиняний полумисок своє добро.
Діти так дивилися на цей шматок, наче перед ними лежало якесь диво. Мати подобрілими очима спостерігала за цією сценою, а коли малеча обліпила стіл, крадькома шепнула Григорієві:
— Люблю тебе.
— Справді? — лукаво поглянув на дружину.
— Дуже! — мало не застогнав її низький з незбагненним клекотом і дзвоном голос.
— Що ж, і це непогано, коли любов переходить в нову оселю. Хай вона без хліба, зате з любов'ю.
— А ти ж мене? — куточком ока зиркнула на дітей, чи не чують їх. Але дітям уже було не до батьків.
— Та не без того, — запишався чоловік.
— Противний. Чогось кращого не міг мені сказати на вхідчини?
— І тут скажу: ти найкраща!
— Чогось боюсь за тебе, за нас, — одразу ж зболісніло і з ледь помітними вилицями, хороше заокруглене обличчя, де справді зорями сяяли правдиві весняні очі.
— Та що ти, Катерино? — любується її крупним розламом брів, її очима, що раз од разу міняють свій колір. — Чого тобі боятися?
— І сама не знаю, щось тривожить і тривожить. Іноді так затремчу, немов росинка; навіть оглянуся, чи не сідає біля тебе передвістя біди.
— От цього я вже не хотів би'чути в новій хаті.
— Проклятий Поцілуйко отруїв моє щастя, — трагедійно зламалися брови у жінки.
Григорій Стратонович спохмурнів:
— Щастя само ніколи не ходить. Недарма кажуть: з щастя і горя вродилася доля.
— Та чи не досить нам, Григорію, і горя, і нестатків і поцілуйків?
— Все це минеться, серденятко, бо воно не сутнє, а перебутне.
— Утішаєш мене?
— Ні, свято вірю в це. Зломимо фашизм — доберемось і до нестатків. Прийде час — і не над хлібом сушитимем голови... Будем думати, як їм розумнішими ставати... А поцілуйки що? Гриби-поганки. Виприщило їх на здоровому тілі, поки ми боролись за все краще, виприщив їх бруд пережитків і війни, то й знесе, мов бруд.
— Чогось довго не зносить його. Навчилися ж деякі людей не любити, а сліпити. З тою анонімкою все уляглося?
— Як же інакше могло бути?
— Могло бути й інакше. Скільки скубли тебе через першу, — провела рукою по його чуприні.
— І нічого не вискубли, бо у нас нема зерна неправди
за собою.
— Так бачиш, яким дідьком кривда шипить. Спочатку від тих обмов навіть смішно і дивно було. А тепер — страх огортає. Хоч би подивитись збоку на того біса, — позлішало її обличчя і навіть брови позлішали. — Що він за одно і на кого схожий?
— На людину скидається, в свиню ж переродився. А свиня навіть у церкві баюри шукає.
— Це правда, — метнулася до печі, шаріючи, заметушилася біля неї, проворно поставила вечерю на стіл і знову до свого мужа, притулилась і посміхнулась йому. — Але ніяк не збагну, де ти міг сало дістати?
— Де? Партизанська кмітливість, — посміхнувся, а очима запряв на дітей, мовляв, не розпитуйся при них.
Після вечері Григорій Стратонович зібрався до церкви, де лежали всі його книги.
— Знову до богів і Шексгііра? — з жалем запитала Катерина, коли вони східцями піднялися нагору.
— Знову ж до них.
— Скоро прийдеш?
— Попрацюю ще трохи, поки дітвора посне, а потім і до тебе, коли не надокучив.
— Тільки не барися. Чуєш? — обвилась, обплелася навколо мужа, наче входячи в нього.
— Постараюсь. Яка ти міцна!
— Ти ж мене землею називаєш.
— А чим твої коси пахнуть?
— Вгадай.
— Моїм далеким дитинством... Нагадують матір, коли вона була ще молодою... коли сади і люди не горіли в огні.
— Ой... І не згадуй усього...
— То чим пахнуть коси?
— Любистком.
— Значить, угадав: моїм дитинством пахнуть вони. Дурний у тебе чоловік?
— Найрозумніший, найкращий, — загуділа вся, неначе мідь. — Невже так можна вік прожити? — знову вгору поглянула щастям, довірою, коханням;
Григорій нагнувся над нею, поцілував.
— Гляди, ще діти повиходять, а ми стоїмо, як молодята.
— Справді, вже й не можна так, — здивувалась і посмутнішала Катерина. — Боже, коли є щастя в світі — це ти, — обіймаючи, не випускала його. А скрипнули двері землянки, вона одразу ж відхилилась од мужа. Прощаючись біля двох стовпчиків, де колись має бути хвіртка, запитала: — А все-таки, Григорію, де ти сала дістав? У тебе ж ні копійки за душею не було.
— Так душа була.
— Таїшся?
Григорій Стратонович загадково посміхнувся:
— Я ж тобі казав, що виявив партизанську винахідність.
— І як ти іі виявив?
— Ох, жінко, добираєшся ти до моїх найбільших секретів. Сваритися не будеш?
— Ну, що ти!
— Тоді слухай: сьогодні я заглянув у потайничок отця Хрисантія, де лежить його випивка і закуска. Скажу тобі — приємне видовище побачив.
-Григорію, ти поліз у потайничок? — непідробний жах забився на її обличчі.
— А чого ж і не полізти, коли така причина була? — засміявся чоловік. — Хіба погане сало роздобув? Понюхай тільки, як воно пахне!
— Ти ще й смієшся? — заклекотала докором і прихованим обуренням. — Ні, ти жартуєш! Це ні в які двері не лізе.
— А в царські врата й полізло.
— Ну, ніколи не надіялась на тебе, — притиснула руки до грудей.
— От і скажи тобі правду, а ти й почнеш ремствувати на чоловіка. Отець Хрисантій сам кілька разів набивався, щоб я щось узяв на вхідчини з його потайника.
— І сьогодні казав? — на вищих нотах затремтів голос Катерини.
— І сьогодні. Але я вагався. А ввечері таки перемогла спокуса. Та не журися, отець Хрисантій людина далекоглядна, розуміє, що йому з партизанами краще жити в злагоді. Переживеш моє гріхопадіння?
— Ох, не подобається воно мені. А ти ніскілечки й не журишся?
— Ані на макову росину. То й бувай. Я скажу отцю Хрисантію, як ти побиваєшся над зменшенням його продуктово-горілчаної бази. Старий розчулиться і в ризниці хильне за здоров'я раби божої Катерини і усіх її нащадків.
Дружина, розпогоджуючись, засміялась:
— Невже він у самій ризниці п'є?
— І в ризниці, й у вівтарі. І навіть з пляшки не соромиться дудлити. Тоді булькіт і щасливе чмокання так підіймаються до самої бані, що прокидаються наполохані горобці. Отець Хрисантій говорить, що це, може, і святий дух має крилами. Він чоловік не без гумору.
— Такий, як і ти. Чекаю ж тебе.
— Лягай спати, — навихалася за день...
І коли він вийшов на вулицю, і коли підходив до церкви — увесь час чув, що навколо нього витає її любов. Простягни руку — і доторкнешся до цього дивного снування.
".Земля!" Як це слово пасувало до Катерини, до її весняних з темними крапинками очей, до голосу, до постаті. Ні в житті, ні в одній картині від епохи Відродження і до наших днів не зустрічав чогось подібного. Родена, тільки Родена треба для такого образу! Хоча, може, комусь вона буде здаватися самою звичайною жінкою. Але це тому, хто не знає її, хто не вміє бачити усіх таємниць людської краси, а бачить її лише на обмеженій площині, що зветься обличчям. Ця площина в його Оксани була правильнішою, досконалішою, але хіба вона може витримати будь-яке порівняння з його Катериною?
Отак і йде людина в м'якому стеливі кохання, ясниться посмішкою. І не тільки погляд жінки, але й добрі, в скорбі й турботах людські очі сяють йому, дарма що в світі є війна і поцілуйки.
Коли він увійшов до церкви, там в напівтемряві велетенською птицею наполохано заметушилась кордубата постать отця Хрисантія.
— А, це ти, чадо многодумне, — заспокоївся отець Хрисантій. — Що на фронтах?
Григорій Стратонович міцно стиснув розчепірені пальці:
— Добираємось до самої голови гадини.
— Гарно сказав, гарно. А про мого сина часом нічого не чували?
— Не чув.
— Жаль, — похитав головою отець Хрисантій, а на його ніздрястому обличчі заграла посмішка.
— А що таке?
— Достойне чадо! Одержав богоугодний орден — Олександра Невського. — От я і прийшов сюди воздати за нього хвалу Всевишньому, — отець Хрисантій потягнувся вгору всією своєю незграбною постаттю, рясні рукава його ряси опустилися вниз, оголяючи ту задичавлену волохатість рук, яка наочно підтверджувала небогоугодну істину про походження людини.
— У вас, панотче, мало не щодня знаходиться привід заглянути у свій закапелок, — засміявся Григорій Стратонович.
— У такий біблейський час живемо, чадо, — повчально прорік отець Хрисантій.
— Може, в історичний?
— Для вас історичний, для мене — біблейський — різниця світоглядів, як пишеться тепер. Іноді собі зрю ясно і мислю ясно: от-от підуть пророки по землі.
— Що ж тоді вони з вами, отче, таким многогрішним, зроблять?
— Смиренно в робості серця буду уповати на милость божу. Пітіє хмільне — це не первородний гріх, — безжурно відповів піп. — Омиємо, Григорію Стратоновичу, достойну нагороду мого чаду ні?
— Не можу, панотче.
— Гординя обуяла, Григорію Стратоновичу. А я приложуся, бо маю свято в душі своїй.
— Так для чого ж тоді чреву догоджати? — насмішкувато поглянув на отця Хрисантія, якому вже не терпілося заглянути в свій закапелок, і він тягнувся до нього всією ряснотою свого тіла, особливо підкуцьорбленим носом, на якому аж вигравали великі, чутливі до трунку ніздрі.
— Гріх іде не в уста, а з уст, — рішуче махнув рукою і пішов у ризницю. Незабаром щось у ній забряжчало, клокнуло й забулькало.
А Григорій Стратонович біля дверей у подиві почув кроки своєї Катерини.
— Що серденя? — посміхаючись, пішов їй назустріч.
— Як у тебе холодно, — аж затремтіла, кутаючись у теплу хустку. — Бр-р-р...
— Оце й усе, що мала сказати? _
— Ні. До тебе приїхав якийсь чолов яга. Дуже хоче побачитися віч-на-віч з тобою.
— А у мене хіба сьогодні приймальний день.
Катерина засміялася:
— Диви, який бюрократ, і в церкві не приймає.
— Звідки ж той чоловік і чого?
— Наче з району. Тобі гостинця привіз: кілька дощок, щоб встелити в землянці долівку, і аж цілий кулик борошна. Я не хотіла брати, так він сам дошки скинув біля порога, а муку заніс у землянку.
— Щось це не подобається мені, — одразу насторожився, нахмурився вчитель.
— Може, він твій партизанський побратим? Хіба знав би хтось із чужих, що тобі дошки потрібні?
Григорій Стратонович задумався.
— Може, й іак. Який він із себе?
— Довготелесий, білявий і наче розгублений, бо погляд якось не тримається середини: то вниз вигинається, то поверх вій вислизає.
— Чом не картина!? Одразу негідника намалювала, — здивовано хмикнув Григорій Стратонович. — такою парсуною, після твоїх слів, ніколи і ніде не хотілось би зустрітись.
— Вид багато що може сказати, але не все. Хай приходить до тебе цей чолов'яга?
— Де він?
— Біля дзвіниці очікує. Зі мною чогось не хотів заходити.
— І це не подобається мені.
— То кликати його?
— Що ж, клич, а сама йди спати.
— То й пішла, коли надокучила. — Освітила своє і його обличчя усмішкою. — Ти ж не барися. — Забирає з собою частку його радості.
Знову заскрипіли церковні двері. З темряви повільно вигнувся довготелесий чолов'яга. На його стовбуристій шиї незграбилась невелика з укороченим підборіддям голова, яка наче опасалась вибитись за межі нерівно роздутої шиї. Коли він підвів тонкі ліплені повіки, в очах недобре заколивався "одсвіт хиткого світильника, і вони з цим одсвітом так забігали, наче хтось підворушував їх на невидимому решеті.
Якби з мальованого пекла знагла відслоївся якийсь присмалений чорт і присунувся до Григорія Стратоновича, він, певне, менше здивувався б, аніж зустрічі з довготелесим.
— Це ти!? —не вірячи собі, запитав учитель, і його потріскані уста здригнулись, обурились і скособочились од безмежної огиди.
— Це... я, — так, ніби не вірячи, що це він, сказав довготелесий, мертвотно ступнув ще крок і завмер в одубінні, а на його броватому, з жмаканцями під очима обличчі туманом проходить приниження, прохання, ніяковість, впертість й острах. Невірне світло, здавалось, вихопило це обличчя з темені зіпсованого екрана, мінило його і вганяло в зіниці не тільки зловісний мерехтливий одсвіт, але й кіптявість, скупчувало її під повіками, на яких, коли вони опускались, теж тремтіли страждання і острах.
— Як же ти посмів прийти до мене? — переходить на шепіт Григорій Стратонович, а стиснута в кулак рука сама потягнулась до серця, зчавлюючи біль і гнів. — Як ти насмілився... нечестивцю? —насилу стримує себе чоловік.
Обличчя довготелесого ще більше сіріє, і на ньому виліплюються три вирази: муки, прохання, каяття. Він теж прикладає руку до грудей, і його розчепірені пальці кліткою впиваються в серце, а зібгане тонкогуб'я сіпаєт.ься, пересмикується і не може чи спасається зронити перші слова, але ось вони зриваються й спочатку риплять, мов стара хвіртка у темряві, а вчитель одразу ж відгортає їх рукою:
— Іди, потворо. Не доводь до гріха — мій автомат ще при мені, — кивнув головою на поставець.
— Григорію Стратоновичу, вбивайте, але вислухайте великодушно, — як умієте ви. — Слова довготелесого, здається, народжуються у темряві і падають у темряву. Він, прокашлюючись, вивільняє голос від хрипу, а сам гнеться, перехитується, оживає і в'яне, ладен от-от розпластатися перед вчителем. — Дітьми своїми, чим хочете, благаю — прийміть мою муку і не дайте загинути, людині... Моє дурноголове засліплення принесло вам прикрості і навіть горе. Але дайте покаятись мені.
— Ти, Поцілуйко, й винитись прийшов?! — щиросерде здивувався і навіть оторопів Григорій Стратонович. — Та що це? Хіба в тебе не замулилась до решти совість?
— Вірте не вірте, а виходить... не зовсім... Каяття тепер поїдом жере, доїдає мене. — Поцілуйко до болю натиснув кліткою пальців на серце, бажаючи показати, як його з'їдає гризота. Але в цьому русі Григорій Стратонович безпомилково вловлює фальш, і насмішка викривлює його припухлі уста:
— Що ж, непогане для цього місце знайшов, — перевів погляд на картину пекла. — Хіба ж хоч одному твоєму слову можна вірити? Хіба ти і зараз не звиваєшся всією хитрістю і підступністю?
— Ваше право і ваша воля не вірити мені, але я теж колись не був таким.
— Охоче вірю, що мати породила тебе схожим на всіх дітей. Це була заслуга матері. Як вона, сердешна, десь, уповала на своє дитя, коли годувала його молоком, як надіялась, що її нащадок людиною піде між людьми, а він виріс і свинякою втерся в життя.
— Це зробила війна, будь вона тричі проклята! — заволав Поцілуйко, одірвав руку від серця, підніс її до уст і окам'янілого носа. — Як я ненавиджу її!
— Багато чого можна звалити на війну, та не її вина, а навіть заслуга, що вона розкрила твою каламутну душу. Хай люди обходять її, наче помийницю.
— До війни у мене, Григорію Стратоновичу, не було... теє — каламуті. В мене була, так би мовити, голуба біографія, без жодної плямочки, без жодної цяточки.
— Навіть без цяточки? — В учителя розгонисте злетіли брови на чоло, і згадалось, скільки ж неприємностей було в нього зі своєю біографією. — Якими ж ділами, подвигами вона голубіла у тебе?
Поцілуйко випростався:
— Пильністю, любов'ю до Радянської влади. — Хотів сказати з достоїнством, але самі слова не послухались його й прошелестіли зліченою, нікчемною скоромовкою.
— Ох, і нахаба ж ти! — знову обурився Григорій Стратонович. — Яке ж ти маєш право говорити про любов до Радянської влади!? Це ж блюзнірство, святотатство!
— Ні, це любов, — уперто сказав Поцілуйко. У вирази муки, прохання і каяття вплелася злість, а вкорочене підборіддя і жирова дужка під ним нервово затіпались.
— Хоча б у церкві не брехав. Пам'ятаєш, як у сорок першому році я відшукав тебе в потаємному закапелку?
— Пам'ятаю, — здригнувся і похнюпився Поцілуйко.
— В цей найтрудніший час для Радянської влади ти став не воїном, а приймаком, і площа твоєї любові рівно обмежилась площею твоєї шкури. А Радянська влада, надіючись на Поцілуйка, залишала його для підпілля, не для приймацтва. Так утоптав ти в багно свою голубу анкету!.. Мовчищ? То я ще дещо нагадаю. Пам'ятаєш, .як ми з комісаром допитувались у тебе, де закопана зброя, що залишилась для підпілля? "Не знаю", — скриводушничав ти. А коли приперли тебе, що сказав? Зброї не віддам, бо мені після війни треба за неї буде відчитуватись перед райкомом. Ти думав про паперові відчити й тоді, коли найкращі люди відчитувались кров'ю і життям. Ми викопали кулемети і гранати, а ти плакав над розритими ямами, немов над покійниками, голосив, що не зможеш по формі відчитатися після війни. Партизани тоді сміялись і плювали на тебе... Чого ж ти хоч тоді не пішов з цією ж зброєю бити ворога? Чому?
Поцілуйко обвів язиком смагу на устах і не сказав, а знову заскрипів:
— Чому не пішов?.. Бо ваш партизанський підрозділ, пробачте, був самочинним.
— Як це самочинним? — не зрозумів Григорій Стра-тонович.
— Ви самі, стихійною масою, значить, організували його, без ніякого розпорядження, без ніякої вказівки. В той час я не міг довіритись стихійному руху, бо маса — це маса...
Григорій Стратонович оторопів:
— Скажи, Поцілуйко, чи це ти від хитрості, чи від страху став дурноколінним?
— Добивайте, Григорію Стратоновичу, — ваше право. В тодішній ситуації і найрозумніший ставав дурним наче пень. Одурів і я. Гадав, що збережу себе, а досвідчені кадри будуть потрібні країні. Ну, й дух сміливості покинув мене, дух зневіри потягнув у болото, я став боязливцем, але ж не зрадником... Од вас, тільки від вас тепер залежить моє життя, моє майбутнє. У мене ж діти є. Без матері лишились... померла цими днями вона... перед смертью сказала, щоб я прийшов з каяттям до вас. І от я падаю ниць перед вами. — Він справді в благанні опустився на коліна й схлипнув.
На чиє серце не діють покаяння, сльози, слова "діти" і "мати"? Подіяли вони й на Григорія Стратоновича. Він підійшов до Поцілуйка, взяв його за ту саму руку, яка за війну не доторкнулась до зброї, але яка тепер стільки зробила йому зла звичайнісінькою школярською ручкою.
— Устань! Я тобі не бог і не суддя.
— Не встану, Григорію Стратоновичу. До ранку, до свого судного дня простою, умру отут, інфаркт схоплю, — схлипнув і прикрив очі рукою Поцілуйко. Було схоже на те, що він насправді зможе отак простояти цілу вічність.
— Чого ти хочеш од мене?
— Простіть мою злобу до вас, пролетіть, як говорилось колись, мої навєти.
Григорій Стратонович похитав головою:
— Гаразд, Поцілуйко, якщо ти щиросерде покаявся, постараюся не мати великої злості до тебе, постараюсь видерти з серця те лихо, що ти приніс мені, моїй дружині, моїм дітям. Тільки більше нічого не вимагай. Іди від мене і не попадайся мені на очі. Хоч це ти зможеш зробити?
— Для вас усе зроблю, Григорію Стратоновичу, сиру землю гризтиму! — підвівся Поцілуйко, і його сльоза впала на руку вчителя, той здригнувся, витер її об шинелю. — Тільки дайте мені ще справочку, що зброю здав у справності.
— І цю справочку дам: зброя, дійсно, була у справності, хоча ти не торкався до неї.
— Боюся зброї, Григорію Стратоновичу, у мене якась відраза до неї. Я навіть у дитинстві не грався у війну. — Поцілуйко знову облизав пересохлі уста і понизив голос до благального шепоту: —У цій справочці, будьте милостиві, черкніть з пару слів, що я мав якийсь там невеличкий зв'язок з партизанами.
— Таке спроста не черкають — воно життям заробляється. І на що це тобі?
— Ця дописочка, Григорію Стратоновичу, ці кілька слів установлять мене в партії. Тоді я оживу, стану зовсім іншою людиною, а вас повік не забуду... І дітей, сиріт своїх безщасних, навчу шанувати вас, — із благанням і мукою дивився на учителя.
— Я розумію, партія потрібна тобі, але чи потрібний ти їй? — безжалісно відрізав Григорій Стратонович. — І хто тепер тебе прийме до неї?
— Приймуть, побачите, приймуть. У мене збереглися давні знайомства, зв'язки... Дописочка врятує мене. Я ж не прошу чистої партизанської справки. А моя зброя, коли подумати, все-таки допомагала вам, а не ворогу.
— І що ж ти далі думаєш робити? —вже з зацікавленням подивився в жалюгідне обличчя Поцілуйка.
— Мені тепер доведеться йти по господарчій лінії, ідеологічні, вважайте, відсіклись, ну, й заважкі вони для мене. Стану собі директором маслозаводу та й буду тихцем виконувати плани. Це якраз пост по моїх нервах. І все вже накльовується, тільки ви трішечки допоможіть.
— Ні, не допоможу я тебе встановлювати в партії, не допоможу тобі стати й директором маслозаводу. На цьому й розпрощаємось, їдь собі своєю дорогою, та не забудь забрати хабар, що привіз. На моїй совісті нема жодної чужої копійки.
Поцілуйко затремтів, мов осика у вітер.
— І моїх дітей не пожалієте? Ви ж учитель, гуманісті.
— Хіба діти гіршими стануть, коли їхній тато не буде директором маслозаводу?
— Ви вбиваєте мене довічним безчестям!
— Ні, ти сам себе вбив трьома отруйними кулями:
зневагою до людей, дрібним інтриганством і великою любов'ю до власної шкури. Так яке ж ти маєш відношення до партії? Якщо в тебе залишилась хоч одна брунька людяності, тремти над нею, розвивай її не на директорському маслі, а на чорному хлібі і дякуй людям, що хоч яку працю будеш робити поруч з ними.
Жах тіпонув усією постаттю Поцілуйка:
— Зрозумійте, Григорію Стратоновичу: коли я піду на низову роботу, мене заклюють.
— Хто ж тебе заклює?
Поцілуйко гойднувся, і єдине слово зірвалось з його уст:
— Люди.
— Навіщо приписувати їм свої вади? У людей є більші турботи...
— Це теорія, — обірвав його Поцілуйко. — Люди не забули, як я був секретарем райвиконкому, а ви ж знаєте, що той не вродився, щоб усім догодив.
— Але вродились такі, що пожинали людську славу, доброту і плоди їхньої праці, а людям повертали свинство нікчемних вигаслих душ. Боїшся людей?
— Не так їх, як їхніх насмішок, — признався Поцілуйко. — Я не переживу такого сорому.
— Переживеш, — заспокоїв його Григорій Стратонович. — Коли в схованках пережив війну, то все перекліпаєш — вії у тебе не соромливі, одвіють усе, як млинки.
Після цих слів у Поцілуйка несамохіть заворушились вії, ворухнулись повіки S стали такими, наче їх щойно хтось умочив у болісну злість. Нею насочились і жмаканці під очима, а далі злість поповзла по щоках, накопичуючись у складках біля уст і носа.
— І ніяк не зміните свого рішення? — потвердішали шия і постать Поцілуйка.
— Ніяк.
— Подумайте, Григорію Стратоновичу. Подумайте! — Тепер у голосі поєднались прохання і погроза. — Це ж тільки одна манюсінька дописочка.
— Із нею ти вже іменем живих і мертвих почнеш вичавлювати масло особистого достатку. Іди...
Злоба струсилася з повік на обличчя Поцілуйка, по-іншому спотворила його. Тепер каламутна і чорна душа Поцілуйка виходила з гри в прибіднення, і в голосі його холодним металом заскреготіла погроза.
— Проганяєте! Ну, й проганяйте собі на горе. Я піду з нічим, але за мою ганьбу ви і ваша жінка проллєте відро кривавих сліз. Я віднайду отой жолобець, яким поллються вони.
При згадці про жінку Григорій Стратонович здригнувся, перед ним за коротку мить розверзлась страшна гнилизна безодні, що звалась життям негідника. Вилуплюючись із усіх одяганок, вона вже погрожувала і шипіла, мов гадюка:
— Я знаю, ви, відхопивши вищу освіту, і досі живете великим, різним художеством, шекспірами і духом. Але, коли зло пішло на зло, я стягну вас із усіх високостей на таке дно, що й шекспірам не снилось, Сторч головою летітимете в гірше пекло, аніж ви показували мені.
— Брешеш, мерзотнику!
— Хто бреше, тому легше. Це теж народ видумав.
— Не народ, а покидьки його! І ти далеко думаєш виїхати на брехні?
— До свого берега. І думаєте, не виїду? Згадайте: ніби не граф Толстой писав, що істина переплетена з брехнею найтоншими нитками?
— Це ж він про вірування писав!
— Цього я вже не пам'ятаю, а цитата сама по собі стояща. І я не посоромлюсь накинути на вашу біографію таку брехню, що вона стане правдою. Бо що мені залишається робити? Вдавитися?.. Та ви знаєте, що ципльонок тоже хоче жить. І я хочу жити. Не ставайте мені на заваді, бо тоді чим завгодно, а стягну вас з високості духу. Я знаю, як це робиться, знаю, що ви маєте відкриту, мов рана, душу, вразливе, незахищене серце. Воно у сто крат слабіше мого. І я, захочу, згризу його, мов качан капусти. І це не так тяжко зробити, бо ви хоч висока за духом, але тінева людина.
— Яка, яка я людина? — перепитав Григорій Стратонович, страхаючись, навіть не вірячи, що стільки нечистот може зібратись у одній потворі.
— Тінева, не на виду. По делікатності чи легковажності своїй ви не вмієте зайняти відповідне вашим заслугам положення. А його вам на тарілочці не піднесуть. У наш вік у кожного по горло власної роботи, і тому ніхто не має часу розбиратися в скромності якогось індивідуума. І це теж проти вас. То не робіть мене таким підлим, яким я ще не був. Це буде краще для мене, для вас, а значить, і для суспільства. Що вам коштує, хай проти волі, черкнути кілька слів? Зате будете мати біля себе чистий спокій. А для таких людей спокій дуже потрібний, щоб рости духовно. Не заважатиму.
Тепер прийшов час побліднути Задніпровському. За війну він встиг надивитися і на злобу, і на мізерію тих покидьків, які мали людську подобу. Але такої гадини ще не бачив. І, головне, вона так і зробить, як говорить А може, це поганий сон?.. Ні, реальний, нашорошений і озлоблений Поцілуйко стоїть перед ним і ще з краплинкою надії дивиться йому в лице, немов вичитує з нього слова жаданої дописочки. Взяти автомат і сіконути по цьому стовпу гною. Але Григорій Стратонович перемагає себе і наче з цікавістю запитує:
— Достойну себе намалював перспективу. Як же ти будеш відривати мене від високості духу?
— Це буде залежати від політичної ситуації, — не довго думаючи, випалив Поцілуйко, і в його очах побільшало надії.
— Як це зрозуміти?
— Можу розкрити карти і масть. Тільки не прогнівайтесь — вислухайте спокійно.
— Говори!
— І скажу! — В Поцілуйка якось з-під шкіри висоталась подоба недоречної посмішки. — Будуть у нас головними ворогами націсти — я і ті, що біля мене крутяться, зробимо вас націстом; буде головною небезпекою націоналізм — ми вам підкинемо їжака в образі українського буржуазного націоналізму. А можемо тим і другим зробити ще й додати якесь моральне падіння. Ось тоді й спробуйте викрутитися, коли такі сигнали почнуть надходити з різних місць і коли навіть добрі знайомі почнуть косувати на вас і переходити на другий бік вулиці... Дивуєтесь, що я йду ва-банк? Він страшний не для мене, бо на обмовника ще немає закону, а обмовлений може зустрітись навіть зі смертю. А це така тітка, що й найчистішим лебедям відкручує голови. Отак і виходить: хто мед збирає, той скоро помирає. Логічно?
Небувалий оголений цинізм, страхітлива мерзота так обурили вчителя, що він, повернувшись, хотів схопити автомата і хоч прикладом вимісити огидну Поцілункову пику, що вже оживала в передчутті відплати. Але в цей час відкрились царські врата, з них, із високо піднятим хрестом, похитуючись, вийшов отець Хрисантій.
— Ізиді, темнозрячий ябеднику! І глагол'ю тобі: бог любить праведника, а чорт ябедника, — урочисто проголосив і махнув хрестом. — Ізиді, заволоко, не пожирай древа жизні, древа разума.
Од несподіванки очі в Поцілуйка поширшали, оскліли, і він з жахом подався назад. Поява отця Хрисантія спочатку здалась йому біблейською картиною. Ожили давні забобони, на якусь хвилину потьмарився розум, і Поцілуйко ганебно вискочив з церкви.
Лише на цвинтарі, прийшовши до пам'яті і розібравшись у всьому, він мало не заплакав од безсилля і люті:
як же не повезло йому — при їхній розмові з Задніпровським був свідок! Він руйнував його плани, як павутиння, і хто міг чекати ось такої несподіванки? Тепер вимислюй, чоловіче, щось інше або й на себе опасайся заяви. І де той піп узявся на його безголов'я? А може, варто вхопитись за якусь полу його ряси, довідатись, що він за одно і які грішки водяться за ним?.. А чого він так захищав Задніпровського?.. Бачиш, яка зворушлива спілка, — піп і вчитель! Варто подумати, чим це пахне. Він підійшов до коня, скочив у сани і, новими нитками обплутуючи своє порване хитросплетіння, в найпаскуднішому настрої поїхав сонним селом.
А в церкві, задоволений своїм "виходом", отець Хрисантій і досі метав громи та блискавки на клятвовідступника Поцілуйка, що від отця лжі влазить у світ.
— Лайдак, зажера, заздрісник, дрантогуз, мерзопакосник, що легкого хліба і масла шукає. Такий, гадаєте, людської насмішки боїться? Роботи боїться. Воістину, шашіль, — звернув погляд на старовинний ветхий образ богоматері. — А шашелі й богів їдять.
— Цей Радянську владу їсть, а сам кричить, що любить її і любитиме до гробової дошки, — похмуро відповів учитель, струшуючи й не можучи струсити з плечей огиду й нервовий дрож. А як він вірно про відкриту душу сказав! Теж розбирається в психології, для вигід своїх, для мерзоти своєї. Схилився над книгою, розгорнув її, але довго нічого не міг прочитати: не слова, а темні шекспірівські образи наближались до його зору, і серед них витягував свою стовбуристу шию дрібноголовий Поцілуйко...
XII
Діти нарешті поснули, а вона босоніж, з піднятими долонями снує і снує по землянці — руками і всім тілом дослухається, як з вогких стелин сліпо вибиваються і тремтять ниті холоду, як знизу спроквола в'юняться волокна вітерця. А може, це в досаді дихає сама земля, невдоволена тим, що люди без жалю вивертають і вивертають її нутро?
"І забреде ж таке в голову!" —дивується Катерина, а руки її спірно ворожать то в кутках, то біля дверей, зашпаровуючи глиною невидимі для ока шпарини.
Через якийсь час в оселі стає затишніше, полохливий мигунець сміливіш, без трепету за життя, випростує свою золотисту, але чадну квітку. І це вже радує молодицю. Вимивши руки і озувшись у чоботи, що туго обтягують литки, жінка стає посеред землянки, ще недовірливо прислухається до підступної стелі: чи не височить вона крижані жала. Але замість холодного подиху чує згори тихий відгомін дівочої пісні. Не про битви, не про війни виводять дівчата, а давню, як вічність, пісню про те, що мала мати одну дочку та й купала її у медочку.
І душа молодиці стрепенулась назустріч пісні, поєдналася з нею, а далі полетіла через плетиво доріг, через поля, ліси і луки до того клаптя землі, де мала мати одну дочку, і цією дочкою була вона, Катерина. І тато був у неї, завжди білий і теплий од борошна. Ішов він по землі — за ним залишалася біла пороша, сміявся чи співав — з одежі, чуприни й обличчя його трусився пахучий пилок, а коли мельник Павло завзято вививався у танці, то з нього так сипалась мука, що він ставав схожим на заметіль.
Він днював і ночував у старенькому залишаєному й застудженому млині, що обріс вільшиною, вербами і верболозом. То синя, то блакитнава, то зелена, то темна вода завжди лихоманила млин, він пересварювався з нею і в той же час з роздутих защічин вихукував муку або дерть.
Вона спочатку побоювалась і млина,, і колеса, під яким кублилися чорти і водяник. Але тато переконав її, що млин має зовсім лагідну душу, а під колесом чорти жили тільки до революції, потім вони десь повіялися з панством і різними графами, бо жити з хліборобами нечистій силі не було ніякої вигоди. І мала мельниківна після цього вже не боялася ні заглядати в усі шпарини млина, ні ночувати в ньому. Перед сном тато сам укривав її рядниною, що теж пахла мукою, і розказував різні дивовижні історії, казки або видзвонював пісню на чорних цимбалах. У селі довго люди підсміювалися з мельника Павла й кожухаря Володимира. Обоє вони побували на війні, обоє нагибілися, намучилися в Карпатах, а привезли з тих країв таке, що мало кому в голову забреде: Павло приїхав з цимбалами, а Володимир — з торбою кремінців. Побачила мельничиха цимбали — засміялася, побачила кожухарша розкладені камінці — заголосила, що для неї не знайшлося кращого подарунка.
Цимбали тато завжди тримав у млині, і добре було осінніми вечорами чи в заметіль прислухатись до м'якого срібла музики. За стінами крихітної кімнатки гуділо млинове каміння; спадаючи з лотків, у гніві клекотіла й шумувала вода, а тут струни видзвонювали про людську радість, печаль чи одна одній говорили про кохання.
— Як славно ви граєте, — одного разу потягнулась вона руками до батька зі своєї висівками набитої подушечки.
— Славно? — перепитав її тато і змовницьки повів бровою, з якої одразу ж посипалась мука. — То в мене цимбали такі: самі виграють.
— Як же вони самі грають?
— Бо мають живу душу.
— Хіба цимбали мають душу? — ширшають очі у дівчинки, і їй чогось стає лячно.
— Коли кажу, то мають. Думаєш, вони з дерева зроблені?
— А ніби з чого? — уже недовірливо поглядає на почорніле од негоди і років дерево: яка таємниця, яке диво криється в ньому?
— Цимбали ці, Катерино, зроблені з самої любові... Дісталися вони мені від гуцульського роду, в якому народився найкращий цимбаліст. Колись, скажу тобі, на Гуцульщині було три прославлених музики: Веселі Цимбали, Журлива Скрипка і Ніжна Сопілка. Вони побратимами ходили від села до села, розвіювали людську тугу, приносили радість у душу і заповзяття у ноги. І доти вони всюди були разом, поки не зустріли в горах біля потічка одну дівчину, красну, мов світанкова зоря. Побачили її музики — поніміли і всі троє залюбилися в цю дівчину. Отаке буває. Через це кохання побратими пересварились між собою, затаїли злобу один на одного і навіть грати покинули. А потім разом пішли до красуні, щоб вибрала з них, кого захоче, дружиною. Дівчина покохала Веселі Цимбали. Але здушила свою любов і так сказала побратимам:
— Я люблю і Веселі Цимбали, і Журливу Скрипку, і Ніжну Сопілку, а тому не можу вийти заміж за когось із вас. Коли хочете, буду вашою сестрою... — Після того знову на землі ще краще заграли Веселі Цимбали, Журлива Скрипка і Ніжна Сопілка, бо в них увійшло те, що є найкраще на світі, — любов!
У її батька мало не все було найкращим: і друзі, і дружина, і донька, і їхня хатина, не кажучи вже про старенький млин, рівні якому не було в цілім світі. Навіть їхня корівчина теж була найкращою, бо хоч вона й мало давала молока, зате в неї були роги розкішні, мов корона...
Згадавши це, і посміхнулась, і зажурилася жінка: де тепер, у яких світах її тато? У сорок другому році його з кількома підпільниками схопили німці, а млин облили гасом і запалили. Вже охоплений кривавими руками вогню, він чесно молов своє останнє мливо. Тільки обгоріле колесо залишилось од млина, бо здогадалось упасти в ту воду, з якою весь час пересварювався млин. А від батька залишились одні згадки-спомини. Але, може, настане та година, коли якогось дня відчиняться двері і в землянку увійде її сивий, не від муки, а від муки тато і, як в дитинстві покладе свою руку на її коси і скаже, що вона найкраща і діти в неї найкращі в світі.
З очима повними сліз і видінь Катерина підійшла до дітей, подивилась на всі голівки, поправила постіль та и почала думати про завтрашній день: чим вона нагодує свою сім'ю? І тільки тепер відчула, яка вона голодна. Хоча сьогодні і діти, і Григорій уволю поїли хліба, але вона собі не могла дозволити такої розкоші: переділила свою пайку і залишила на ранок для найменшого.
Молодиця підійшла до мисника, дістала з-під полумиска шматок хліба, що вилискував іскорками картоплі, зважила в руці, вдихнула його пахощі і знову бережно накрила полумиском, її уста затремтіли, на них ворухнувся біль, а думки закружляли навколо того кулика з борошном, яке привіз сьогоднішній гість. Хіба ж могла погана людина завітати до них? Пособив комусь Григорій, от, спасибі, й віддячує. Вона підійшла до мішка, пригнулась, обхопила його обома руками, і знову перед очима заколивався старий млин, заставлений мішками збіжжя і сипанками з вимолом, біля яких весело порались важкі селянські руки.
Катерина розшморгнула зав язку, з дитинства знайомий повів пшеничного борошна, повів далекого степу охоплює все її єство. Молодиця вже не знає, чи переконує, чи обдурює себе, що от-от гість прийде з Григорієм вечеряти. А що ж покладеш їм на стіл? Оту дитячу пайку? Треба хоч якогось коржа спекти. Вона ясно уявляє, як незручно почуватиме себе Григорій, коли не буде чим почастувати гостя. І вже без ваганини здіймає з кілка підситок, а з мішка набирає повну миску муки. Легко в її руках залопотів, затанцював підситок, а на стіл білим дощиком потекла пшенична мука, дихай — не надихаєшся нею. У жінки прояснилось обличчя, хоча сумління інколи шпигало її своїми колючками: чи не зарані почала вона поратись біля чужого добра?
Вгорі загупали чиїсь кроки.
"Ідуть!" — зраділа і перелякалась Катерина, біля її красиво окресленого рота ворухнулась нерішучість, а в очах очікування.
Незабаром чиїсь руки невміло зашаруділи по дверях, і в землянку, низько пригинаючись, увійшов Поцілуйко. Він одразу ж одвів погляд від її очей, наче вони просвічували його думки. І це насторожує жінку: справжні партизани завжди рівно, з приємністю чи цікавістю, дивились їй у вічі, дарма що вони були зеленими.
— Ви самі прийшли? А Григорій де? — здивувалась і насторожилась вона.
— Там, — невиразно крутнув обм'яклою рукою Поцілуйко і пустив погляд кудись за стіни землянки. Сліди збентеження ворушаться на його нездоровому сірому обличчі і на червоних білках.
Катерина ще більше насторожується, одразу кілька питань занепокоєно розповзаються в голові, і хоч вона не може стримати їх, але вже більше ні про що не розпитує гостя, а запрошує сідати за стіл.
— Спасибі, Катерино Павлівно, я й постою, — тільки тепер поглянув на неї, як на жінку. І хоча це зовсім було невчасно, недоречно, але відзначив про себе: "Гарна, з якоюсь таємницею. До такої тягне чоловіків. Недарма Задніпровський узяв її з цілим виводком. Ех, коли б можна було повернути минулі роки... сам би закружляв навколо такої".
Потім перевів погляд на розв'язаний мішок, і щось подібне до посмішки вигнулось на його широкувате розкраєному роті. Далі зиркнув на дітей, в почервонілих очах майнуло співчуття. Він, ніби докоряючи комусь, похитав головою.
І цей німий докір недобрим передчуттям охопив молодицю, вона поклала підситок на стіл.
— Щось трапилось? — пошепки запитала у незнайомого.
— Трапилось, Катерино Павлівно, — нарешті глянув їй у вічі. — Я таки присяду, бо дуже хвилююсь. Сідайте і ви, щоб лихо сідало, а не гналось за вами.
Вони напружено сідають одне проти одного, їх розділяє купка борошна, що пахне далеким степом і життям. Поцілуйко якийсь час прислухається, що робиться нагорі, косує на двері, а потім, тамуючи в грудях біль, образу і рештки своєї гордості, починає повільно і переконливо говорити:
— Катерино Павлівно, ви дружина Григорія Стратоновича, мати аж п'ятьох дітей. Вам усім треба мати сяке-таке щастя. Але так вийшло, вірніше, так воно виходить, що ви можете назавжди позбутись його, бо щастя, кажуть люди, перелітна птаха.
Кам'яніючи, молодиця піднесла до грудей сплетені руки, зітхнула, відчуваючи, як од неї відходить Григорій, кохання. Болючий туман наліг їй на очі і душу.
— Господи, що ж трапилось? — не спитала — зойкнула всім тілом. — Яке лихо стало на дорозі?
— Іще не стало, тільки стоїть... Іще не пізно, — заспокоїв її Поцілуйко, і надія заворушилась у його грудях:
він одразу збагнув, як жінка кохає свого другого мужа. Такі молодиці за любов усе зроблять, навіть на злочин підуть.
— Кажіть-но мерщій!
— То й скажу. Тільки слухайте — і не дивуйтесь, і не страхайтеся, і не гнівайтесь, а зважте все. У кожної людини, Катерино Павлівно, є такі закутки, в які вона й сама не хотіла б заглядати. Але що зроблено, те зроблено, а людині треба жити... У війну і я трохи схибив, не розгорнув підпільної роботи, словом, не зорієнтувався... Звідси і все лихо... Не перший день воно карає мою душу. Карається і моя родина, і діти мої. Тепер моя і їхня судьба в руках вашого Григорія. Напише він довідочку про мою діяльність, черкне пару слів — і все у мене переінакшиться, не напише — втопить мене. Ну, а коли на це піде, то, потопаючи, я потягну за собою і вашого Григорія. А хто із нас потім випливе — це тяжко сказати, бо в Туреччині я не був і в оточення не попадав... Поки не пізно, допоможіть мені, а цим допоможете й собі.
— Ви — Поцілуйко! — з жахом вигукнула жінка.
— Припустімо, ви частково угадали, — насторожено підвівся Поцілуйко. — Ви таки, можна сказати, дійсно вгадали, що це я. Але не обрушуйте на мене свій гнів, не кленіть, а послухайте мого слова, бо'життя різні має гудзи і тенета, всякий негадано може потрапити в них.
— Який ви негідник! — рвучко підвелась Катерина, і її очі викресали кетяшини іскор. Від злостивих рум'янців вона помолоділа і покращала.
"Відьма, відьмочка!" — з обуренням і заздрістю вдивляється в гаряче обличчя молодиці. Злоба спотворила і зробила старішим Поцілуйка. О, як йому не вистачає колишньої влади, щоб хоч по-справжньому цитькнути, приголомшити цю дикувату красу, коли не можна надломити чи обдурити її.
— Лаятись не штука! — з погрозою поглянув на молодицю.
їв тебе, заслинений болотнику, вистачило совісті приволокти сюди своє зрадницьке м'ясо!? Зараз же вимітайся втрістя! Зараз же! — лютує молодиця.
Поцілуйко з острахом подається до дверей, а в очі його затікають рішучість і оскаженіння.
— Я піду, але, запам'ятайте, замість мене сюди прийде горе!
— Хоч і смерть! Забирайся! — Вигляд у жінки був таким грізним, що Поцілуйко, мовчки проклинаючи її, обернувся і сліпо, хрестом, вперся у двері, не можучи знайти клямки.
— Муку ж свою прихопи! — наказала жінка. — Та дошки забери! Може, тобі чи якомусь негіднику на домовину згодяться!
Останні слова аж скоцюрбили Поцілуйка, але він обома руками вхопився за гузир мішка і, підпихаючи його коліном, поперед себе виволік за двері. В землянку клубками туману вкотився мороз. Катерина було кинулась до порога, а потім щось згадала і почала рукою згрібати у миску просіяну муку. Поверх неї вона висипала рожевий грис і швидко вискочила надвір, де Поцілуйко порався біля дощок.
— І це, мерзотнику, забери! — простягнула йому миску. — Може, когось іншого купиш.
— Нащо воно мені, — люто одгризнувся Поцілуйко, одводячи погляд од молодиці.
Тоді вона плеснула мукою йому на голову.
— Їж, давися, хай тебе розіпре!
В темряві клубом туману закружляв пахучий пилок. Поцілуйко, задихаючись у ньому, закашляв і замахав обома руками. А Катерина, тамуючи сльози, рівно пішла до землянки, залишаючи за собою на землі білу порошу, як колись залишав її тато...
Григорій Стратонович пізно повернувся додому: хотів, щоб дружина не помітила його гризоти. Він так увійшов у землянку, що й Катерина не прокинулась. Спати не міг. Погані думки й передчуття мучили й мучили вразливе серце, яке не загрубіло і в тяжких випробуваннях. "Інтелігентик ти, та й більш нічого, — лаяв себе, але й від лайки не ставало легше. — Що ж, Поцілуйко на все піде. Може, справді треба було йому черкнути кілька слів?.. Ні, не дочекаєшся, враже! Тоді скільки ще страждань вицідить з нього цей вуж? Але хай навіть стражданнями, але ти повинен спинити хоч якусь частку підлоти: відступлю я, відступить хтось од неї — і вона лишаєм поповзе по живому".
На ліжку заворушилась дружина, зашелестіли її коси, осипаючись на долівку. Він підвівся, щоб поправити їх, і вражено застиг.
— Іва-аночку, — не його, живого, а вбитого мужа покликала Катерина.
Це сьогодні було найтяжчою краплиною гіркоти. Провівши рукою по віях, він сів біля столу і поклав чубату голову на зціплені руки, як окривджене дитя.
"Дві коси, дві сльози", — наспівом обізвалося те, що було початком кохання, обізвалося, щоб відігнати ним інші почуття...
Він вийшов з землянки і на подвір'ї побачив сліди копаниць... "Ага, це тут стояли Поцілуйкові сани. Але хто це розсипав муку?" —Григорій Стратонович нахиляється до землі, вбирає пахощі розтрушеного борошна і ніяк не може збагнути, що тут сталося, коли його не було вдома.
XIII
Кінь ударив копитищем, під ним зойкнула, хруснула і мов з щедрої пригорщі бризнула в обличчя крижаною гречкою передвесняна земля.
— Ірод! — відпльовуючись, недобре скривився Поцілуйко. Він рукавом протер наколені землею щоки і знову почув на них липкий, неначе павутиння, слід муки. Поцілуйко з усієї сили вперіщив нагаєм загнузданого коня і, коли той, зметнувши гривою, вилетів на вулицю, безжалісно рвонув на себе віжки. Воронець, болісно вивертаючи побільшене око, вигнувся в дугу, а з вудил закапала кров.
— Я тобі, іроде, відіб'ю і печійки, : селезінки! — Поцілуйко витріщився на коня, вдає він був причиною всіх його невдач, і потім ще раз зірвав із себе пальто і почав із нього витрушувати отой пилок, що так ніжно пахнув казкою достиглої ниви, невсипущих, почорнілих од негоди млинів і життя. Але не це, а тільки свіжу образу нагадував йому пшеничний пилок, що запорошував, а не веселив його.
Дзино давно, мов і не було їх, минулися ті часи, коли и Поцілуйко зі своїм хитруватим батечком радісно на вислобоких коненятках їздив до млина, з гребельки вдивлявся у підсинену куширувату річку, де снували жуки-водолюби, або довго простоював біля доша, підставляючи всі пальці під в юнкі струмочки борошна. Тоді вони утішали ного, теплом пестили руки, і йому хотілося бути мельником, якого так шанували всі люди.
А потім, через роки, що збігли, як вода під млиновим колесом, якось пізнього вечора Поцілуйкові привезли в просторе коморище ту муку, на яку не старався ні за плугом, ні за косою, ні за своїм службовим столом. На хвилю вона обпекла руки і кров, неначе мололась не на звичайній воді, а на окропі. Не гордим мірошником, а наполоханим ганчірником обвис він біля непевного добра, чуючи, як всередині щось гидотно тіпається в тенетах спокуси, протиріч і остраху. Але жилося йому не в розкошах, і він прийняв подарунок. Взамін ткнув у розчепірену, з сучкуватими пальцями п'ятірню клаптик паперу, з якого ображеним оком дивилась на світ звичайна печатка. Пізньому гостеві вона була потрібна більше хліба насущного.
— Спасибі вам, велике спасибі. Вашу ласку запам'ятаю повік, —зашелестів словами, папірцем і одягом огрядний г