ю й пекла?
Марко добре знав ціну чоловічої туги і чоловічої сльози.
Не в церкві-в житті він мав і рай, і пекло, хоча ніколи не був ні святенником, ні грішником. Коли випадала часина раювання, щасливо дивувався: чому вона дісталася йому, а не комусь кращому? Коли ж йому діставалися пекельні випробування, теж скрушно дивувався: чому ж не розберуться, чого він вартий? Той, хто волею часу цінує, кладе на терези чиюсь душу, повинен сам бути, мов кришталь, і несхибно розуміти, що найбільша мука — це навіть мука не втрати чи прощання з єдиним світом, що може більшати чи дрібніти, а мука несправедливості суду чи навіть осуду.
І от зараз Марко вже не по обличчю невідомого красеня, а по лініях його зігнутої постаті відчував, що не сила предківської пісні, а щось інше надсаджувало його. І йому треба пособити дружнім потиском руки, чи вірним словом, чи поглядом. І Марко якомога тихіше загупав своїми костурами. Але вони все одно розбудили чутку луну, вона шугонула і вгору до мальованого неба, і в олійно-сірчане золото царських воріт.
Невідомий здригнувся, підвів голову од кобзи, і від приторку його чуба тихо-тихо забриніли струни. Він пильно вдивляється в Марка темним, настороженим поглядом. Але враз його очі починають світлішати, як світлішає світання, вириваючись з темного лона ночі. Струсонувши чуприною, красень в приємному здивованні підводиться на ноги, підіймає вгору дві навскісні стрілки брів і м'яко, хороше посміхається до Марка.
— Ви Безсмертний?
— Що ви! Я звичайний смертний, — відповідає посміхом на.усмішку.
— Я не про це, — бентежиться невідомий, і на його довгастому вибіленому виду з'являються нерівні рум'янці, що при невірному світлі більше скидалися на тіні.
— А про що ж ви? — Марко прямо-таки любується красенем, відчуває, що зустрівся з справжньою людиною, і хоче все в ній бачити гарним.
— Ви Марко Безсмертний? Правда ж? — допитується і ясніє чоловік.
— Що правда, то правда, — погоджується Марко. — Невже це видно по мені?
— Безумовно, видно, — добряче сміється невідомий, а його обличчя стає прекрасним од сердечності і якоїсь милої загадковості. — Я саме таким вас і уявляв.
— Уявляли? — дивується Марко. — То до цього часу ніколи не бачили мене?
— Не бачив, тільки чув.
— Буйна у вас фантазія, як і чуб. А хто ж ви будете? Напевне, артист?
— Хіба схожий?
— Викапаний артист.
— Ні, я викапаний учитель.
Марко весело примружився:
— Учитель — і в церкві?
— Так у святому ж місці, а не в пеклі, — відповідає жартома. — Тепер два світи зійшлися не тільки в гігантській битві, а навіть у цій сумирній церковиці, що доживає свого віку.
— Навіть так?
— Авжеж.
— Як це зрозуміти?
— Просто. Прислали, вірніше, я сам набився у ваше село дітей учити. Здивувало моє бажання заврайвно, розчулився він і сказав на прощання: "Хоч на морозі, а вчи, бо війна війною, а розум людський не має перелогами лежати. Сій добре і вічне!.." Ну, й приїхав я сіяти, подивився на руїни школи і почав приглядатись до церкви. Але переконав людей лише на половину: зійшлись на тому, що в будні тут буде школа, а в свято — церква.
— Цікаво! — засміявся Марко, тільки тепер помітивши в церкві ряди шкільних парт.
— Цікавого, сказати по правді, не так уже й багато, але вибирати не було з чого та й не було коли. Отак і пристав у прийми до отця Хрисантія, який і досі велику революцію називає великим потопом. Спочатку в тій дивовижній школі дехто з малечі лякався чортів, а тепер нічого — позвикали, називають їх фашистами і, як можуть, збиткуються над ними. Це не дуже подобається нашому попові, тому й сам своєю персоною почав проявляти інтерес до будівництва школи. Ви б, може, присіли, бо я такий негостинний... — бережно присовує нефарбований стілець, що пахне ще свіжістю лісу.
— Можна й присісти. — Марко зручніше опускається на стілець, щоб спиною опертись на парту. — Як зовуть, величають вас?
— Григорієм Стратоновичем Задніпровським.
— І самі з-за Дніпра?
— Так, з самого низів'я, де сонце, хвиля та степняк, — замріяно поглянув поверх святих, які й не нюхали пахощів ні степу, ні великої води.
— А тепер сієте... в церкві?
— Неповторний час, як сказав один поет. Його не забудуть ні учні, ні учителі, ні наші нащадки... Ви, я чув, на лузі народились?
— На лузі, в сінокісну пору.
— А я на морі, в шаланді, — хотів посміхнутися, але несподівано посмутнішав, і біля уст повибивались півмісяці зморщок. — Та, видать, не вийшов з мене достойний син моря.
— Закачує?
— Ні, заносить, — ще більше спохмурнів Григорій Стратонович. Ніби шукаючи розради, він стиснув пальцями струни, і вони обізвалися стогоном.
— Заносить? — перепитав Марко, думаючи, що є таке морське слово. — Не розумію.
— Що ж, колись розкажу про цей термін, — з притиском вимовив останнє слово.
— А може, зараз?
— Хіба вам не пора спочивати? Ви ж тільки з нелегкої дороги повернулися.
— І це знаєте?
— Усе, що було до війни, потроху знаю про вас. І про вашу похоронну чув. І вашу матір, як міг, утішав, бо и самому щось подібне до похорону готувало життя.
— Тепер?
— Тепер не дивина. В мене ж було до війни, — боляче злетіли вгору і підломилися брови.
— В тридцять сьомому році? — стрепенувся Марко, згадавши своє.
— Ще раніше.
— Раніше?.. Еге, і вас, бачу, доля не милувала. То й розповідайте, Григорію Стратоновичу. Ніч довга, церква простора, можна не тільки з святим гомоніти. Погомонимо і ми, грішні, щоб чистішими чи розумнішими стати.
— Пригода моя, Марку Трохимовичу, довша ночі, та не світліша за неї. Скільки років і яких років спливло, а вона и не думає тьмаритись, мов картина рідкісних фарб, — сказав Задніпровський з гіркою посмішкою чи насмішкою. — Вам, знаю, можна в усьому довіритись... Напевне, чули, як грав пісню про турецьку неволю?
— Чув. Розтривожили, роз'ятрили нею.
— Вона частка нашої давньої історії, а для мене — давньої і недавньої.
— Навіть недавньої? •
— Так. Чи не всі тепер думають, що турецька неволя була якихось триста-чотириста років тому...
— Правду кажете.
— А я скуштував її в тридцятих роках, — гнівом і болем спалахнули очі, а красиве обличчя і особливо повіки видимо постаріли. — В ті роки я стрічав свою молодість. Тоді мені не ходилось, а літалось. Усе мені було любим, доступним, радісним. І справді, чого й бажати було? Куди не піду — всюди жданий гість, за що не візьмусь — робота горить у руках, наука ж сама лізе в голову, а тут ще й сині очі до серця добрались. На людях ідеш із нею, мов з королівною; на самоті — несеш до моря, як русалку, хоч і не любила моя Оксана моря, зрадливим називала. А я тільки підсміювався і забороняв стихію ганьбити зрадництвом. Не радували Оксану ні мої щедрі влови, ні химерні рідкісні створіння, здобуті з морських закапелків. Усе хотіла, щоб я переїхав на Полісся, де біля межиріччя і лісу зросла вона. Ось там вода, так вода: біля неї усі дівчата синьоокими народжуються. А які діброви, бори! Напровесні голубіють від пролісків, весною біліють в суничниках, влітку червоніють од ягоди, а восени палають золотом і пурпуром. Я не погоджувався з нею, називав це місцевим патріотизмом.
— Хіба море має менше кольорів, ніж твої ліси?
— То потаємні кольори, —сердилась і морщилась Оксана. — В них жертовна кров виступає.
Отак і сперечалися з нею, аж поки одного разу не поплив з побратимом Дмитром ловити скумбрію. Перед тим Оксана ніяк не хотіла пустити мене в море, прямо сльозами благала, ніби чула безщастя. Я вже почав здаватися на її підмову, але Дмитро підняв нас обох на кпини, пообіцяв мені на день народження подарувати спідницю і газову хустинку. Такі хустинки тоді в моді були. Насмішка перемогла дівочі сльози.
Пригорнув я свою зажурену пташину, чмокнув у те місце щічки, де завжди брав початок її гнівний рум'янець, та й в шаланду. І поїхали ми, наспівуючи, за обрі", ближче до морського серця. А воно й показало свій норов, коли ми вже тішилися добрим уловом. Пізно, ой як пізно спохватилися ми і з усіх сил почали гребтися до берега. Дрібною лусочкою затанцювала, закрутилася наша шаланда по розораному скаженим плугом морі. Ми, як могли, боролися з хвилями, але вони нас погнали туди, де вже й море, і небо, і темінь, і грім біснувалися в одному клубку... Да, таких фарб мені ніколи не доводилося бачити на хвилях, і якщо на них виступала чиясь кров, то це була бісівська кров, яка бажала людської.
Не раз ми потопали в скаженій купелі і якимось чудом чи лиходійством вилітали на піну розлючених гребенів, щоб знову провалитися в розвержену душу стихії. Усією дикою силою вона, здається, на третій день викинула нас на чужий берег, прямо в турецьку неволю.
Темнокрилим гайворонням з криками радості й перемоги налетіла на нас прикордонна варта. Закільцювала мотуззям і помчала до вищого начальства, а далі — в тюрму. Чужа пекельна зловтіха тремтіла над нами, напівживими, з задубілими серцями і кров'ю. Але цього ж дня в тюрмі наша кров закипіла вогнем і запеклася смолою — тюремники відразу ж почали вибивати з нас свідчення, що ми шпигуни. Їм дуже для чогось потрібні були шпигуни... Про людські муки немало написано книг. Наші муки були не більшими, але, напевне, й не меншими. Три роки з нас намагалися вирвати, витягнути чи вичавити потрібні їм свідчення, і наші тіла навіть до болю отупіли. Здається, тільки одного разу я перелякався, і не мук, а слів, коли мене завели в катівню до нового ката, в свіжій шовковій сорочці, в старанно випрасуваному костюмі, в петличці якого безнадійно погойдувала головкою вниз повішена квітка. Від цієї цивілізації в катівні мені стало моторошно. Виморщуючи не грізну, не злостиву, а привітну посмішку, наскільки може бути привітною посмішка у ката, він обома руками ласкаво показав на багаття біля стовпа і заговорив майже добірною українською мовою:
— Досить вам запиратись, добродію Задніпровський. Те, що було з вами до мене, то був заспів. А пісня може початись допіру, — підійшов ближче до стовпа. — Гримати на вас не хочу, залякувати — нема рації, але так буду підсмажувати, що розтопляться рештки вашого смальцю і запал'ають на цьому багатті. Самі почуєте, як він буде шкварчати.
Усмішка погасла на обличчі ката, а в очах його ворухнулась така дрімуча, така первісна здичавілість, що мене охопив жах: як такий вилупок печерного віку міг дожити до наших часів і звідки в нього взялася людська мова? І невже це створіння знає, що в світі є слова:любов, добро,, людяність. Чи й воно, може, говорило про кохання якійсь довірливій жінці, чи навіть цілувало її?..
Це був останній допит. Я витримав його, витримав і Дмитро. А після цього 'до нас, уявіть, навіть тюремники пройнялись повагою. Правда, це не завадило засудити нас до страти — треба ж було ховати кінці в воду. Ми з побратимом спокійно вислухали вирок, тільки щільніше притулилися плечем до плеча, взялись за руки і глянули один одному в вічі. Вони були правдиві, змучені і скорбні. І це вже була скорб не за життям, а скорб за нашою землею, за правдою, яка оберегла б наші згасаючі імена. Нам хотілось тільки одного: щоб на Батьківщині знали, що ми витримали іспит на звання людини. Бо тут слідчий сказав: нас на Батьківщині вже проклинають як зрадників-перекинчиків і навіть показав страшний клапоть газети. Це було найбільшою карою.
Після зачитання вироку до нас було навіть виявлено тюремну гуманність: запитали, яка в цьому житті буде наша остання воля, особливо спокушали тим, що ми, як російські люди, можемо досхочу напитися. Так легше жити і легше вмирати.
— Дайте нам побачитись з радянськими людьми, — в один голос заявили ми.
— Це неможливо, — розвів руками наш темний тюремний дух Фатін. — Вони грішники, а вам уже пора думати про святе, — і, викресавши з оливкових очей сміхотинку, великодушно махнув рукою: — Так і буде — повезу сьогодні вас у райський закапелок.
І таки повіз на якийсь бенкет тюремників, де були і музика, і квіти, і вино, і танцюристки, які під тягучу музику так вививалися усім тілом, начеб з нього вже були вийняті і кістки, і жіночність. Мов на поганий сон, дивились ми на цей передсмертний танок, а самі бачили свою землю і журились одним: невже вона покладе ганьбу на наші імена?
До нас підійшов хмільний, веселий і задоволений своєю великодушністю Фатін, кивнув головою на танцюристок:
— Славні?
— Не знаю, — відповів я.
— Ви навіть жіночу красу не цінуєте? — Тюремник здивувався і розплився у хтивій посмішці.
— Тепер мені жінки вже здаються іншими створіннями, тими, про яких тільки давно колись у книгах читав.
— За цих три роки ні жінки, ні їхні примхи не змінилися, — засміявся Фатін. — Вибирай, Григорію, яку хочеш із них. Виконаю твою останню волю.
— Мені така воля не потрібна.
— А може, передумаєш?
— Ні, нема чого.
— О, ти дуже розумний або дуже хитрий, — схвально сказав тюремник. — Коли б ти насправді зазіхнув на якусь із цих краль, тебе мертвого б повезли звідси. Всюди і завжди треба честь знати, — з гїдністю, без почуття гумору сказав тюремник про честь. — Іще, поки не пізно, кажи своє останнє веління.
— Дайте нам побачитись з радянськими людьми. Хіба це так важко?
— Важко, Григорію. Шум підніметься. А шум гарний тільки на бенкетах, — блиснув дотепом і вже наче з заздрістю поглянув на мене. — Ох, і вперті ви, більшовики. Чи вас із металу виплавляють, чи з каменю висікають? Напевне, .мало ви радості маєте в житті.
Я обурився:
— А ваша радість — це не блюзнірство, приправлене вином і розпустою? Хіба вам не жаль, що ці розчавлені дівчатка не красою, не материнством, а поганими хворобами наділять ваших людей?
Тюремник навіть здригнувся, але одразу ж опанував себе:
— Я не мулла. У мене вистачає і своїх турбот... Що ж, пора їхати.
А другого дня біля нас більше звичного заметушились чорні духи тюрми. Спочатку ми подумали, що це наш останній день. Але потім прийшли інші здогади, і в серці забилися надії. Про радянських в'язнів дізналося наше посольство, і незабаром воно вирвало нас з лапищ костомахи... Отаке-то, Марку Трохимовичу, і до цього часу буває на білому світі.
— Буває, — важко зітхнув Марко, іще переживаючи те, що переживав колись оцей красень.
— А потім з турецької неволі потрапив я у німецьку — в оточення раз і вдруге попав. Правда, вирвався з мішка на вашому Поділлі. Ну, тут я вже знав, що робити: за обидві неволі мстився нелюдам.
— Партизанили?
— Партизанив. Командиром загону став. Тричі фашисти мою голову цінували, та так цінували, що навіть нашим деяким дурням заздрісне стало. — Глибока зажура і образа майнула в очах Задніпровського, і він ледве стримав стогін.
— Що ж трапилося з вами? — занепокоївся Марко, Він уже розумів, що недаремно партизан припадав головою до кобзи в самотній церкві. Очевидно, немала гризота підточувала серце красеня. — Якесь лихо?
— І сам не знаю: чи це початок лиха, чи тільки підступність тих слів, що вдарять під серце, а самого серця не прокусять. Та не будемо про це! — похнюпився чоловік, притиснув до грудей Кобзу і так вдарив по струнах, що десь у церковному закапелку прокинувся, перелякано писнув горобець і полетів за вівтар. Задніпровський провів його поглядом і, відповідаючи своїм думкам, виморщив посмішку:
— Отаке буває: можна подумати, що над тобою божий дух махнув крильми, а то звичайний і до того шкідливий горобець. І, дивись, куди полетів, — у вівтар, щоб і там напаскудити. У вас, Марку Трохимовичу, теж колись був такий горобець?
— Та всього було, чоловіче добрий, — задумано поглянув на вчителя. — Життя — не шовкова травичка, на якій ніг не наколеш. Є в ньому і горобці, є і гірші створіння. Коли подумати, кожна людина має свою гадюку, але мав і свого лебедя, що якийсь час чи усе життя підносить її на своїх крилах.
— Хороше, Марку Трохимовичу, дуже хороше сказали. Таким я вас і до зустрічі уявляв: душевним чоловіком, сільським інтелігентом, сільським енциклопедистом. .,
— Та що ви, — відмахнувся рукою. — Не передавайте, Григорію Стратоновичу, куті меду.
— Ні, не передаю. Хіба ж я не чую, яка тільки мова у вас!
— Мова як мова — од людей і книг перейнята. Правда, в інших книгах дуже бояться мову нашого селюка до рівня хоча б якогось слюсаря дотягнути, наче це загрожує робітничому класу чи інтелігенції. — І, щоб не говорити про себе, запитав: — Не зобижають вас, Григорію Стратоновичу, в нашому селі?
— Та, здається, поки що я більше декого зобижаю. Безбородько скаржиться, що жили вимотую з нього будівництвом школи.
— З нього не дуже й вимотаєш. Будуєтесь-таки?
— Будуємось з гріхом і скрипом. Грошей нема, матеріалів обмаль, тільки й живем — надіями... Коли б уже скоріше скрутити голову фашизму. Як уже хочеться вимовити, почути над усією землею святе слово "мир". Тоді, здається, і в заворожений світ по-інакшому будеш входити.
— Це правда... Знайшли ж ви в цьому завороженому світі свою Оксану?
Задніпровський насупився, помовчав, для чогось потягнувся до Шекспіра, але знову поклав книгу на поставець.
— Знайшов, краще й не знаходив би... Вона вийшла заміж за вчителя, перетягла його до того межиріччя, де родяться діти з синіми очима, і народила двох темнооких доньок. Має корову, телицю, свині, свою хату, зобастий табун гусей і гітару з рожевим бантом. Але навіть не це, інше вразило мене: Тоді, як я повернувся з турецької неволі и проходив перевірку, про мене хтось пустив отруйну чутку. Вона, очевидно, зайшла і на Полісся, куди я поїхав працювати, бо коли зустрівся з Оксаною, вона побіліла, скособочила вид, очі, поставу й ледве промовила:
— Чого ви?.. Я не знаю вас.
Я прийшов до неї хоч, як то кажуть, з розбитою, але з любов ю. Поки я допитався до Оксани, поки дочікувався її на подвір ї і в хаті, мою любов зруйновували і скороспілий шлюб, і вим'яста корова, і достойне рохкання свиней, і навіть рожевий бант на гітарі. Та все одно хотів хоч подивитись на свою милу, як на свою молодість, її слова приголомшили мене.
— Оксано, невже ти чуткам повірила? — застиг біля її гітари. — Я перед усіма чистий, мов голуб. Але вона вперто і вже зі злістю повторила:
— Чого вам?.. Я не знаю вас.
— Не знаєш? — спалахнув і я. — Тоді познайомимось. Григорій Задніпровський, новий інспектор вашого райвно.
— Ой! — зойкнула вона, і вже її очі засвітились іншим переляком. — Сідайте, прошу вас. Пробачте, Григорію Стратоновичу... Пробачте... От не думала, не гадала.
Вона, виходить, злякалась не моєї великої любові, а мого маленького чину... Коли ж ти, людино, вимізерніти встигла? А Оксана вже якось і усмішку вимучувала, і нижніми половинками очей просила замирення.
— Як ти недобре, бідно живеш, — обвів я поглядом хату з голубками, з усюди натицяним рішелье та квітками з пересохлої дерев'яної стружки.
— Неправду кажете, — образилась, не зрозумівши мене. — У нас тепер усе є. Помучились студентами, а тепер, хвалити бога, оперились.
— Да, хваливсь одуд пір'ям, а про дух свій мовчав, — бринькнув я на її гітарі і запитав лише одне: — Навіщо ж ти море зрадливим називала? —та й подався з хати, перед порогом якої два капловухі підсвинки підвели рожеві писки, як таляри достатку.
Він втупив зневажливо-скорботний погляд у морок церкви, наче там коливалася та частка його минувшини, що ї кров'ю і сукровицею одірвалась од серця, але деколи прибивалася до нього, як прибивається до берега обшарпана безплідна крижина, на якій, одначе, залишились і крихти землі, і попіл давно згаслого багаття.
Кожен по-своєму відштовхує од себе недобрі крижини минулого, і рідко хто, навіть через довгі роки, признається в тому, що колись і в нього було багато гніву, а мало великодушності. Не признавався в цьому, вірніше, ніколи й не замислювався над цим, і Григорій Стратонович, який щойно наглухо зачорнив підсвинками образ Оксани.
— Отак і розбилось життя, мов скляна лялька, — з жалем сказав Марко, бо він не тільки слухав, але й входив у сказане, у ті неспокійні, тінями підозри заштриховані роки, що зруйнували не одне кохання і, знову ж таки підозрою, руйнували любов до людей.
Григорій Стратонович стрепенувся: його вразило співчуття в голосі Марка.
— Ви-наче пожаліли Оксану?
— Таки пожалів, і ваше кохання, і долю дівчини. — Марко помовчав, бо водночас посплітались і.житейська гіркота важких літ, і думки та згадки про чиєсь і своє кохання, і болі за своєю донькою, яка невідомо де і як зустріла свою обкрадену, покалічену юність. Як складніше все буває в житті, аніж ми думаєм, коли караємо осудом чиюсь долю, чиюсь любов. Чи не так було і з Григорієм Стратоновичем?
А йому вже не терпиться взнати, чому ж Марко пожалів Оксану.
— Це, напевне, тому, що я більше 'прожив 'на світі... Ви, Григорію Стратоновичу, не раз і не два співали пісню "Коло млина, коло броду два голуби пили воду". Бог знає, хто і коли склав цю пісню, а ми, вже надивившись на різне в житті й заглянувши в очниці смерті, думаємо і журимося над тими пташенятами, що мали любов. Так хіба ж менше треба думати про жіночу любов, хоча б тому, що жінки, на жаль, не щасливіші за нас. Чи за великими турботами, за грандіозними діяннями, за страшними битвами ми не забуваємо часом, що іх треба більше оберігати од усього лихого і непосильного? Та й сама історія забуває про це: тепер вона, як ніколи, кладе на жіночі плечі такі ноші, що не всякий монумент витримав би. Але ж монументам дітей не треба родити...
— Це вже, Марку Трохимовичу, інша мова, узагальнення. Я обома руками голосую за них. Марко невесело подивився на вчителя:
— Ми часто за узагальнення голосуємо обома руками, а від конкретного, буденного уміємо відмахнутись теж обома руками. А з'єднай ці два береги містком, скільки по ньому добра пройде для людини... Не вийшла тоді Оксана вслід за вами?
— Поривалася раз і вдруге, та вхопилася за одвірок, приросла до нього, і тільки плач наздогнав мене біля хвіртки, де вже дрібніли, засинаючи, кручені паничі... І такий той плач був невтішний, що вже хотілося пожаліти не се бе, а її.
— Не пожаліли, не повернулись, не сказали їй слова втіхи, не обтерли її сліз.
— Не було кому, не було! — запально вирвалось у Григорія Стратоновича, його миле горбоносе лице взялося рисами непримиренності.
— Може, й не було, і це невдивовижу... Ну, а хоч і запитали, як їй велось тоді, коли ви опинились у турецькій неволі? Чи ніхто не отруїв її серця вашою незвичною історією? Чи ніхто, прикриваючись так званою пильністю чи іншою високою матерією, не дзвонив на похорон вашій любові?
— Не визнаю ні любові, ні дружби, ні приятелювання і до перших заморозків чи до першого грому!.. Хоч би як там було, а вона винна!
— Все це правильно, як узагальнення, а чи правильно було з Оксаною?
— Безумовно!
— Вам, знаю, видніше, і ви, напевне, більш рішучий чоловік. А я, по старості своїй, зваживши сказане вами і свої здогади про те, які від вашої історії в ті роки могли розходитися кола, не знаю, чи винити, чи оправдувати дівчину.
Учитель підвів навскісні брови, поправив шинелю, що почала сповзати з плеча:
— Оправдувати? Але чому?
— Бо в нас уже стількох судили, що чимало слабіших людей зів'яло не цвівши, — підвівся з ослона Марко. Похмурі зморшки посікли вздовж, впоперек і навкіс йому чоло, надбрів'я, затремтіли в бровах і біля очей, що одразу втратили частину свого блиску. — Я теж, Григорію Стратоновичу, пив. свою чашу в тридцять сьомому році. Вона не вищербила моєї душі. Але я бачив, скільки в ті роки переломилось людей, від високого метнулось до тихих закутків, до дрібнюсеньких справ і утіх, за них, мовляв, можуть сварити, але не карати. Є й така сторінка в нашому житті, бодай не було її. Не знаю, хто мудрував-лукавив над нею, хто був її чорним чи, може, засліпленим автором, хто страшно согрішив, чи не знаючи наших людей, чи не вірячи їм, чи ненавидячи нас, але він гадюкою підозри ослабив і силу нашу, і любов, і віру.
Задніпровський слухав, затамувавши подих. Од хвилювання поблід чоловік, а погляд його не раз косував на двері: він знав, що при такій розмові свідки можуть стати суддями.
— Прокляте питання, проклятий вузол, хто тільки зав'язав його!? — жагуче вирвалось у нього. — І я не раз думав над ним і думок цих боявся. Аж тепер знову навернула до них одна гадина, може, ви й знаєте її — Поцілуйко Гнат. Йому я не дав довідки партизана. А за що ж було давати?.. Не знаю, звідки воно, приміром, таке взялося:
коли я віч-на-віч підіймаюсь на смерть — мені вірять усі, коли я загину — шанують усі, а коли я, може, чудом, розціпивши лапища смерті, залишаюся живим, хтось і починає доколупуватись: чому я вижив і чи не можна за це пересіяти мою душу на підситку підозри? Так це пильність чи щось інше?
— Може, комусь наша смерть більше потрібна, ніж життя! — похмуро сказав Марко. — А ваша гадюка, якій ви не дали довідку, може, стає коліщатком у проклятій грі. І таке може бути в цьому вузлі, хто його тільки розрубає!?
Блукаючи в сутіні догадок і прибиваючись до якихось хистких висновків, два воїни самі ще не знали того, що торкнулися тих сторінок народної драми, які міг породити й винятково трагедійний випадок, але які міг пережити й здолати тільки великий народ!
Стривожений погляд учителя вихопив з напівтемряви тьмяний образ Іуди. І аж здригнувся чоловік. Марко теж пильно поглянув на Іуду.
— Що, і до цього часу люди не змогли вирвати іудине коріння?
— Виходить, так. Воно чіпке, пристосувалося з століттями до всяких обставин... Пам'ятаєте: біблійний Іуда після своєї чорної справи узяв мотузок і побіг вішатись. А мій Іуда, коли йому вдасться хоч на часинку здолати мене, дивись, як окривджений, на вищий чин виплазує, мене смертельним грішником затаврує, а себе, не моргнувши оком, впише в правдолюбці й почне опаскуджувати все навколо себе і підозрою, і доносами, і брехнею, і користолюбством.
— Що правда, то правда: на людському горі велике не вродиться, а муха-червивка поживу знайде.
— Мені іноді дивно і лячно стає, — продовжував Григорій Стратонович, —як біля нашої святині і величі, та такої величі, якої ще не знав людський рід, могла, невідомо .всякому потайнику, вилупитися та мізерія, що, прикриваючись ідеями і іменем революції, б'є в ідеї і в революцію своїм жалом? Ми найстрашнішого ворога-фашизм— вже закопуєм у могилу, а цей ворог ще поміж нас ходить, то кидає грязь на наші звершення, то вкраплює тлінь у святині. І, дивись, його не хапають за руку, як скрито-вбивцю, а ще й прислухаються до нього, бо ж він уміє видати своє шипіння за голос маси.
— А ви лобом хоч раз зіткнулись зі своїм "правдолюбцем"?
В очах Задніпровського зійшлися страждання і гнів.
— Гадину і її шипіння за спиною чую, але не можу піймати її за хвіст. Адже вона проти тебе не виступає прилюдно, а б'є анонімкою, нашіптуванням, накаркуванням. І вона опиняється на вигідніших позиціях, аніж ти, бо не ти судиш негідника, а він тебе руками твоїх не в міру довірливих однодумців і підозрою комісій.
— І все дно іудиному корінню недовго звиватися. Скоріше б закінчилася війна! — Марко сказав ці слова як заклинання того часу.
Тяжку розмову їм перебив гуркіт біля дверей, і звідти одразу ж хтось басогласо запитав:
— Громадяни православні, коли ж ви дасте чистий спокій чи відпочинок храму божому! ? — Чіпляючись за парти, з темряви, мов шмат її, виколивався кордубатий; барчистий, з переспілим огіркуватим носом панотець.
Громадяни православні засміялись, а піп витріщився на них круглими п'януватими очима, під якими циганськими сережками повигинались перепійні синці, несхвальне похитав головою і возгласив:
— Істинно, чую не смиреніє слізне, а єретичний сміх у храмі божому, вяще же нічто же!
— Ізиді, панотче, не бурчи даремно, бо не твій сьогодні день, — стримуючи посмішку, заговорив Григорій Стратонович. — Не погань святого і шкільного місця недостойною буряківкою.
— Не буряківкою, а сладчайшою морелівкою, — повчально уточнив отець Хрисантій, і на його досить земне обличчя ліг вираз комедійної святості. — Морелівка — воістину веселить серця, її і на благочинському соборі ухвалили.
— За що ж сьогодні ви, панотче, цмулили веселіє серця: за хрестини чи мерлини?
-— Не вгадали, — за останнє зведення Інформбюро! — він переможно підняв угору вказівний товстючий перст.
— Тоді прощаються гріхи ваші.
— Богохульник! — випалив отець Хрисантій і опустився на парту, прикривши її ряснотою тілес і одежі. — А ти відаєш, чадо младоумне, що мій отрок під самим Бреслау стодвадцятидвохміліметровим дивізіоном командує? То-бо й воно! Коли б у нього було не духовне, а робітничо-селянське соцпоходження, він, може, в полковники вискочив би, і я тоді пив би тільки генеральські коньяки!
Така щиросердість розвеселила Безсмертного і Задніпровського.
— Так відречіться, отче Хрисантію, від свого сану, повісьте рясу на городнє опудало, щоб власні діти не соромились вас, — порадив Марко.
— Не можу одрішитись од сану, тоді мій увесь рід перевернеться в могилі: він почав попівствувати ще за кріпаччини, це я сам знайшов у клірових відомостях, а батько мій був аж отцем-ключарем. То як же мені прощатись з попуванням? Та й літа мої не ті, і голос не той: керувати самодіяльністю не візьмуть, а заглядати в руки дітям не хочу, — зовсім одверто заговорив панотець. — Опасаюся тільки, щоб потім через мене чадо моє не уволили з дивізіону, — справжня зажура лягла на м'ясисте обличчя попа і на його похнюплений огірок носа.
— Хто ж його може уволити, коли він у самому пеклі побував! — заспокійливо сказав Марке.
— Е, не кажіть мені: я не сьогодні народився на світ. Фортуна — зрадлива дівиця. Адам в раю біля самого бога проживав, та прогнали ж його навіть із раю. Молюсь і за своє чадо, і за все святе воїнство. .
— І по сумісництву п'єте?
— І п ю, — погодився отець Хрисантій. — Цим християнин і відрізняється від турка. — Розгойдавши стан, він підвівся з парти, підійшов до чадного світильника, провів над ним рукою і драматично виморщнв лойовите чоло. — Оце несамовите кіптюження скоро всіх святих у грішників оберне, і не знатимуть люди, кому поклонятися. І нащо такий клопіт святим?.. Гріхи, гріхи і воєнна суєта, піду ще благовіст почитаю. — Але спочатку він, похитуючись, звернув на крилас, де висів реєстр святих з означенням, хто з них і в чому допомагає грішним мирянам — чи в господарстві, чи в медицині. Там отець Хрисантій чимсь залишився невдоволений, бо забубонів, як осінній дощ, прочовгав чоботиськами по стертій підлозі й пішов у темінь.
Коли заскрипіли і грюкнули церковні двері, Григорій Стратрнович запитав Марка:
— Як вам наш душеспаситель?
— По-моєму, життєлюб.
— І навіть бабодур.
— До цього часу?
Григорій Стратонович засміявся:
— До цього часу. Одного разу напідпитку признався, що його грішити заставляє тільки давня звичка, а не щось інше.
-Добре маєте сусідство. Чого він так пізно приходив. Перевірити, як приймак господарює, чи привела любов до храму божого?
— Скоріше любов до горілки. Напевне, десь трохи не допив. А у ризниці у нього є деякі запаси не тільки червоного вина. Може, скористаємось ними? Не раз отець Хрисантій спокушав мене в підходящу годину навідатись до його закапелка.
— Глядить, ще цей душеспаситель споїть вас, — посміхнувся Марко.
— Таке не загрожує мені. Але.сьогодні можна було б відзначити ваш приїзд.
— Спасибі, утримаюсь.
— Не вживаєте цього зілля?
— Вживаю, але тепер, на жаль, перейшов на наперстки: медицина так обчикрижила мені нутрощі, що там тепер більше душі, аніж тіла... Напівживого розпатрали, розібрали мене якось у підземному шпиталі, а тут як вдарить артналіт і перекалічив мало не всіх, які порались біля мене. Залишився я сам і через якийсь час, прийшовши до пам'яті, зопалу підвівся на ліктях. Ніде нікого, тільки на операційному столі лежить біля мене вся моя середина й потихеньку парує. Ніколи не думав, що така вона неприваблива і так її .багато. Але потім медицина так походила з ножами, що залишились ріжки та ніжки: постаралися, щоб чоловік менше хліба і напоїв споживав.
Григорій Стратонович з співчуттям і захопленням поглянув на Безсмертного:
— Отак щоб хтось сказав про своє каліцтво, повірте, вперше чую!
— Повірю. А тепер заграйте, Григорію Стратоновичу, щось душевне, журливе.
— Журливе? Чому?
— А в цих піснях, здається мені, завжди більше душі.
— Ви ж підтягнете?
— За це не питайте. Тіло моє фашисти здорово перекраяли, а дух і голос майже довоєнного калібру залишилися.
— А мій голос, як і молодість, обірвався в турецькій неволі... Чував, що багато знаєте пісень.
— Хто з українців не знає їх? Чи на безхліб'ї, чи на хлібах, чи в хлібах виростає, а з піснею не розлучається.
— ,це правда, що коли ви повернулися з недоброго місця, то сім днів зі своїми друзями випивали і лише одні весільні пісні виводили?
Марко весело похитав головою:
— І тут прибрехали — тільки чотири дні.
— І лише весільні?
— Тільки їх. Тоді на журливі не тягло.
— І на чотири дні вистачило весільних пісень? — з недовірою подивився на Марка.
— Якраз тільки на чотири, а далі пішли працювати. Та ви не дивуйтеся, тоді у мене пам'ять цупкішою .була і до пісень, і до книг. Чи не почнемо "Забіліли сніги та забіліли білі"?
Журливою тугою і стогоном обізвалися струни кобзи; в сумовитому звучанні зажурилася пісня двох бурлак над судьбою невідомої людини, яка замість долі мала кривду, холодну, наче сніги, що забіліли, але мала й вірність побратимську, гарячу, ніби кров, наточена з чистого серця.
Мовчазні святі, застоявшись на своїх довічних місцях, з подивом прислухались до житейського співу, а Маркові не раз здавалося, що їхню пісню слухає іще хтось, причаївшись у темені біля дверей. Це знову й знову нагадувало йому зустріч з невідомою жінкою.
"Чи не химерна доля у нього?" — послав думки до зруйнованої школи і ген-ген по всіх усюдах, де стрічався чи розминався з тим, що люди назвали судьбою.
Десь, наче в підземеллі, невиразно проспівали перші півні. Марко стрепенувся, дослухаючись до напівзабутого співу.
— Як швидко час пройшов, — почав збиратись додому.
— І для мене майнув, наче хвилина.
Григорій Стратонович проводжав Марка до руїн школи. Тут він, як перед цим Марко, теж підняв шматок холодного каменя і німотно поглянув на нього.
— Питаєтесь, коли шкода буде?
— Питаюсь, бо живу нею і в усіх найкращих снах бачу її. Думаєте, розкіш морозити ваших дітей у церкві, а своїх у дзвіниці?
— Як у дзвіниці? — здивувався і похмурнів Марко.
— А хто ж мені взимку в спаленому селі міг приготувати хороми? От і знайшов собі в дзвіниці тимчасовий притулок. Є у мене п'ятеро дітей...
— П'ятеро!? — з недовірою перепитав Марко. — Скільки світу, стільки й дива! Коли ж, вибачайте, ви розжилися на п'ятерко дітей? Де час узяли?
Задніпровський посміхнувся:
— Час про мене сам подбав.
— Близнятами нагороджував?
— Ні, обійшлося без них, а то ще більше було б.
— Так ви до зустрічі з Оксаною вже мали діток? Нічого не розумію.
— Та не косуйте, Марку Трохимовичу, доведеться ще затримати вас до третіх півнів однією історією.
— Розказуйте.
— Може, присядемо на зрубі?
— І це можна. — Марко, зачепивши головою ключку журавля, сів на дилину, а проти нього примостився Задніпровський.
— Історія ця тяжка і проста. Був у моєму загоні один розвідник-шибайголова, з тих, що і в пекло з піснею полізе. Сам статурний, очі великі, з вогнем і сміхом навпіл. Викличеш іноді його, даєш таке завдання, що в самого наперед душа умліває, а він стоїть, посміхається і очима грає, мов на досвітках:
— Виконаю, товаришу командир, їй-бо, виконаю, а що мені, молодому-нежонатому.
Попервах його самовпевненість дратувала, морщила мене — все грішив, що легковажить або бравує чолов'яга, і починав свою лекцію:
— Розумієш, Кульбабенко, що від цього завдання залежить доля сотень людей? Тямиш, яку потрібно виявити спритність і обережність, розшифровуючи фашистську систему охорони? На цьому ділі, як і сапер, можна помилитися лише один раз. Нічого не роби, як це ти умієш, з копита!
Він наче й посерйознішає, блисне подвійним поглядом сміливця й дотепника і одразу ж запевнить:
— Аякже, товаришу командир, все зрозумів до кришки! На болючий зуб чортові маю стати. Але не сумлівайтесь: причаюсь у есесівців під носом, як миша під мітлою...
Випалить таке, і в тебе від серця одляже.
— Бережи себе, Іване.
— Авжеж, берегтиму, батьку. Ніч-прамати — не дасть погибати, — скаже повнодзвонню, впевнено, козирне і з усмішкою зникне, розтане в пралісах, немов лісовий цар. І так само несподівано виринав з ночі, в грязі, в своїй і чужій крові, але неодмінно виконавши завдання. В його фортуну почали вірити навіть скиглії і кислії, які більше, ніж треба, думали про смерть. Хтось про нього навіть пісню склав. Вона прибилась і до нашого загону. Пам'ятаю, одного вечора заспівали її хлопці біля вогнища, і на неї саме нагодився з розвідки герой. Зрозумівши, що співають про нього, він одразу поблід, обурився, замахав руками:
— Хлопці, покиньте це неподобство.
— Чого? — здивувались партизани.
— Бо я ще живий...
Скільки його не переконували, він стояв на одному, що пісні мають співати лише про мертвих, і страшенно сердився, коли хтось починав співати про нього.
Та якось в люте голоморожжя зайшов до мене в землянку наш особіст, ви його знаєте, він тепер працює в нашому районі начальником МВС.
— Як його прізвище?
— Григоренко Демид.
— Григоренко? — вражено перепитав Марко.— Цього знаю ще з двадцятого року. Хороший чолов'яга, тільки страх яким недовірливим був.
— І тепер таким залишився,— посміхнувся Григорій Стратонович.— Так от. заходить він до мене, сідає на обземок і несподівано запитує:
— Як тобі, Григорію, спиться взагалі?
— На сон і сни,— кажу,— не зобижаюсь.
— Не зобижаєшся?-багатозначно перепитує особіст, якого часто мучило безсоння.— А на розвідників теж не зобижаєшся?
— Чим же вони провинились?
— Хто його знає чим, — загадково поглядає на мене.— Кульбабенко ще не повернувся?
— Ні, сам знаєш.
— Нічого я тепер взагалі не знаю,-з серцем пригнувся до груби, рукою витягнув жарину, прикурив.— А не довго, по-твоєму, розгулює він по різних місцях?
— Думаю, не довго,— починаю тривожитись, чи не попав Кульбабенко в фашистські лапи, заглядаю чоловікові у вічі, а він одводить погляд від мене.— Щось трапилось?
— Та поки що й сам не знаю... А що ти взагалі думаєш про Кульбабенка?
— Що ж про нього можна думати? Герой!
— Герой? Ти впевнений?-презирливо перепитує.— Але чий герой?
— Та ного ти почав зі мною розмовляти загадками? Що тебе тривожить?
Григоренко пропік поглядом:
— Успіхи його тривожать. Великі успіхи! Бачиш, у пісню вже встиг попасти. Отак, гляди, і в історію попаде, тоді скидай шапку перед ним,— насунув картуза на очі.
— А чого, може, й скинути доведеться! Ще ми не знаєм, що він може зробити.
— От цього то дійсно не знаєм! —зловісно сказав Григоренко.— А тобі, Григорію, ніколи не спадало на думку таке питання: чому так везе Кульбабенку? Випадковість це, уміння чи щось інше?
— Інше? Що ж може бути інше? — вже й мене починає охоплювати непевність.
— До цього я ще не доколупався.
— Так чого ж ти авансом починаєш каркати на людину?
— Бо твій Кульбабенко, — вже передає розвідника тільки мені, —загадковий тип! Не знаю, з якого берега і як він опинився у тебе.
— Чого ж у мене, а не в нас?
— Бо він тобі одразу сподобався. Може, не так?
— Так. І що ти проти нього маєш?
— Поки що тільки одні крихти, — потайний твій Кульбабенко.
— То й добре, що потайний. Це розвідницька вдача, професійна жилка.
— Професійна? А може, коли копнути глибше, ворожа? — насовує на хмарні очі розкуйовджені брови. — Подумай, що робить звичайний чоловік, якщо він одружений? Буде він з цим критися?
— Навряд.
— А от я дізнаюсь, що Кульбабенко одружений, має гарну жінку, виводок дітей і іноді, звісно, самочинно, навідується до них, а себе видає за молодого та нежонатого, — перекривив голос розвідника. — Сьогодні я перепитав усіх його дружків, і всі вони теж не знають, що Кульбабенко жонатий. Так чим пояснити це засекречення і чи воно єдине взагалі в біографії цього типа? Може, поки ми крутимо над ним свої мізки, він продає фашистам наші душі.
Я зіскочив з стільця.
— Що ти, Демиде!? Хіба таке може бути? Це так не схоже на Івана.
— Схоже не схоже, а задачку з іксами він задав. Пахне тут смаленим! Правда, може бути, що в нього жінка з непевних соціальних прошарків і він таїться з цим... Знав я й таких оригіналів. Тоді ще було б півбіди. Як повернеться — беру його під свій нагляд. А в розвідку щоб і не заїкався більше. Хто його знає, що він там робить, з ким водиться і кому служить.
Ці слова жаром обдали мене. Я перебрав у пам'яті поведінку і роботу розвідника, але ні до чого не міг присікатися, хоча для нас не було новиною, що ворог засилає в партизанські загони найспритніших агентів. А Григоренко тим часом витягнув з планшетки фотокартку і подав мені. Любуйся, коли ще можеш любуватися, і взагалі На фото я побачив самого Кульбабенка, незвичної, своєрідної вроди жінку і четверо Кульбабенят. Мимоволі я посміхнувся до них, а Григоренко покосився на мене і похмуро тицьнув пальцями на жінку:
— Чом не краля? Так і пре з неї голуба кров. Окульбачила якась аристократична вуличниця чи бісова попадянка нашого Кульбабенка. Якщо запродався тільки через неї. — й Григоренка була особлива неприязнь до жінок за власні сімейні нелади.
Про всякий випадок ми подвоїли дозори, перенесли в інші місця вогневі точки, а в село, де жив Кульбабенко, послали свою людину й дізналися, що наш розвідник справді має сім ю, четверо дітей, а жінка його з діда-прадіда селянка, до війни була ланковою і нагороджена орденом "Знак пошани". Отряхуватий Кульбабенко, виявилося, був зразковим сім'янином і навіть тепер, без дозволу інколи провідував своє чимале посемейство. В цей же день повернувся і Кульбабенко, обвішаний бельгійськими вальтерами і репаними гранатами. Він молодцювате став на порозі командирської землянки, струснув з себе дзвін чужої зброї і по-юнацьки ясно глянув мені у вічі. Цей погляд підкупив мене і якось одразу розвіяв мої сумніви.
— Завдання виконав?
— Виконав, товаришу командир! — приховуючи усмішка подав мені викрадену карту міста з позначеними на ній воєнними об'єктами.
Я одразу ж припав до карти, прикинув деякі раніше здобуті відомості. Ні, це була не фальшивка.
— І як ти и дістав? — допитуюсь у Кульбабенка, а сам знаю наперед, що він неодмінно промовчить про себе а згадає невідомих друзів.
Так воно і вийшло.
— Дружки допомогли: вони в гебітскомісаріаті їздовими служать, — відповідає розвідник,
— Чи не забагато в тебе різних дружків?
Таки забагато, — знову посміхається Кульбабенко — и хлопець компанійський.
І це теж була правда: він якось одразу вмів здружитися з людьми, одразу ставав душею товариства.
Іване, а ти мастак брехати? — несподівано запитав я Кульбабенка.
— Умію, — збентежився він, а потім, подумавши, що це треба в розвідницьких справах, веселіше відповів: — Брехати — не ціпом махати.
— А правду від брехні вмієш відсіяти?
— Дивлячись у кого. Але постараюсь, батьку, — з готовністю дивиться на мене. — Когось треба перехитрити?
— Постарайся себе перехитрити.
-Себе? Для чого б воно? —здивувався Кульбабенко.
— Не догадуєшся? — нахмурився я. — Ану, як на духу, розкажи всю правду про себе.
Кульбабенко захвилювався. У великих очах згас вогонь, а уста налилися жаром.
— Я всю правду, батьку, колись сказав про себе. Втаїв тільки про сім'ю.
— Тільки й всього?
— Жінкою і дітьми присягаюсь! — гірко вирвалось у нього.
— Для чого ж це було робити?
— — Побоявся, батьку.
— Ти, і побоявся!? Чого!?
— Що пожалієте багатосімейного і не пошлете в розвідку. А в мене особисті рахунки з фашистами. Оце й увесь мій гріх перед вами і партизанами.
— А які ж у тебе рахунки з ворогами? Когось убили?
— Рідного брата на Піренеях, в Іспанії, значить... Всі сумніви розвіялись, мов дим. Хотілося підійти, обняти, поцілувати дорогу людину, але стримав себе.
— Більше нічого не втаюєш?
— Ні, ще є один грішок. Коли було з руки, я провідував свою дружину. Ми й досі дуже любимось, — промовив якось винувато, все його обличчя й шия почервоніли, і він провів рукою по рум янцях.
— Діти знали про це?
— Ані одне.
— Так потай навідувався?
— Це вже діло партизанське. Та й жінка у мене чутка, наче тиха вода. Тільки вдарю пальцем у причілкове вікно, вона вже й на ногах. Давненько не був у неї... Простіть мене, дурного.
Ми, звісно, простили йому, правда, вибатькували для порядку. І знову Кульбабенко зникав ночами, як лісовий цар, і виходив з ночей, мов добрий світанок. А позаторішньої весни, коли саме починали розвиватися глухі дуби, Кульбабенко не повернувся з розвідки: якась каїнова душа виказала його. Він сам до останньої кулі і гранати тримав бій з усіма фашистами і поліцаями, що були в районному центрі. До нього, вже вбитого, боялись деякий час підступити вороги, а потім в безсилій злобі мертвого повісили на майдані. Через два дні и зняли його з шибениці і поховали з найбільшими партизанськими почестями. По війні, є надія, і пам'ятник поставим йому...
Після похорону я сам партизанськими стежками пішов до його дружини. Вночі добрався до невеличкої селянської хатини. Між двома високими ясенями вона здавалася білою колискою. Та це й насправді було так: виколисала ж вона стількох Кульбабенків. Довго я стояв перед причілковим вікном, перед чужим колишнім щастям і теперішнім горем. Наді мною журно шуміли ясени, наче і в їхні зелені душі увійшла людська печаль. Нарешті тихенько постукав у шибку. В хаті почулось шамотіння, обізвалися чиїсь кроки, заскрипіли двері, і на порозі з'явилася постать напівроздягненої жінки, навколо її стану, як темний дощ, заворушилися коси. Вона поправила їх, застигла на порозі, і навіть у темряві було видно, яким щастям освітилося її обличчя.
— Іваночку, рідний, як добре, що ти завітав: у нас уже син народився,— низькуватим, клекотливим і пристрасно-радісним шепотом обдала мене і одразу ж перелякано подалась назад.-Ой, горенько моє, хто ви, що ви!?
— Не лякайтесь, Катерино Павлівно, я командир вашого Івана.
— Ой, а що з Іваном!? Боже мій!..-зойкнула вона, гойднулась, і зливою гойднулись її буйні коси, закриваючи обличчя і всю постать. Вона обома руками розметала їх, наблизила до мене лице.— Що ж із.ним?
І в мене тоді не вистачило сили сказати їй правду.
— Він поранений,— насилу вичавив із себе цю брехню і ледве стримав зітхання.
— Поранений? Куди ж? Тяжко? Ой, скоріше кажіть! — Вона одвела руки від серця, потягла мене до хати, то без надії, то з надією допитуючись: — Скажіть правду: він буде жити?.. Не мовчіть! Буде жити?
— Жити він буде,— не сумнівайтесь,— це я сказав більш упевнено, бо знав, що в нашій пам'яті розвідник Іван Кульбабенко ніколи не помре, ніколи!
Жінка трохи заспокоїлась, витерла сльози і почала мені дякувати.
"За що ти дякуєш, людино дорога, — за мою страшну брехню?" —мучився я, а Катерина, поправляючи коси й одежу, вже рівніше питала:
— Де ж він тепер?
— Літаком перекинули на Велику землю.
— На Велику землю... Невже вона тут йому була замалою? — задумалась жінка, з благанням і надією поглянула на мене. — На Велику землю... І сина не побачив. Як би він зрадів.
— На кого син схожий?
— Знову на Івана. Всі сини в батька пішли, — вперше посміхнулася вона, а я мало не застогнав.
Катерина похапцем позапинала вікна, засвітила гасничок, почала готувати якусь вечерю. Я тяжко опустився на лаву і не спускав зору ні з жінки, ні з колиски, в якій лежав маленький, вже незадоволений життям чоловічок, тільки для матері схожий на Івана. А сама мати була наділена тією вродою, що наче стверджувала схожість між жінкою і землею. І хоч вона мала п'ятеро дітей, в очах, в сльозах, в рухах її проглядала дівочість... Що ж, перегодя Катерина дізналася, що її Іван загинув, згодом і мою брехню простила. А коли ми вийшли з лісів, я подався до Іванової Катерини, пособив трохи ш всячиною, пожив трохи в її хаті і полюбив спочатку дітей, а потім і саму Катерину. Однієї місячної ночі відчув, що не можу бути без неї, і, як умів, сказав про це:
— Був я, Катерино Павлівно, батьком вашого Івана, а тепер хочу бути батьком його дітей. Виходьте заміж за мене... Отак і придбав собі п'ятерко дітей. — І, щоб Марко не подумав, що трохи вихваляє себе, жартома додав: — Пайка якраз тепер на тиждень вистачає: меле дітвора, як на жорнах. Але партизани не забувають нас.
Марко незграбно нахилився до Задніпровського, поцілував його в щоку.
— Спасибі, Григорію Стратоновичу.
— За що? — здивувався той.
— За любов до вдови... За людяність...
— За