під ними стоять, мов скорбні матері. В такий час навіть дерева печаляться, когось виглядають з далеких доріг. А йому вже нема кого виглядати. І старий теж гнеться, мов дерево.
— Небо наче на вітер показує, — невдоволенням бринить тенористий голос Гайшука. — А я завтра хотів рибалити.
— Рибалити? — здивовано перепитує... Хоча, коли подумати, чому й не рибалити чоловіку? Йому річка не навіє болісних згадок... — Сьогодні вловив щось?
— Одного сомка, фунтів на п'ять, — задоволене посміхається Гайшук. — На клок пішов.
— Де зловив?
— На Королевщині, недалеко від порома. Добрячі там для сомів ковбані.
— Кума ж мого не бачив?
— Бачив. Усе людей перевозить. І Оксанку чекає свою, — та й запнувся, щоб не ятрити серце старого.
— Оксану? Та що ти? Може, є вістка од псі: — затремтів Євмен.
— Є звістка. Прийшла з Пруссії. Учора на поромі ваш кум Олександр усіх, хто не їхав, цілий день частував горілкою. Так дехто тільки й робив, що перевозився з одного берега на другий. Всякого тепер є люду.
— Виходить, дочекається кум Олександр своєї дитини. Щасти їм, щасти... — мало не зітхнув старий, і дурні думки знову полізли в голову: не батьком, а тільки зігнутим гостем буде він сидіти на Оксаниному весіллі...
— Ви ж, діду, хоч повечеряли? — Гайшук перехоплює його думки і хоче бодай трохи звернути їх на інші стежини.
— Я то повечеряв, а от що коням будемо на ніч закладати? — переходить від однієї журби до другої. — Може, впіймати Безбородька та Мамуру і кинути їх, болотяників, за драбини?
— Коні такої погані не їстимуть, — невесело посмїхається Гайшук і поправляє свою мілкувату і темну, мов кротяча, купина, шапку.
Не оминаючи поморщених, з льодком на споді калюж, з яких виходять сліди коліс, конюхи зосереджено йдуть до стайні, де чахнуть од голоду коні. І про них, і про війну, і про Оксану зараз думає старий і здригається од згадки, що в якомусь таборі біля печей смерті стіжком лежала дівоча'краса-дівочі коси... Як же могли так здичавіти навіть нелюди?..
— Все меншає в людей любові, меншає, та й годі, — вголос відповідає своїм думкам старий.
Гайшук стишує ходу і багатозначно піднімає вгору довгий вказівний палець:
— Бо війна, діду, а при ній, костомасі, усього меншає: і хліба, і люду, і любові. Та й часу на неї війна не дає. Цілий вік треба любитись чоловіку, а тепер інший на всю свою любов не має навіть однієї малої години.
Останні слова пересмикнули старого, і він аж рукою відмахнув та здих.
— Я зараз не про це, Петре.
— А про що? Може, знову про коні? — з співчуттям запитав Гайшук.
— Ні, про найгіршу худобину, про двоногу скотину! — понуро подивився собі під ноги Дибенко.
— Про двоногу. Значить, про самого Безбородька? Дуже заїлися ви з ним. І він вам не подарує свого. Дивіться, ще лісу не випише на хату.
— Це він може зробити, по-всякому вміє скрутити людину. Та що мені, коли розсудити, Безбородько!? Зараз я, чоловіче добрий, з темними тисячами заївся.
— З якими це темними тисячами? — Гайшук од подиву виплюнув недокурок і покосився на Дибенка: чи не почав той часом заговорюватися з горя.
Старий став на слід колії і, стиснувши кулаки, пристрасно заговорив:
— З тими, чуєш, тисячами, що хитрість, злобу виплітають на весь світ, а гробову дошку витесують на все живе, що народилось і що має народитися... Не так уже багато, коли подумати, є на землі цих чорних гробарів і мудреців, та впрягли і загнуздали вони в своєму диявольському золотому шарабані і науку, і обман, і бога, і чорта заодно, і голод, і страх, і цим усім спритно .окайданили, зчавили, змізернили людину та й випихають на смерть її: шукай у чужій землі свою могилу і свій хрест. То я й думаю собі: час уже людям одірвати від свого тіла оцих кілька темних тисяч і хоча б закинути їх на якийсь океанський острів, щоб там вони трохи вилюдніли, доросли, ну, хоча б до рівня звичайних дикунів.
Гайшук, здивовано поглядаючи на старого, подався назад вузький станом, посміхнувся:
— Це утопія!
— І втопити можна таких, — погодився Євмен і цим ще більше розвеселив Гайшука.
Біля самої стайні по-весняному жебонить струмок, він ще не пахне ніяким зіллям, а лише'пріснотою розмороженої землі. Коні чують прихід Євмена і з сумним іржанням повертають до нього безнадійно похилені голови. Над ними по стінах потворяться великі переламані тіні, і вони здаються нині Євмену теж кістлявими.
Пекучий жаль і біль переплітають своє снування. Старий мовчки, одним гірким помахом руки відпускає зміну, знімає з стовпа ліхтар і поволі йде по стайні, черкаючи своєю тінню безпровинно змучених коней. В їхні очі, ворушачись, втікає золотий відбиток ліхтаря, викреслюючи і окреслюючи в них тільки темну муку голоду.
Євмен одводить погляд од коней, що ждуть порятунку від нього: він більше не може дивитись на них, не може бачити, як на їхніх головах вибиваються лінії кісток. Зіщулюючись, старий нагинається до ліхтаря, задмухує його.
І щось недобре в цьому почули коні: заворушились, забили копитами, і жалісне, схоже на стогін іржання обізвалося з усіх боків. Євмен затремтів, приклав руку до чола, а потім вибіг зі стайні, розмахуючи омертвілим ліхтарем. А позаду в спину йому батогами шмагало голодне кінське благання.
Біля струмка зачалапали кроки ї обізвався занепокоєний голос Безбородька:
— Ген, хто там огонь погасив!? Не знайшов, чим бавитись?.
Євмен Дибенко, забувши, що сам задмухав огонь, підняв ліхтар, щоб краще бачити голову, який стає насупроти нього і гнівно дихає горілчаним духом.
— Діду, чого темно у стайні?
— А хіба коли-небудь було світло в домовині!? — рубонув навідмаш старий.
— В домовині? Про що ви мелете? — обурився Безбородько. — Чи не випили часом зайвину? Здається, ясно питаю: чого нема вогню у стайні?
— А хіба ж це стайня? — натягується голос у старого. — Це вже домовина! Чуєш, яким стогоном проклинають коні твоє безголове головування? На, посвіти над ними похоронною свічкою, — втиснув у руку голови ліхтар, з якого височувався чад.
Безбородька пересмикнуло, наче в його руці опинився не світильник, а жаба. Він одразу ж навідліг жбурнув його у струмок і накинувся на Євмена:
— Їй-богу, ви, діду, або запили, як останній швець, або натурально збожеволіли...
— З горя збожеволів. А чому ж ти не збожеволієш отак хоча б на кілька днів та не мотнешся по всіх усюдах шукати якогось порятунку? Вже завтра можеш приносити акти про падіж. Та після цього байстрюк ти чи голова?
Безбородько затрясся:
— За такі слова, старе одоробло, в тюрмі будеш кістками цемент вигрівати! В тюрмі!
— Сам, тобі на радість, піду в тюрягу. Усі примусові по твоїй резолюції і відроблю, і відбуду, тільки врятуй, Антоне, коні, бо, їй-бо, не можу витримати — душа перерветься, — і аж застогнав старий.
— Легко сказати: врятуй! А чим я їх рятуватиму? — трохи одійшов Безбородько. — Може, спробуєм завтра вигнати в ліс?
— Вигнати можна, якусь бруньку знайдуть, та на ній не виживуть. Сіна, хоча б соломи їм треба.
— Зрештою, чи розумієте ви: я все робив, що міг, — стишив голос Безбородько. — Трохи пособила держава, а більше не може, бо війна.
— На її плечі усе можна скинути — і вкрадене, і згноєне. Але цією байкою не нагодуєш худоби.
— Ну й пальцями я теж не нагадую їх! — простягнув руки до Євмена.
— Такими пальцями не нагодуєш, — погодився старий, — бо приросли вони не до живого діла, а до печатки. Заважка вона для тебе, Антоне, заважка.
Безбородько мимоволі намацав у кишені печатку, але стримав себе, не скипів, а глумливо подивився на конюха:
— Коли завидуєте на мою печатку, залюбки можу її передати вам.
— Ти краще Марку передай її.
— Що з вами говорити! — махнув рукою. — Краще порадьте, де щось коням добути.
— Чому ж ти раніше, влітку, не радився зі мною? Але й зараз ще не пропащий світ, тільки не послухаєшся мене, ще й гніватись будеш.
— А може, й не буду?
— Будеш. З.наю. тебе, Антоне, як облупленого, — аж зітхнув старий.
— Все одно кажіть.
— Прошу тебе, чоловіче, коли таке тяжке діло, знайди в своєму нутрі те, що великодушністю зветься. Кинь на харчування усю свою чисту і нечисту грошву, навіть палац продай, а потім ще більше наживешся на цих же конях і на нас, дідько з тобою, не пожаліємо! Коли не заглядаєш наперед, як голова, заглянь, як лихвар, що проценту чекає. їй-бо, не помилишся! І перед районом гоголем випливеш, усім пір'ям заграєш. Не один скаже: є ж такий голова, який і оселі позбувся, щоб громадські коні врятувати! Це ж, Антоне, в перспективу, в анкету, в характеристику тобі самим прибутковим ордером впишеться!
Ці слова одночасно і обурили, і здивували Безбородька: дивись, старий дідько почав заглядати у його кишеню. Але який чудернацький і не такий уже поганий хід каруселиться. Гляди, щось можна виграти ним і навіть трохи авторитет свій підняти... Таки є клепка в голові конюха. Але, коли подумав, що має позбутися всіх своїх статків, одразу ж злякався і обурився: з такими прибутковими ордерами сам, неначе кріт, у землянку потрапиш, а коли, не доведи господи, скинуть з головування, то станеш посміховиськом усього села. Біля рота він виморщив криву посмішку для старого:
— Ну й штукар ви, діду, яких світ не бачив. Такого наговорили та налихословили, що на вас навіть гніватись по-справжньому не можна...
— Нічого не кинеш на коней? — зів'яв. Дибенко.
— Ви думаєте, що я банк чи його філія? Хтось, може, й лічить у моїм гаманці гроші а насправді там вітер свистить.
— Не в гаманці, а в голові свистить, — зітхнув старий.
— Скільки у нас є тепер ыайслабщих койей? — нетерпляче перебив його Безбородько.
— Або що? — насторожився старий: він завжди нюхом відчував якусь каверзу чи лиходійство. " Біля Безбородькового рота ворухнулась жорстока складка:
— Доведеться добити їх!
— Добити ? — з жахом перепитав старий, і в нього пригнулася голова наче по ній мали вдарити молотом. — Ти що? При своєму розумі?
— А що маю робити?.. Я вже радився з одним начальником, він теж пристає, що слабіші коні треба вбити і їхнє м'ясо згодувати свиням, щоб хоч вони вижили.
— Раніше мене з своїм начальником уб'єш, розтрясця вашій матері, а потім уже коні! Геть, душогубе, геть, іроде, звідси! — закричав не своїм голосом Дибенко і, піднявши угору кулаки, ладен був пустити їх у діло.
— Сказився старий! — з опаскою вигукнув Безбородько, позадкував і зник у темряві, не дочекавшись, поки в стайні засвітять світло.
— Конеїд! Балаболка! Довбеха! — навздогін жбурнув йому старий, чуючи, що його валить із ніг. — Ех, серце, дурне серце, — промовив сам до себе, але потягнувся рукою не до нього, а до очей, що не могли втримати сліз. Плачучи, він підійшов до струмка, навпомацки знайшов ліхтар, почав його витирати тремтячими руками і полою свитки.
— Або ти мене зведеш зі світу, або я тебе зведу, прилюдно вилами прохромлю, а коней не дам, — продовжував розмову з Безбородьком .і всім тілом здригався при самій думці, що хтось може вбивати коней. І за що, за яку провину? Так чому ж тоді не карають самого Безбородька, який на злодійському поводі веде смерть коням? Тільки тому, що він має на шиї не конячу, а людську голову?
— Наговорились, діду? — з співчуттям обізвався з порога етапні Гайшук.
— Я то наговорився, а чого ти мовчав? Язика проковтнув на той час? — витріщився старий на конюха.
— А нащо мені заїдатися, — пробурмотів Гайшук. — Чи це пособить? І довідочку в лісництво буду брати не у когось, а до нього ж прийду.
— Багато таких вас, хитроверхих, на світі розвелося.
— Не хитроверхих, а обережних, — поправив Гайшук. — Не з великого добра доводиться іноді тримати язик за зубами: вчили вже нас, і добре вчили.
І мене ж учили...
Вам легше: що з старого візьмеш!
Ех, Петре, не раз я собі думаю: чого у війну, та й без неї, одні люди стають у нас орлами, а другі — прожерливою мишвою біля нашого зерна. Жеруть, переводять, трублять ще й гидять його, а самі всюди галасують, що вони охоронці. І так мудро галасують, що їм і зверху вірять. Невже наше життя це може обійтись без усяких безбородьків?
— Не може, — впевнено відповів Гайшук.
— То чому?
Гайшук поліз рукою до потилиці, і на його високочолій голові кротячою купинкою заворушилася шапка.
— Це, діду, не проста арифметика, і задачка в ній складалася не один день чи рік. Трудна і заплутана задачка!
— Поговори — послухаєм.
— То й слухайте, коли маєте час. Як ви думаєте: від старої кривди залишились у нас ріжки та ніжки чи ще щось?
— Та лишилося ще щось. І воно, як прожерливе зозуленя, вихоплює для себе все, що може вихопити.
— Ще й як вихоплює! І це така штуковина, що її наказом не звільниш з роботи, директивою не заборониш, не розкуркулиш і не продасиш на торгу. Чи не так я думаю?
— Не тягни. Сучи вже далі свій мотузочок.
— Він такий мій, як і ваш. Я своє мужицьке накипіле викидаю, — насупився Гайшук. — І от далі виходить таке: при нашій великій правді, що прийшла від самої революції, перед кривдою є тільки дві дороги: вона мусить услід за капіталізмом із мосту та у воду або лукаво натягти на себе одежинку правди і нею ж захищати свою шкуру. Тепер на світі правда стала більшою, а кривда хитрішою, її не одразу й розкусиш у якомусь кабінеті чи на трибуні, де вона буде говорити й голосувати за соціалізм для народу, а потім з цього ж народу дертиме хабарі. Ну, хто живе по правді, той не шукає дармовизни, не має нахабства пертися поверх чиїхось голів чи й скручувати їх, той і конюхом залюбки піде працювати. А всіляки більші чи менші безбородьки в конюхи вже не підуть: вони скуштували і легкого хліба, і меду, заробленого язиком чи лукавством, і їм це харчування стало таким смачним, як мамине молоко, вони вже його донесхочу смоктатимуть, хоч би з мами и кров ішла. Ось таке налипле начальство батогом звідсіль треба гнати справжньому начальству. Батогом!
— Намалював картину, — щось прикидаючи своє, примружився старий. — Ну, а коли ж їм, пережиткам різним, кінець прийде?
— Це вже друга задачка, і її можна так починати: скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться. Я мислю — однаково треба вірити людям, щоб не було так: я, к приміру, син, ви — пасинок, а ще хтось — і зовсім байстрюк, і не тому, що йому не подобається Радянська влада, а тому, що він, за дрібну провину чи гостре слово, не подобається якомусь не робітникові, а заготувачеві, який ближче стоїть і до меду, і до ідей по сумісництву. То поки ось такому заготувачеві більше вірять, аніж мені чи вам, з ним не поборешся чесно — хрест-навхрест. Він тебе під силу схопить і підніжку дасть, перш ніж ти його вхопиш хоч за бублик хвоста. Ось тому багато в нас балачок по кутках і закутках, а на відкритих зборах ми набираємо в рот води. Наш дядько по-справжньому ще не заговорив і по-справжньому ще вміння і сили господарської не показав. А в партії досить великих і невідкладних турбот. Вона зараз саму смерть ломить! І зломить! Але руки її й до цього дійдуть: розкусить вона усіх пустомолів-свистунів, хоч би як висвистували вони по різних трибунах — і аж захурчить за ними. Спочатку полетять, як гнилі груші, безбородьки, а далі й хитріші індивідууми, а найспритніші підуть за власним бажанням з високих посад, не забувши виклопотати собі високі пенсії.
— Хай жеруть ці пенсії, аби людей та держави не жерли. Але, по твоїх словах, не швидко ми позбудемось цих нахлібників?
— Та, мабуть, на наш вік вистачить і приймаків, і бюрократів, і пажерливих жорстокосердців, і невігласів, що дивляться не в душу людини, а на своє черево.
— Чи не прибавив ти їм віку?
— Навряд, діду. Вони про своє довголіття більше дбають, аніж ми.
— Умієш ти, Петре, утішати людину, як різник довбнею. Потримай ліхтар. — Старий засвітив огонь, знову попрямував до стайні, але вже уникав дивитися коням у вічі. До нього поволі підійшов широкогубий конюх Максим Полатайко. В невисокій лапатій постаті чоловіка було щось від окоренка, але це не заважало йому виявляти в деяких справах дивовижну спритність. Максим з-під самого носа досвідчених сторожів, шуткуючи, міг украсти для коней з десяток снопів вівса або вночі вкоситись у сочевицю чи вегу сусіднього колгоспу. Навіть зараз його улюбленці були схожі на коней, бо він звідкись потаємно приносив їм у торбі чи опалці якийсь додатковий раціон. Коли ж Максима ловили на гарячому, він з таким трагізмом і сльозою виступав на захист коней, що йому все прощалося. Через те чоловіка прозвали Артистом, але він навіть таким прізвиськом не гордився і не втішався, бо не був славолюбцем. Зараз Максим тривожився: цієї ночі він обнишпорив дві найбільш надійні комори, але не знайшов там і жмені вівса. Правда, він таки напакував свою торбу турецьким бобом але його треба було перемолоти на жорнах. Цієї машинерії в Максима не водилось, а поткнутися до сусідів не дуже хотілось.
— Піп ж робитимем, діду? — Максим скривився усім обличчям і повів головою в бік коней. — Коли плаче людина — можна витримати, а коли плаче худоба — не витримує серце.
— Твої ще не плачуть.
Максим пропустив натяк повз вуха і вів своє:
— Щось дитяче є в кінському плачі. І кричать вони, мов діти. Я на батарею підвозив снаряди. Ну, під Львовом на світанку й накрили мене міною. Якраз, стерво, під копита моїх вороних гепнулась. Я ще побачив, як обрисувались і рвонулись вони в огненному стовпі, а потім так заголосили, закричали, що і я заплакав і, притримуючи руками своє м'ясо, поповз до них. А вони на перебитих ногах потягнулись до мене, губами обціловують мене, а в самих, безневинних, сльози, мов квасолини, летять... Так що зараз маємо робити?
— Візьмемось, хлопче, за злодійське ремесло, може, воно трохи пособить нам, — понуро, але твердо відповів старий.
— Та що ви, діду, проти ночі говорите!? — вражено розвів руками Максим. — Все село знає, що ви ніде навіть билиночки не підняли чужої.
— Що правда, то правда, а зараз піду на таку ганьбу, бо інакше, виходить, не можна. — Старий задумався, пильно поглянув на Максима, який мало не танцював, знайшовши собі такого спільника. — Не вибрикуй. І чуєш, не всякий крадіж є злодійством.
— Це вже щось нове навіть для мене, — аж рота роззявив Максим.
— Пригадуєш, у книжках писалося про того великого чоловіка, що вкрав у бога вогонь для людей. А його ще й хвалять. От і виходить: не всяка крадіжка — злодійство. А ми з тобою не такі великі люди, то вкрадемо для коней сіна. Поїдеш зі мною чи побоїшся?
— І ви не жартуєте? — ще запитав з недовірою, а очі загорілись злодійським блиском.
— Не до жартів тепер.
— Тоді поїхали! Зараз же! — І хлопець кинувся одв'язувати виїзні коні.
— Де ж ви нагибали це сіно? — здивовано розгойдується на журавлиних ногах Петро Гайшук.
— Там, де ти рибу ловиш.
— Так це ж сіно вашого кума! — аж скрикнув Гайшук.
— А кум завжди збирає сіно, мов барвінок, не помилимось.
— Оце так, а не інакше! — Гайшук поліз рукою до потилиці, не знаючи, що робити: чи сміятись, чи обурюватись. — Можна сказати, по-родинному.
— Влітку по-родинному, так само як і взяли, одвеземо кумові сіно. Не хвалився часом кум, що завтра поїде на ярмарок?
— Хвалився. Йому не терпиться усім розказати, що має таку велику радість.
— Це добре, — відповів своїм думкам старий. Незабаром віз, розкидаючи болото і хлюпаючи по калюжах викотився на м'яку луговину. На ній темними птицями окреслювались кущі верболозу, а поміж ними тривожно билась і стогнала, мов поранений, невидима вода.
Мало не з-під копит коней з тріском і лопотінням вилетіла пара крижаків, їх одразу проковтнула вогкувата глибінь беззоряної ночі. І після цього захотілось летіти деревам, вони замахали своїми крилами, ронячи на землю пахощі вже напіврозповитих бруньок. Неспокійно цього року ішла весна по землі, і тривожно зустрічався з нею дід Євмен. Це тільки подумати: не до плуга, не до сівалки, не до чистого зерна, а до чужого добра зібрався він. Навіть коли не впіймається, шила в мішку не втаїш, і що тоді подумають, заговорять про нього?! Ну, і хай говорять і судять по всьому району, а коні мають жити. І, щоб підбадьорити себе, він торкається рукою Максимового плеча.
Не первина тобі йти на таке непевне діло? Не первина, діду, вірно здогадуєтесь, — приємним голосом признається Максим, товстогубство не заважає чоловікові говорити співуче і чисто.
— І що ж ти крав?
— Ви краще спитайте, чого я не крав? — весело говорить конюх. — І овес із поля, і сіно та отаву з лугів, і зерно з-під машин та в коморах, і хліб з пекарні, і снопи з ожередів, тільки шампанського не тягнув з ресторанів, бо не знаю, чи пособляє воно коням, чи то по дурості поміщиків бавилися. А знав би — й до нього добрався б.
— Так ти спробуй.
— А що, коли коні алкоголіками стануть? — серйозно запитав Максим. —Якось незручно вийде: конюх тверезеник, а коні — п'янюги. Не люблю я непорядків.
— Ну, а біб ти крав, Максиме?
— Який біб? — насторожився і обернувся до старого.
— Турецький.
— Турецький? Крав колись на городах.
— А в коморах?
— Ні. А хіба його коні люблять?
— Про коней не знаю, а деякі люди полюбляють.
— Американці найбільше. В них, видать, животи міцні, — хитро вивертається Максим.
— Ох, і збосотився ж ти, до самого краю збосотився, — з жалем сказав старий, а Максим весело хмикнув.
Десь біля півночі вони виїхали на Королевщину, над якою то тут, то там урочисто підіймались поодинокі велетні дуби.
Максим поставив коні біля порома, під яким попискувала і клекотіла вода, і, щоб не вшелепатись, підійшов до невеликої клуні перевізника, в якій дід Олександр завжди літував. Недалеко від клуні, над крутояр'ям, стояло два гостроверхеньких стіжки сіна, господаровитий кум накосив їх у таких болотах та заростях, куди не добирався жоден косар. Зараз яружний вітерець підвівав стіжки знизу, і вони, окутані пахощами, здавалося, хотіли кудись летіти.
— Діду Олександре, де ви там, давайте перевозу! — голосно гукнув у браму Максим раз і вдруге, прислухався до відгомону, а потім сміливо пішов до коней, підвів їх під стіжок, скинув з воза мотузки, рубель та вила.
І тільки тепер старому Євмену стало не по собі, він мало не застогнав од болю і, щоб приглушити його, вилами зірвав шапку з стіжка і з силою кинув її на воза.
— Вкладай!
— Слухаюсь начальника! — весело обізвався Максим і заходився втоптувати сіно.
— Ох, і шибенної ти вдачі! — покосився на нього старий.
— Під вашим чуйним керівництвом! — гигикнув Максим, спритно орудуючи граблями.
Вони по-господарськи широко вклали і врублили сіно. Тепер Євмен пожалкував: чому було не приїхати на Королевщину двома возами? На душі в нього зараз не було ні гризоти, ні каяття, лише з голови не виходив образ Оксани, наче її дух витав біля цих стіжків.
— Ех, донечко люба, — зітхнув старий, коли заскрипіла, заколивалася хура.
— Ви щось сказали? — обізвався зверху Максим.
— І а нічого, їдь. — Він по-господарськи згріб натрушене сіно, піддав його до другого стіжка і притулився до нього руками.
Далеким густим повівом достиглого літа пахло потривожене сіно і насіння, а берег річки обзивався голосами його Івана і не його Оксани.
— Значить, не судьба. — Старий поклав граблі на плече й повернув услід за возом, на якому курникав якусь веселу пісеньку шибенної вдачі Максим. Йому, крученому, набагато легше живеться на світі, ніж серйозній людині.
Ще хура не під їхала до струмка, а коні почули свій порятунок — і стайня затряслась од ударів копит, гудіння цимбалин і дружного іржання.
— Чуєте? — переможно обізвався з хури Максим.
— Та чую.
З стайні занепокоєно вибіг Петро Гайшук.
— Показились коні. Скоріше розрубляйте, а то пообривають поводи. Все гаразд обійшлося?
— Краще, ніж у Прометея! — клубком скотився з воза Максим.
— Жаль, що він без тебе орудував, — в'їв Максима Гайшук. — Удвох ви й богів обхитрили б.
— Склади в торбу свої дотепи і передай жінці на згадку про її достогибелі розумного чоловіка. Ох, і їсти ж захотілось після такого діла. В тебе сомини часом нема?
— Є шматочок для курохвата.
— Оце спасибі, порозкошую, мов кіт біля сала, — і Максим першим поніс сіно до стайні.
Наступного дня він побував і на Королевщині, і на ярмарку, сердечно зустрівся там з дідом Олександром, який чаркувався з ріднею і знайомими, привітав його з радістю, сам на дурничку випив чарку і хитромудре довідався, що старий нічого не знає про нічну пригоду. Це зовсім розвеселило чоловіка, і він з ярмарку мало не біг у село, щоб вдруге обернутись за дідовим сіном.
— Коли поскоромили губи, то треба й до рота класти, а стаття, якщо навіть до цього дійде, і за одну, і за дві хури буде однакова. Навіть, коли подумати, більша крадіжка вигідніша за меншу. У нас і за тисячу, і за сто тисяч однаково судять. — Максим тихцем викладав конюхам тонкощі законодавства.
— І звідки це все тобі відомо? — перебільшено здивувався Гайшук. — Чи ти закони вивчав, чи що?
— Не закони, а щілини в них, це інколи знадобиться, — не криючись, одказав Максим.
Пізнього вечора він знову поїхав з дідом Євменом на Королевщину, знову біля порома і клуні про всякий випадок гукав перевозу, а потім підвів коні до стіжка. І тільки з нього злетіла і вляглася на віз шапка, як від клуні почувся насмішкуватий, в'їдливий голос діда Олександра:
— Може, вам, робітнички, ще треба з одного помагача?
З несподіванки Максим пригнувся і хотів погнати коні, але в діда Євмена вирвались дурні слова:
— О, і кум мій прийшов до нас... Максим у розпачі застогнав і опустив голову: тікати було вже пізно. І зараз його добиває їдкий сміх старого:
— Дивись, навіть поночі пізнав кума! Добрі очі в когось позичили. — І кум Олександр, сяючи буйною сивиною, мов засніжене дерево, підходить до воза, здоровкається з кумом і допитує його: — Промишляєш, Євмене, моїм сіном? Хоч би мене, для годиться, в пайку взяв.
— Не візьму, куме, ніяк не візьму, — твердішає і аж переривається од болю й рішучості голос Євмена.
— Ти чого так загордився? — перебільшено дивується Олександр; проти Дибенка він здається велетнем. —Чого тобі по-чесному не поділитись виторгом? За роботу і фір манку візьміть, іцо треба, а дещицю й мені поверніть на частування добрих людей. Я тепер, куме, гуляю — за дочку п'ю з людьми. І з тобою хотів би випити, але зобижаєш, обезгрошуєш ти мене
— Я себе, куме, більше зобижаю,— аж заклекотіло всередині Євмена — Моя честь дорожча за твої копички, але з горя проміняв її на сіио. І не смійся, не насміхайся, Олександре, наді мною, бо, їй-бо, ударю тебе.
— Оце так! За моє жито мене ж буде битої? — здивовано вигукнув кум і з усмішкою подивився на свій великий, мов довбня, кулак — Не сподівався такого від тебе!
— Мовчи, куме! — і Євмен відвів руку для удару
— Тю на тебе! — обурився Олександр.— Навкулачки захотілося біля мого добра? Ти краще розкажи, що тебе приневолило приїхати сюди?
.— Біда заставила, куме
— Та сам бачу, що не розкіш. Кажи! Коли старий Євмен розповів усю свою історію, кум тільки головою похитав:
— За цей крадіж я тобі не суддя. І я тримаюсь, куме, на тому, що і коні, і земля, і все-усе — це наше. А безбородьки з нашого тільки своє викрадають собі. Втому вони забули вже не тільки про худобу, а й про людей. От як воно одне чіпляється за друге... Забирай мій стіжок до билиночки Це навіть добре, що ти до мене приїхав. Так я, може, пожалкував би віддати сіно, а тепер нікуди дітися... Тільки моїй бабі анігугу, бо вона поки що на щедрість не хворіла. '
— Які ви, діду, красиві! — вирвалось у Максима.
— А, це ти, патякало злоязичне! — Старий кулаком посварився на Максима і заговорив до Євмена — І звідки воно, куме, такі блазнюки беруться? Сьогодні ж удень цей торохтій і пустомолот пив мою чарку, а ввечері приїхав красти моє сіно ще й красивістю піддобрюється. То не варто його батожити від мого стіжка аж до вашого села?
— Руки заболять од такої роботи,— анітрохи не образився, а навіть гигикнув Максим, У цей час його чутке вухо вловило, як хтось зачалапав у темряві.— Ану, тихенько мені. Чи не справжній злодіяка добирається до сіна? Тоді я йому дам бобу,— загрозливо підняв угору вила.
— Ну, що ти скажеш про цього правдолюбця? — Кум Олександр, підсміюючись у бороду, поглянув на Максима, а той аж витріщився, подаючи знаки мовчати.
Незабаром до клуні наблизилася висока постать, і Максим розчаровано скривив своє товстогуб я:
— Та це ж наш міністр без портфеля. І чого він тільки притарабанився? Чи не якусь філософію розводити?
Забрьоханий, але веселий, Петро Гайшук підійшов до воза і, навіть не привітавшись, радісно сказав:
— Скидайте, робітнички, сіно. Досить ось так промишляти.
— А що трапилось? —з надією поглянув иа нього дід Євмен
— Марко Безсмертний привіз од добрих людей і сіно, і просянку Добрий вечір, діду Олександре. Ви не маєте на нас великого зла? От і добре. Я завжди думав, що ви такий чоловік, яких мало на світі...
XVII
Привезене сіно і просянка спочатку порадували, а потім засмутили і стривожили Безбородька. Він, ще стоячи поміж хурами паші, відчув, як вони з темені насуваються на нього, мов лихо. Еге ж, тепер коням буде легко, а йому до синього смутку тяжко. Уже зараз, практично, від землянки до землянки аж підстрибує звістка, що не він, а Марко врятував худобу. От і почнуть дурні язики до небес піднімати Марка, а його місити в грязюці. І не одному пустомолету захочеться сколупнути голову з головування. Ет, ніколи, практично, чоловік не знає, звідки йому піднесуть понюхати тертого хріну
Безбородькові після цих роздумів одразу гіркими стали пахощі привезеного сіна. Але як тобі не каламутне, як не гірко на душі, проте мусиш посміхатися, навіть із самого болю віддирати похвалу Безсмертному, хоч і шкварчить усе твоє нутро, немов підсмажують його на пекельному вогні
І громаддя чужих хур, і думи, і темрява аж сутулять Безбородька, та все одно він тримає фасон — на когось покрикує, когось розпікає за безгосподарність, Мамурі наказує нагодувати хурщиків, а потім кладе руку на плече Безсмертного
— Виручив, братику, практично Навіть не знаю, чим віддячити тобі Ну, звісно, могорич із мене — Так придивляється до Марка, наче хоче поглядом висвердлити його приховані думки.— Ходім зараз же, вип'ємо за твоє здоров'я.
— Та ні, Антоне, почалапаю додому — втомився, перемерз.
— От чаркою і нагониш втому та холод. Не погорджуй нами, — стримує і стримати не може образи.
— — Колись іншим разом загляну в твої хороми.
— Ну, як собі хочеш. На прошеного гостя важко вгодити. — Безбородько ще стримує себе, посміхається очима, а сам відчуває, як у них насочується злість.
Кілька гостроверхеньких копичок виросло біля стайні, у стайні коні хрумкотіли просянку, раділи люди, тільки не було й крихти радості в Безбородька. Він звідусіль стягав різні думки, шеретував їх на своєму решеті, але мало було толку з цієї роботи. Отак і додому йшов чоловік, вимішуючи думки і місячи багнюку.
Надворі зовсім розвеснилось, з тополиного і вербового галуззя обтрушувались пахощі набряклих бруньок. Гляди, ще кілька днів пролетить — і земля піде в ріст. Завтра ж у район треба відрапортувати, що він таки роздобув паші. Як це тільки до ладу скласти? Мовляв, труднощі труднощами, але й з ними боремося потроху... А той дурень за свою роботу і від чарки відмовився. Ех, аби якось тишком-нишком вижити його з села, щоб не баламутив людей.
Біля самого двору Безбородька"осяяла щаслива думка. Він аж зупинився, крутнув нею і сяк, і так, і он як, одчинив ворота і вдоволено засміявся, бо ще, практично, щось варить його баняк.
— Чого це ти, чоловіче, зуби сушиш? — обізвалась із городця гостровуха Марія. — Нажлуктився десь?
— Не мели дурного. Радію, бо коням є що їсти. — Одразу ж знайшовся чоловік, підходячи до типу. — Розжилися на пашу — і вже легше на серці.
— Марко ж, а не ти розжився, — вкусила жінка.
— Ну й що? А тепер і я, практично, спробую дістати. Що ти там робиш?
— Кригу в сажалці розбиваю, щоб, часом лини та карасі не задихнулись.
— І це діло, — похвалив жінку. — Таки добре мати про запас свою линину та карасятину.
— Свою, але не для себе, — махнула рукою Марія.
— Чого ж не для себе? А для кого? —здивувався чоловік.
— Усе для твоїх гостей і представників.
— Ет, не підкована ти політичне, шкабарчиш, як дід Євмен. Краще одскоч до Галини Кушігіренко — нехай скоріше заводить машину та під'їжджає до мене.
— Куди тебе несе проти ночі? — В голосі жінки прокинулась задавнена підозра.
— Не туди,куди ти подумала.
— І скоро повернешся?
— До перших півнів. Біжи, не патякай. Жінка забряжчала хвірткою, зникла в темряві, а він у задумі сперся на тин і заходився до крихти обмізковувати свій план.
По сусідству, в невеликому селі Зелена Брама, головує старий і недужий Саврадим Капустянський. Тільки війна поставила чоловіка на голову колгоспу, бо ця робота була не по його силах. Не раз, не два Саврадим просився, щоб його звільнили з нелегкої посади. От хай він тепер і вхопиться обома руками за Марка. Чим тобі поганий голова? Такого завзятого не так легко знайти!
Безбородько, захоплений своїм планом, навіть не помічає, що чи не вперше підхвалює Марка. Коли б удалось перетягти його в Зелену Браму, то не знати який могорич поставив би старому Саврадимові, хай п'є на здоров я.. Але чого Саврадимові ставити, могорич? За таке діло хай краще Саврадим старається на добру чарку. За нього ж дбають люди. Ось так — не інакше треба робити...
Через якусь годину Антон Безбородько статечно заходив до хати Капустянського. Бородатий, змарнілий господар, покректуючи, лежав на ліжку, а біля нього поралась жінка, поправляючи розпарене зерно і гірчичники.
— Захворіли, Саврадиме Григоровичу? Пашнею хворобу виганяєте? — Безбородько поздоровкався, натягнув на щоки співчуття і підійшов до ліжка.
— Та виганяю ж кляту. — Чоловік нетерпляче однією рукою відмахнувся од жінки, а другу подав Безбородькові. — Трясе якась трясця, наче хто найняв її за добрі гроші... Ех, літа, літа, пробуркотіли, наче голуби, а тепер болячки та старість нишпорять у тілі, мов злодійня у коморі. Аби ж знайшлись такі гаки у світі, щоб витягнути цю гидоту. Та сідай, хитруне, кажи, чого завернув до старого? Ти ж запросто не заїхав? Що там намізкував своєю головою?
Співчуття зіскочило, з щік Безбородька, натомість з я-вилися подив і образа:
-Приїхав, практично, провідати вас. Почув, що нездужаєте, от і заглянув до вас.
— Крути язиком, як лисиця хвостом,— засміявся і одразу ж поморщився од болю Саврадим Григорович.— Жінко, в тебе є щось у печі?
— Тільки дієтичне...
— От і давай цьому лису дієтичне.
— Як тобі не соромно, бувши хворим, отаке варнякати!?-гримнула жінка і, напівобернувшись, посміхнулася.— Ще чоловік через поріг не переступив...
— Бо чогось цьому чоловікові треба від старого. Він задарма поріг не переступить.— Засвітилось колишнє завзяття в погляді Саврадима.— Ну, в якому місці тебе припекло?
— Ет, після такого вітання потягло на шапкобрання,-' насурмонився Безбородько.— За таку шанобу і сам дістанеш хворобу. Та й бувайте здорові. Сусідський привіт вам.— Настовбурчив шапку на голові і зібрався йти.
— Та куди ти, оглашенний!? Дивись, уже й розсердився за правду на старого! — здивувався і обурився Капустянський. Розсипаючи зерно і зриваючи гірчичники, він зіскочив з ліжка і обома руками всадив Безбородька на лаві.— Стара, став щось на стіл, бо, видать, Антін таки по-добросусідськи приїхав.
— Поставлю без твоєї команди. А ти ж мерщій лягай,— заойкала жінка.
— І не помислю! Це гості будуть сидіти, а я лежати? — почав одягатися Саврадим.
— То як же хворість одійде від тебе, непутящого? — сплеснула руками жінка.
— Трясе вона мене, буду й я її трясти! — посварився на когось кулаком.— Добре тобі, Антоне, що ти здоровий, мов бут. До сівби вже все підготував?
— Ет, і не питайте. Насіння не вистачає, худоба не того...
— У мене справи ніби кращі, та здоров'я витекло, наче вода...— Старий витер долонею піт і важко сів на стілець.— Мені б уже на печі або призьбі кахикати потроху, а не головувати. Журба поїдом їсть, що опинився на старості літ не на своєму місці.
"Чудило",— насмішкувато подумав Безбородько, а на обличчі виморщив співчуття і душевно заговорив:
— Бережіть себе, Саврадиме Григоровичу, бо здоров'я не позичиш і не прикупиш.
— А як його берегти, коли стільки роботи лежить на тобі?
— Воно таке діло. — Безбородько вдав, що він задумався, а потім сказав: — А може, Саврадиме Григоровичу, я міг би щось порадити вам?
— Радь, радь,послухаю.
— Е, які ви швидкі. — Безбородько багатозначно посварився пальцем на старого. — Ставте могорич, тоді скажу дещо, може, й зарадимо вашій біді.
— Я тобі не могорич, а цілу каністру поставлю, коли виручиш старого! — з надією, цікавістю і підозрою поглянув на крутія.
— А де вона, ця каністра? Вважайте, що вона вже моя! — засміявся Безбородько.
— Ну, не тягни, як багатого за печінки, говори вже!
— Скажу, коли така нетерплячка, практично, бере. Марка Безсмертного пам'ятаєте?
— А хто його в районі не пам'ятає.
— От і агітуйте, щоб вій узявся за діло. Хай такни голова не ходить безробітним. Ви ж знаєте, який він господар? Це — кадр!
— Ти наче діло кажеш, — зрадів старий, а потім завагався: — А піде Марко на такий маленький колгосп?
— Це діло, вважайте, у ваших руках. Маркові зараз навіть ліпше мати невелике господарство, бо ви тепер ще на костурах шкандибає. У вас йому буде спокійніше. Ну, от і треба створити йому умови, хату знайти чи побудувати, бо він, бідолашний, у землянці чманіє, те, се зробити, і діло закрутиться колесом. То заробив я могорич?
— Заробив. Спасибі тобі за пораду.
— Чому ж не пособити добрій людині, — великодушничав Безбородько.
Капустянський підвівся з стільця і крикнув до жінки:
— Чула, стара, план!
— Не оглухла ж!
— То де мій кожух?! Зараз же поїду до Марка!
— Не дам! Нікуди ти не поїдеш. Ти при своєму розумі!? — в жасі заволала дружина.
— Брешеш, поїду! — гнівно поглянув на свою пару. — Ще й тебе для допомоги прихоплю. Подивиться Марко на пас і уважить мені. Чуєш?..
Але жінка вже не слухала чоловіка. Знаючи його вдачу, вона метнулась до вішалки, зірвала з неї кожух і пальто й проворно побігла до дверей.
— Куди!? Почекай, бісове насіння! Та я тобі! — обурився чоловік і собі кинувся до порога. Але жінка грюк пула дверима й незабаром попід вікнами залопотіли її швидкі кроки.
— То бачиш, з яким я чортом усе життя прожив? Антоне, дожени її, похатницю!-спересердя вдарив кулаком У двері.
Безбородько засміявся:
— Тепер її, практично, і машиною не доженеш, видно, навіть духу вашого боїться.
— Ти ж бачив, як боїться. Баби — завжди бабами залишаються. Все бідкається біля старого і не знає, що його свічка догоріла до полички. Що ж мені робити тепер? Таке діло не хочеться відкладати на завтра,— витер піт, що аж юшив з обличчя.
— Їхати вам зараз не можна,— розсудливо сказав Безбородько.— Напишіть Маркові листа, душевного, з сльозою, це він любить, і, практично, запрошуйте до себе в гості. Це він теж полюбляє,— і осікся, згадавши, як Марко сьогодні відмовився прийти до нього...
— Папір папером, а самому краще було б погомоніти з ним,— зітхаючи, сів на стілець...
На другий день Безбородько завітав до Безсмертного і з порога весело сказав:
— Не хотів, Марку, прийти до мене на могорич, так тепер став свій!
— За що?
— За оцю штуковину! — витягнув з кишені конверт і урочисто передав Маркові.— Зелена Брама, практично, просить тебе головувати.
Марко прочитав листа, пильно поглянув на гостя і нічого не сказав. Безбородько захвилювався:
— То як ти?
— Не знаю як. А старого провідаю.
— Провідай! І головувати йди, не прогадаєш. Там і земля краща, і село неспалене, і господарство невелике — спокійніше буде тобі. Словом, став могорич!
— А може, Антоне, ти поставиш?
— Чого ж я?
— Відступаю це головування тобі. Згоден?-примружився Марко.— Там ліпше буде.
— Чого так думаєш? — розгубився Безбородько.
— Бо там і земля краща, і село неспалене, і господарство невелике, і сватати мене на головування не доведеться — все менше матимеш клопоту на свою дуже розумну голову,— засміявся Марко.
— Доброго знайшов собі свата, — не знає, що сказати Безбородько, але бачить, що його план з тріском провалився... "Вип'єш у такого дідька чарку, бодай вона тобі в горлі скрижаніла..."
XVIII
Ставки — це блакитні очі землі, їй теж треба дивитись і на сонце, і на зорі, і на людей, і на оці зеленокорі верби, що побралися за руки, мов дівчата, і ведуть своє коло.
Статечний бусел, високо підкачавши штани, критично дивиться на воду, що догори ногами перекинула верби і, мов докоряючи їй, похитує головою та й дивується: чому вона так побідніла — навіть жаб нема? Птах і не догадується, що їх за війну повиїдали якісь фашистські вояки. Спочатку делікатним м'ясом ласували і вищі, і нижчі чини. А коли жаб'яче царство задихало на ладан, каб'ятину споживали тільки офіцери. Тоді біля двох кадубів з балухатими і широкоротими квакухами навіть виставлялась при повному озброєнні денна і нічна варта. Чи думали колись жаби про таке шанування?
Згадавши цю розповідь, Марко розсміявся і сполохав невдоволеного чорногуза. Той насторожено повернув до чоловіка червононосу голову, але одразу заспокоївся і з гідністю задибав по вогкій прибережній смужці, в марній надії виколошкати з неї хоч якесь дурне жабеня.
За греблею, у придолинку, біля двох осокорів, що на осяяній воді погойдували свої тіні, Марко побачив чималу купу напатланих за зиму конопель. Напівроздягнені горстки матірки з відсталим волокном, з поламаними верхами наче скаржились на людську безгосподарність.
"Чого ж їх вивезли до води? — ніяк не міг збагнути чоловік. — Не могло ж комусь спасти на думку вимочувати матірку в крижаній воді... Чи не спробувати отут?"
Марко зручніше примостився за коноплями, розмотав свою копійчану вудочку, наживив гачок, поплював на нього, майже в безнадії закинув його: "Ловися, рибко, велика й маленька!" До конопель придибав бусел, велично зупинився, і Марко подумав, що тепер, мабуть, у птиці і в нього буде однаковий пожиток. Але неждано поплавець — торк-торк — і затремтів, а потім дрібно-дрібно пішов уперед і пірнув у воду. Чоловік у хвилюванні, не підсікаючи, потягнув вудку. Із води, обтрушуючи бризки, випорснув райдужний злиток і впав на траву. Це був сріблястий, з золотим відливом карась. Темним оком він зворушливо і боляче дивився у високе небо і не розумів його. Марко знову закинув свою снасть, і через якихось пару хвилин так само затанцював поплавець і, не потопаючи, пішов по воді... І на цей раз впіймався карась, але він був більшим і дурнішим за першого: устиг увібрати всередину свою смерть — увесь гачок.
"Оце завтра з Хведьком прийдемо сюди",— подумав Марко.
Поки він тішився вудінням, від ставу донеслись обурені жіночі голоси, їх втихомирював густий буркотливий голос Тодоха Мамури, а потім обізвався й грізний Антона Безбородька:
— Що ви мені бабський бунт підіймаєте. Іч, як розбестилися за окупацію!
— Безсовісний, чого ти нам вибиваєш очі окупацією!? — як біль, злетів жіночий зойк.
— Щоб власницькі ідеї вибити з вас.
— Зі своєї жінки спочатку вибийте! Хтось за окупації в неволі умирав, а вона аж в Трансністрію спекулювати їздила!-обізвалася Варка Тримайвода.
— А ти бачила? — визвірився Безбородько.
— Авжеж!
— То гляди, щоб свого села не побачила. За агітацію і до білих ведмедів недалеко.
— Тільки з вашою жінкою разом! — відрізала Варка.— Мене ти на переляк не візьмеш.
— Та що ви, бабоньки, показилися чи дурманом сьогодні поснідали? Хіба ж прядиво для мене чи для голови потрібне? Усе ж для фронту, тільки для нього! — Подобрішав голос Тодоха Мамури.
— Отак би й говорив одразу, а не страхав нас. Ми вже з сорок першого року лякані.
Марко виглянув із своєї схованки. До конопель наближався гурт дівчат і молодиць, а за ними їхали на конях Безбородько і Мамура. Деякі жінки були з лопатами, в деяких за плечима коливалися в'язки лискучих перевесел, з яких стікали краплини води і сонця. Сумніву не було: голова гнав жінок мочити коноплі. Марко спочатку оторопів, а потім спалахнув од гніву. Про що ж Безбородько думав у теплі передосінні дні? Про що ж він думає тепер, на каліцтво посилаючи матерів і дівчат!?
Біля конопель усі зупинилися, хтось із дівчат зігнувся над ставом, черпнув рукою воду.
— Ну, як, Ганно?
— Трохи тепліша, ніж на Водохреща. Ще онде крига під берегом блищить...
— Ви, баби, гарячі, одразу нагрієте воду, — пожартував Безбородько.
-— Совісті нема у вас ні на копійку, — затремтів од злості і сліз голос Варки Тримайводи. — Це ж усі ми принесемо додому простуду і кольки. Хіба ж ми колгоспу тільки на один день потрібні?
— Вийдете, як перемиті, — заспокоїв Безбородько. — А щоб і різні виделікатнілі не кахикали та не морщилися — пошлю за горілкою. Хто має такий-сякий запас?
— У мене є, — обізвалася Мавра Покритченко, її обличчя, здавалось, було обведене самим сумом.
— У тебе? — невдоволено поглянув на вдовицю Безбородько. Хтось із жінок значуще покосився на голову. — Ну що ж, давай ключа, Тодох в один чирк перебіжить верхи.
Мавра підійшла до завгоспа, з презирством тицьнула йому ключа, і Тодох, крутнувши коня, здимів поміж вербами.
— Іч, як потягнуло на дармову горілку! — і тут не втрималась Варка.
Безбородько несхвальне похитав головою:
— Чи ти, жінко добра, не можеш хоча б на часину втримати йзика на зашморзі? Он молодші дивляться і вчаться у тебе непослуху, — показав на дівчат, які вже пеленали перевеслами висушені горстки матірки.
— Моя наука не крадена і не хапана, — війнула спідницею Варка і завзято, як вогонь, почала працювати.
Безбородько зліз з коня, поглянув на годинник, потім прищурився на сонце:
— От бачите, й припікає сьогодні. Значить, потеплішає вода. Ну, бабоньки, хто найсміливіший з вас? — А коли побачив, що першою пішла у воду Мавра, сердито зупинив її: — Чого поперед батька лізеш у пекло? Молодших нема? Краще в'яжи манделі.
— Таки хоч одну пожалів. З якого б це дива? — обізвався чийсь в'їдливий голос.
Мавра почервоніла, мовчки увійшла у воду, а за нею побрели Ольга Бойчук і Василина Куценко.
— Стійте, проворні! — гукнув на них Марко Безсмертний, дибаючи до жінок. — Ану, вилазьте мерщій!
Жінки здивовано перезирнулись поміж собою, зашепотіли. їх усіх вразило обличчя Марка, навіть Безбородько спочатку розгубився і подав якийсь знак Маврі, але вона, як стояла у воді, так і залишилась стояти, хоча дівчата вже вискочили на берег.
— Вилазь, Мавро! — коротко наказав Марко.— Русалкою чи калікою хочеш стати? Це недовго при такому начальстві.— Невидющою темінню поглянув на Безбородька.
Жінка байдуже, безвільно опустивши руки, вийшла на берег. З подолка її благенької спідниці задзюрчала вода. Марко круто обернувся до Безбородька:
— Нове хрещення Русі вигадав? Святим Володимиром хочеш стати ?
— А тобі, практично, яке діло, ким я хочу стати!? Бач, яким розумним по історії вишукався! Я ще покажу комусь науки! Повчиш їх-порозумнішаєш!.. Ти чого мій авторитет на людях підриваєш!?-і собі визвірився Безбородько.— Коли нема чого робити, накульгуй додому. А нам прядиво треба.
— Було б не вивозити його ночами поза хмари.
— Мені не такі розумні пишуть укази. Бабоньки, чого розвісили вуха, баламутство слухаючи? У воду! — кишнув руками на жінок.
— Ні, голубе, вони у воду не полізуть! — відкусив Безсмертний.
— А хто ж полізе!? Може, мені'накажеш? —В глибині очниць Безбородька задимилися тіні.
— І накажу! Ану, лізь!-ступнув до нього Марко, а жіноцтво злякано ахнуло.
— Я!? — позеленів од злості Безбородько.— Ти збожеволів чи забувся, з ким говориш!?
— Лізь, жабо! І то не роздумуючи! — В очах його вже кипіла темінь.
— Марку, отямся! — вже перелякався Безбородько, збагнувши, що це не жарти. Під шкіру, прямо у кров, йому хтось кинув жменю мурашні, і вона, роз'їдаючи сміливість, гаряче побігла по всіх жилах. Оступаючись, він спиною подався до коня.
— Я що сказав!?— Марко тремтячою рукою вийняв а кишені пістолета. Чорний отвір його вибив з Безбородька останні краплі сміливості,. а замість них отруювала кров пекуча комашня.
— Не жартуй, Марку,— заволав поганим голосом, а розчепірена п'ятірня його повисла в повітрі, не дотягнувшись до повода.
— Лізеш? Раз... Два...
Марко зараз мав такий скажений вигляд, що Безбородько, вже притершись спиною до коня, підняв руки вгору і злякано вигукнув:
— Здаюсь, тобто лізу... Але це насильство над головою. Запам'ятай, — жалюгідний в своєму падінні, вій, мов не своїми ногами, підійшов до води і, коли в ній побачив себе полоненим з підійнятими руками, знову