Мазепа

Лепкий Богдан

НЕ ВБИВАЙ

ДОРОГОМУ ШВАГРОВI

ІВАНОВІ ЛІЩИНСЬКОМУ

В БОРИСЛАВІ

У ЖОВКВІ

Відколи Жовква Жовквою, таких Великодніх свят, як 1707 року, вона не переживала.

Ще зимою заїхав туди цар Петро з Меншиковим і з новим своїм канцлером Гаврилом Івановичем Головкіним. З царем нахлинуло багато царських людей, бояр, прислуги та військових старшин.

Невеличке місто зароїлося людьми, не було двора, де б не стояли москалі.

Жовківці тулилися по повітках і "маштарках", а були й такі, що залишали своє хазяйство та переїздили жити на село до родичів або до знайомих.

До царя часто-густо прибували пани польські, що вороже ставилися до Карла і до нового польського короля Станіслава Лєщинського і обстоювали за Августом, хоч він ще влітку зрікся корони і 14 вересня підписав мир у Альтранштадті.

Відвідували царя у Жовкві навіть такі вельможі, як краківський каштелян Януш Вишневецький та мазовецький воєвода Хоментовський. Вони без великого почоту і кроку ступити не вміли, тому-то на час такої гостини у місті за жодні гроші зайвої квартири не знайшов би.

Були, щоправда, такі шинкарі та властителі гостиниць, що гарні гроші тоді заробляли, але загал терпів і молився до Бога, щоб раз увільнив їх від тих непрошених гостей.

Цар Петро бісився. Його союзник Август не витривав на становищу, Карло тріумфував.

Цар боявся, що Карло, покінчивши з Августом, усі свої потуги на Московщину кине, і заздалегідь давав накази, як народ має на той час поводитися.

Росія велика, впустити ворога, а тоді не дати йому ні хліба для людей, ні паші для коней,— це дуже простий спосіб, щоб загнати його в біду. Тому-то цар і писав до Апраксіна, щоб усі хлібороби, великі й малі, не тримали хлібів по клунях та по коморах, а закопували зерно в лісах та дебрях, звідки б ворог не легко міг його добути.

Царські люди, навіть найчільніші, знайомилися тоді з його славною дубинкою і благословили такий день, коли їм поталанило не досвідчати царського гніву.

Одиноким союзником царя був гетьман Мазепа.

"Весь тягар війни лягає тепер на нас",— писав цар до гетьмана, закликаючи його в Жовкву на воєнну раду.

* * *

Саме в страсну п'ятницю приїхав гетьман з невідступним Орликом і з деякими старшинами до Жовкви на тую раду.

Ледве піднайдено для них квартири, і то примусом, а не з доброї волі, і навіть не за добрі гроші.

Малий городок перемінився у якийсь венецький маскарад. Зелені московські кафтани змішувалися з козацькими кунтушами та киреями, а три мови — українська, польська і московська — зливалися у якусь мішанину, від якої аж вуха пухли.

Матіркування, шлякування і псякревання чути було на кожному кроці, їх заглушувало хіба тарахкання хлопців дубовими довбеньками до церковних парканів у велику п'ятницю і в глуху суботу.

А коли прийшов Великдень, то жовківські дівчата не зважилися виводити гагілки на цвинтарях біля церков, не співали про Романа, бо бачили, що приїхав ще хтось могутніший і небезпечніший від нього.

Гірка була паска цього року, і не один та й не одна слізьми її обілляла, порівнюючи минулі страсті Христові з власними терпіннями, котрі їм отсе доводилося переживати. Ні сліду колишньої радості в це найнадійніше весняне свято.

Хоч Великдень був пізній і природа вспіла вже прибрати нове — зелене, біле, рожеве й синє — вбрання, хоч цвіли фіалки й пахла черемха, хоч у збіжжях могла сховатися курка, ніхто не втішався весною і кожний з острахом дивився на північ — чи не надсувається нова туча у вигляді нових царських або яких інших військ.

Жовківці, як звичайно мешканці малих міст, не дуже-то розбиралися в політиці. Куди там їм було розуміти хитрощі Петрові, котрий польську корону, скинену з голови Августа, предкладав і королевичеві Собєському, і Ракочому, і якомусь там герцогові англійському, котрий одиноким своїм союзником признавав Мазепу, а рівночасно чужинцям пропонував князівство київське або володимирське, як нагороду за спілку або хоч би навіть за посередництво в замиренню Росії зі Швецією...

Хто дасть більше?..

Навіть люди, що не раз мали з політикою діло, не годні були стежити за дивними скоками гадок, які відбувалися у великій, але неспокійній і ненормальній голові молодого царя. Тому-то мешканці славного й гарного города Жовкви несотворені речі розказували собі тихцем. Не один, дивлячись на солдатів, поляків і навіть на своїх, на козаків, хрестився, бо ніяк зрозуміти не міг, звідки й пощо вони тут взялися.

Ніби Пандора ящик свій над Жовквою відчинила і, що в ньому було, висипала нараз на місто.

До того, відома річ, що цар несамовитий, на нього всі дивляться, як на антихриста,— який же тут Великдень?

Добре, що минув і що кінця світа не було.

* * *

Більше ніж тиждень і мало що не два довелося ждати гетьманові Мазепі на тую воєнну раду. Правда, у Жовкві він не потребував скучати. І він їздив, і до нього приїздили люди, але треба було дуже секретно видітися з ними й дуже політично балакати, бо в Жовкві під тую пору і стіни вуха мали.

Гетьманові старшини теж не були раді. Весна. В маєтках чимало роботи. В кожного родина, святкуватимуть без батька, а ти сидиш у тій Жовкві не знати пощо й нащо.

Нарікали старшини, зібравшись в гетьманській господі, коли їм довелось на гетьмана ждати, так як нині, у вівторок по провідній неділі.

* * *

Гетьмана ще вранці покликали на раду, бо Цар скоро встає. Сидіти може геть поза північ, а вставати мусить разом зі сходом сонця, і зараз за роботу береться. Чорт, не чоловік!

Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж тая рада Бог вість як довго тривати! Петро не любить зайвих слів. Або говори до речі, або мовчи. Декому вже й язик відрізали за те, що непотрібне балакав. З Петром короткий процес.

Чекають старшини, гетьмана нема.

"Ясновельможний сам пішов?" — питає Орлика компанійський полковник Танський.

"Сам, як палець".

"Також нові звичаї, щоб гетьман одинцем ходив, нібито в нього надійних людей нема".

"Видно, нас там не треба",— додає обозний Ломиковський.

"Нас тільки тоді кличуть, як голову під кулі та під шаблі треба наставляти,— зауважує Танський,— а до військової ради — то ми за дурні. Москалі всі розуми поїли".

"Звичайно, вони барини, а ми холопи їхні".

"Царські люди in spe".

Говорили чимраз тихіше, щоб який чорт не підслухав.

Хтось добув із шароварів добре вже постирані кістки.

"Кидаймо!"

Скорочували час, як могли. Але нервувалися, і навіть кості не могли цьому нервуванню зарадити.

"Хтось іде!"

І властитель костей сховав їх назад у свої глибокі шаровари.

Увійшов покойовий гетьманський Кендзєровський, оженений з сестрою Насті Скоропадської, чоловік молодий, не дуже ще бувалий, але відомий своєю вірністю Мазепі.

"Як же там, Кендзєровський,— стали питати його,— не чув, що там діється на тій раді?"

"Звідки я, ваші милості, чути маю. Двері позамикані наглухо, скрізь варти, туди й миш не пересунеться".

"От, як москалі вміють секретні ради тримати!"— зауважив хтось.

"То правда, а ми свобідний народ і не любимо секретів. Що на серці, те й на язиці".

"Біжимо з язиками, чи треба, чи не треба".

"Але як же там, пане Кендзєровський, не чув, коли гетьман поверне?"

"Кажу милостям вашим, нічого я не чув, і сам прийшов подивитися, чи не повернувся вже ясновельможний, бо звідси до царського постою недалеко. Піду назустріч".

"Іди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так і нас ісповісти".

І Кендзєровський пішов.

Ломиковський потягнувся і позіхнув на всю губу: "Їй-Богу, вже мені того всього забагато!"

"А мені обідати хочеться,— сказав, утираючи губи, полковник Танський.— Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо має чоловік себе морити?"

"На гетьмана з обідом чекаємо".

"Може, він у царя обідатиме".

"А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар своїх радних на обід запросить. Іду я. У мене тут і знайомі є. Хоч медку поп'ю. Тутешні люди вміють добрі меди ситити".

І Танський вийшов.

Ломиковський знову протягнувся, аж крісло затріщало, і позіхнув від вуха до вуха.

"Не люблю я цього Танського",— сказав.

"А це чому?"

"От так, не люблю, та й годі! Непевний він для мене чоловік. Ніколи тобі не подивиться в очі, як кіт".

"Щось ніби Кочубей".

"А гадаєте, панове, що Кочубей певний?"

"Хто його знає, чи певний він, чи ні, а гріха на совість не треба брати,— зауважив Орлик.— Щодо Танського, то гадаю, що він, як компанійський полковник..."

"Компанійський, охочекомонний чи сердюцький — один чорт. Тут не в ранзі діло, а в людині",— замітив прилуцький полковник Горленко. Він недолюблював тих нових формацій і, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всіляких попридумуваних ним старшин. Взагалі генеральні старшини і полковники старих, справжніх, козацьких полків тримали себе за щось окреме.

"Молоде вино вишуміти мусить. Так і ті нові гетьманські полковники поки не вишумлять, то з серцем до них не підходи".

Критикували одні других, аж до Кочубея дійшли.

"А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму під Самойловичем копав, а тепер, мабуть, під Мазепою гребе".

Апостол боронив свого свата. Не такий-то він небезпечний. От, звичайно, біда, коли жінка чоловіком ніби швець шкурою крутить.

"Ні, ні, пане товаришу, не борони ти генерального судці. Побачиш, він колись ще таку штуку затіє, що всім одне горе вийде",— обстоював Горленко.

"Наш судень Чуйкевич куди краща людина".

"Золото — не чоловік!"

"А син?"

"Яблуко від яблуні недалеко паде. Молодий Чуйкевич у свого батька вдався".

"Гадаю, що в нього ще більше характеру, ніж у батька. Подумайте лише. Цей парубок закохався у Кочубеєву Мотрю, ну, як чорт у вербу".

"Добра мені верба, Кочубеєва Мотря! Це ж найпишніша троянда, пане товаришу!" — зауважив Орлик.

"Для тебе, генеральний писаре, бо ти, хоч свою гарну жінку маєш, але й на інших не від того, щоб глипнути оком. Звичайно — молодий. А мені вже не до жінок. Отож, кажу, закохався Чуйкевич у Мотрю, Мотря до гетьмана втекла, а він її у гетьмана сторожив, для нього. Погадайте, яка це вірність!"

"Бувають ще характерні люди на нашій Україні".

"Україна буйна, а на ній усяке квіття процвітає".

"Але будяччя найбуйніше буяє!"

"Звичайно — степ. Та ми відбігаємо від речі. Про молодого Чуйкевича мова. Чую, він тепер знову до Мотрі сватається".

"Говорять".

"Кажуть, нібито Кочубей і старий Чуйкевич уже й гетьмана просили, щоб їм дітей повінчати дозволив".

"А гетьман що?"

"Викручується,— прошептав Горленко.— Кортять Мошка гуглі",— і старшини стали голосно сміятися.

"Такий старий, а на жіночу вроду —пес".

"Тут не в старості діло, а в комплекції.

1 2 3 4 5 6 7