— Та з такими, що за вуха закладають.
— То, значиться, мосьпане, на добре. Нема гірше, як баба приверзеться, вважай, день пропащий, — зауважив Харитон, підкладаючи у вогнище свіжоналоманого галуззя.
— Таке скажеш, куме. То нам уже, може, і ні до чого панянки, а в пана вчителя діло молоде, йому в самий раз про це думати.
— Луку послухати, так пора вам, пане вчителю, женитися.
— А чого ж, і женимо. Та ще таке весілля відгуляємо. Нехай сміються злидні. І я, старий, заспівав би "Не до солі".
— А метелицю не вшквариш?
— А чого ж? Можна... разом з тобою, старий хріне, — відповів Лука, засипаючи жменею пшоно в казан.
Вернулися хлопці, привели з водопою коней, дали їм вівса й стали знімати колеса, щоб перед дорогою змазати дьогтем.
— А чи не час Савку твого женити? — спитав Харитон.
— Тю на вас, дядьку, — озвався Савка. — То, може, самі надумали? Ви ж удівець. Так мене в дружки візьміть.
— От негідник. Йому слово, а він, бач, двадцять, — розсердився Харитон.
— Тобі, куме, не догодиш, — вступився за сина Лука.
Скоро закипів куліш Лука нарізав у миску сала, ложкою розтер його і вкинув у казан. Тим часом Савка й Лаврін, помазавши колеса і осі дьогтем, тугіше пов'язали мішки на возах. Залишилось перекусити та й рушати.
Прислухаючись до підводчиків, їхньої мови, незлої перепалки, Іван думав про те, що доля не обійшла його: йому доведеться жити в однім селі з такими ось людьми, як його супутники, він зможе бачити їх, коли заманеться, говорити з ними, слухати їх, спостерігати в щоденному побуті, і все це, без сумніву, знадобиться в задуманій роботі.
Уже закінчували снідати, коли в корчмі почувся незвичний гомін. Нараз хряпнули двері, з корчми вийшли два поліцейські, вивели на ґанок людину і потягли через увесь двір до воріт, де стояла готова в дорогу підвода, і звалили на віз поверх розстеленого рядна. Один поліцейський лишився у дворі, другий повернувся в корчму. Іван підійшов ближче, поліцейський не зупинив його, і він добре роздивився на арештанта, ще молодого, з зарослою брудно-сірою бородою, з напівзакритими, глибоко запалими очима. Ліва нога й рука в нього були сковані одним ланцюгом, за кожним рухом він гримів, і звук той у степовій тиші вдавався особливо жахливим. Неважко було здогадатися, кого везли поліцейські, але одежа на чоловікові була не арештантська. Розірвана в кількох місцях чорна сукняна куртка й такі ж грубі штани, на ногах — задубілі капці. Голова непокрита, світле волосся прилипло до скронь.
Іван осмілів:
— Пане поліцейський, чи потрібна йому допомога?
— А ви, мосьпане, лікар?
— На жаль, ні, і тому мушу сказати: недалеко звідси Пирятин, і там, наскільки мені відомо, розквартирована військова команда, а значить, повинен бути й лікар.
— Обійдеться. Нам би його доставити в Бєлгород і здати поміщикові, а він молодий, видужає.
— За що ж його в заліза?
— Втікач. Волюшки, бач, захотілося. От його і схопили. Супроводимо за призначенням... Наше діло — служба. Поліцейський виявився балакучим, і в якусь мить Івановові стало ясно, кого служиві везуть, що за арештант під їх наглядом.
Тим часом із корчми вийшов другий поліцейський, рудуватий, з нахмуреним поглядом чолов'яга. Він ніс з собою якесь причандалля і зброю.
Побачивши Івана, спитав:
— Вам чого, пане?
— Лікаря пропоную... У Пирятині він повинен бути. Вам якраз по дорозі.
— Лікаря? Бракувало нам ще цих турбот. Нам що? Хай хоч і преставиться.
— Гріх на душу візьмете, панове поліцейські.
— Ніколи нам, пане... їхати треба.
— А може, я допоможу? — підійшов Харитон. Він стояв поблизу і чув усю розмову.
— Мужик? — хмикнув рудий.
— Мужик. І лікар, хоч і сільський. Не довезете людину, а я, може, допоможу йому.
— Ти, Харитоне? — спитав Іван.
— Я. Так дозвольте, панове служба?
— Підходь, подивимось.
Старий підійшов спокійно, впевнено... Розстебнув на грудях хворого сорочку, приклав долоню, потримав деякий час, неначе наслухаючи. Потім покликав Лавріна.
— Принеси амброзію.
Лаврін — не встиг батько слово сказати — уже біг до возів, а через кілька хвилин приніс охайно зав'язаний клаптем білої матерії глечик. Харитон розв'язав його, надпив кілька ковтків сам і підніс до пересохлих губ хворого, підтримував йому голову, щоб зручніше було пити. І все ж хворий пив погано, багато рідини вилилось.
Котляревський стояв поруч з господарем корчми й переляканою хазяйкою, стежив за кожним рухом Харитона. Поліцейські, як видно, не виспавшись, голосно позіхали, і весь їхній вигляд казав: кінчав би ти скоріше, чоловіче. Одначе Харитон не поспішав, він почекав кілька хвилин і знову дав напитися хворому.
Іван підійшов ближче до воза, відчув, як ароматно пахне напій, побачив і його колір — золотистий, як молодий мед.
Поліцейським, певно, надокучило стояти, вони відійшли, сіли на призьбі, закурили, і тоді Харитон, піднявши голоч ву хворого, тихо спитав — тільки Іван чув кожне слової
— Хто ти?
Утікач розплющив очі:
— Бєлгородський я, батя... Втік од поміщика. Не людина він — звір. Захворів я і недалеко звідси зупинився в одному селі, а мене й схопили. І ось волочать назад. Біда моя...
— Погані твої справи, хлопче, але ти кріпися, застуда пройде, поправишся — й тікай знову... За Дунай. Там наші приймуть тебе до гурту. Як звати?
— Кольцов Олексій… Альоша Кольцов.
— Пам'ятай, Альошо, — за Дунай!.. А поки що — кріпись...
— Ей, лікарю, про що говориш з арештантам? — эапитав рудий поліцейсьїкий. — Не дозволено.
— Творю молитву... яро спасіння раба божого Олексія...
— Закінчуй, їхати час.
— Я закінчив. Візьміть, панове служба, ось цей посуд і дайте напитися хворому ще два рази — сьогодні й завтра. Настій трави допоможе йому. А на дорогу — хлібця й тараньки трошки. — Харитон поклав на воза згорток, що приніс син.
Поліцейські забрали глечик, вмостили його в передок, у сіно, забрали і згорток.
Харитон вклонився хворому до землі. Той кволо всміхнувся, очима подякував.
Іван стояв, неначе приворожений, раптом зірвався з місця й, поки віз не рушив, заходився шукати в кишенях. Знайшовши п'ятиалтииний, сунув у руку Кольцову.
— Візьми... Пригодиться... Пам'ятай про Дунай! — додав зовсім, здавалося, ні до чого, але Кольцов почув, уставився голубими очима:
— Дякую, барин! Бог тебе не забуде!
— Я не барин, — шепнув Іван. — Поправляйся, Олексію!..
На щоках утікача з'явився рум'янець. Відкинув волосся в чола і, піднявши руку, помахав нею в повітрі.
Віз тим часом рушив і покотив. Іван і Харитон ішли якийсь час слідом.
І коли віз від'їхав на кілька кроків уперед, Харитон крикнув:
— Пий водицю, хлопче!.. Вона добра!
Тільки-но віз внїхав за ворота, як корчмар зараз же зачинив їх, ні разу більше не визирнувши, був радий, що позбувся таких неспокійних постояльців.
— Поїхав, — зітхнув Іван, — бідолага.
— Бідолага і є. Доїде, а пан, може, собаками зацькує, забриє в солдати. Все може бути. Тільки все одно душу не вб'є. І хлопець побіжить знову. Побіжить... Е-е, та, либонь, і нам пора рушати. Он Лука жде вас, пане вчителю.
Крізь негустий туман, що стелився по самій землі, Іван розгледів розкидані то тут, то там чорні купи хат. Вони юрбою збігали кудись униз, то несміливо поодинці збиралися на пагорбок, майже зразу ховаючись за жовто-зелевим вбранням дерев. У дворах сиротливо погойдувались колодязні журавлі. Подекуди, ледве видимі над солом'яними стріхами, чорніли димарі, димок змішувався з туманом і сірим клоччям застрявав у деревах.
Через дорогу перебігла стежка і шмигнула в провулок, ніби в рукав, розірваний на лікті, у прорісі — зруйнованому тину — з'явилися зрізані стебла соняшників і між ними складені, неначе списи на солдатському привалі, коноплі.
Запах, любий з дитинства, залоскотав у горлі, нагадав Мазурівку, де об цій порі, восени, на городах ставлять . коноплі, потім їх мочать, знову сушать і десь після покрови починають тіпати. На Мазурівці, на Панянці гуркіт не стихає ні вранці, ні вдень. Як затужавіє земля, випаде перший сніг, пройди ввечері попід вікнами — і почуєш: гудуть-співають споконвічну пісню свою невтомні прядки. А згодом — у хрещенські морози, а подекуди й раніше — розпочнеться ткацький сезон, зимові жнива.
Весною ж, тільки-но зійде останній лід на Ворсклі, дівчата в заводях і озерах мочать виткане за зиму добро своє, сушать його, білять на ласкавому травневому сонні, стелять доріжки із "десятки" або "одинадцятки" — найтоншого білого полотна.
— Агов, паие вчителю, — озвався дядько Лука. — Не спиш? Подивись-но, осьдечки і наше село.
Лука всміхнувся усім обличчям: хоч як стомився старий, хоч як важко йому живеться, а повернувся додому, побачив вікна своєї хати — і повеселішав, швидше, гарячіше забилося серце. Почувши запах смачного димку, передчуваючи відпочинок після довгої дороги, наддали ходу і коні, без примусу побігли під гору.
— Бач, бісові діти, — задоволене бурмотів Лука, попускаючи між пальців віжки. — Моторні стали. Ну, біжіть.
Він би і сам побіг, якби міг.
— Значить, доїхали?
— Можна сказати, вдома. Втомилася виглядати моя Устя. Та і я... — Лука махнув рукою ліворуч, на підгірок, який тягнувся за рядами тополь. — А ондечки і ваша хата.
Візок затрясло — покотило під гору. Івана швиргонуло праворуч, відкинуло назад. Він випростався, схопився обома руками ва полудрабки і, коли в'їхали на рівне, уважно придивився.
Дім, що стояв на підгірку, здавався проти селянських хат красенем, хизувався ліпними карнизами, невисокими колонами при вході. Із незрозумілим почуттям тривоги вдивлявся Котляревський у напівкруглі вікна, що блищали холодом. Що жде його в цьому домі? Як його зустрінуть?
А будинок тим часом, у міру того як наближались до нього, втрачав свою імпозантність, ставав приземкуватим і перетворювався на подобу фортеці з масивними стінами навколо дворища.
Ніхто, окрім дворових людей, не зустрічав учителя. Один із челядників — похилого віку дядько в каптані — провів Івана через коридори й безліч переходів у віддалену кімнату, сказав, що пани вже лягли відпочивати і тому вечеряти доведеться йому в людській, нехай він прийде туди, як тільки впорається після дороги, а якщо не бажає йти, то йому принесуть у кімнату.
— Ні, — відповів Іван, — приносити не треба. Умиюсь з дороги, переодягнусь — і буду готовий.