— Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай, пішли.
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тільки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
Через півгодини ми знову сіли відпочити.
І раптом у мене виникла ідея.
— Яво, — кажу, — а що, як вилізти й подивитися, куди йти.
— Вилізти? Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
— Ну то й що, — кажу я. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
— Ну то лізь.
— Ні, ти лізь. Ти легший— у тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.
Ява махнув рукою:
— Ну, давай спробуємо.
Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:
— Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзину лише держись.
— Добре, добре, — сказав Ява і, крекчучи, почав дряпа-тися на мене. Ось уже коліном на плече став, уперся руками об голову. Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю! Черевик вдавлюється в моє плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються...
— Яво! — кричу. — Швидше дивись, я падаю.
І... щось затріщало, зашуміло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. У роті — пісок, у вухах — пісок, очі запорошені.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:
— Яво, де ти? Ти живий?
— Жи... — апчхи!.. — ...вий. — І з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.
— Ну, що, — питаю, — бачив? —
— Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом.
Ява зітхнув. Я подивився в небо.
— "Чудасія, — подумав я. — Космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі — й нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Та ще й у такий вирішальний момент! Кіно!.."
— Яво! — підхопивсь я. — Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще ніхто в світі не за-блуджувався в кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.
Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.
— Хтозна, може й правда. Ходімо. І ми попленталися назад:
Ох, як важко було йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах?
А тут я ще спіткнувся і ногу підвернув, аж скрикнув, так заболіло.
Сів на землю і скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.
— Що? Що? — схилився наді мною Ява.
— Кинь мене! Іди, пробивайся сам, — сказав я хрипко і безнадійно.
— Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечі. — Зараз мине.
Він допоміг мені підвестися. Я сперся йому на руку, і ми помалу пішли.
За кілька кроків біль вгамувався, і я зашкандибав досить бадьоро. А згодом і зовсім забув про ногу.
Важко сказати, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:
— Яво, — кажу, — я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми лягли на землю. Довго лежали.
Було тихо. Лише кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навіть коників-стрибунців не було чути.
— А що, як ми зовсім не виберемося звідси? — тихо сказав я. — І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.
— Було б пообідати. Усе ж довше б протримались. А так на ранок можемо й повмирати, — сказав Ява.
На згадку про обід мені так захотілося їсти, що я мало не заплакав.
— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.
— А в нас суп з галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози.
Ні, далі терпіти я не міг.
— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
Але Ява був стійкіший за мене.
— Ъ1 що, — каже, — щоб сміялися? Здорові гицелі серед білого дня у колгоспній кукурудзі "рятуйте!" кричать.
— Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.
— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співати.
— Нехай, — кажу, — хоч і співати.
І ми затягли перше, що в голову прийшло. А першою прийшла чомусь у голову пісня космонавтів:
На пильних трапінках дальокіх планєт, —
жалібно-жалібно виводив Ява.
Аста-нуцца наші следи, —
ще жалібніше підтягував я.
Довго ми співали. Майже всі пісні, які знали, ми проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з "ой". "Ой у полі могила", "Ой я нещасний", "Ой не світи^місяченьку", "Ой не шуми, луже", "Ой чого ти, дубе", "Ой одна я, одна", "Ой у полі жито". Оте "ой" ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.
Добре пішла у нас також пісня "Раскінулось море широко". По-особливому виходив куплет "Напрасно старушка ждьот сина домой". Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого "напрасно", у мене починало дерти в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.
Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.
— Недарма я відчував, що сьогодні щось буде! — зітхнув Ява.
Я знічев'я засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж підскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.
— Яво, — хриплю, — дивись! Ява глянув і зітхнув:
— Одна?
— Одна.
Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ого-го!
Я обережно перекусив цукерку навпіл. Але невдало — одна половинка вийшла більша, друга — менша. А ще кусати — тільки покришиш.
Я зітхнув і простяг Яві більшу.
— Чого це? Давай мені ту.
— Ні, — кажу, — бери. Тй дужче їсти хочеш.
— Чому?
— Бо я, — кажу, — добре снідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.
— А я! Я картоплі цілу тарілку, і м'яса, і сала^г з огірків і помідорів. Отже, голодніший ти, а не я. Бери.
— Ні. Я ще пиріг з яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.
— А я два пироги, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і ще й сиру, і...
— А я ще млинців, і грушок-гниличок, і...
Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Закінчилося тим, що Ява від більшої половини дуже ловко відкусив маленький шматочок, і таким чином "порції" зрівнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилося, їсти захотілося ще дужче. І їсти, й пити. Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер лише відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ми ледь ворушили пересохлими губами. Сонце почало сідати, наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє.
І раптом ми почули... пісню.
Три діди, три діди полюбили бабу,
А четвертий манюсінький причепився ззаду...
— виводив хтось хрипко й гугняво у два голоси. Нас аж угору підкинуло, мов на пружинах. Люди!
— Гей! Гей! — скрикнули ми і замовкли, прислухаючись.
Нам здалося, що пісня, яка нібито наближалася, почала трохи віддалятися.
Трьом дідам, трьом дідам баба дулі тиче,
Четвертого, маленького, за чуприну смиче...
І тоді ми, забувши про все на світі, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пісню і відчайдушно закричали:
— Люди! Пождіть! Людоньки! Сюди!..
І здається, я навіть вигукнув оте ганебне "рятуйте!" — я точно не пригадую. Пісня припинилася.
— Людоньки-и-и-и! Підожді-і-іть! — проверещали ми й замовкли, чекаючи відповіді.
І десь зовсім уже недалеко почулися голоси:
— іу-ук-ає хтось...
— А, пішли!
— Нє! Кр-ик-чить хтось... Щоб я Бога не бачив! Ми^ґак і присіли.
Лишенько, та це ж Бурмило! І Книш.
— Та пішли! — каже Книш. — То хтось балується.
— Нє, не балується. "Рятуйте!" кричить... Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.
Ява глянув на мене і приклав палець до губів: "Цс!" Та було вже пізно.
— Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохіть.
Кукурудза над нами розсунулася, і ми побачили червоні пики Книша й Бурмила.
— Го-го! Дак це ви?! Голубчики! — розплився в єхидно-радісній посмішці Книш і підморгнув Бурмилові. — Що я тобі сказав? І заблудилися? У кукурудзі? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
Він аж удвоє згинався, тримаючись за живіт, так реготав. Бурмило сміявся не підряд, а через певні відрізки часу. Він був п'яніший за Книша. Сміх у нього булькотів десь глибоко всередині, а назовні виривався невеликими порціями, як пара з чайника, що тільки-тільки закипає:
— Ги-ш... ги-ш... ги-ш!..
— Ех, ви... ш-шмаркачі! — нареготавшись, сказав Книш. — Ну, хапайтесь ондо за дядькові штани та міцно держіться, бо знову загубитесь.
І, обнявши Бурмила, він повернувся до нас спиною. Більшої ганьби й приниження ми в своєму житті не відчували.
Але виходу не було.— Не ночувати ж у кукурудзі.
І ми, як арештанти, похиливши голови, покірно потяглися за "ворогами народу", за тими, кого ми вважали шпигунами, зрадниками і запроданцями.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ. "Не зви мене більше — Ява, зви мене — Кукурузо!"
Я йду в сільмаг. Мене мати послала. По олію! Це на другий ранок після тої трагедії в кукурудзі.
У сільмазі й біля сільмагу повно людей — сьогодні неділя. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насіння лускаючи. Сільмаг у нас проти клубу — тут завжди збіговисько, а в неділю й поготів.
Помітивши мене, люди враз починають усміхатися, перешіптуватися, переморгуватися. А дід Салимон каже:
— А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив!
— Та його ж не було в селі, — підкидає фиць Чучеренко.
— А де ж? — "дивується" дід Салимон.
— Та в кукурудзі блукав... тиждень чи два.
— Га-га-га! — реготом вибухнув сільмаг.
Тут і продавець дядько Кузьма не витримав, собі встряв:
— Ми недавно компаси одержали... Не треба?
— Га-га-га!
— Го-го-го!
— Гк-ги-ги!
— От хлопці!
— От артисти!
— І кіна не треба!
— Ге-ге-ге!
— іу-гу-гу!
Взяв я олію і прожогом на вулицю. А за мною слідом регіт котиться. Хто не зустрінеться, слово кине:
— Привіт кукурузнику!
— Здоров, козаче!
— Салют від королеви полів!
Може, хто й просто так вітається, а мені здається, що глузливо, насмішкувато. І може, хто десь сміється зовсім з іншого приводу, а я все на себе приймаю.
Біля клубу величезна реклама кінофільму "Тарас Шевченко" (сьогодні йтиме).