— Просто хоч з мосту та в воду Мати як дізнається... Правда, дід пообіцяв у перший день не казати. "І не через тебе, — каже, — двоєпшик, а через твою матір. Не хочеться перший день їй псувати. Стільки, — каже, — не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий даруночок приготував. Візьму, — каже, — гріх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трійку. Хай уже на другий день..."Отже, у мене тільки один день і лишився мирного життя. А потім буде такий "вермахт", що... Тй ж мою матір знаєш.
Явина мати була таки рішуча жінка. На відміну від моїх батьків, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, ніколи голосу не підвищував, тільки на скрипці грав), а мати — грім і блискавиця. Словом, тато був мати, а мати була тато. І Явину тривогу я розумів.
— Нічого, — заспокоював я свого друга, — якось обійдеться. Не вб'є ж вона тебе.
— До смерті, може, й не вб'є. А інвалідом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!
— А ти потренуйся падати. Як тільки що — зразу падай. Ніби тобі погано.
— Мені й так буде погано. Без "ніби". Не хвилюйся. Що й казати, співчував я другові всім серцем, всією
душею, але допомогти не міг нічим. Лишалося тільки
покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось минеться...
І от Явині батьки приїхали. Радісного галасу й метушні — повен двір. Хвіртка тільки — рип-рип! Двері не зачиняються. Родичі, сусіди, знайомі... Ще б пак! Із закордону приїхали! Цікаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почім?..
У садку цілий день стіл стояв з наїдками та напитками: одні вставали, інші сідали.
І подарунків Явині батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебільшого дрібненькі, на манір ґудзика — сувеніри називаються. Але що ви хочете: якби стільки великих подарунків — у дві гарби не вбереш.
І мені подарунок дістався. Нам з Явою обом було подаровано по пістолету. Але по якому пістолету! По чеському заграничному пістолету, який стріляє водою. І як стріляє! Натискаєш на гачок — і тоненька-тоненька цівочка чвиркає метрів на десять. Класнючо! Оце пістолет так пістолет! Краса! Сила!
Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пістолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.
Ну, ви ж розумієте, було б смішно, якби ми одразу не почали стріляти. Хто б це таке міг? Нащо тоді ті пістолети? Нащо їх взагалі дарувати?
Отже, ми одразу...
Бровка на мушку — чвирк!
"Гав-гав-гав!" — Бровко хвоста підгорнув — і в будку. Кицька руда сидить на сонці, умивається. Чвирк!
"Няввв!" — І кицька вже на груші.
Курка гребеться.
Чвирк!
"Ко-ко-ко-ко-ко!" — І нема курки — десь аж на городі. А тут іде дід Салимон...
Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок на-тиснувся.
Чвирк! — дідові Салимону прямо по лисині.
— А щоб ви-луснули, шмарогузи! Я вам почвиркаю! Я вам!.. Я вам!..
За кілька хвилин ми терли свої червоні вуха уже на леваді.
Пістолети нам були залишені при одній умові — стріляти тільки по неживих цілях. Але ж і настрілялися ми на леваді, що називається, донесхочу. А що вже попо-заздрили нам хлопці — і не кажіть!
Тільки й чулося:
— Дай подивиться!
— Дай хоч глянути!
— Дай подержати!
— Можна я стрельну?
— Можна я попробую?
— Ая?Ая?
— Оце так це!
— Ох ти!
— Ох же ж б'є!
— Сила!
— Краса!
— Вещ!
Скажемо одверто, ми неохоче давали не тільки стрельнути, а й подержати.
Можна віддати нові штани, черевики, сорочку зняти, все, що хочеш, але випустити з рук пістолет у перший день — не під силу. Як же його даси, коли сам ще не настрілявся!
Але попорозстрілювали ми хлопців — так попороз-стрілювали! Добряче! Вже ж і одігрався я за всі свої страждання, які мені довелося зазнати, бувши "шпигуном", "розбійником", і взагалі "ворогом".
Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стріляти "тільки по неживих цілях". Але потім вирішили, що й Степан Карафолька, і Антончик Мацієвський, і фицько Сало, і навіть Васько Деркач за характерами своїми абсолютні трупи і тому цілком підпадають під рубрику "неживі цілі".
За якусь годину всі були мокрі як хлющі. Спершу вони до цього ставилися байдуже і навіть під'юджували:
— Ану! Ану поціль на такій відстані! От і не поцілиш, не поцілиш! Ану!
А потім, коли ми дуже вже влучно вціляли, почали ремствувати:
— Та ну, перестаньте!
— Та годі вже.
— Досить! Ну!
А Карафолька, коли Ява дуже ловко вцілив йому в самісіньку носяру, вирішив раптом образитися і закричав:
— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти роз-чвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рік залишишся. Ось я скажу твоїй матері!
Свиня він, Карафолька, довгоносик, нетонкий, неделікатний чоловік. Хіба можна людині нагадувати про такі речі, як переекзаменовка? Ховрашок!
Ява повернувся і пішов з левади. Я плюнув у бік Карафо льки і пішов за ним. Ні, не дали Яві забути про переекзаменовку про те, що його чекає.
Але доля вирішила все ж відтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранці Явині батьки поїхали на кілька днів до Києва звітувати про своє закордонне відрядження на Виставці передового досвіду. І дід Варава не встиг розказати про переекзаменовку.
Та однак настрій у Яви був кепський, пригнічений.
— Собака я, барахольщик, — картав він себе. — Мати мене цілує: "Синочку, синочку!" — подарунки мені, а я... Знала б вона, який я. Краще б одразу... Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислідити, доки матері нема, отих шпигунярів! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув і взагалі... От якби вислідити.
Я невиразно мнякав:
— Мда... звичайно... але...
Я не вірив у реальність цього діла.
Але на другий день після від'їзду Явиних батьків до Києва він прибіг до мене блідий, як сметана, ледве дихаючи.
— Швидше... швидше... швидше...
Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевізору показують. Я саме відро тягнув з криниці. І відро назад шубовснуло з переляку, як він прибіг.
— Тю! Що таке?
— Гайда швидше! Вони йдуть у плавні. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: "Щось довгенько нема діла. Присохло. Чепуха получається". А Бурмило: "Да-да, пора кінчать, поїдемо сьогодні, я ж не винний, що застудився. Захворів..." А Книш: "То я до тебе зайду за півгодини й поїдемо..." Швидше, Павлушо! Я відчуваю, сьогодні щось буде! Гайда, ну!
Він говорив так гаряче й переконливо, що моє відро, здається, само вискочило, наполовину розхлюпане, з криниці, вмить опинилося на ґанку, а ми з Явою, наче вистрілені з рогатки, помчали вулицею.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. Трагедія в кукурудзі. І хто б, ви думали, нас врятував?.
Нам не довелося довго сидіти в кущах біля Бурмило-вої хати. Не минуло й кількох хвилин, як з хвіртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мішком за плечима.
Бурмилова хата стояла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попід масивом гадючилася польова дорога.
Книш і Бурмило пішли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзі. Та не пройшли ми й ста метрів, як Книш раптом спинився і, чуємо, каже:
— Слухай, здається, за нами якісь пацани ув'язалися. — Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.
— Та отам, у кукурудзі.
— Ану ходімо навпрошки через масив. Заодно й перевіримо.
Ми з Явою гепнулися на землю і, мов зайці, навка-рачках дременули в глиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотіло навколо. І не збагнеш, чи то од вітру воно шурхотить, чи то хтось іде. Здавалося, Книш і Бурмило вже прямо над головою. От-от наступлять і розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Відчуваючи в животі противне "ой-йо-йой", я біг на-вкарачках все далі й далі. І коли вже геть-чисто пообдирав коліна, спинився й припав, хекаючи, до землі. "Більше не можу! Хай наступають!"
Але ніхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у...шу...
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
І не чути в тому шурхотінні ані Книша, ані Бурмила, ані... мого друга Яви.
А щоб побачити — і думати годі. Далі свого носа нічого не бачу — суцільне плетиво з кукурудзяного листя. Ох і густа ж кукурудза, густіша за будь-які джунглі.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нічого. Нічогісінько. Де ж це Ява? Ми ж ніби поруч рачки бігли.
— Яво! — нарешті кричу я пошепки. Ані шеберхне.
— Яво! — кричу я трохи голосніше. Жодної відповіді.
Кинувсь я в один бік, у другий.
— Яво! — кричу я вголос. Хай йому чорт! Книша й Бурмила ми однак уже проґавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
— Яво! — кричу я на повну губу. — Яво! Агов! Де ти? Цить! — чую нарешті десь далеченько сповнений
таємничості Явин голос. — Тихше!
— Та що "тихше"! — кричу я. — їх уже давно нема! А я нічого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бік іти. Повзи сюди!
Ява трохи помовчав, тоді гукає:
— Повзи ти сюди!
Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував — нема Яви.
— Яво! — гукаю нарешті.
— Агов! — чується десь далеко праворуч (а то було ліворуч).
— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, бодай тебе!.. Не туди ти повзеш!
— Це ти, — кричить він, — не туди повзеш! Я повзу правильно.
— Та ну тебе! Повзи сюди!
— Це ти сюди повзи!
Отак, перегукуючись, ми почали зиґзаґами підповзати один до одного. Нарешті я з розгону прямо носом у Явині штани ткнувся.
— Тьху!
Ще трохи — і ми б розминулися.
Сіли, одсапуємось.
— Розкричався! — сичить крізь зуби Ява. — 3 тобою тільки тарганів на печі ловити, а не шпигунів!
— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибі, що вони нас не подавили, як блощиць...
Ява враз підхопився:
— Пішли! Пішли швидше на дорогу. Може, ще й встигнемо. В усякому разі, я знаю, де в плавнях шукати.
І Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Йти ставало дедалі важче.
— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, — де шлях? Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.
Ява зупинився:
— Давай відпочинемо. Ми посідали на землю.
— Ти знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться? — сказав Ява. — Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, відчуваючи, що в мене замість серця мовби драглистий свинячий холодець.