Мати умовляла, щоб він дав уже мені спокій: "Ти хочеш, щоб він уже зовсім... Бач, на що схожий!" Але батько був непохитний: "Нічого-нічого, це йому тільки на користь. А ти що хочеш, щоб він гультяєм виріс, босяком, понімаєш, п'яницею якимсь алкогольським!"
П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синім полум'ям, та горілка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир і то смачніший.
Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто ті дорослі — такі самі, як діти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослі, ну і...
З Явою ми бачились мало: не було часу.
Ото тільки підійдемо до тину, що розділяє наші подвір'я, — він з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.
— Справжнісіньким наймитом став, — скаже Ява. — Кріпаком. Як Тарас Шевченко. Тільки вірші писати — "Мені тринадцятий минало...".
— А я? Гірше за раба єгипетського. Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.
Позітхаємо ми та й розійдемося. Про футбол, про квача і говорити годі. Забули, як це й робиться.
Від усього світу білого ізольовані ми були. У тому світі десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космічний глобулус. Уже скоро мали бути результати. Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш і Бурмило.
А ми нічого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути. А як ти ловитимеш шпигунів, сидячи вдома? Ніяк.
Один лише раз Ява прибіг до мене захеканий, схвильований, червоний:
— Гайда! Швидше!
— Що таке?
— Щойно — сам бачив і чув — Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: "Ану піди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, і хвіртку защіпни. Бо ще побачать оті злидні, буде тоді". І Книш пішов, і визирнув, і защепнув. І вони пішли в хату, і замкнулися...
— Ну то й що?
— От тобі й "що"! Голова! Може, вони шпигунські гроші у попіл ховатимуть або по радіо передаватимуть щось... шпигунське.
— Ну-у?!
— От тобі й "ну"! Гкйда, переліземо через Велику китайську, а тоді на горіх, що під хатою, з нього у вікно все буде видно.
— Гайда!
За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що відділяв Явине подвір'я від Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стіною. І знаєте, через що звели Книші оту стіну? Через грушу-гниличку. Якраз на мела росла у Книшів дика груша і простягала одну гілку на Рене-ву територію. А з тої гілки грушки, ясна річ, падали до Ренів. їх, звичайно, віддавали, але часом льоха якусь падалицю і схрумає — хіба встежиш. То через оті гнилички, що й слова доброго не варті, Книші й збудували Велику китайську стіну. А груша, як на зло, всохла.
Не любили ми Книшів. Незалежно навіть від їхньої шпигунської діяльності. Просто так не любили. Несимпатичні вони якісь були. Книшиха — широкоплеча, кощава і, хоч не товста, але якась квадратна. Очі маленькі, як дірочки в ґудзиках, а ніс, або, як казав тракторист Г)эиць Чучеренко, "румпель", величезний і схожий на сокиру. Якби то не насправді, я навіть не повірив би, що в жінки може бути така здоровенницька носяра.
У Книша, навпаки, ніс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечі, груди, спина — все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дріт. Навіть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччі). І з носа стирчало теж, і на переніссі росло, і навіть на кінчику носа.
Крім того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий — як ота сира стіна в погребі. Руки завжди мокрі, шия мокра, чоло мокре. Якось він мене взяв за плече своєю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, і я аж здригнувся. Бр-р!
І ще — коли Книш сміявся, ніс у нього сіпався й шкіра на лобі сіпалась (не морщилась, а саме сіпалась). І це було дуже неприємно. Хотілося одвернутись і не дивитися. Жили Книші удвох, дітей у них не було. І родичів, по-моєму, теж.
У колгоспі працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невигойна і дуже таємнича. Вона пошепки розповідала про неї бабам, закочуючи під лоба очі і приказуючи: "Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!"
Проте ця невигойна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні кошики, а на свята випивати пляшку "денатурчику". "Денатурчик" — так пестливо називали Книші страшний синій спирт-денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: "Пити не можна. Отрута". Книші не зважали на той напис. Вони щось там таке робили з "денатурчиком" і пили. Книш був у цьому ділі тонким спеціалістом.
Він казав:
— Житомирський денатурчик — це справді гадость, отрута, а от чернігівський — це, я вам скажу — здоров-ля! Український женьшень! Пий — і до ста років проживеш.
І Книшиха, і особливо Книш любили випити.
Книпі випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рік, на Різдво, на Перше травня, на Великдень, на День фізкультурника, на храм, на Водохреща і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні державного свята), вони випивали сімейно, удвох.
У такий день зранку Книшиха виходила за ворота і, залежно від свята, або хрестилася, або урочисто співала "Повстаньте, гнані і голодні пролетарі усіх країн..." (один куплет з приспівом "Чуєш, сурми заграли, час розплати настав!").
Потім Книшиха поверталася у двір, де стояв під вишнею уже накритий стіл, і починалося святкове снідання. Через якусь годину з-за Великої китайської стіни вже чулося:
Ой служив я в па-а-на
Та й на перше лі-і-то,
Заслужив я в па-а-на
Курочку за лі-і-то.
А та кура-щебетура
По садочку хо-о-одить
Та й хо-о-дить,
Куряточок водить
Та й во-о-дить...
То співали гугнявими голосами підпилі Книші. Після чарки їх завжди тягло на пісню.
Співали вони довго, години зо дві або й зо три. Співали і українських народних, і сучасних, і пісні з кінофільмів, і навіть танго...
А потім аж до самісінького вечора Книші у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, і завдяки "де-натурчику" від них тхнуло таким бензиновим перегаром, ніби то спали не люди, а два трактори.
Святкували Книші завжди тільки вдвох. Нікого до себе не запрошували. До них ніхто не ходив, і вони ні до кого. Дуже були скупі й боялися, щоб хтось не бачив, що в них дома є. На людях весь час прибіднялися.
— Та я ж такий голий! — казав Книш. — 3 хліба на воду перебиваємося. Навіть на зиму нічого не призапасив.
А між тим Книшиха щоранку, ідучи на базар, аж згиналася під корзинами. І сулії з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танкової башти. Корова у Книшихи була одна з найкращих у селі.
Я якось чув, як баби говорили про ту корову:
— Ох же ж і молоко в тої корови! Ну як смалець! Хоч ножем ріж.
— Еге. Так що ж ти хочеш, як вона її хлібом годує. Щодня тягне з города лантух. А в тому лантусі, думаєш, що? Самі булки. Якби я годувала свою Лиску так, вона тобі сметаною доїтиметься.
— Ну да! А на базарі, я бачила, продає ріденьке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.
— І куди та міліція дивиться!
А колись увечері, як уже стемніло, приїздили до них якихось двоє вергелів на мотоциклі з коляскою, навантажили щось у коляску й одразу ж поїхали. І потім ще двічі приїздили, і знову-таки поночі.
А якось біля чайної Книш, що намонявся як чіп — хоч викручуй, просторікував у гурті п'яничок...
— Не боюсь я вашого Шапки... Який він Шапка! Штани він, а не Шапка. І не голова, а оте саме... Він у мене отут-о. — Книш показав стиснутий кулак. — Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапці дадуть по ш-шапці... Гй-ги-ик!..
Іван Іванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазяїн, і всі його в нас любили. Всі, крім нероб, ледарів та п'яниць, бо спуску він їм не давав. 1 Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в різні усюди, Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвір стола, сідав і, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармузляв щось на папері.
— О, знову пише якусь собаку, — насмішкувато казав дід Варава.
Книшеві скарги, звичайно, голові шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навіть побоювання — якщо чоловік пише, значить силу має. Колись, кажуть, Книша через ті листи навіть розумні люди боялися. Це ще більше робило його в наших очах таємничим і загадковим.
Повірити в те, що він шпигун, було не дуже важко.
Ми перелізли через паркан, обережненько, пригинцем до горіха, видряпалися — і ось уже пильно вдивляємося крізь вікно у Книшеву хату. В хаті темнувато, і ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарешті побачили, що Книш і Книшиха сидять біля столу з ложками в руках і, злодійкувато позираючи на вікно, щось їдять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книші їли... торт. Бісквітний город-ський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами. їли торт ложками, наче борщ або кашу. їли потайки, сховавшись від людей, як злодії, їли похапцем, жадібно, мабуть, голосно чавкаючи (вікно було зачинене, і ми не чули), а може, навіть підрохкуючи. Ротяки в обох були замурзані кремом, а в Книшихи крем був і на "румпелі".
Ось Книш підчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посередині торта, і потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки своєю ложкою — і шургиць! — до себе в рот.
Ми знову перезирнулися. Кіно!
— Ну все! Ясно! — сказав Ява. — Шпигуни! Наші люди торти ложками не їдять.
Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунської діяльності Книшів здався мені не досить переконливим.
Оскільки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горіха і полізли додому.
...І знову потяглися "трудові будні".
Більше контактів з Книшами, а тим більше з Бурмилом не було.
Літо минало. Нам навіть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було ані тої таємничої розмови ("Подаруночок від німців..." "Двадцять залізних..." "Вермахт щедрий..."), ні акваланга, ні підозрілої поведінки, нічого...
— Ні, ніякі вони не шпигуни, — сказав я. — Пам'ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене підібрав і виходив, випустив потім. Шпигун би тобі так зробив? Ніколи!
Ява спершу намагався заперечувати, а тоді просто переводив розмову на інше.
Одного разу Ява зустрів мене біля тину особливо сумний і невеселий.
— Завтра приїздять батьки, — зітхнув він.