Ти ж мене знаєш, я ніколи не плачу, а тут ну прямо сльози самі ллються.
От же ж у халепу вскочив. Ну!
Тоді плюнув, підхопився й знову — штовхати й тягти.
Сонце вже давно зійшло, світить на повну котушку, а я, мов той жук-гнойовик, у багнюці порпаюсь. З сил вибився зовсім.
Знову я сів просто у воду й знову трохи не плачу. І від сліз моїх води, здається, ще більше кругом стає.
Це ж уже хто його зна скільки часу, думаю. Екзамен уже, може, скоро. Ну, про екзамен я не думаю. Що мені екзамен! Головне — державна справа ота... Я тут у багні, як хробак, длубаюся, а той шпигуняра, може, вже хто його зна... І я ж міг його вислідити. Міг же! Не простить мені держава. І, зціпивши зуби, я знову беруся за діло. Я й вихлюпувати пробував воду з човна, думаєш, ні! Та де ж її вихлюпаєш, як вона знову тут-таки набирається. Це однаково, що річку вихлюпувати.
А сонце вже ген-ген угору підбилося.
Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надів...
Банькате жабисько поблизу на лататті сіло, лупає на мене глузливо, ще й кумкає — наче сміється. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тільки — шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально підтримував — гавкав, хвостом махав. Мабуть, відчував, що я страждаю через нього.
І раптом мені ідея в голову стрельнула. І чого тільки, скажи, ті ідеї стріляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська ідея — заткнути дірку, а тоді вже вихлюпувати. А я ж вихлюпував не заткнувши. От бовдур!
Нарвав я жмуток трави якоїсь, що єдина на острові й росла, намацав дірку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пішло діло! Хоч поволеньки, а пішло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-під води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. Є! Тепер треба човна нахилити — воду вилити, бо вже не вихлюпується. Ох і важко було! Нарешті воду вилив, дірку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло і ходу. Ох же ж гріб — бризки аж до неба летіли! І весь час на дірку позирав — чи не тече.
Сонце вже високо, а все-таки надія: може, обманює сонце, може, не почався ще екзамен? По селу біг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце...
Ява зітхнув і замовк.
Я дивився на нього з усім співчуттям, на яке тільки був здатен.
То ось яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дриґом усе його життя! і не розкажеш же нікому, не поясниш! Бо ті наші "шпигунські" справи вимагають абсолютної таємності, конспірації. Коли міліціонер товариш Паляничко не повірив нам, то хто ж повірить! У нас був один вихід — мати незаперечні докази, факти, піймати на гарячому. І Ява, бідолаха, мусив усім, і в школі, і дома, казати одне — що пішов на рибалку замість екзамену... І нести за це кару.
— Ну, а в тебе як? — спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б він не питав! Відчуваючи себе злодієм, наче я щось украв у нього, і позичивши в Сірка очей, я признався йому про ту нещасну четвірку.
— Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! — сказав він. — Це добре. Хороший, значить, у тебе буде настрій у таборі. Коли їдеш?
Ну нащо, нащо він крає моє серце! Це ж ми разом мріяли поїхати у літній табір до моря, в Одесу. З такими труднощами батьки діставали нам путівки. Ніколи ми з Явою не були на морі. Тільки в кіно та по телевізору бачили. А як нам хотілося до моря! Сині далі, білі кораблі, чайки, альбатроси літають. "Курс норд-ост!" — кричить капітан. Ми навіть двічі намагалися втекти до моря. І двічі нас ловили на станції. А торік була дводенна екскурсія до Одеси. Я, як на гріх, захворів. А Яву Галина Сидорівна відмовилася брати (за черговий наш вибрик). І того ж дня її забрала "Швидка" у районну лікарню (апендицит). А екскурсія була через три дні. Супроводжував клас учитель малювання Анатолій Дмитрович. Ява, скориставшись цим, набрехав батькам, буцімто він їздив на велосипеді в лікарню до Галини Сидорівни, і вона зглянулася й дозволила йому їхати. Проводжав Яву до райцентру тато. Ява, щасливо усміхаючись, визирав з вікна вагона. І раптом на пероні з'явилася Галина Сидорівна (втекла з лікарні, щоб провести клас). Ява зойкнув і присів, ховаючись. Тато вмить усе зрозумів. А поїзд уже рушав. Тато кинувся у вагон, схопив Яву і на ходу вискочив разом з ним з поїзда. Не щастило нам з морем катастрофічно.
І от, коли мрія була вже абсолютно в нашій кишені, з Явою трапилось отаке. Дід Варава ще вчора одніс до школи і здав Явину путівку. Доведеться мені самому їхати. Але хіба це те! Хіба я сам відчую так усі радощі моря, як ми удвох відчули б! То нащо ж він каже! Радість, не поділена з другом, — це не радість, навіть не пів-радості, а якась поганська четвертинка, мізерія якась.
Тільки-но я хотів йому це сказати, як з городу почувся сердитий голос діда Варави:
— Льоха голодна. Неси вже. Патякаєш там. Двійошник!
Ява здригнувся, зіщулився весь, схопив вагани й поплентався до свинарника. А я поплентався додому.
Батько сидів за столом, снідав і, як завжди, читав газету. Мати на машинці строчила матроску, давно мені обіцяну, спеціально для табору. Підвела голову, лагідно усміхнулася (дуже її втішила моя четвірка, вона й не чекала). Постояв я трохи на порозі, тоді підійшов до неї і, відчуваючи холод у грудях (як тоді, коли я вперше стрибонув з верби у річку), сказав:
— Не шийте, мамо... не поїду я в табір. Мати мовчки здивовано звела брови.
— Що? — одклав газету батько.
— Не поїду в табір, — вже тихіше, але твердо повторив я.
— Як це ти не поїдеш? Чого? — спитала мати.
— Розхотілося...
— То він, понімаєте, жартує, розігрує, — підморгнув мені батько.
— Нічого я не жартую. Не поїду. Точно.
— Мо', ти захворів? — примружився батько. — Цілий рік, понімаєте, голову мені морочив із тим табором, а тепер, понімаєте, як путівка єсть, — коники викидаєш. Це ж такий, понімаєте, табір... Як Артек. Діти, понімаєте, різних народів... І ти з ними... дурень! Ніколи ж, понімаєте, в житті моря не бачив.
— Не вигадуй, синку, — підхопила мати. — Ще й лікарка сказала, що тобі до моря треба. Гланди в тебе й носоглотка.
— Нема в мене ніякої носоглотки. Не поїду я.
— Поїдеш, поїдеш, — у голосі батька вже дзвеніла криця.
— Не поїду.
— Ти як, понімаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, візьму ременяку!
— Ну й беріть. Тільки в нашій країні дітей не б'ють. Це в усіх газетах написано. Дітей б'ють лише імперіалісти.
— Ти... ти... ти... — скипів батько і вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками і, підштовхуючи, почала відтісняти до другої кімнати. Витягши шию, батько визирав з-за маминої спини й кричав:
— Ну, тепер, понімаєте, ти таки не поїдеш! От! — він вихопив з кишені путівку і почав рвати. — От! От! Замість того щоб, понімаєте, у морі хлюпатися, будеш... будеш... Гульні тобі тут, понімаєте, не буде! Не буде! Я тобі покажу, понімаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понімаєте, єсть характер. От! От!
Не путівку — серце моє рвав він на шматки. Біленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на підлогу синє море, білі кораблі, чайки і альбатроси...
Сльози закипіли в мене на очах.
— І хай! І хай! — скрикнув я і прожогом вискочив з хати. ...Я сидів у густих, непролазних бур'янах за клунею
і шморгав носом. У носі свербіло й щипало, як після газованої води. А в серці була та порожня холодна прірва, коли відчуваєш, що нема вороття. Ну й нехай! Не треба мені вашого моря, ваших кораблів і альбатросів...
"Але ж ти сам захотів цього?"
Так, сам. Звичайно, сам. Але...
"Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колінах проситимуть, потім побіжать до діда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табір, і ви з Явою спокійнісінько собі поїдете? Так ти .думав?"
Ні. Але...
Так, мабуть, почуває себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, або й на смерть. Складне, але благородне почуття.
І заради Яви — я готовий. Ви ж просто не знаєте, що то за хлопець — Ява, як ми з ним потоваришували.
От я вам розкажу...
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. В якому Павлуша розказує, як він подружив з Явою
До четвертого класу я з ним не дружив. Він був страшенно вредний. Так я вважав.
Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинуъ. А я був у новісіньких шевйотових штанях. Мені мама лише вранці їх у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісіньке рідке багно сів. І Гкнька Г^ебенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила.
Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями люблю.
Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до старості. Але...
Був сонячний теплий вересневий день. Ми сиділи на баштані і з присьорбом хрумкали кавуни.
Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте. Такого баштана нема ніде. Справді! Кінця-краю не видно. Від обрію до обрію. І кавунів — тисячі, мільйони... І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. В Києві. Але то хіба тигри? От дід Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б'ється! Як влупить своєю кістлявою рукою по штанях— два дні чухаєшся. Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити... Воно не так смачно.
Коротше, ми сиділи на баштані і хрумкали кавуни. Крадені. Діда не було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. І ми були спокійні. Він там обов'язково зустріне якогось свого друзяку, діда
Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чи про ще когось там аж до смерку Це вже напевно. Дід Салимон цілими днями знічев'я слухав у самотині на баштані транзистор "Атмосфера", що купив собі у сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.
Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навіть. Один лишень товстий Грицько Сало хрумкав — той міг день і ніч їсти. А ми всі сиділи й хукали.
От понаїдались кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже нема змоги — нікуди.
Ми сиділи під величезною горою кавунів — це вже зібрали для відправки, завтра прийдуть машини.
І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра.
Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.
Пробували у "війни".