Хлопчик вашенький екзамена в школі завалив. Один на все село... От же, їй-богу!
Похмуро мовчить дід Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криниці відро.
— Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, — веде далі Книш. — І це, ма'ть, спеціально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничному відрядженні, — так щоб насолить... От же, їй-богу! Ой!
Книш якось незручно повернувся, на черепиці сидячи, і мало не поїхав униз по даху.
Я з ненавистю дивлюсь на нього і, зціпивши зуби, шепочу: "Упади! Упади! Упади!"
Дід Варава мовчки вислухав Книша, витяг відро і, не кажучи ні слова, почовгав у хату.
Книш почав умощуватись зручніше на даху і раптом таки посковзнувся, зірвався, прогуркотів по даху і — геп! — на землю. Наче враз подіяло моє закляття.
Я радісно захихикав. Книш, крекчучи, підвівся.
У цей час із хати (із старої, що з новою поряд) вийшла Книшиха.
— О, ти вже зліз? — спокійно здивувалася.
— Ізліз, ізліз! Щоб ти так усе життя злазила! — сердито прохрипів Книш, потираючи забите сідало.
Тут мене мати вгледіла і покликала обідати.
Після обіду аж до самісінького смерку ходив я по селу як неприкаяний. Місця собі не знаходив.
Опустився на землю синій вечір. Засвітилися в хатах вікна, чорний морок садків прокреслюючи.
Сів я під Явиним тином і вирішив — хоч до ранку сидітиму, а дочекаюся. Щоб зручніше — сіна в сусідів через дорогу наскуб з копиці. Та тільки вмостився гарненько, зирк— Ява. Повільно-повільно, як привид, суне.
Підхопивсь я, зірвався на рівні ноги, хотів кинутися до нього, та враз і став. Збагнув — не до мене йому зараз, перед відповідальною "товариською" зустріччю з дідом. І не озвався до Яви, не ворухнувся навіть, щоб не виказати, що тут я.
Похиливши свою грішну голову, мов приречений на ешафот, важко зійшов Ява на ґанок. Рипнув дверима. Щез.
А я дивлюся на освітлене вікно хати, затамувавши подих. Миготять у вікні тіні, чути гнівний голос діда Варави — все це свідчить про те, що "товариська" зустріч почалася одразу з рахунку 1:0 не на Явину користь.
І при кожному звукові, при кожному руху тіней сіпаюся й здригаюсь я, наче то дід Варава проводить "матч" зі мною.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. Що трапилось з Явою. "Не поїду я..." "Дітей б'ють тільки імперіалісти..."
Ранок був сонячний і лискучий, як нові черевики. Не ранок, а пісня.
Та серце моє не співало, ні. Прокинувшись, я одразу згадав Яву. Я підхопився і прожогом кинувся до нього — як же ж він там, як?
Проскочив город і біля кривої груші спинився.
Ява сидів на призьбі, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, і різав картоплю й буряки для льохи.
Я застиг, розгублений. Я не пізнав його.
Хіба це він, геройський Ява, отой, що першим з усіх хлопців стрибонув із самісінького вершечка старої верби в річку? Той, що випустив у клубі на лекції пугуть-кало? Що повісив дідові підштаники на телевізійну антену? Ні, це не він! Це якийсь нещасний, пригнічений наймит.
О люди! Що ви зробили з моїм другом!
І тут я згадав про свою четвірку. Четвірку за диктант. І мені стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвірку за екзамен! Та хіба я хотів! Я ж зовсім не старався. Це ж випадково. О, скільки б я зараз дав, щоб у мене була трійка (хоча б трійка, я не кажу вже про одиницю чи двійку)! Як мені було б легше! Наскільки краще я почувався б перед Явою! Між нами не було б такої прірви.
Я ще вчора дізнався про ту четвірку. Коли блукав селом. Мені сказала про це Гребенючка.
За правилами оцінку повинні оголосити тільки сьогодні. Але хіба ж учні дочекалися б? У півкласу інфаркт був би. І коли Галина Сидорівна замкнулася з асистентом Миколою Івановичем перевіряти диктанти, ніхто й не ворухнувся, щоб іти додому. Товклися біля школи і не розходились. Двічі виходив Микола Іванович на ґанок покурити і казав: "Чого ви? Йдіть додому. Все одно сьогодні не скажемо. Завтра на батьківських зборах". Потупцяються учні трошки, посунуть до воріт. Потім зирк — хтось лишився. "Еге, — думає кожен, — він зостанеться і взнає, а я, як дурний, дома сидітиму. Ні!" І назад. Спершу тихо було, потім дівчатка "класи" на землі понамальовували, застрибали на одній нозі, хлопці в квача завелися. Все-таки час не так довго тягнеться. І дочекалися. Вийшла Галина Сидорівна — як кинулися! Хлопці мовчать, тільки сопуть, а дівчатка, як сороки: "Галино Сидорівно, ну скажіть! Галино Сидорівно, ну будь ласка! Галино Сидорівно, дорогенька!" Вчителька спершу не хотіла, та хіба одчепишся...
Все це мені Г)зебенючка розповіла, на вулиці зустрівши. І про четвірку сказала. І нащо вона мою оцінку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очі Яві дивитися. Онде він і голови не підводить. За одну ніч змарнів як!
Я підійшов до нього.
— Здоров, Яво! — тихо привітався.
— Здоров, — так само тихо відказав він, не підводячи голови.
І такий у нього був голос, такий голос, що в мене аж в очах защеміло.
— Яво! Ну чого ти, Яво?
— А що? Нічого, — ще тихіше сказав він.
— Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобі кажу! Ну, подумаєш — переекзаменовка! У мільйонів людей були переекзаме-новки. І нічого. Оту князя Володимира, кажуть, теж була в дитинстві переекзаменовка. З історії... А який йому пам'ятник на Володимирській гірці в Києві одгрохали.
— Не бреши! У Володимира не було.
— Було, було, — жваво затарабанив я, радий, що Ява хоч відгукнувся на мій жарт. — А як і не було, то могло бути. Подумаєш! А в Пушкіна точно було. Він же таке відчубучував...
Я говорив і пильно стежив, чи усміхнеться Ява, чи ні. В таких справах навіть легко передати куті меду. Ява не усміхався. Я замовк. Помовчав трохи, тоді тихо спитав:
— То як же воно усе ж вийшло? Він тільки рукою махнув:
— Не питай!
— А що ж? Він зітхнув:
— Ще трохи — і від мене лиш бульки на воді лишилися б...
— Та ну! Розкажи ж! Він знову зітхнув.
— Так ото ж вискочив я до схід сонця з хати — на хвилиночку... в бур'яни... Ще тільки сіріти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентів на дев'яносто ще спав. Тільки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитися. Став у бур'янах і навіть те одне око заплющив — сплю... І враз чую голоси — за парканом у Книшів. Приглушені, змовницькі. Сон зразу — як рукою... "Ти ж тільки гляди, щоб ніхто не бачив..."Це вона, Книшиха. А він: "Не вчи вченого..." А вона: "Вчений! А тоді передачі носи, еге?" А він: "Ну не баба, а казна-що! Тюрма народів!" А вона: "Мовчи, нікчемо! Якби не я..." А він: "Нічого-нічого. Я свого діждуся! Побачиш, який я нікчема!" А вона: "Йди вже! Розбалакався! Сусідів побудиш!" І — ррип! Це він з хвіртки вийшов. Бачу — іде вулицею. Озирається злодійкувато. На плечі весло, мішок з чимось, у руці серп, як шабля, виблискує. Розгубився я, що робити? Куди це він? Ну ясно — в якійсь своїй шпигунській справі! За тобою бігти — не встигну. От він уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тільки четверта година — встигну. Не простить же ж мені Вітчизна, як я таке діло проґавлю. Може ж, він якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала. А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Ні, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспірації) — і за ним. А тут з-під ґанку Собакевич вискочив, ув'язався за мною. Я спершу прогнати його хотів, а тоді думаю: хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березі перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тоді й собі. Отут мені й не пощастило. Як назло, всі годящі човни наші дід на берег повитягав — смолив учора. На воді була лишень ота благенька гнила плоскодонка, з якої ми підводного човна зробити хотіли. Ніколи мені було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною — і гайда. Пливу тихо, обережно і весь час пильную: і щоб Книша з очей не згубить, і щоб він мене не помітив (за очеретами скрадаюся). Помічаю — пливемо ми в бік Високого острова. Далеченько вже у плавні забралися. Аж раптом гульк — лишенько! В човні води повно, більш як півчов-на. Придивився — у днищі, якраз посередині, — дірка (долоню просунути можна), і вода звідти пре, аж булькає. Як з тої труби, що в арифметичних задачах, пам'ятаєш, — "з одної труби вливається, з другої — виливається". Єдина різниця, що в мене тільки вливається... Ой-йо-йой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен і... Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водорості, ти ж знаєш, — миттю руки й ноги обплутає, і йди годувати раків. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача — та й нема. Сидить він на носі мокрий, труситься всім тілом і позирає на мене жалібно. Це ж він винен. Була дірка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину і висмикнув — догрався. Я бачив, як він її шарпав, та не подумав... Що й казати, пізно я схаменувся. Наліг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самі очерети, землі не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки мені лоскоче. Я головою на всі боки шалено кручу — суші-землі шукаю. Нарешті помітив острівець якийсь і чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Від човна мого лишалося вже сантиметрів два над водою: отака собі "рямочка" з бортів пливла — усередині вода і зовні вода, і рівень тої води однаковий. І я у тій "рямочці" як портрет. Ще трохи — і був би цей портрет у траурній "рямочці"... Підхопив я Собакевича на руки — і на берег.
Власне, берега й не було. З першим же кроком я по пуп занурився. І одразу калабаня мені згадалася, в яку ми з тобою від Контрибуції вскочили. Така ж сама багнюка.
Не острів, а кізяк якийсь. Ні деревця, ні кущика. Навіть суші справжньої нема. Сама грязюка. Ну, та вибирати не доводилось. Спасибі й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Мені лише човен витягти й дірку заткнути. Може, ще, думаю, і за Книшем устигну. Посадив Собакевича на найсухіше місце — і за роботу. Схопив за ніс човна, почав тягти. Ого-го! Очі рогом лізуть. Жили от-от полопаються. А човен — ніби цвяхами до дна прибитий — ні з місця.
Зайшов я з корми — почав штовхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають. Я раз у раз з головою занурююсь — ото й усе.
Бився я, бився, занурювався-занурювався, води вже піввідра наковтався, а пуття жодного. І така мене злість узяла — сів я просто у воду й трохи не заплакав.