Де Ява? Що з ним?.. Переекзаменовка...
Хвилюватись я почав ще, мабуть, уві сні. Бо коли прокинувся, то, ще не розплющивши очей, уже відчув, як холодно в мене під серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється, то завмирає, неживе, а в цей час від потилиці через спину аж до п'ят біжать-біжать крижані бульбашки, — наче хто обливає мене холодною газованою водою, — і по всьому тілу гусяча шкіра.
О, як би я хотів не прокидатися сьогодні! Скільки б я дав, щоб уже було завтра! Але ні... Я відчував неминучість і невблаганність долі. Таке саме я відчував, коли сидів якось, чекаючи черги, під дверима зубного лікаря і слухав, як противнючо дзижчить отам, у кабінеті, бормашина, а мати міцно тримала мене за руку щоб я не дременув.
Я почав панікувати вже кілька днів тому.
— Яво! — сказав я. — Яво, голубе, треба щось робити — повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший у житті. А екзаменів усі бояться. Навіть герої. Онде-о й тато мій казав, що боявся. А тато мій — ти ж знаєш!
Але Ява на паніку мою не піддався ані-ні. Лише сміявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а новорічне свято.
— Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якісь там двієчники-поганюки. Ми здібні хлопці. Сама Галина Сидорівна казала. І четвірки, і п'ятірки одержували. А якщо двійки — то більше ж за гульню та вибрики всякі. Не дрейф!
— Ага, не дрейф! — казав я. — Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. І все!
Тоді Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха і, прикривши рота долонею, казав:
— Не забувай, що моя мама — депутат! Це теж дещо значить!
І він багатозначно моргав. А потім додавав:
— І, думаєш, так легко поставити двійку? Хе! Не думай! У них же свій план по п'ятірках і навіть по трійках. Від них же, знаєш, як вимагають оці самі... як його... інстанції. Я чув, Галина Сидорівна моїй мамі скаржилась. Так що...
"Що ж, йому, може, й справді нічого боятись, — думав я. — Авжеж, його мама — депутат. Авжеж. Та й батько — передовик, раціоналізатор, якусь штуковину до соломорізки придумав. І на скрипці грає. А зараз у закордонне відрядження поїхали вони, до Чехії. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки — звичайні собі селяни. Не депутати, не раціоналізатори, на скрипці не грають, по закордонах не їздять..."
І мені ставало ще сумніше й страшніше. І серце стискалося від самотності. Завжди у нас з Явою все було спільне, завжди ми були разом: і в горі, і в радості, і смачненьким ділилися (одне без одного не їли), і оцінки однакові одержували, і з класу нас виганяли завжди обох... А тепер...
Яві — "Будь ласочка, депутатський синку п'ятірочку вам або четвірочку!" А мені...
Одна лишалася надія — на оті інстанції, що вимагають п'ятірок. Тільки ця надія надала мені сили підвестися з ліжка, а то б я й не встав.
Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'яніли — так буває, коли гепнешся об щось ліктем), вдягаю нову сорочку й святкові штани. Випиваю півсклянки молока (більше нічого не можу — все в горлі застряє) і неквапом — ще є час — іду до Яви.
— Яво! — гукаю через тин. Він не озивається.
"Невже це в мене сили нема крикнути?"
— Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну котушку.
Не озивається.
Заходжу в двір. Зазираю в хату. Тоді в садок, на город, по всіх-усюдах. Яви ніде нема. І взагалі нікого. Дід Варава, мабуть, повів Яришку, сестричку Явину, до дитсадка. А де ж Ява? Невже пішов на екзамен? Без мене? Не може бути!
— Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..
Нагукавшись до хрипоти і заглянувши на подвір'ї у найглухіші закутки, я побіг до школи.
"Може, він думає, що я сплю, вирішив розвідати обстановку — ще ж рано".
Але й біля школи Яви не було. Всі були, увесь клас (от тобі й рано!), всі, крім Яви.
Я мотонув назад.
Я бігав по селу. Зиґзаґами. З одного кінця в інший.
— Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? — безнадійно питав я всіх, кого зустрічав. Але ніхто не бачив, ніхто.
Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, і мені здавалося, що вона стала довга, як у гусака.
Я підбіг до школи тоді, коли баба Маруся вже ходила по подвір'ю, калатала дзвоником і, мов не довіряючи йому, вигукувала:
— Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!
Я кинувся до неї:
— Ой, бабусю! Ой не дзвоніть ще хвилиночку! Не дзвоніть! Яви десь нема! Лише одну хвилиночку!
Баба Маруся скрушно похитала головою і якось винувато сказала:
— Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пізно. Було б раніш, синочку. Де ж це він заповітрився? От біда! Ну, біжи в клас, а то й ти не втрапиш.
Довелося йти.
В школі урочисто й святково, як під час виборів (у нас і агітпункт, і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах простелені доріжки, на вікнах квіти, стіл у класі покритий червоною китайкою. Навіть плакат висить у вестибюлі: "Ласкаво просимо!". Тільки не грає музика і не працює буфет з пивом, як під час виборів.
Дівчата в білих фартушках, хлопці незвично чисті й зачесані.
Заходить Галина Сидорівна, з гарною зачіскою, у шовковому платті — не вчителька, а кіноартистка. За нею суне Микола Іванович, учитель географії. Він у нас на екзамені асистент.
Галина Сидорівна обводить поглядом клас, супить брови й питає:
— Аде Рень?
Я підхоплююся з місця:
— Нема десь... Не знаю... все село оббігав... Може, почекаємо трішки?
Галина Сидорівна ще дужче супить брови:
— Затримувати екзамен не можна. Ніхто нам цього не дозволить.
Вона стає біля дошки, стискає руки — наче зараз буде співати (видно, теж хвилюється) — і каже:
— На першій сторінці кожен напишіть: "Екзаменаційний диктант з української мови учня (або учениці) п'ятого класу..." — і своє прізвище.
Ми схиляємо голови — пишемо.
Екзамен почався. Учні сопуть. Пера скриплять.
Я пишу механічно, навіть не думаючи, що пишу. І мені зовсім не страшно, я зовсім не думаю про екзамен. Я думаю про Яву Де він? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у житті екзамен! Це просто не вкладається в голові! Навіть якщо твоя мама депутат... Це безумство. Він не міг цього зробити просто так. Щось сталося... Може, щось непоправне?.. Але — що? Що? Вчора ж ми бачились, і все було гаразд. Розлучилися пізно ввечері, коли йшли спати. Домовились, що я зранку зайду, щоб іти на екзамен. "Може, він уже й неживий?" — холону я.
Диктант закінчено.
— Тепер уважненько перевірте і здавайте, — ніжно-ніжно, як ніколи, каже Галина Сидорівна й усміхається до нас підбадьорливо — підтримує.
Сопуть учні, носами в диктант уткнувшись, — перевіряють. Аж піт на лобах виступив від напруги.
А мені літери в очах стрибають, розсипаються на всі боки — не вчитаю. Не можу.
От уже вихопився з-за парти Карафолька, поніс. Перший. Вискочка!
Он уже й Мацієвський, і Гребенючка потягли. А я ще й до половини не доповз.
І раптом — двері розчахнулися і в клас влетів Ява.
Я аж підскочив: живий!
Живий-то живий, але — матінко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болоті з ніг до голови. Слідом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.
Галина Сидорівна поточилася й трохи не впала.
— Що це означає?!
Ява мовчав, опустивши голову. І Собакевич не гавкнув, як минулого разу не загарчав навіть, а підібгав хвоста і сховався за Яву
— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома? Ява мовчав.
— Де ти був?
Ява нарешті розтулив губи:
— У плавнях.
— Що?! У плавнях?! Що ти там робив? Ява опустив голову ще нижче і тихо сказав:
— Рибалив.
Мені здалося, що всередині у Галини Сидорівни стався вибух. І по всьому класу полетіли осколки.
— Що?! Що?! Замість екзамену ти пішов рибалити?! Ну... ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто... просто обурливо! Отож — складатимеш екзамен восени! Як двієчник. Вважай, що ти одержав двійку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер ціле літо готуватися.
Це тобі наука за всі твої художества. Іди! До побачення!
Ще якусь мить Ява стояв, не вірячи, що це сталося. Він був такий маленький-маленький і жалюгідний.
Ех ти, "мама — депутат"! Ех ви, "інстанції, що вимагають п'ятірок"!..
Я бачив: ще мить — і Ява заплаче... У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який він гордий! Хіба він допустить, щоб хтось бачив, як він плаче?! Ява крутнувся на місці і прожогом вибіг з класу. Вірний Собакевич — за ним.
— Хто здав роботу, можете йти, — замерзлим голосом сказала Галина Сидорівна. Але навіть якби вона й не сказала цього — я не лишився б у класі, клянусь! Побіг би за Явою.
Не думаючи навіть дочитувати диктант, я кинув його на стіл і вискочив за двері.
Проте Яви я вже не побачив. Я сіртонувся в один бік, у другий — Ява зник, як булька на воді.
І знову я бігав по селу, витягнувши шию, і зазирав по всіх-усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, він забився, мабуть, десь у кущі і там на самоті кухлями, з присьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна... А в такі хвилини не хочеться бачити нікого в світі.
І ви не думайте — я шукав його не для того, щоб розрадити, поспівчувати (хіба розрадиш людину в таку мить!). Я тільки хотів, щоб він бачив, щоб він знав, що я поділяю його горе і готовий зробити для нього все. Я б ні слова не сказав йому, тільки подивився б у очі, і він би все зрозумів.
Ще зовсім недавно я з прикрістю думав про своїх батьків, що вони не депутати і що це може дорого коштувати мені. І раптом — о зрадлива доле людська! — не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливість? Нічого не розбереш у цьому світі.
І ще — я ламав собі голову: що ж сталося? Чого він опинився у плавнях? То нісенітниця, що він рибалив, — ніколи в житті! Він нізащо б не пішов на риболовлю без мене. Не повірю, хоч ріжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли він устиг? Пішов звечора? Без мене? Нічого не розумію!
Довго я блукав по селу. І до річки ходив, і на вигін, і на кладовище навіть зазирнув (ми там колись чижів ловили).
Потім подумав: "Може, він уже дома — обід скоро". Підійшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дідові на очі попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.
По сусідству, за високим дощаним парканом — садиба Книша. Та он і сам він — сидить на даху нової, не добудованої ще хати, кладе черепицю.
Вийшов надвір дід Варава — з відром, до криниці.
Побачив діда Вараву Книш, голосно привітався згори:
— Здрастуйте, діду!
— Здоров! — буркотнув невесело дід.
Тоді Книш несподівано, з робленим співчуттям:
— Я чув, у вас прикрість больша.