Михайлик

Дмитренко Марія

І.

Коли Михайлик виходив уночі з свого подвір’я, в темряві шмигнуло щось м’яке і тепле попід ноги, притулилось і жалісно заскавуліло. Михайлик пізнав Бровка, свого найбільшого друга.

"Що ж, хай і він іде в партизани", – подумав.

Уранці малий 13-річний хлопчина і великий жовтий собака входили в доволі велике районове містечко. Бровко біг перший, все оглядався і немов підморгував до свого малого пана чорними дугами понад розумними очима. Він був у найкращому настрої. Ззаду несміливо ступав Михайлик, босий, у білому льняному вбранні, і непевно споглядав з-під своєї колись чорної, а тепер поруділої шапки із зламаним дашком. Направду, тяжко було додуматись, що це – розвідник.

Місто якраз прокидалось. Потоки травневого сонця заливали доми й руїни, заглядали у вікна та пробуджували зі сну мешканців.

У місті недавно всі члени українського підпілля І майже всі їхні співпрацівники попали у в’язницю. Арештування тривали, шалів енкаведівський терор.

Командир Сірий із своїм відділом Української Повстанської Армії постановив провчити большевиків. Йому треба було лише довідатися, де сидять заарештовані, скільки у місті залоги і як вона розміщена. Тереновий провідник доручив командирові Сірому Михайлика, бистрого й відважного розвідника. Взимі цей провідник мав криївку в Михайликовій хаті, і хлопець не раз робив йому цінні послуги.

Михайлик дістав точні вказівки і пішов.

Розуміючи вагу свого завдання, б’ючись із думками, як найкраще до нього взятись, Михайлик сам не знав, як опинився під будинком НКВД. В нерішучості присів на підмурівку дротяної огорожі.

Будинок НКВД – це була поверхова, доволі велика й гарна кам’яниця з садом, обведеним навколо високою дротяною сіткою. Довкруги біля сітки були поприв’язувані великі собаки-вовчурі, що злісно крутилися на своїх ланцюгах. Михайликові здавалося, що всі вони дивляться на нього і немов кажуть: "Ех, якби нам тебе дістати!" На подвір’ї перед домом бігали ще три не прив’язані собаки. На брамі в будці стояв стійковий і раз-у-раз позіхав. Фірткою входили й виходили енкаведисти: гладкі, кошлаті, косоокі й віспуваті в блискучих чоботах і мундурах, в рідних "рубахах" і зимових "котіках" з піддертими вухами – всі надуті й злющі, зовсім, як їхні собаки. Михайликові аж мороз пішов поза шкірою, як подумав, що, власне, він мусить з ними "зачіпатися".

Один енкаведист прикликав до себе бурого собаку, що бігав по подвір’ю, і пустився до фіртки. Тут зустрінув другого енкаведиста, що входив, обидва пристанули й почали довгу голосну розмову. Собака присів біля них і ждав. Десь узявся Бровко. Хвилинку обидва собаки неприязно, мовчки оглядали один одного, і видно було, як їх розбирала злість. Бровко люто загарчав і кинувся на собаку енкаведиста. Прибігли ще два собаки з подвір’я, а всі інші зняли страшний ґвалт. Енкаведисти почали собак розганяти. Та все було даремне, собаки клубком вкотились на подвір’я, де страшенно рвались і жерлись. Михайлик прикипів до місця, нерішений, що йому робити. На хвилинку гризня перервалась. Але Бровко не хотів уступатись, хоч його викидали. Собаки енкавецистів, видно, теж не хотіли йти на "нічию". Противники зчепилися знову. Гризня перенеслася кудись за кам’яницю, де Михайликові не було видно.

Дивіться також

II.

Михайлик сів зажурений. Пропав його Бровко в НКВД. Треба б іти туди, та страшно. Михайлик рішив чекати. Хіба ж не дадуть зажерти собаку та й в’язня такого їм не треба...

Чекав Михайлик цілу годину, а Бровка як не було, так і нема. Михайликові вже на плач заходить, жаль же покинути приятеля. Та й кортить таки зайти на НКВД. Хто знає, може таки побачив би що і довідався... Йому шепче щось, що це – прегарна нагода.

Кінець-кінцем Михайлик рішився. Нишком перехрестився і подався до фіртки. Тут визвірився до нього стійковий:

— Тобі чого?

— Та пса.

— Пса?

— Та от того жовтого, великого, що ваші пси кусали... То мій.

— А ти чого свого собаку кусати учиш? Ходи, ходи, тут тебе навчать. Ну, ступай до майора!

Михайлик завмер, але таки й зрадів трохи, що його впустили. Майор ухопив його за рукав і потягнув у канцелярію "провєрять". Але "провєрка" почалася не скоро.

Тільки вони ввійшли в кімнату, відізвався телефон. Грубий майор щось довго й незрозуміло для Михайлика викрикував у слухавку. Потім забрався кудись, і Михайлик з годину проскучав сам-самісінький. Він роздивлявся по великій кімнаті з якимись поличками кругом, кількома столами та дерев’яною перегородою на середині, що ділила кімнату на дві половини. Столи, стільчики, якісь скриньки і полички – все було за перегородкою, а в ній була мала фірточка. У тій половині, де залишався Михайлик, була тільки велика лавка, де він сидів, і більше нічого. Аж раптом в кімнату вскочила ціла зграя енкаведистів. Вони щось викрикували, махали руками, але на Михайлика зовсім не звертали уваги. Мова була про якийсь вагон цукру.

Через деякий час знову широко відчинилися двері і, сопучи, вкотився майор, а зараз за ним увели чи радше загнали кулаками двох в’язнів. Михайлик жахнувся. Він ще ніколи не бачив таких людей. Вони були сірожовті. Не дивилися ні на Михайлика, ні на кого. Видно, що все було їм байдуже.

— До стіни! Не знаєте? – заверещав майор, і ще скоріше, ніж його слова, сильний ляпас енкаведиста-конвоїра обернув до стіни головою одного в’язня, а другий так швидко обернувся, що Михайлик аж здивувався. Він ніколи не подумав би, що напівмертвий чоловік може так швидко рухатися. У пахуче травневе повітря, що вливалося крізь вікно, два в’язні принесли гострий гнилий запах льоху.

Майор довго шукав щось у паперах, а тим часом два в’язні непорушно, як дві воскові ляльки, стояли, впершись носами у стіну.

У Михайлика з’явилось почування безмірного жалю до цих людей. Йому хотілось підійти до них і сказати їм, що він з ними, що він такий самий, як вони, так само любить Україну, що хай вони ще витримають, що прийде, напевно прийде порятунок.

Майор знайшов потрібні папери і заверещав зразу на одного в’зня, потім на другого, щоб підписали. Згодом гукнув на конвоїра:

— Тепер заведи їх на Голешівку.

— Так, товаришу майоре! Дозвольте тільки пригадати вам, що в Голешівці ще не прибрано по арештованих з попереднього тижня. Всі інші сидять покищо тут, у підвалі.

— Нічого! Завтра всіх перевеземо з міста на Голешівку. Сюди прийдуть нові в’язні з облави в Спасівці і Вибранівці, що завтра почнеться.

Михайлик аж підскочив на лавці. Він схилив голову, щоб ніхто не завважив його сяючого обличчя. Він прямо не вірив своїм вухам – якраз почув те, чого потребував! У нього в душі аж співало від радости. Тільки, щоб випустили звідсіля!..

Майорові принесли обід. Михайлик з огидою дивився, як майор руками рвав курку. Чарка горілки впровадила його в блаженний настрій. Він почав з Михайликом розмову:

— Ну, хлопче, розкажи, як то було з тим собакою.

Михайлик почав розповідати тремтячим голосом.

Але майор зовсім не слухав. Він розкинувся в кріслі, і побаранілі очі його заплющились. Раптом він гукнув:

— Ну, забирайся вже! От і штуку придумав!

Михайлик кинувся до дверей, але тут же оглянувся:

— А Бровко?

— Який Бровко?

— Та ж собака.

— Скажи, одо майор Ґрубін відпускає тебе й собаку.

І дійсно, випустили обох. Михайлик, мов на крилах, полетів із міста. Коли опинився серед зелених піль, коли дихнула йому в обличчя земля і засміявся в вічі жайворонок, Михайлик відітхнув легко й глибоко. Він біг, легкий і звинний, голосно наслідуючи жайворонків. Бровко плентався за ним, нещасний, з повириваною шерстю, покусаним вухом та підбитим оком, похнюплений і пригноблений, зовсім не свідомий того, яку ВІН має велику, хоч мимовільну заслугу.

III.

Найближчої ночі, використавши вістку від Михайлика про відхід енкаведівських військ на облаву в Спасівці й Вибранівці, відділ Української Повстанської Армії командира Сірого провів наскок на районний центр.

Великими просьбами Михайлик домігся, що і його взяли з собою. Як зачарований, сидів Михайлик на тому самому примурку біля будинку НКВД і дивився, як ясне полум’я било з решток будинку в небо. При світлі пожежі було видно, як на великому домі поруч повстанці-пропагаидисти, вмочаючи у відро з фарбою грубі квачі, малювали величезні написи: "Смерть Москві", "Воля народам..."

Звідкись наближалася стрілянина. З-за рогу, тримаючи в руках зброю, вискочили похилені постаті. Вони малощо не збили з ніг Михайлика. Одна загубила енкаведівську шапку, що покотилась до ніг хлопчини. За ними стріляючи, загнались інші. Трохи далі зчепились: стріляли, кричали, пручались, розбіглись і зникли.

Михайлика палить цікавістю Голешівка. Він побіг туди. Подорозі зачепив ногою за м’яке і тепле ще тіло. Здригнувся... Та нараз стали йому перед очима вчорашні в’язні. Михайлик подумав собі, що вбитий – це ениаведнст.

На Голешівці здалеку було чути стрілянину. Коли Михайлик підійшов ближче, все втихло. Михайлик бачив лише людей, що виринали й виринали з-під руїн жидівської божниці. Він уже чув, що під божницею є просторі льохи. Михайлик дивився широко відкритими очима. Він бачив, як дорослі люди плакали й хлипали, обіймали один одного і стрільців із відділу, що стояли кругом, зніяковілі й зворушені. Які гарні й добрі наші стрільці! Михайлик не покине їх ніколи, ніколи! "Аби лише не відіслали мене додому..." – урився хлопець.

Дві зелені й одна біла ракети кличуть усіх відходити. Разом із групою стрільців Михайлик попрямував з Голешівки в гайок за містом, а там у ліс. Всі оповідали про перемогу й бій; з наших ніхто не вбитий, найгірше було біля штабу НКВД. Назар убив капітана й сержанта, Дуб поклав одною серією трьох енкаведистів, Когут – ляйтенанта, і має тепер його зброю й торбу з документами. Випущено в’язнів на Голешівці та з тюрми в міліції, спалено магазин амуніції. Також про Михайлика оповідають, що він сьогодні – герой дня.

IV.

Наступного ранку Михайлик, що швидко й добре справився із своїм завданням, повинен би вертатись додому. Та на дорозі походу повстанців знаходяться большевицькі військові бараки, ніби дроворубів. Туди не пускають нікого з населення. Треба довідатись, скільки там большевиків і чи це дійсно дроворуби, чи, може, червоноармійці. Від цього залежить, як мав би повестися відділ УПА.

По надумі командир вирішив, що це завдання якраз було б добре для Михайлика.

1 2 3 4 5

Інші твори цього автора: